Posibniki.com.uaЕкономікаЕкономіка і організація агропромислових формувань3.4.1. Основні види агропромислових формувань


< Попередня  Змiст  Наступна >

3.4.1. Основні види агропромислових формувань


Критерієм задоволення таких вимог слід вважати задоволення потреб населення в продовольстві за його ціною, якістю та асортиментом, а суспільства в цілому — у ролі в розв’язанні соціальних проблем та збереженні і відтворенні навколишнього середовища, а також їх діяльність з гарантування продовольчої безпеки та подолання бідності. 3.4.1. Основні види агропромислових формувань

В процесі агропромислової інтеграції між господарськими структурами і об’єктами формується принципово нова система міжгалузевих зв’язків, які торкаються не лише основної виробничої діяльності, а й сфери виробничого та соціального обслуговування агропромислового виробництва. Наприклад, будь-які зрушення в розвитку аграрного сектора повинні знайти адекватну реалізацію в сфері заготівлі, переробки і збуту готової продукції. Такою ж мірою це стосується комплексу галузей виробництв, які належать до виробничої інфраструктури. Ці зміни вимагають постійного коригування міжгалузевих виробничоекономічних зв’язків у напрямі вдосконалення економічного механізму і гарантії еквівалентного міжгалузевого обміну.

Слід зауважити, що можливість досягнення такої мети визначається не тільки і не лише міжгалузевими відносинами на мікрорівні, тобто між безпосередньо інтегрованими господарства-ми, а й значною мірою системою макроекономічних важелів, що формують зовнішнє середовище агропромислового виробництва взагалі.

Практика агропромислової інтеграції (вітчизняна і зарубіжна) зайвий раз переконує, що за будь-яких умов формування зовнішнього економічного середовища виграють ті структури, в яких особливу увагу надають процесам реалізації підприємницьких ідей, підвищення ефективності виробництва та випуску конкурентоспроможної продукції, координації господарської діяльності, централізації ряду функцій технологічного і науково-технічного розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та торговельної діяльності, матеріально-технічного постачання.

Будь-яке агропромислове формування являє собою не що інше, як певну господарськовиробничу структуру. Однак слід зазначити, що всі формування можна поділити на галузеві інтегровані господарські структури та інтегровані регіональні формування. В свою чергу до галузевих формувань відносяться такі структури, як агропромислові асоціації та агропромислові корпорації. Перші набули досить стрімкого розвитку в наш час у таких продуктових підкомплексах України, як бурякоцукровий, молочно- і м’ясопродуктовий, в яких відносини між аграрними, переробними і торговельними підприємствами будуються на основі договірних зобов’язань та взаємовигідних економічних зв’язків. На відміну від них, агропромислові корпорації — це багатогалузеві виробничі формування, засновані на кооперативних чи акціонерних засадах, куди також входять аграрні, переробні і торговельні підприємства, але які потребують централізації певних управлінських функцій загальнокорпоративного характеру.

Агропромислова корпорація являє собою союз різних господарських та підприємницьких структур, що працюють на засадах прибутковості за умови інтегрування технологічного процесу виробництва, переробки і реалізації продукції. Обов’язковими умовами створення корпорації є добровільність входження до складу і демократичність управління, фіксована частка кожного учасника в створенні статутного капіталу, участь у розподілі спільного доходу. Як правило, корпорація в більшості випадків має суто продуктове спрямування. Наприклад, складовими ланками агропромислової корпорації в птахівництві є: підприємства з виробництва яєць і м’яса птиці; птахофабрики; інкубаторно-племінні станції; підприємства і організації, що забезпечують виробничо-зооветеринарне обслуговування перших; аграрні підприємства (виробництво зерна); елеватор; комбікормовий завод; підприємство з переробки і зберігання продукції; торговельна (спеціалізована) мережа.

