Рада Безпеки (РБ) є тим головним органом ООН, який несе відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки. Специфіка цього органу полягає в тому, що він не тільки дає рекомендації, а й має право приймати рішення, обов’язкові для виконання всіма членами ООН. Таким чином створюється надійний механізм вирішення проблемних питань, які розглядає РБ.
Згідно зі Статутом ООН, Рада Безпеки організується так, щоб могла функціонувати безупинно, для цього кожний з її членів повинен бути завжди представлений у Центральних установах ООН.
У 1965 р. кількість членів Ради було збільшено з 11 до 15 (перша поправка до Статуту ООН). Зараз до її складу входять 15 членів: п’ять є постійними (США, Росія (як правонаступниця СРСР), Китай, Велика Британія, Франція). Інші десять членів є непостійними та обираються Генеральною Асамблеєю на два роки за географічним принципом: Азії та Африці належить п’ять місць, Латинській Америці — два, Східній Європі — одне, Західній Європі — два. Причому кожного року переобираються п’ять держав.
Таблиця 2.5
НЕПОСТІЙНІ ЧЛЕНИ РАДИ БЕЗПЕКИ
ТА РІК ЗАВЕРШЕННЯ ЧЛЕНСТВА
| Азербайджан (2013) |
Колумбія (2012) |
Португалія (2012) |
| Гватемала (2013) |
Марокко (2013) |
Того (2013) |
| Німеччина (2012) |
Пакистан (2013) |
Південна Африка (2012) |
| Індія (2012) |
|
|
Місце держав, що вибувають, займають держави-члени ООН із того самого регіону. У 1999 р. непостійним членом було обрано Україну.
Статут ООН визначає такі функції та повноваження Ради Безпеки:
• підтримувати міжнародний мир та безпеку відповідно до принципів та цілей ООН;
• розслідувати будь-яку суперечку, що може викликати міжнародні непорозуміння, а також надавати рекомендації щодо методів розв’язання таких суперечок;
• визначати наявність будь-якої загрози мирові або робити висновок про акт агресії та рекомендувати заходи, яких слід ужити для запобігання чи припинення акту агресії. Тільки РБ може ухвалити рішення про колективні примусові заходи з урегулювання конфлікту. Це можуть бути санкції, не пов’язані із застосуванням сили. Наприклад, повне або часткове припинення економічних відносин, дії залізничних, морських, повітряних, поштових, радіо- та інших засобів зв’язку, розрив дипломатичних взаємин тощо;
• застосовувати військові дії проти агресора в разі, якщо згадані вище заходи виявляться недостатніми;
• формувати на базі військового потенціалу держав-членів ООН збройні сили, необхідні для підтримання міжнародного миру та безпеки. При цьому члени ООН повинні надавати всіляку допомогу та відповідні засоби обслуговування, включаючи право проходу.
Головна функція Ради Безпеки — запобігання збройним конфліктам між країнами або їх приборкання. Для цього розроблено особливий механізм, систему заходів, яка складається з різного рівня дій, залежно від стадії розвитку конфлікту. До них належить превентивна дипломатія, осуд агресивних дій, посередництво з урегулювання конфлікту; направлення спостерігачів ООH до зони конфлікту; введення миротворчих сил для роз’єднання сторін, що воюють, або для приборкання агресора; економічні санкції.
Головними внутрішніми функціями Ради Безпеки є участь у виборах нових членів та Генерального Секретаря ООН. За обрання суддів до Міжнародного Суду повинна проголосувати більшість як Генеральної Асамблеї, так і Ради Безпеки.
Кожен член Ради має один голос. Для ухвалення рішення з процедурного питання достатньо принаймні дев’ять із 15 будьяких голосів (тобто чи постійних, чи непостійних членів).
На практиці утримання під час голосування, відсутність якогось члена розглядається як голос на підтримку або збіг голосів. Головне для прийняття рішення — щоб жоден із постійних членів РБ не голосував «проти». Якщо постійний член РБ не згоден із рішенням, він може проголосувати проти нього, і цей акт ма-
тиме силу вето. Це і є так зване правило одностайності великих держав, або право вето.
