Posibniki.com.ua Макроекономіка Регіонально-просторовий розвиток України 5.4. Особливості прямого державного управління процесами просторового розвитку


< Попередня  Змiст  Наступна >

5.4. Особливості прямого державного управління процесами просторового розвитку


Сучасні наукові підходи до цілей і механізмів державної підтримки проблемних територій у процесі просторового розвитку мають доволі широкий діапазон. Серед основних механізмів можна назвати два з майже протилежними значеннями: пряме й жорстке державне управління, яке здатне регулювати процеси регіонально-просторового розвитку та вільний ринок, що сприятиме ефективному вирішенню проблемної ситуації державного чи регіонального рівня.

У своїх крайніх значеннях ці наукові підходи майже не існують. Більшість учених, які дотримуються необхідності державного управління не виключають значення та ролі ринкових відносин, оскільки на їхню думку «ринковий підхід», , не заперечує ролі державного управління за певних обставин і у відповідних межах.

Прихильники жорстокого державного управління як основного напряму у вирішенні складних регіональних економічних проблем посилаються на досвід Радянського Союзу та на сучасні розробки вчених деяких західних держав щодо реалізації державних програм регіонального розвитку. Вони переконані в тому, що жорстке централізоване й планове державне управління є головним та єдиним способом подолання регіональних диспропорцій.

Тому важливим є вивчення питання в історичному аспекті. Теоретичним питанням територіальної організації суспільства значну увагу приділяли класики марксизму: К. Маркс і Ф. Енгельс, а також Г. В. Плєханов і В. І. Ленін. Останні в своїх роботах разом з теоретичними обґрунтуваннями розкривали основні тенденції та особливості процесу районоутворення в Росії та виявляли роль окремих крупних економічних районів в економіці й соціальнополітичному розвитку країни. Так, ідеї В. І. Леніна щодо плану науково-технічних робіт Російської Академії наук (1918 р.) та плану ГОЕЛРО (1920 р.) лягли в основу теорії та практики територіальної організації країни та єдності економічного й адміністративного районування. План ГОЕЛРО був розроблений в районному розрізі та став символом радянської стратегії регіонального розвитку. У ньому були виділені основні економічні райони країни: Центрально-Промисловий, Північний, Південний, Приволзький, Уральський, Західносибірський та ін. Відповідно до запропонованої спеціалізації регіону, його природних ресурсів і перспектив у плані ГОЕЛРО пропонувались як першочергові заходи, які забезпечували індустріальний розвиток району, наближення промисловості до сировинних баз.

Другим важливим напрямом просторового розвитку країни в період до 1941 року було створення дублюючих промислових баз на схід від Волги та Уралу. У резолюції ХVIII з’їзду ВКП (б) (1939 р.) було рекомендовано в східних районах, на Уралі та в Поволжі створити підприємства-дублери з низки галузей промисловості, нафтопереробки й хімії, що дало змогу швидко ввести в дію потужності вже в середині 1941 року.

Реформи 60-х років ХХ ст. привели до важливих структурних зрушень в економіці країни та її просторовому розвитку: зросла роль сировинних і частка оборонних галузей, звузилася спеціалізація України в межах СРСР і Ради економічної взаємодопомоги, технологічну кооперацію здійснювали підприємства

—гіганти («Уралмаш», «Арсенал», «Комуніст», «Більшовик» та ін.) Після розпаду Радянського Союзу і РЕВ такі підприємства в результаті трансформації економічного простору виявилися відірваними від багатьох технологічних партнерів і районів збуту своєї продукції, що призвело до спаду виробництва на одних підприємствах і повного його припинення на інших.

Відмова від централізованої планової системи управління та різкий перехід на ліберально-ринкові шляхи та принципи розвитку й управління країни не привели до бажаного економічного процвітання. Більш того, упродовж першого десятиліття реформ у країні відбувалися кризові явища, що свідчили про передчасність повної відмови від інструментів прямого державного управління, зокрема й у сфері регіональної політики.

