Провідним, необхідним і найперспективнішим компонентом глобального управління є, безумовно, міжурядові організації (МУО), кількість яких у XX ст. збільшилася вшестеро й до початку XXI ст. становила близько 350. Діяльність МУО охоплює фактично всі країни світу. Перш за все це ООН (а також інтегровані особливими договорами установи, такі як МВФ, СБ, СОТ та інші), та структури, що діють і мають вагомий вплив у різних регіонах планети (серед них найбільш авторитетними є ЄС, НАФТА, АСЕАН, МЕРКОСУР, ОАЄ та інші). Міжурядові організації
До складу Організації Об’єднаних Націй, як основної міжурядової структури глобального управління, входять 193 суверенні держави, утворюючи численну мережу інститутів. Заслуга ООН полягає в тому, що завдяки положенням Статуту вона проголошена міжнародним дорадчим форумом, у якому всі держави мають однакові права в багаторічній результативній діяльності. Так, Організація Об’єднаних Націй фактично сформувала принципи глобального управління, цілком відмінні від вихідних положень традиційної геополітики.
Принципи глобальної політики — це передусім колективне ухвалення рішень урядами й неурядовими організаціями, а також пошук консенсусу як способу такого колективного рішення. На сесії тисячоліття Генеральної Асамблеї ООН восени 2000 р. розроблено своєрідний Кодекс глобальної поведінки, основоположними принципами якого є свобода, рівність, солідарність, толерантність, загальна відповідальність і поважливе ставлення до природи.
Діяльність ООН — багатогранна та універсальна. Організації, комітети, комісії ООН регулюють або намагаються регулювати міжнародні відносини з акцентом на таких сферах, як колективна безпека, права людини, охорона довкілля. Крім того, діяльність ООН сприяє формуванню системи управління, покликаної контролювати стан так званих міжнародних суспільних благ: міжнародне повітряне сполучення, телекомунікації, поштова служба,
«сприяють світовому управлінню та інтеграції, зосереджуючи зусилля на колективних проблемах політики, економіки, екології та соціального захисту, на відміну від традиційної уваги до міждержавних відносин». Інституціалізований спосіб транснаціонального волевиявлення в перспективі може сприяти вирішенню таких, здавалося б, непримиренних протилежностей в інтересах країн економічно розвинених, нещодавно індустріалізованих і таких, що розвиваються, розширюючи їхні конкретні переваги та зважаючи на факт потреби у глобальному управлінні. У цьому контексті варто погодитися з твердженням, що «якісний стан міжнародних організацій, які прагнуть здійснювати глобальне управління, значною мірою залежить від якісного стану їхніх членів — окремих держав». І, напевно, в першу чергу від того, наскільки держава має наміри реалізовувати політику випереджального, раціонального й обережного пристосування національних обставин до необоротних процесів глобалізації, до умов глобальної конкуренції та глобальної співпраці.
Теоретично належність до Організації Об’єднаних Націй припускає участь у глобальному режимі колективної безпеки, оскільки, за Статутом ООН передбачено вжиття санкцій проти агресорів із метою відновлення та збереження миру. Так, наприклад, за часів «холодної війни» ООН не мала можливостей повномасштабного виконання покладених на неї функцій з підтримки колективної безпеки. Однак на сьогодні ця організація активізувала свої дії на підтримку всесвітньої безпеки. У період із 1989 року, тобто після закінчення «холодної війни», Організація Об’єднаних Націй ввела 30 місій на підтримку миру в деяких регіонах.
ООН є ініціатором і лідером у формуванні міжнародного режиму з прав людини, який на сьогодні складається з глобальних, регіональних і національних угод та інститутів, що тісно співпрацюють. Комісія ООН із прав людини відповідальна за охорону системи прав людини та постійно збирає відомості про випадки їх порушення, регулярно доповідаючи про них у Раді Безпеки ООН.
Кожен з основних договорів ООН із прав людини на сьогодні ратифіковано більш ніж у 140 зі 192 країн-членів ООН, і очікується, що кількість утверджень збільшуватиметься. У 1992 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила Декларацію з прав осіб, що належать до національних, етнічних, релігійних та лінгвістичних меншин, у якій проголошено: держави «зобов’язані захищати існування національної, культурної, релігійної та мовної ідентичності меншин».
На жаль, до цього часу Декларація ООН не має обов’язкової юридичної сили, однак її можна розглядати як прообраз майбутнього міжнародного права. Важливим рішенням стало введення у 2005 р. відповідальної посади — Незалежний експерт ООН із питань національних, релігійних та етнічних меншин.