Про доцільність і перспективність корпоративного створення агропромислових формувань переконливо свідчить досвід економіки розвинутих країн. За умов зростання ролі третьої сфери в структурі АПК у цих країнах спостерігається чітка тенденція зниження сільського господарства у вартості продовольства. Наприклад, у США в м’ясній промисловості вихід товарної продукції з 1 т живої маси в 1,5—2 рази вищий, ніж у нас. Саме на основі зрослого значення техніки і технології переробки продукції в розвинутих країнах здійснюється поступовий перехід до зосередження контролю за розвитком економічних процесів в АПК у руках великих торговельно-промислових корпорацій з акціонерною формою власності.

Агропромислові формування настільки різноаспектні в своїй організаційній побудові, що їх можна класифікувати ще й з інших точок зору. Наприклад, якщо брати до уваги систему управління інтегрованим виробництвом, то всі формування можна поділити на дві групи — ті, де управлінські функції здійснює головне (або само) підприємство, і ті, в яких ці функції виконує спеціальний відокремлений управлінський апарат. За таким критерієм як ступінь (рівень) самостійності (юридичної та господарської) всі агропромислові формування можна поділити на групи: підприємства зберігають повну самостійність, втрачають її, володіють обмеженою самостійністю, застосовується комбінований підхід.

З точки зору організації виробничого процесу у відповідності з технологією одержання кінцевого продукту агропромислові формування також мають суттєві відмінності. Вони можуть утворювати чітко сформовану продуктову вертикаль, що функціонує за принципом замкнутого циклу (наприклад, агропромислове підприємство). В інших випадках принцип замкнутості не дотримується, а просто на договірних засадах об’єднується виробництво сировини, її промислова переробка і реалізація кінцевого продукту. Ця класифікаційна ознака дозволяє поділити агропромислові формування на вузькоспеціалізовані і багатогалузеві.

Останнім часом, у зв’язку із розвитком конгломератної форми агропромислової інтеграції, виникла потреба ще одного підходу щодо класифікації агропромислових формувань, в основу якої слід покласти інтерес підприємства чи галузі, які виступають в ролі інтегратора. Якщо, наприклад, в ролі інтегратора виступає переробне підприємство, то таке формування матиме торгово-аграрний характер; якщо цю роль виконуватиме фінансовий чи промисловий капітал, то в такому формуванні, як правило, аграрні підприємства перетворюються на філії, внутрішні підрозділи, втрачаючи свою юридичну й економічну самостійність.

З точки зору галузей-інтеграторів така побудова формування є основою досягнення певного економічного інтересу. Наприклад, для переробного підприємства цей інтерес полягає в можливості забезпечення потужностей переробки якісною власною сировиною і на цій основі окупності вкладених інвестицій. Для інтегратора, яким виступає фінансовий капітал, таке формування є гарантією прискорення повернення кредитів, що були вкладені в аграрну сферу, чи позбавлення боргів. Безпосередньо для аграрних підприємств, які ввійшли в такі формування і стали їх внутрішніми підрозділами, така форма агропромислової інтеграції також має відповідний економічний сенс: в умовах хронічної неплатоспроможності та катастрофічного економічного стану це дає можливість продовжувати господарську діяльність.

Такі різні підходи щодо класифікації агропромислових формувань викликані нормальним ходом процесу агропромислової інтеграції. Тому який вид формування обирати в тому чи іншому випадку, залежить від волі і намірів партнерів, оскільки, як правило, всі види формувань кінцеву мету своєї діяльності вбачають у збільшенні маси отриманого прибутку та зростанні вартості активів формування (капіталу).

В той же час з метою глибшого розуміння суті агропромислової інтеграції та її конкретних проявів необхідно знати природу особливостей функціонування окремих видів агропромислових формувань. Залежно від обраного напряму агропромислової інтеграції всі агропромислові формування можна об’єднати в дві великі групи, а саме — господарську і міжгалузеву (рис. 3.2).

