7.1. Формування глобальної інституціональної взаємодії.
7.2. Міжнародні організації як інститути глобального управління.
7.2.1. Міжурядові організації світового рівня як інститути глобального управління.
7.2.2. Місце й роль регіональних міжурядових інститутів у глобальному управлінні.
7.2.3. Міжнародні неурядові організації як гравці глобального управління.
7.3. Формування фінансової архітектури: основні питання й можливі наслідки для України.
7.3.1. Доктрина «Вашингтонського консенсусу» — основа світової фінансової архітектури.
7.3.2. Необхідність перегляду концептуальних засад світової фінансової архітектури.
7.3.3. Світова економічна криза в контексті заміщення домінуючих технологічних устроїв.
7.4. Глобальні інститути регулювання соціальних асиметрій.
Після вивчення розділу студенти повинні знати: ? парадигми формування глобальної інституціональної взаємодії; ? сутність міжнародних організацій як інститутів глобального управління; ? формування фінансової архітектури: основні питання й можливі наслідки для України; ? глобальні інститути регулювання соціальних асиметрій
Також студенти повинні вміти: ? швидко й ефективно знаходити інформацію, потрібну для поглибленого розуміння стратегії глобального управління, глобальних інститутів регулювання соціальних асиметрій, підготувати письмові пропозиції щодо розв’язання проблем, запропонованих у цьому розділі.
7.1. Формування глобальної інституціональної взаємодії
Необхідною умовою ефективного економічного розвитку України з досягненням належного рівня конкурентоспроможності є продуктивна взаємодія з міжнародними економічними організаціями: СОТ, МВФ, Світовим банком, спеціалізованими урядовими й неурядовими організаціями в галузі зв’язку та інформаційного обміну, транспорту, енергетики, праці (МОП), торгівлі й розвитку (ЮНКТАД), промислового розвитку (ЮНІДО), сільського господарства (ФАО) та іншими. Такий підхід забезпечить адаптацію країни до міжнародних уніфікованих норм господарської та торговельної поведінки у відповідних сегментах світового ринку.
При цьому важливо усвідомлювати те, що вже на сьогодні міжнародні організації є потужними регулятивними структурами глобальної економіки. Їхня діяльність має універсальний характер як за охопленням сегментів світового ринку, так і за охопленням країн світу. Головні функції міжнародних організацій постійно розширюються, формуючи нові механізми регулювання світогосподарських відносин, що, зокрема, наглядно демонструє оновлена СОТ.
На сьогодні функціонує понад три тисячі міжурядових організацій, які регулюють практично всі сфери економіки, політики, екології, культури тощо; їх доповнюють майже 30 тисяч різноманітних неурядових міжнародних організацій (НДО), серед яких приблизно дві тисячі мають статус спостерігача при ООН.
Одночасно відбувається рівневе структурування світових регулятивних систем. У цьому напрямі на перший план висуваються й утверджуються міжнародні профільні організації, що реалізують сукупний державно-приватний потенціал у провідних сферах суспільного розвитку (ОЕСР, МВФ, СБ, СОТ, МОП та інші).
Конструкція геополітичної, а згодом і геоекономічної моделі XXI ст. набуває форми піраміди, на верхівці якої — управлінський центр (провідні держави атлантичної цивілізації та профільні міжнародні організації). Інфраструктуру цього управлінського центру становлять традиційні суб’єкти міжнародних відносин — національні держави та інші міжнародні організації. Тим самим атлантична цивілізація, що за змістом є однією з форм цивілізаційної еволюції, набуває монопольного впливу на весь спектр
Формування сучасної моделі регулювання міжнародних відносин розпочалося в 1940-х роках, коли було засновано ООН та систему міжнародних урядових організацій у галузях, які в середині XX ст. стали найбільш інтернаціоналізованими й вимагали колективного регулювання, — міжнародній політиці, міжнародній торгівлі, міжнародних фінансах, міжнародній міграції.
На сьогодні ООН виконує подвійну функцію — обслуговує міждержавну систему, що склалася історично, і глобальну систему, що формується. Як єдиний на цей час орган глобального регулювання ООН перебуває під впливом двох тенденцій — державоцентричності та поліцентричності. Політична культура ООН в основному орієнтована на пріоритетність державних суверенітетів, хоча практична діяльність цієї організації в останні роки певним чином її дискредитує. ООН дедалі частіше втягується у внутрішньодержавні конфлікти через миротворчу й гуманітарну діяльність. Принцип «згоди держав» змінився принципом «держави зобов’язані діяти в напрямку...», а права людини та інші демократичні цінності можуть підтримуватися навіть із використанням сили.