Кризова ситуація обумовила необхідність розробки спеціального закону, присвяченого регіональній політиці країни, який забезпечив би взаємозв’язок регіональних пріоритетів з концепціями, стратегіями й програмами розвитку, що розробляються на регіональному рівні. Практика багатьох країн свідчить про те, що механізми державної підтримки регіонального розвитку повинні включати регулюючий вплив країни через формування ефективних державних інструментів (законодавча база та ін.), створення сучасної виробничої та ринкової інфраструктури. Основною метою державного регулювання регіонального розвитку є зменшення регіональних відмінностей економічного розвитку й особливо депресивних регіонів.

Про необхідність посилення державного впливу в управлінні регіональним розвитком та обмеження ринкових механізмів говорилося в резолюції конференції ООН з навколишнього середовища й стійкого розвитку, що проходила в Ріо-де-Жанейро в 1992 році.

Світовий досвід засвідчує, що ринкові відносини в чистому вигляді здатні породжувати й поглиблювати регіональні проблеми. У другій половині ХХ ст. диспропорції ринкового розвитку набули характеру територіальних диспропорцій, що було зумовлене значною мірою неоднаковими стартовими умовами переходу до ринкових реформ. Саме тому в усіх розвинутих країнах ринкові механізми доповнюються інструментами державного регулювання, співвідношення яких залежить від завдань, які мають бути вирішені на конкретному етапі розвитку.

Методи державного регулювання, з одного боку, повинні підтримувати процеси економічної інтеграції регіонів, а з іншого — сприяти вирішенню завдань комплексного соціальноекономічного розвитку окремих регіонів і зокрема депресивних.

Саме методи державного регулювання регіонального розвитку нині широко використовуються в західних країнах з їх стабільним і розвинутим ринковим середовищем.

Трансформація ролі держави як суб’єкта регулювання економічних процесів виявляється в таких основних аспектах: ? адміністративні інструменти впливу на економічні процеси поступаються своїм домінуючим положенням в арсеналі державного впливу на економіку методам нормативноправового регулювання та економічним інструментам;

? державний вплив на економічні процеси стає більш диференційованим, розподіленим між різними державними структурами за горизонталлю та вертикаллю.

Можна виокремити щонайменше три основні об’єкти державної регіональної політики: адміністративно-територіальна структура країни; економічні райони та інші локалізовані проблеми економічного, соціального й екологічного розвитку. Виходячи з цього, об’єктами сучасної регіональної економічної політики є:

• економічний потенціал регіонів;

• міжрегіональні проблеми розвитку економіки;

• національні й регіональні ринки праці, товарів, послуг і капіталів;

• інноваційний і науково-технічний потенціал;

• бюджетно-фінансова та податкова система країни і її регіонів;

• депресивні території та райони зі складними природно-географічними та екологічними умовами (гірські райони, зона впливу аварії на Чорнобильській АЕС тощо).

Ринкові механізми економічного розвитку сприяють ефективному вирішенню проблем оперативного характеру, які мають середньостроковий характер і дуже рідко бувають ефективними в разі вирішення питань довгострокового, стратегічного характеру. Більшість проблем просторового розвитку країни носить саме довгостроковий характер, вимагає послідовних, цілеспрямованих, скоординованих зусиль з їх вирішення впродовж 10—20 і більше років. Тому пряме державне управління процесами просторового розвитку в сучасних умовах разом із застосуванням ринкових механізмів є ефективним та об’єктивно необхідним.

Пряме державне управління процесами просторового розвитку практично домінувало в СРСР з перших років існування радянської влади. У 1918 році на з’їзді Рад робочих, селянських і червоноармійських депутатів Росії було ухвалено першу радянську конституцію, якою скасовувалася приватна власність на землю, вводився закон про робочий контроль як перший крок до повного переходу фабрик, заводів, рудників, залізниць, банків та іншого у власність робітничо-селянської держави.

Але брак ринкових важелів, відміна товарно-грошових відносин і приватної власності стали позначатися на економічному розвитку країни, що значною мірою зумовило перехід у 1921 році до нової економічної політики (Непу), яка діяла до другої половини 30-х років ХХ ст. Неп характеризувалася заміною продовольчої розкладки продовольчим податком, наявністю приватної торгівлі, денаціоналізацією дрібних промислових підприємств (з чисельністю працюючих до 20 осіб), переводом державної промисловості на господарський розрахунок, уведенням грошової оплати праці та ін. При цьому на державному рівні почали послідовно вводити планову систему управління. Відомий план ГОЕЛРО розроблявся та реалізовувався саме в умовах Непу.