Напрям агропромислової інтеграції Характер агропромислового формування Конкретна організаційна форма агропромислового формування Умови створення агропромислового формування
Внутрішньогосподарський Господарський Агрофірма Агроторгове підприємство Агропромислове підприємство Економічний стан та управлінські можливості аграрного підприємства
Міжгалузевотериторіальний Міжгалузевий Об’єднання Комбінат Концерн Агро холдинг Система та ін. Наявність підприємств різних галузей та їх готовність до об’єднання зусиль

Рис. 3.2. Напрями агропромислової інтеграції

З наведеної класифікації випливає, що агропромислові формування мають різний характер і властиву їм специфіку та відмінність. Водночас слід зауважити, що кожний окремо взятий вид агропромислового формування потребує відповідних умов. Однак безумовним є той факт, що в сучасних умовах більше шансів на утвердження власної ринкової позиції матимуть ті агропромислові формування, які зможуть інтегруватися в межах певних територій. Це стосується передусім таких форм, як системи (виробничі, промислово- чи науково-виробничі), концерни, холдинги, агропромислові парки, спеціалізовані агропромислові райони та інші, тобто такі формування, що базуються на об’єднанні зусиль взаємозалежних (і не тільки) підприємств і установ у межах відповідного регіону і в основі яких лежить принцип кластеризації. Однак таке ж право на існування мають і форми інтегрування, які виходять за рамки виробництва і охоплюють такі сфери, як інформаційне забезпечення та організація дорадчих служб, обслуговування торговорозрахункових операцій, формування ринкової інфраструктури та ін. Заслуговують на увагу і так звані неофіційні (неформалізовані) агропромислові формування, а також територіальні міжгалузеві комплекси.

3.4.2. Господарські агропромислові формування

Вони представлені агроторговими і агропромисловими підприємствами та агрофірмами.

Агроторгове підприємство являє собою господарсько-виробничу структуру, в якій інтегровано виробництво сільськогосподарської продукції та її реалізація в основному у свіжому вигляді (переважно плодоовочева продукція, картопля, виноград, цільне молоко).

Формується воно на основі торговельної мережі (чи просто продажу продукції). Інколи таке підприємство здійснює первинну переробку (доробку) продукції, і, відповідно, має необхідну виробничу інфраструктуру (елементи оптової та роздрібної торгівлі, сховища, склади, холодильні камери). Умовою функціонування такого підприємства є наявність реального покупця і близькість розташування до ринків збуту продукції.

Агропромислове підприємство — це виробничий тип (вид) агропромислової інтеграції, який відзначається наявністю в структурі виробництва окремо взятого підприємства аграрної, переробної і торговельної ланки певного продуктового спрямування (за характером кінцевої продукції). Агропромислове підприємство — це єдність аграрного промислового виробництва на основі індустріальних методів. У такому підприємстві матеріально-технічна і наукова основа утворюють якісно новий аграрно-промисловий спосіб виробництва сільськогосподарського продукту, а аграрна і промислова праця перетворюються на особливий вид синтезованої діяльності, що здійснюється новим соціальним типом сільського працівника, якого називають сукупним працівником АПК. Як правило, такі підприємства повинні мати добре розвинуту спеціалізовану галузь сільського господарства, сучасну промислову переробку сировини і власну оптову та роздрібну торгівлю. В окремих випадках агропромислове підприємство для завантаження переробної потужності вдається до заготівлі сировини на стороні (в інших аграрних підприємствах, в особистих господарствах населення).

Зазвичай у таких підприємствах виробляється продукція, яка може зберігатись тривалий час і транспортуватись на значні відстані (соки, вина, плодо-, овоче- і м’ясні консерви). Цей вид формування потребує досить потужної виробничої інфраструктури — сучасних промислових сховищ, надійного і зручного тарного забезпечення, своєчасного транспортування сировини і готової продукції, пристосованого до специфіки галузі торговельного обладнання тощо. Як і для агроторгових підприємств, тут особливої ваги набуває проблема формування виробничої стратегії і визначення надійних ринків збуту продукції.

Агрофірма — порівняно новий вид агропромислового формування галузевого характеру.

Спочатку агрофірми створювались на основі економічно міцного аграрного підприємства із залученням інших господарств. Виробляли вони не лише продукцію для продажу (в свіжому чи переробленому вигляді), а й надавали різні виробничі послуги (забезпечували елітним насінням, транспортним обслуговуванням, науково-практичними консультаціями тощо).