Роль ООН як містка між державоцентричним та поліцентричним світом потребує її функціонально-структурного реформування, щоб адекватно відобразити глобальний перерозподіл сил. Зокрема, виділяють два основні шляхи розвитку ООН: 1) поступове підвищення рівня легітимності Ради Безпеки ООН та її ефективності; 2) еволюція Ради Безпеки ООН у напрямку квазіуряду (Генеральної Асамблеї — еквівалента національних парламентів, МВФ — світового центрального банку тощо).
У новій глобальній архітектурі ПРООН (1994 р.) передбачалося створення нових наднаціональних інститутів із розв’язання глобальних проблем, серед яких не тільки Всесвітній центральний банк із функціями кредитора останньої інстанції, а й Всесвітня екологічна установа, Всесвітній інвестиційний фонд з перерозподільчими функціями, Міжнародний суд із ширшим мандатом у сфері прав людини, двопалатна Генеральна Асамблея ООН із представництвом держав та інститутів громадянського суспільства.
Водночас суттєво розширюється міра впливу неурядових організацій (НДО), багато з яких набувають масового характеру. Так, кількість НДО зросла з 1990 р. від 6 до 26 тисяч.
Неурядові організації, як правило, не мають чітко визначеної інституційно-правової бази, реалізують переважно консультацій-
відносин глобального типу. При цьому утверджуються ілюзії абсолютизму та глобальної влади.
Зростання активності й популярності НДО певним чином руйнує монополію влади та концентрацію її на державному й міждержавному рівнях, започатковує альтернативні канали інформації, чим готує підґрунтя для створення структур глобального громадянського суспільства. Найближчим часом слід очікувати переходу від ізольованих до інтегративних стратегій неурядових організацій, хоча їх учасники далекі від консолідації зусиль навколо якогось ідеологічного ядра.
Загострення політико-економічних суперечностей поставило під сумнів результативність і майбутню перспективність інституційного базису світової економіки, що відобразилося в численних положеннях декларацій та конвенцій ООН, у яких розв’язання проблем людства пропонується здійснювати на багатосторонній основі та комплексних засадах.
Так, для позитивних економічних зрушень на шляху подолання бідності у країнах, що розвиваються, експерти ООН пропонують запроваджувати радикальні реформи у внутрішній і зовнішній економічній політиці, в напрямках поліпшення інвестиційного клімату, мобілізації наявних природних, освітніх, інтелектуальних, фінансових та інших видів ресурсів, поліпшення якості інфраструктури, проведення ринкових реформ. Важливі завдання при цьому покладаються, як правило, на промислово розвинені країни, які повинні поступово розширювати доступ бідних держав до прийняття стратегічних рішень на міжнародному рівні, сприяти зростанню можливостей країн третього світу виходити на інші зарубіжні ринки тощо. Досягнення такого роду стратегічних цілей передбачало реформування міжнародних організацій, таких як СОТ, МВФ, Світовий банк та інші.
Важливо, щоб із набуттям Україною членства в СОТ її зовнішньоекономічна політика передбачала поступове й диференційоване за секторами відкриття українського ринку з дотриманням необхідних і прийнятних у світовій практиці заходів зі стимулювання національного виробництва. Насамперед інтеграція України до світового економічного простору має дедалі більше набувати рис керованого державою процесу трансформації торговельного режиму на засадах СОТ.
ні повноваження, не маючи ні законодавчої, ані виконавчої влади. Однак завдяки неформальному статусу окремі з них (держави Великої вісімки, Паризький та Лондонський клуби кредиторів, Давоський форум) не лише суттєво впливають на глобальне регулювання економічних процесів, а й стають провідними суб’єктами сучасної світової політекономічної системи.
Виходячи із сучасної ролі СОТ, масштабів її діяльності та перспектив розвитку, очевидними є системні наслідки вступу України до цієї організації.
