Розвиток територій завжди супроводжується наявністю певних проблем. Виходячи з цього, категорія «проблемності» завжди носить відносний характер. Аналізуючи той чи інший тип проблемних територій (регіонів) необхідно зіставляти їх рівень розвитку не лише із середніми показниками в групі країн, або в країні чи групі регіонів, а й з територіями аналогічного типу.
Наприкінці ХХ ст. серед проблемних територій більшість учених стали виокремлювати три основні їх типи: депресивні, відсталі й кризові.
Відомі російські вчені-економісти О. Г. Гранберг, В. В. Кістанов та інші пропонують з урахуванням територіальної диференціації соціально-економічного стану виокремлювати такі групи досить виражених проблемних регіонів: розвинуті, депресивні, слаборозвинуті, особливі, нового освоєння та стратегічні промислові. При цьому в основу типології вони пропонують покласти групування регіонів за рівнем економічного й соціального розвитку (вище середнього, середнього й нижче середнього рівня), яке узагальнює особливості їх диференціації [4, с. 178-179].
Депресивні регіони авторами характеризуються порівняно високим рівнем економічного потенціалу, значною питомою вагою промисловості та в багатьох випадках її провідних виробництв у структурі господарства, доволі високим рівнем кваліфікації трудового потенціалу. Водночас унаслідок низької конкурентоспроможності профілюючих галузей, розриву сировинних зв’язків або переорієнтації стратегічного курсу ці регіони відрізняються глибоким економічним спадом, високим рівнем безробіття (насамперед, структурним), незначною інвестиційною активністю, низьким рівнем фінансово-бюджетного забезпечення і реальних доходів населення та ін. [4, с. 181-182].
Деякі вчені-економісти пропонують депресивні території визначати як об’єкти державної підтримки. Депресивними можуть стати території, у яких, на їхню думку, за економічних, політичних, соціальних, екологічних підстав перестали діяти умови й стимули розвитку. Ці території не можуть самостійно змінити свою депресивну ситуацію та вимагають спеціальної підтримки зовні, з боку держави [11, с. 94].
До слаборозвинутих, або економічно відсталих, регіонів (територій) академік О. Г. Гранберг та інші вчені відносять регіони з дуже малою інтенсивністю та низькими параметрами господарської діяльності, однобокою, недиверсифікованою структурою економіки, різким відставанням від основних регіонів у розвитку виробничої бази, соціальної сфери і ринкової інфраструктури, з високим рівнем безробіття й низьким рівнем життя, найвищою серед інших суб’єктів дотаційністю територіальних бюджетів [4, с. 183].
До особливих регіонів автори відносять три підтипи, у яких гострі соціально-економічні проблеми пов’язані з географічною або історичною специфікою й де, внаслідок складних умов господарювання реалізація науково обґрунтованої регіональної політики вимагає спеціальних методів регулювання їх економіки. Такі нестандартні підходи потрібні для вирішення проблем усіх нових прикордонних, екстремальних (що характеризуються суворими природно-кліматичними умовами, сировинною моноспеціалізацією, нестійким функціонуванням профільних галузей) і кризових регіонів, які схильні до руйнівного впливу природних і техногенних катастроф [4, с. 184-186].
Російський учений С. С. Артоболевський виокремлює три типи проблемних територій: депресивні, відсталі (слаборозвинуті) й особливо бідні (найбільш кризові) [3, с. 64-72].
Деякі автори, уникаючи термінів «депресивні» та «відсталі» території, пропонують зосередитися на «поляризованому розвитку регіонів». Цей підхід ґрунтується на фіксації ресурсів в «опорних регіонах» («полюсах», «локомотивах зростання»). Самі території ці автори групують залежно від функцій у просторовій організації країни на сировинні зони, зони технологічного трансферту, інноваційного розвитку, світові міста, старопромислові регіони та ін. Незважаючи на сучасність такого підходу, він не знімає автоматично проблеми, пов’язані з існуванням депресивних і відсталих територій.
Проблеми «депресивності й відсталості» не можуть бути вирішені лише заміною термінів. Пошук «локомотивів» зростання економіки країни не виключає необхідності глибокого вивчення проблемних територій та пошуку шляхів їх вирішення в результаті регіональнопросторового розвитку. Це вирішення можливе лише шляхом здійснення виваженої державної регіональної економічної політики.