У разі обговорення Радою конфліктної ситуації, в якій задіяний один із постійних членів РБ, він повинен утриматися від голосування. Якщо мова йде про таку саму ситуацію, але при цьому визріває рішення про застосування сили — він має право брати участь у голосуванні.
Усього до 1990 р. постійні держави-члени Ради Безпеки вдавалися до застосування права вето 279 разів. Після 1990 р. настав період утримання від використання цього права. За період 1993— 1997 pp. право вето застосовувалося всього сім разів.
Таблиця 2.6
ХРОНОЛОГІЯ ЗАСТОСУВАННЯ ПРАВА ВЕТО
ЧЛЕНАМИ РАДИ БЕЗПЕКИ
| Роки |
Країна |
Застосування права вето (разів) |
| 1946—1969 pp. |
СРСР США |
Держава — член Організації Об’єднаних Націй, що не є членом Ради Безпеки, може брати участь, без права голосу, в її обговореннях у тих випадках, коли Рада вважає, що інтереси цієї країни порушено. Держави — члени Організації Об’єднаних Націй та держави, що не є її членами, запрошуються взяти участь, без права голосу, в обговореннях, що проводяться Радою, якщо вони є сторонами в цій суперечці; умови участі держави, що не є членом ООН, визначаються Радою.
Такий принцип голосування було прийнято із самого початку існування ООН, коли зазначені п’ять країн (замість Росії тоді був СРСР) були вирішальною силою в усіх міжнародних справах. Отже, якщо всі постійні члени згодні з якимось рішенням (незважаючи на розбіжність їхніх інтересів з багатьох інших питань), його буде втілено в життя без серйозних перешкод. У цілому ця практика себе виправдала: можливо, саме принцип прийняттянайважливіших рішень запобіг ООН від повторення сумної долі Ліги Націй, яка розпалася через неспроможність великих держав узгодити свої рішення. Останнім часом з’являються пропозиції політиків про розширення складу постійних членів з тим, щоб Рада Безпеки більше відповідала новим реаліям. Наприкінці XX ст. суттєво зросла економічна й політична роль Японії, Німеччини, а також Індії, Бразилії та деяких інших нових індустріальних країн; вони є претендентами на поповнення складу постійних членів Ради.
На відміну від інших органів ООН, тільки Рада Безпеки має право приймати рішення, обов’язкові для виконання всіма членами ООН.
Рада Безпеки проводить свої засідання у Нью-Йорку, коли в цьому виникає необхідність.
Рада може проводити свої засідання не тільки в Центральних установах; так, у 1972 році вона засідала в Аддіс-Абебі (Ефіопія), а наступного року — в Панамі (Панама).
Коли до Ради надходить скарга щодо загрози миру, РБ спочатку рекомендує сторонам спробувати досягти згоди мирними засобами. У деяких випадках сама Рада проводить розслідування й надає посередницькі послуги. Вона може призначати спеціальних представників або звертатися до Генерального секретаря з проханням здійснити ці призначення або надати свої послуги. Вона може встановлювати принципи мирного врегулювання.
Найгуманнішим (і нерідко найефективнішим) методом є превентивна дипломатія. Це політичні й дипломатичні заходи, спрямовані на запобігання озброєного протистояння сторін конфлікту. Рада діє як доброзичливий посередник між країнамиворогами. Часто місію посередництва за дорученням РБ виконує Генеральний Секретар. Превентивні заходи включають також, у разі потреби, встановлення демілітаризованих зон по обидва боки кордону між країнами — сторонами конфлікту. Превентивна дипломатія супроводжується заохоченням сторін до миру, спонуканням їх до переговорів, мирного врегулювання конфлікту.
Якщо превентивні дії не дали позитивного результату і воєнні дії розпочалися, Рада Безпеки виступає із заявою про осуд обох або однієї зі сторін. Осуд не слід розцінювати як просто декларацію морального характеру. Він є попередженням про наступні дії ООН.