У подальшому було ще кілька спроб поєднати в радянських умовах план і ринок. Так, у середині 60-х років, після жорсткої критики запропонованого М. С. Хрущовим переходу до територіальних принципів управління та його економічного волюнтаризму, глава радянського уряду О. М. Косигін зробив спробу реалізувати реформу, основною метою якої було посилення господарського розрахунку.

У другій половині 80-х років ХХ ст. було зроблено останню спробу поєднати план і ринок шляхом введення регіонального господарського розрахунку та самоокупності територій.

З 1987 року на території СРСР було дозволено реєструвати спільні підприємства з іноземною участю. Пленум ЦК КПРС (1987 р.), присвячений економічним питанням, практично визнав провал курсу на «прискорення», орієнтованого на підвищення самостійності підприємств (самофінансування, госпрозрахунок) за збереження державної системи ціноутворення та замовлення. Спроба дати більше самостійності суб’єктам радянської економіки виявилася в прийнятті в 1988 році закону про державне підприємство (об’єднання).

Водночас стали активно створюватися перші легальні підприємства, що ґрунтувалися на принципах приватної власності та ініціативи. Але ці квазіринкові заходи не врятували країну від глибокої політичної, економічної та соціальної кризи, яка призвела до розпаду в 1991 році радянської держави.

Після здобуття Україною незалежності почалося стрімке згортання принципів планового розвитку, було оголошено масштабну приватизація, вводились елементи ринкової «шокової терапії». Усі ці заходи торкнулися не лише макроекономіки, соціального стану громадян і розвитку окремих галузей, а й інтересів усіх регіонів країни, безпосередньо позначилися на їх регіональній політиці.

У ринкових умовах держава виступає у трьох іпостасях: по-перше, як владна структура, яка встановлює правила гри на ринку й визначає умови функціонування ринкових суб’єктів;по-друге, як механізм економічного регулювання, підтримки та стимулювання економічного розвитку й по-третє, як власник державного майна, який діє на ринку поряд з іншими суб’єктами господарювання. Виходячи з цього, держава як власник державного майна діє за правилами, які сама встановлює й сама контролює. Усе це призводить до порушення рівності форм власності, про що записано в Конституції України. Ідеальну схему впливу основних компонентів просторового розвитку на сучасному етапі можна представити в такому вигляді:

• суспільство формує державну владу шляхом вільних виборів і ставить перед нею відповідний перелік завдань;

• держава, виходячи з реальних ресурсів, приймає ці завдання для вирішення, при цьому прямо чи опосередковано впливаючи на бізнес;

• бізнес з урахуванням реальних можливостей забезпечує населення (суспільство) роботою, товарами й послугами, платить державі податки та виконує для неї замовлення.

Виходячи з цієї схеми, уникнення конфліктних ситуацій між різними суб’єктами господарювання та збереження наявності й рівноправності всіх форм власності, зокрема приватної, державної та муніципальної, можливе лише завдяки чіткому розмежуванню владних повноважень. Таким чином, на практиці існує ще перехідна модель, яка спирається навіть у ринкових умовах і в умовах єдності економічного простору на державне домінування. І це об’єктивна реальність, яку потрібно враховувати як нині, так і в майбутньому.

Ринкові механізми управління та господарювання самі по собі динамічні й характеризуються зміною їх набору в процесі розвитку суспільства. При цьому вони не лише ускладнюються, а й поступово переплітаються із заходами державного регулювання. Таким чином, чистих ринкових механізмів без прямого державного управління процесами просторового розвитку майже не існує.


< Попередня  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
Термінологічний словник
РЕГІОНАЛЬНО-ПРОСТОРОВІ СТРУКТУРНІ ЗРУШЕННЯ В РОЗВИТКУ ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ
6.3. Аналіз диференціації регіонів за окремими показниками соціально-економічного розвитку
6.4. Механізм вирівнювання рівнів соціально-економічного розвитку регіонів
Термінологічний словник
Дисциплiни

Медичний довідник новиниКулінарний довідникАнглійська моваБанківська справаБухгалтерський облікЕкономікаМікроекономікаМакроекономікаЕтика та естетикаІнформатикаІсторіяМаркетингМенеджментПолітологіяПравоСтатистикаФілософіяФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki (2022)