Відсталі регіони — це регіони, економічний потенціал яких з об’єктивних причин у кілька разів нижчий, ніж середній у країні, а їх економіка значний період знаходиться в стані тривалого застою й характеризується малодиверсифікаційною структурою промисловості та слаборозвинутою ринковою й виробничою інфраструктурною та соціальною сферою.
Поняття «депресивний» регіон тісно пов’язаний зі спадом виробництва в минулому розвинутих і стабільних територій унаслідок кризових явищ. Таким чином, відсталі регіони з’являються передусім унаслідок більш швидкого розвитку інших регіонів країни, а депресивні — під час загального спаду виробництва.
Водночас, як в першому, так і у другому випадку виникають асиметрії. Відмінність лише в тому, що депресія — це наслідок економічної кризи, у результаті якої частина регіонів не змогла адаптуватися до нових умов і стала проблемною. У випадку відсталих або слаборозвинутих регіонів виникає асиметрія, викликана нерівномірністю розвитку.
Точність дефініцій депресивності та відсталості необхідна не лише для визначення регіональних проблем, а й для пошуку адекватних шляхів зняття гостроти відповідних асиметрій. «Розвинуті території» або «локомотиви зростання», самі по собі є також проявом асиметрії й мають свої проблеми. До групи розвинутих (опорних) регіонів учені-регіоналісти включають в основному старопромислові райони, агломерації й центри з високим докризовим рівнем індустріального розвитку, науково-технічного прогресу та інтенсифікації виробництва. Це переважно високотехнологічні й сировинні регіони країни. Вони характеризуються як «генератори» економічного прогресу, полігони для відпрацювання нових господарських механізмів, «вікна» до світового ринку. Більшість науковців вважає, що за допомогою таких «локомотивів» реформи можна витягти весь ланцюжок ринкових перетворень у всій країні та забезпечити її конкурентоспроможність у системі світового господарства [4, с. 179].
Сам термін «розвинуті» часто має відносний характер. Йдеться про досягнення певною територією стійких показників економічного зростання, які значно вищі за середні в країні. Водночас залежно від ступеня відхилення асиметрія, яка є наслідком гіпертрофічного розвитку, приховує в собі не менше проблем, ніж інші види асиметрії.
Для прикладу візьмемо Київ, який, як і області, має статус суб’єкта господарювання та управління. У ньому сконцентровані не лише урядові установи, парламент, а й величезна кількість закладів науки, культури, гігантський промислово-виробничий потенціал, банківський і страховий бізнес, основні фінансові потоки тощо. Тут розміщуються офіси найкрупніших компаній. У результаті цього реальний вклад Києва у виробництво валового внутрішнього продукту (ВВП) країни виглядає значно перевищеним за рахунок особливостей формування звітних даних.
За офіційною статистикою, валовий регіональний продукт (ВРП) на одного жителя міста Києва більш у тричі вищий, ніж у середньому в Україні, удвічі вищий, ніж у Донецькій і Дніпропетровській областях і майже в сім разів вищий, ніж у Тернопільській області. Це значною мірою зумовлене тим, що більшість товарних потоків офіційно оформлюється через Київ, а реально вони виробляються далеко за його межами. У Києві осідає значна частина корпоративних податків компаній усеукраїнського характеру.
Якщо вилучити з показника ВРП на одного жителя «звітний приріст» валового регіонального продукту, то справжня ефективність Києва у виробничому сенсі може бути близькою до середніх параметрів в Україні, а в деяких сферах, можливо, й нижчою.
Слід зважати й на наявність інших, дуже гострих проблем міста, пов’язаних з перенаселенням, що породжує проблеми житла, житлово-комунального господарства, транспорту, сфери обслуговування, охорони здоров’я, освіти, охорони правопорядку та значні екологічні проблеми.
Таким чином, асиметрія (навіть зі знаком «+») за її значної величини може стати джерелом безлічі негативних явищ, які впливатимуть на життя людей не лише цієї території, а й країни загалом.
Виходячи з того, що «регіони-локомотиви», тобто найбільш розвинуті й благополучні регіони мають власні фінансово-економічні джерела розвитку, особливу увагу слід приділити регіонам-аутсайдерам, у яких власні можливості в сучасних ринкових умовах не дають змогу подолати наявне відставання в економічному розвитку. Саме такі регіони зазвичай називають проблемними.