За допомогою різних механізмів, а саме створення спеціальних установ, розроблення програм, проведення міжнародних і національних конференцій, ООН наполегливо прагне (і не без успіху) управляти процесом охорони навколишнього середовища. У 1972 році засновано Програму ООН із довкілля (ЮНЕП), призначення якої полягало в забезпеченні керівництва та заохоченні до партнерства в питаннях дбайливого ставлення до навколишнього середовища.
боротьба з поширенням інфекційних хвороб, продовольча безпека, допомога дітям, гуманітарна допомога біженцям і жертвам катастроф тощо.
Символічною подією, що свідчить про початок формування глобального управління охороною довкілля, стало проведення у Стокгольмі 1972 року Конференції з питань міжнародного навколишнього середовища, яка фінансувалася безпосередньо ЮНЕП.
Уперше багатосторонні агентства й національні уряди зібралися, щоб розглянути всі аспекти загальносвітових проблем довкілля та вжити необхідних заходів щодо їх вирішення. У результаті було опрацьовано норми та правила, покликані регулювати міжнародні відносини й перешкоджати забрудненню морів (Лондонська конвенція про демпінг 1972 року, Конвенція про забруднення суднами 1978 року, Закон ООН про морське середовище 1982 року, Програма ООН про регіональні моря і т.ін.). Також було розроблено міжнародні угоди, положення яких захищають дику природу (спеціальні угоди про білих ведмедів, тюленів і міжнародну торгівлю видами дикої флори й фауни, що перебувають під загрозою зникнення, про перелітних птахів та екосистему Антарктики). Було прийнято міжнародні документи про транскордонне перевезення небезпечних відходів (Концепція Базеля 1989 року), про контроль над речовинами, що руйнують озоновий шар Землі (Віденський та Монреальський протоколи 1985 і 1987 років) та інші.
Конференція «Саміт Землі», проведена в Ріо-де-Жанейро 1992 року, стала другою за значущістю подією в розв’язанні проблем глобального управління процесами охорони довкілля. Це міжнародне зібрання, проведене під патронажем ЮНЕП і майже всіх країн, що входять до ООН, у якому брали участь і близько 2,4 тис. представників неурядових організацій, спробували створити всеосяжну мережу глобальних договорів з охорони довкілля, а також програму національних і міжнародних дій із досягнення екологічних цілей.
Серед прийнятих на «Саміті Землі» документів були конвенції з проблем зміни клімату, поширення парникового ефекту, стосовно долі вологих тропічних лісів. Хоча результати від реалізації цих планів і договорів були не такими вражаючими. На Ріо-92 вдалося добитися, щоб проблеми деградації довкілля посіли законне місце в порядку денному таких глобальних інститутів, як G-7 (нині G-8), МФО, СБ і СОТ, які почали виявляти до них підвищений політичний інтерес.
На конференції в Кіото 1997 року, незважаючи на деякі розбіжності, було підписано Кіотський протокол, який ухвалили 159 держав. Згідно з цим документом 38 індустріальних держав повинні зменшити викиди в атмосферу відносно 1990 р. за шістьма
Загострення політико-економічних суперечностей поставило під сумнів результативність і майбутню перспективність інституційного базису світової економіки, що відобразилось у численних положеннях декларацій та конвенцій ООН, у яких розв’язання проблем людства пропонується здійснювати на багатосторонній основі та комплексних засадах. Зокрема, для позитивних економічних зрушень на шляху подолання бідності у країнах, що розвиваються, експерти ООН пропонують здійснити радикальні реформи у внутрішній та зовнішній економічній політиці, в напрямках поліпшення інвестиційного клімату, мобілізації наявних природних, освітніх, інтелектуальних, фінансових та інших видів ресурсів, поліпшення якості інфраструктури, проведення ринкових реформ. Важливі завдання при цьому покладаються, як правило, на промислово розвинуті країни, що повинні поступово розширювати доступ бідних країн до прийняття стратегічних рішень на міжнародному рівні, сприяти зростанню можливостей країн «третього світу» виходити на ринки інших країн тощо. Досягнення такого роду стратегічних цілей передбачало реформування міжнародних організацій, таких як МВФ, Світовий банк, СОТ та інших.
На сьогодні у структурі й діяльності ООН є досить багато проблем і недоліків. ООН, на жаль, стає неадекватною стрімкій глобалізації світу. По-перше, ця міжнародна організація відображає післявоєнний політичний розподіл світу на повновладні національні держави з різними геополітичними інтересами. Нагальний для реалій 1945 року компроміс між Генеральною Асамблеєю, в якій рівно й демократично представлені держави, і Радою Безпеки, в яку входять п’ять великих держав, наділених правом вето, за сучасних умов вбачається архаїчним. Сьогодні ж право вето, надане п’ятьом великим державам, у ряді випадків фактично паралізує діяльність ООН.