Для всебічного та глибокого оцінювання суті конфлікту й форм його прояву Рада Безпеки надсилає своїх спостерігачів до зони конфлікту. Це цивільні й військові фахівці, іноді навіть невеликі військові угруповання (але без повноважень на збройнідії), їх називають «блакитними беретами». Спостерігачі виносять остаточне рішення про подальші заходи щодо приборкання конфлікту. Вони або створюють зону, що роз’єднує війська протилежних сторін, або беруть участь у військових операціях на боці однієї зі сторін. Прикладом застосування «буферних» сил може бути використання збройних сил ООН у Південному Лівані для роз’єднання палестинських військових угруповань «Хезболлах» та ізраїльських військ. Серед «блакитних беретів» у цьому районі діють і українські військові об’єднання. Що стосується операцій проти однієї зі сторін конфлікту, то приклади недавніх часів — це воєнні дії проти Іраку (в Ірако-Кувейтській війні) і проти Югославії (конфлікт між сербами й албанцями в Косово).
У багатьох випадках Рада давала вказівки про припинення вогню, що грали важливу роль у відвертанні ескалації бойових дій. Крім того, вона направляє миротворчі сили Організації Об’єднаних Націй для сприяння ослабленню напруженості в районах конфліктів, роз’єднання військ ворогуючих сторін і забезпечення спокійної обстановки, що дозволить шукати шляхи мирного врегулювання. Рада може приймати рішення про вжиття примусових заходів, накладання економічних санкцій (наприклад, торговельного ембарго) або початок колективних військових дій.
Треба зазначити, що останнім часом Рада Безпеки передоручає проведення військових операцій або якійсь групі країн (найчастіше — США й Великій Британії), або міжнародній воєнній організації (НАТО, Західно-Європейському Союзові). Обґрунтовується така політика браком коштів в ООН для озброєння власних сил. Але ця практика має очевидні хиби. Справа в тому, що на відміну від ООН, міжнародні військові союзи не можуть діяти з об’єктивних позицій. У наведених вище прикладах США й Велика Британія ще до виникнення конфлікту мали упереджене ставлення до уряду Іраку. Діючи на боці албанців у Косово, політичні лідери країн НАТО не приховували, що їх головною метою було усунення президента Югославії. Отже, в таких ситуаціях важко сподіватися на справедливе вирішення конфлікту, навіть беручи до уваги, що мотивація ООН відносно введення збройних сил могла бути обґрунтованою. До того ж підміна військ ООН військами організацій, не підпорядкованими ООН, суперечить Статуту Організації.
Одним із заходів, які застосовуються в разі неможливості вирішити конфлікт мирними заходами, є санкції, не пов’язані з військовими операціями. У першу чергу це економічні санкції. Якщо уряд країни, що порушує міжнародне право, не прислухаєтьсядо вимог ООН, Рада Безпеки може прийняти рішення про обмеження економічних стосунків із країною: ліквідація пільг у торгівлі, припинення кредитування й фінансування, позбавлення технічної допомоги тощо. У деяких випадках вводиться повне ембарго на економічні відносини з країною.
Такі заходи були застосовані свого часу проти Південної Родезії та Південно-Африканської республіки за політику апартеїду; пізніше — проти Лівії, Іраку, Югославії. У перших двох випадках політика санкцій себе виправдала та сприяла скасуванню расистських режимів у цих африканських країнах. Узагалі ж військові операції та санкції — це надзвичайні та далеко не однозначні заходи. Від цього потерпає, в першу чергу, мирне населення країни, проти якої спрямовано військові операції та економічні санкції, оскільки такі дії супроводжуються руйнуванням не тільки воєнних, а й цивільних об’єктів, ведуть до загибелі мирних людей та різкого зниження їхнього рівня життя. Проте страждають не тільки країни, що «завинили», а й ті, що мають економічні інтереси в регіоні конфлікту. Так, Україна щороку втрачає десятки мільйонів доларів унаслідок того, що мости через Дунай у Югославії зруйновано військами НАТО, і наше Дунайське пароплавство не може здійснювати торговельні операції в Європі в повному обсязі.
За рекомендацією Ради Безпеки Генеральна Асамблея може зупинити здійснення тією чи іншою державою її прав і привілеїв як члена Організації, якщо відносно неї Рада Безпеки вжила заходи превентивного або примусового характеру. Державу-члена, що систематично порушує викладені у Статуті принципи, може бути виключено Асамблеєю з Організації Об’єднаних Націй за рекомендацією Ради.
Засіданням Ради Безпеки керує Голова, який переобирається щомісяця.