Експерти вказують на такі можливі позитивні результати для виробників:
• отримання полегшеного доступу до світових ринків товарів, послуг, технологій, капіталів; міжнародно визнаних прав для захисту національних економічних інтересів на цих ринках (відповідно до норм і правил СОТ);
• зниження комерційних ризиків унаслідок встановлення більш стабільного режиму торгівлі, що сприятиме зниженню ціни пропозиції і тим самим підвищенню конкурентоспроможності української продукції на відповідних ринках;
• пожвавлення виробництва в окремих експортноорієнтованих галузях економіки у зв’язку з лібералізацією режиму доступу до зовнішніх ринків;
• зменшення втрат українських експортерів від дискримінаційних заходів (які, за окремими даними, становлять 2—3 млрд дол. США на рік) через можливість здобуття недискримінаційних умов застосування антидемпінгових механізмів;
• зменшення транспортних витрат завдяки гарантуванню свободи транзиту товарів територією країн-членів СОТ, що сприятиме зниженню загальної собівартості української продукції та, відповідно, підвищенню конкурентоспроможності вітчизняних компаній;
• прискорення структурних реформ і створення стимулів для підвищення конкурентоспроможності. Структурні пріоритети визначатимуться потенціалом конкурентоспроможності галузей і підприємств на зовнішніх ринках, а спрощення процедур доступу до цих ринків має прискорити структурні зміни;
• посилення стимулів для інновацій у зв’язку з кращим захистом інтелектуальної власності;
• зменшення витрат через відмову від подвійних стандартів
— для внутрішнього ринку й експорту;
• застосування механізмів справедливого вирішення торговельних спорів;
• здобуття міжнародно визнаного права застосування комплексу виважених (обґрунтованих) заходів на захист внутрішнього ринку та окремих галузей економіки.
Можливі позитивні результати для споживачів виявляються в розширенні асортименту й поліпшенні якості пропонованих товарів та послуг, зниженні їх ціни. Водночас відбудуться відповід-
Можливі позитивні результати для макроекономічного стану країни:
— поява в короткостроковій перспективі додаткових стимулів для проведення необхідних внутрішніх реформ;
— створення передумов для захисту конкурентного середовища й боротьби з корупцією;
— розвиток нових технологій через збільшення обсягу торгівлі товарами та послугами, зумовленого вільним і стабільним режимом торгівлі;
— поліпшення інвестиційного клімату через запровадження стабільних, прозорих і передбачуваних умов, що сприятиме підвищенню обсягу та поліпшенню структури інвестицій;
— загальне зростання виробництва й зайнятості населення, доходів виробників, а отже, розширення бази оподаткування, що має справити позитивний вплив на державний бюджет України;
— зниження рівня тінізації імпорту через його подальшу лібералізацію, що також зумовить зростання доходів державного бюджету;
— зміцнення позицій України (як в економічному, так і політичному аспектах), а також виконання зобов’язань за Угодою про партнерство та співробітництво з ЄС, що позитивно впливатимуть на інтеграцію України до Європейського Союзу.
Разом із тим є певні обмеження в одержанні переваг.
По-перше, переваги вільного доступу на ринки стосуються здебільшого ринків із ціновою конкуренцією, тобто ринків сировинної продукції та стандартизованих масових готових виробів. Це значно менше стосується високотехнологічних виробів, що постачаються переважно в рамках замкнених систем обороту ТНК і мінімально підпадають під вплив лібералізаційних заходів СОТ.
По-друге, в міру прогресу у зниженні тарифів підвищується значення нетарифного регулювання, що значно менше піддається впливу заходів зі зменшення обмежень доступу до ринку.
По-третє, можливість нарощування обсягів продажу товарів і послуг на зарубіжних ринках може стримуватися несумісністю товарної структури експорту України зі структурою світової торгівлі.
Вступ до СОТ не усуває повністю загрози антидемпінгових розслідувань, хоча, як зазначалося вище, потенційно поліпшує позиції країни, проти якої вони ініціюються. Кількість таких роз-
ні зміни в обсягах і структурі споживання, яка наблизиться до стандартів розвинених країн.
• Набуття членства у СОТ не є гарантією врегулювання всіх торговельних проблем.
• Лібералізація торгівлі потенційно може не лише сприяти зростанню іноземних інвестицій, а й дестимулювати їх у короткостроковому й середньостроковому періодах, оскільки зробить більш вигідним імпорт товарів.