Крім того, такі країни, як Німеччина та Японія, що беруть активну участь у глобальному управлінні, в тому числі і з фінансових питань, висувають вимоги щодо зміни їхнього статусу в ООН, а саме набуття статусу постійних членів Ради Безпеки. У разі прийняття рішення про членство цих двох держав посилиться представництво Європейського континенту, що, безумовно, викличе невдоволення з боку представників країн Латинської Америки й Африки, які практично не представлені в Раді
типами газів, що викликають парниковий ефект. Зокрема, погодилися дотримуватись умов Кіотського протоколу країни-члени ЄС — на 8 %, США — на 7, Японія — на 6 %.
По-друге, якщо цінний принцип, вироблений ООН і закріплений Статутом, згідно з положеннями якого у всіх світових справах є незалежна від національних інтересів турбота про захист прав людини, довести до логічного завершення, то результатом стане заперечення принципу державного суверенітету, що також міститься у Статуті ООН. Існування таких суперечностей у документах ООН безпосередньо провокує політичні розбіжності між країнами-членами ООН.
По-третє, ООН активно співпрацює з неурядовими організаціями, однак і вони в її структурі формально не представлені.
По-четверте, виконання рішень ООН відбувається неоднозначно. Важко назвати абсолютно стримуючі положення Статуту ООН стосовно обмеження на застосування сили, в тому числі й на невиправдане застосування економічної сили. Не варто стверджувати, що глобальний режим прав людини, сформований під егідою ООН, потужним засобом залякування для держав, що порушують права своїх громадян. Навіть такий офіційний орган, як Комісія ООН із прав людини, не має засобів впливу на ці держави. На думку соціолога А. Мартінеллі, «...чим слабша країна-член ООН, тим менш легітимною вона вважає ООН і тим більше ухиляється від передавання ООН частини свого суверенітету з ключових проблем, таких, наприклад, як захист довкілля і обстоювання прав людини». Однак, як свідчить міжнародний досвід, і сильні держави нерідко нехтують рішеннями ООН.
По-п’яте, у структурі ООН у результаті протидії з боку держав, що входять до складу Організації економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР), ще не розроблено певні норми поведінки для транснаціональних корпорацій, які могли б гарантувати транснаціональний соціальний захист. Зрештою до системи ООН входять безліч комітетів і комісій, що опікуються аналогічними питаннями, а це, у свою чергу, ускладнює процес узгодження й ухвалення рішень.
Крім всеосяжної системи ООН на сьогодні відбувається суттєва інституалізація у глобальному масштабі міжнаціональних відносин і структур майже в кожній сфері соціальної активності
— від економічної до культурної. Можна говорити про досягнення певних позитивних результатів в управлінні світовою системою торгівлі, що об’єднує внутрішні й міжнародні ринки.
Найбільш потужною та авторитетною установою, що здійснює управління глобальною торгівлею, є Світова організація тор-
Безпеки. Це, ймовірно, може стати приводом до появи певних розбіжностей.
Сучасну фінансову глобалізацію, цілковито новий етап у здійсненні й управлінні кредитуванням і фінансуванням у світовій економіці, прагнуть регулювати МВФ, СБ, БМР та інші міжнародні об’єднання. Так, Світовий банк (СБ) гарантує позики на інвестиційні проекти в інфраструктурі, енергетиці, транспорті, промисловості, спрямовані на розвиток сільського господарства. Міжнародний валютний фонд (МВФ) надає позики країнам зі слабкими економіками на умовах дотримання певних економічних політик одержувачів. Завдяки взаємодії між головними національними центральними банками й за посередництва Банку міжнародних розрахунків (БМР), який за структурою є лише багатостороннім форумом, нещодавно було прийнято загальну міжнародну угоду про достатність капіталів банків (про обов’язковість постійно мати достатні банківські фінансові резерви, які б виконували функцію амортизаторів у разі кризи).
На жаль, названі інститути глобального регулювання торговельно-фінансової сфери не є повністю представницькими у світовому масштабі. Вони перебувають під потужним впливом великих і економічно сильних держав, транснаціональних корпорацій, інших міжнародних угруповань, які проводять неоліберальну економічну політику й відповідно до неї визначають міжнародні договори, світовий порядок конкуренції.