Обов’язковою організаційною ланкою агрофірм згодом стала ринкова інфраструктура, служба маркетингу. Поступово принципи діяльності агрофірм поширювались на агроторгові і агропромислові підприємства, які в сучасних умовах набули нових ринкових ознак.

Трансформаційні процеси, які торкнулись практично всіх підприємств АПК, покликали до життя нові принципи господарювання, що внесло відповідні зміни і в діяльність агрофірми. В сучасних умовах — це багатопрофільне господарство, в якому розвиваються рослинницькі і тваринницькі галузі, а також власна переробка одержаної продукції та її реалізація через власну торговельну мережу. Всередині фірми створюються об’єднання товаровиробників, що формують загальну асоціацію. В основу об’єднань (у рослинництві, тваринництві, переробних підприємствах, обслуговуючих виробництвах) кладуться персоніфіковані паї. Відносини між ними будуються на товарно-грошових засадах (у деяких агрофірмах внутрішньогосподарські підрозділи мають право виходу на зовнішній ринок). У приватних (приватно-орендних) фірмах за користування паями власник виплачує дивіденди. Так, за земельний пай орендна плата здійснюється зерном або іншою продукцією, а також грішми. За майновий пай власник одержує частину прибутку від спільної діяльності агрофірми.

В таких формуваннях процес інтеграції набуває динамічного характеру — від технологічного об’єднання діяльності аграрної ланки і переробки сировини до наступного органічного злиття в єдину продуктову вертикаль, що працюватиме виключно на спільний кінцевий результат. Аграрно-промислові фірми і підприємства, що сформувались у процесі ринкових перетворень, за своєю економічною суттю являють не що інше, як виробничу форму інтеграційного процесу. Організаційно-виробнича і економічна єдність проявляється в органічному поєднанні сільськогосподарських і промислових галузей підприємств з переробки, доробки і зберігання сільськогосподарської продукції та випуску товарів широкого вжитку. Для них характерна потоковість і ефективність технологічного процесу виготовлення кінцевого товарного продукту.

Таке трактування суті галузевих агропромислових формувань свідчить про те, що ця форма реалізації інтеграційного процесу забезпечує в повному розумінні органічне злиття в єдину продуктову вертикаль технологічного, організаційного та економічного чинників одержання кінцевого продукту. Це знаходить свій прояв у підпорядкуванні матеріально-технічної бази інтегрованого виробництва комплексному використанню наявних сировинних, матеріальних та трудових ресурсів. У таких агропромислових формуваннях удається завдяки добре поставленій маркетинговій діяльності знаходити вигідні ринки збуту продукції (в тому числі і за кордоном), підпорядковувати цій меті діяльність основного і допоміжного виробництва, зайняти стабільну та економічно вигідну ринкову позицію. Оперативність у регулюванні витрат виробництва і одержанні сировини, її промисловій переробці і продажу кінцевого продукту забезпечує прибутковість інтеграційного процесу, створює економічні передумови для нагромадження та розширеного відтворення.

3.4.3. Територіальні (міжгалузеві) агропромислові формування

Це найпоширеніша за різновидами група і найпристосованіша до переваг агропромислового інтегрування. Представлена вона як тими структурами, що склались у 70—80-х роках, так і новими формуваннями, що виникли в результаті аграрних перетворень. Відмінною рисою цієї групи агропромислових формувань є те, що всі вони в своїй основі опираються на багатопрофільне агропромислове виробництво, яке виходить за рамки одного підприємства. Саме тому ці види агропромислових формувань виникають на основі міжгалузевої чи міжгосподарської агропромислової інтеграції. В першому випадку аграрні, переробні і торгові підприємства в єдності формують кілька продуктових вертикалей, але в межах одного агропромислового формування. В другому випадку аграрні підприємства інтегрують свої ресурси і можливості з тим, щоб шляхом кооперації створити спільне переробне і торгове підприємство і тим самим беруть безпосередньо участь у реалізації кінцевої продукції. Зрозуміло, що сфера їх дії поширюється не лише на інтегровані галузі і підприємства, а й на ті території, на яких вони розміщені. На можливості створення таких агропромислових формувань у цілому впливають різні чинники. Однак визначальним є технологічний, територіальний та економічний.