• Необхідність структурної корекції економіки, що потребує значних витрат, може зумовити певний негативний вплив на ВВП у початковий період після приєднання України до СОТ.
Водночас вступ України до СОТ без урахування в договірному процесі національних інтересів пов’язаний із певними ризиками, насамперед через експансію провідних зарубіжних фірм на ринок України. Суттєвих втрат зазнають не тільки окремі українські товаровиробники та галузі, а й національна економіка загалом.
Цілком слушною є аргументація експертів Центру Разумкова щодо можливих тимчасових ускладнень у сфері державного регулювання економічного розвитку, спричинених необхідністю: а) переходу на нові, міжнародно погоджені умови державного регулювання економіки; б) відмови від використання традиційних важелів економічної та перш за все вертикальної промислової політики, а саме можливості застосовувати пільги до оподаткування, мита й інших платежів; списувати заборгованість підприємств перед державою; використовувати державні закупівлі як інструмент стимулювання вітчизняного виробництва; контролювати й регулювати фінансові потоки; висувати до іноземних інвесторів вимоги стосовно джерел придбання ними комплектуючих (вимога місцевого компонента виробництва) і напрямків збуту товарів.
Потрібно буде відмовитися від багатьох положень, закріплених у наявних галузевих програмах (відповідно до законів про підтримку вітчизняного гірничо-металургійного комплексу, суднобудування, автомобілебудування, літакобудування), які несумісні з нормами СОТ, що спричинить проблеми для секторів, які користуються значними державними субсидіями.
Крім того, українські виробники в окремих випадках можуть виявитися не готовими до жорсткої конкуренції, що стосується як промислової складової національної економіки, так і аграрного сектору й сектору послуг.
Загалом серед експертів превалюють позитивні оцінки вступу України до СОТ без очікування шокової ситуації. На наш погляд,
слідувань і реалізованих антидемпінгових заходів членів СОТ має тенденцію до зростання.
Таблиця 7.1
СХЕМА ЯКІСНОГО АНАЛІЗУ МОЖЛИВИХ НАСЛІДКІВ
ВСТУПУ УКРАЇНИ ДО COT (ОПТИМІСТИЧНИЙ ПРОГНОЗ)
| Об’єкти впливу |
Наслідки |
| відкриття внутрішнього ринку |
вихід на зарубіжні ринки |
|
????
| Короткострокова перспектива • Населення — економічний стан — соціальний стан — екологія • Бізнес — підприємства — галузі • Національна економіка |
|
|
|
|
доцільно, по-перше, розглядати «плюси» й «мінуси» членства України в цій організації в коротко-, середньо- й довгостроковому планах. Можна припустити, що негативні впливи матимуть тактичний характер, а позитивні — стратегічний (табл. 7.1).
Фактор часу має й інший (виграшний) аспект з огляду, наприклад, на пізніший термін вступу до СОТ Росії — нашого головного на сьогодні торговельно-економічного партнера, з яким ми маємо багато неузгоджених питань зі взаємного товарообміну. По-друге, вступ до СОТ ставить нові вимоги не тільки до вищого менеджменту країни, а й до менеджерів і фахівців українських підприємств, насамперед експортноорієнтованих.
Незнання інституційно-правових механізмів та інструментів регулювання сучасної міжнародної торгівлі та невміння їх застосовувати можуть нівелювати навіть очевидні позитивні фактори впливу, що, ймовірніше, спричинить сповзання України в сировинну периферію світової економіки. Натомість уміле використання переваг членства України в СОТ сприятиме підвищенню конкурентоспроможності українських товарів, послуг, підприємств на зарубіжних ринках завдяки введенню справедливих правил гри, сприятиме внутрішньому структурному оновленню.
Змінена структура COT, котра регулює до 95 % світових товарних потоків, тільки підійшла до розв’язання проблем міжнародного обміну послугами та інтелектуальною власністю. Незважаючи на очевидні багаторічні зусилля МОП та інших профільних міжнародних організацій, масштаби нелегальної міграції населення поглиблюються. У цьому контексті економічне месіанство й дедалі значніше фінансове донорство багатих країн та створених і керованих ними міжнародних організацій — досить слабка реакція на асиметрії глобального розвитку неоліберального типу. Окремої уваги за умов глобалізації потребують міждержавні регіональні інтеграційні угруповання — зони вільної торгівлі, митні союзи, спільні ринки, економічні та політичні союзи. Нині нараховуються понад 300 різних типів регіональних угруповань, причому процес їх створення значно прискорився в 90-ті роки, зокрема за рахунок субрегіоналізації постсоціалістичної Європи та Азії (СНД, ЄЕП, ОЧЕС, ГУАМ та інші).