У СОТ, як відомо, найбільш авторитетними є держави ОЕСР, на частку яких припадає найбільший обсяг міжнародної торгівлі. Хоча СОТ і має певні безсторонні методи з урегулювання конфліктів, однак наділена вкрай незначним обсягом повноважень, спрямованих на формування глобальної політики, що протистояла б поглибленню, не без участі ТНК, диференціації торгівлі: для одних країн це основа економічного зростання, для інших — причина їхньої маргіналізації. Світовий банк, надаючи кредити, як правило, діє під впливом рішень уряду США. МВФ нерідко надає державам позики на апріорі невигідних умовах для одержувачів, що не такі компетентні й авторитетні, щоб сперечатися з цією потужною фінансовою установою. До цих організацій ускладнено доступ мінімальних стандартів соціальної, екологічної праці та виробництва, гідних людини.
гівлі (СОТ), членами якої вже є 153 країни, на чию долю припадає близько 96 % обсягів світової торгівлі; її функціями є встановлення правил міжнародної системи торгівлі та вирішення спірних питань між країнами-членами. Цей глобальний інститут встановлює загальні для всіх правила й норми ведення торгівлі, сприяє процесу її лібералізації.
На формування нового глобального поділу праці суттєвий вплив мають ТНК, що є стрижнем сучасної світової економіки. Їх домінування в міжнародному виробництві, торгівлі, інвестиціях і переданні технологій не має прецедентів. На частку близько 63 тисяч багатонаціональних корпорацій припадає від 20 до 30 % світового виробництва й до 70 % світової торгівлі. Великі багатонаціональні корпорації на сьогодні контролюють практично повністю всі системи глобального виробництва й розподілу.
У світовому просторі діяльність ТНК має не тільки позитивні, а й негативні наслідки. Тому прискорення розвитку різних сфер світової економіки нерозривно пов’язане зі спроможністю змінювати виробництво по всьому світові, з лібералізацією форм контролю над багатонаціональними корпораціями й потоками іноземних інвестицій, за рухом до гармонізації кон’юнктури, подоланням колосального розриву між розвиненими країнами та країнами, що розвиваються, з підвищенням вартості робочої сили в таких державах та інше. При цьому глобальної системи управління багатонаціональними корпораціями та їхнім міжнародним виробництвом, на відміну від сфери торгівлі й фінансової справи, до цього часу не з’явилося.
Як би там не було, але економіка, що глобалізується, поступово вислизає від регулюючої соціальної держави. Національна держава втрачає такі функції, як протекціонізм, провадження господарської політики, орієнтованої на попит. Із середини 1980-х років у всіх країнах ОЕСР знижується рівень соціальних послуг, ускладнюється доступ до систем соціальних гарантій, посилюється тиск на безробітних.
У зв’язку з цим дедалі частіше повертаються до обговорення ідеї про соціально орієнтовані глобальні економічні інститути, реалізація якої можлива тільки за умов докладання спільних зусиль міжурядових організацій, бізнесу та об’єднань громадянського суспільства. Сприятиме цьому, наприклад, реалізація пропозицій, виголошених у доповіді комісії Конгресу США (березень 2000 року) стосовно питань міжнародних фінансових інституцій щодо того, що Світовий банк має припинити надавати кредити (ця функція повністю перейде до МВФ) і перетворитися на організацію, яка даватиме винятково фінансову й технічну допомогу.
Інвестиції, як і раніше, зосереджені в економіках промислово розвинених країн. Обсяги інвестицій у країни, що розвиваються, збільшилися, але при цьому ці капіталовкладення зосереджено в невеликій кількості нових промислово розвинених країнах і країнах із трансформаційними економіками.
У цьому ж руслі виголошено й заяву директора-розпорядника МВФ у 2000
—2004 рр. X. Келера про необхідність «спрямовувати й формувати» процес глобалізації, щоб віддачу від неї мали всі народи світу й особливо найбідніші. Реалізація ідеї К. Аммана стосовно Глобального договору (1999 р.) як механізму співпраці ООН із приватним бізнесом у вирішенні проблем розвитку, перш за все у сфері прав людини, норм трудових відносин і охорони довкілля. В аналогічному контексті запропоновано надати СОТ повноваження щодо формування глобальної політики в питаннях конкуренції в поєднанні з антимонопольними положеннями та кодексом поведінки багатонаціональних корпорацій.
На систему глобального управління сьогодні суттєвий вплив має дедалі більше регулювання міжнародних культурних зв’язків та інфраструктур за допомогою загального й торгового права, а також завдяки діяльності таких міжнародних організацій, як ЮНЕСКО, ІНТЕЛСАТ, СОТ, що досягли певного успіху в урегулюванні культурних потоків. Однак очевидним залишається той факт, що ЮНЕСКО наділено незначними можливостями з регулювання, а СОТ займається глобальним регулюванням культурних потоків тільки в тих випадках, коли це сприяє лібералізації торгівлі.