Технологічний чинник визначається характером сировини, що надходить на переробку і технологією самої переробки. Визначальним критерієм тут є мінімізація розриву в часі між виробництвом і переробкою сировини та витрати її на одиницю кінцевого продукту.

Територіальний чинник пов’язаний з розміщенням переробних підприємств і постачальників сировини з точки зору мінімізації розриву в просторі й скорочення втрат сировини при її транспортуванні.

Нарешті, економічний чинник зводиться до участі виробників сировини та її переробників у формуванні сукупних витрат та прибутку. Критерієм оцінки ступеня врахування цього чинника є рівень окупності виробничих витрат прибутком у сфері виробництва сировини та її переробки і реалізації кінцевого продукту.

Якщо у відокремлених виробництвах ці чинники практично не враховуються і кожна ланка технологічного процесу сама формує кінцеві результати господарювання, то у виграші залишаються виключно переробні підприємства. В інтегрованому ж виробництві технологічний, територіальний та економічний чинники спрацьовують в єдності, що й забезпечує приблизно однакову окупність витрат для всіх партнерів, тобто тут спрацьовує синергічний ефект. Це, власне, і має бути критерієм доцільності та ефективності функціонування всіх видів територіальних агропромислових формувань.

Характерними рисами та організаційними засадами важливіших видів агропромислових формувань територіального (міжгалузевого) спрямування є те, що всі вони мають свою специфіку, забезпечуючи в той же час розв’язання однієї і тієї ж проблеми — задоволення потреб споживача в межах певного регіону (території).

Агропромислове об’єднання в умовах України стали тією першою формою агропромислової структури регіонального характеру, яка являє собою організаційне оформлення АПК на рівні адміністративного району при повній юридичній і господарській самостійності інтегрованих підрозділів. Агропромислове об’єднання — це конкретна організаційна форма управління виробництвом (господарський орган), обов’язковою умовою якого є добровільність входження, збереження господарської і юридичної самостійності при координації важливіших сторін діяльності інтегрованого характеру. Об’єднання зусиль у такий спосіб дає змогу підприємствам закуповувати великими партіями матеріально-технічні ресурси, а також постійно володіти фінансовою ситуацією та економічним становищем всіх інтегрованих підприємств. В окремих випадках об’єднання створюють свій банк на відміну від комерційних банків, які на дефіциті оборотних коштів підприємств АПК заробляють чималі прибутки. Об’єднання здійснює через власний банк кредитування по обороту, акумулює вільні кошти, фінансує найголовніші витрати, виконує таким чином функції робочого органу учасників об’єднання.

Не слід забувати ще про одну особливість формувань регіонального рівня. Наявність у районних об’єднаннях внутрішнього банку, яким є фінансово-розрахунковий центр, дозволяє в умовах економічної кризи і постійного дефіциту грошових ресурсів зупинити вивіз капіталу за межі району, оскільки, як відомо, в сучасних умовах фінансовий ринок знаходиться в руках переважно філій, відділень та представництв різноманітних інвестиційних, страхових компаній, банків та інших фінансово-комерційних посередників, які за рахунок району формують значні суми оборотних коштів. За умов, коли податки платять їх головні фірми за місцем їх розташування (як правило, в обласних центрах і столиці), значні суми коштів минають місцеві бюджети, поповнюючи бюджети інших регіонів.

Агропромислове об’єднання як форма інтегрованого виробництва має ряд незаперечних переваг, а саме:

1) об’єднуючи під єдиним началом (рада об’єднань) підприємства різних сфер АПК, воно сприяє усуненню відомчого диктату (монополізму) і відомчої відокремленості;

2) в рамках об’єднання стає можливим виробити такий управлінський (і зокрема економічний) механізм, який найповніше враховує як галузеві, так і територіальні умови й особливості;

3) існування об’єднань є свідченням демократизації управління, оскільки в ньому чітко розмежовуються два рівні: нижній — представлений підприємствами, і верхній — радою об’єднання.