Сучасним процесам міжнародної регіональної економічної інтеграції притаманні певні особливості. По-перше, динамізм інтеграційного процесу зумовлений як дією об’єктивних факторів, так і ланцюговою реакцією країн світу на розвиток окремих інтеграційних угруповань. По-друге, очевидною є нерівномірність розвитку й реалізації форм міжнародної економічної інтеграції, спричинена виявами очевидних відмінностей в економічному розвитку країни й регіону.
Достатньо порівняти глибину інтеграції в ЄС із невдалими, хоча й амбіційними інтеграційними зусиллями країн СНД. Як
На сьогодні домінують провідні в економічному й політичному відношеннях країни; участь нових індустріальних країн є вкрай нерегулярною; більшість інших держав узагалі не беруть безпосередньої участі в цьому процесі та швидше виступають його об’єктами; глобальні економічні структури (G8, СОТ, МВФ, ОЕСР) перебувають під впливом винятково великих і економічно розвинених країн.
Могутні інтеграційні процеси, з одного боку, і зростання асиметрії в регіональному розвитку — з іншого, сприяють виникненню регіонально-країнних лідерів. Посилюється конкурентний потенціал Європейського Союзу, Північної Америки (НАФТА з реальними перспективами загальноамериканської інтеграції), Азійсько-Тихоокеанського регіону (АТЕС). При цьому євроцентризму як найяскравішому сучасному інтеграційному процесові характерний не тільки економічний та інституційний прогрес, а й практично вся несиметричність розвитку, що посилюються в межах розширення Євросоюзу.
За таких умов світова еліта почала розроблення й апробацію компромісних форм і механізмів взаємодії в різних сферах господарського життя. Разом з відомими механізмами двосторонніх та багатосторонніх угод, що вважаються традиційними інструментами міжнародних відносин, джерелами компромісу експерти вважають конвенції, контрактні відносини, інструменти примусу й обмеження.
Конвенція є добровільною угодою, якою держава демонструє компроміс, обмежуючи внутрішню політику чи погоджуючись на зовнішній моніторинг з боку міжнародних організацій. Це приватна взаємна домовленість, яка є досить поширеним засобом удосконалення міжнародно-правової бази й уніфікації міжнародної документації. За умов галузевої диверсифікації міжнародних економічних зв’язків конвенції є дієвим і гнучким інструментом міждержавного співробітництва, наприклад, Конвенція про угоди міжнародної купівлі-продажу товарів (1980 р.); Конвенція про міжнародні переказні та прості векселі (1988 p.); Конвенції Міжнародної морської організації та Міжнародної організації з цивільної авіації, які стосуються аспектів уніфікації норм і правил транспортування вантажів, безпеки морських перевезень тощо.
правило, не досягає декларованих інтеграційних цілей більшість міждержавних угруповань у Латинській Америці й особливо в Африці. Украй нерівномірно розвивається інтеграція в АзійськоТихоокеанському регіоні, на Близькому Сході.
Таким чином, прискорення глобалізації світового господарства та поглиблення регіональних інтеграційних процесів у світі спричинили появу диспропорцій у глобальній інституційній системі, які виявляються в дисгармонізації відносин між суб’єктами МЕВ, а саме в нівелюванні промислово розвиненими країнами, транснаціональними мережами, міжнародними організаціями, іншими мережевими структурами традиційних правил і норм сучасної системи міжнародних відносин, у нав’язуванні сильними гравцями глобальних ринків власних правил гри іншому світові, в нездатності міжнародних урядових організацій як унікального елемента наднаціонального регулювання вчасно й адекватно реагувати на міжнародні конфлікти й суперечки на глобальному рівні, в неприйнятному ступені керованості міжнародними відносинами.
Новий час потребує нових підходів у взаємодії національних урядів із реформованими міжнародними організаціями з метою ефективного й безпечного економічного розвитку. І це завжди буде в першу чергу пошуком взаємоприйнятих компромісів, до яких політично оновлена Україна повинна бути готовою.