Згодом, на основі досвіду агропромислових об’єднань почали створюватись нові регіональні формування.

Агропромисловий комбінат — форма інтегрованого багатогалузевого виробництва на регіональному рівні. Організація комбінатів виходить за рамки сфери менеджменту і прямо пов’язана з виробництвом. Створювались агрокомбінати, як правило, навколо великих міст і промислових центрів за наявності достатньо потужного потенціалу агропродовольчої сфери, тобто сільського господарства і переробної промисловості, значної концентрації населення, відсутності добре організованого ринку продовольства. Мета таких формувань зводилась до забезпечення місцевого населення сільськогосподарською продукцією у свіжому і переробленому вигляді, переробних підприємств — сировиною, виконання інших робіт та надання послуг, економічного і соціального характеру на території певних регіонів.

Організаційна структура агропромкомбінатів мала свій особливий характер: управління базувалось на поєднанні принципів виробничо-господарської самостійності підприємств, як власників, і централізованого керівництва в межах, передбачених статутом. Обов’язковою складовою частиною агрокомбінатів був фінансово-розрахунковий центр (який згодом переріс у внутрішній господарський банк), в якому всі підприємства відкривали свої рахунки при повній збереженості самостійності. В сфері управління інтегрованою діяльністю вдало поєднувались демократичність (вибірність, рада, конференція уповноважених) з єдиноначальністю генерального директора. Крім того, агрокомбінати набули статусу юридичної особи (вони діяли від імені співзасновників), мали власні розрахункові рахунки і печатку, самостійний баланс, самі вирішували питання фінансування і кредитування, планування діяльності, організації заготівель, формування цін і тарифів. Як формування, до якого входила розвинута торговельна мережа, агрокомбінати перейшли від традиційних схем організації торгівлі (нульовий рівень, однорівнева, дворівнева і трирівнева) до нових систем, що будуються на ринкових засадах та маркетингових вертикалях. Суб’єктом впливу агрокомбінатів стали нові форми господарювання — фермери, орендарі, а також господарства населення.

Слід підкреслити такі особливості (які можна вважати також перевагами) комбінатної структури формувань: їх створення аж ніяк не слід пов’язувати з обов’язковою перебудовою управління; аграрні підприємства мають можливість постачати продукцію не лише для переробки в межах комбінату, а й поза ним; виробничі й збутово-заготівельні зв’язки можуть встановлюватись з іншими формуваннями; до інтеграційного процесу можуть приєднуватись усі форми господарювання.

В той же час агрокомбінати як структура регіонального рівня мали розбіжності щодо розподілу повноважень між ними (господарюючими суб’єктами), районними управліннями сільського господарства (як державною виконавчою владою) та районними адміністраціями. Власне таке положення агрокомбінатів за повної відсутності вертикальної підпорядкованості і стало однією з причин їх розпаду. Окремі з них трансформувались в інші форми агропромислової інтеграції міжгалузевого характеру.

Агропромислові концерни — це об’єднання різноманітних підприємств, які здійснюють спільну діяльність на основі добровільної централізації функцій і госпрозрахункового обслуговування сторонніх підприємств. Як правило, централізації підлягають практично найголовніші функції виробничо-фінансової діяльно-сті: науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, природоохоронної і зовнішньоекономічної діяльності.

Головне завдання концерну — насичення ринку продукцією широкого асортименту шляхом об’єднання великих, середніх і малих підприємств, спеціалізованих виробництв на основі дотримання позавідомчого принципу управління.

Вищим органом управління концерну є збори уповноважених представників, а для оперативного вирішення всіх питань обирається рада і управління концерну. Повсякденне керівництво здійснює відокремлений апарат, який наймається правлінням за контрактом і очолюється головою концерну. Учасники концерну не можуть одночасно входити до складу інших концернів.

Агропромисловий концерн у своїй практичній діяльності координує роботу структурних підрозділів, забезпечує своїх співучасників фінансово-матеріальними ресурсами, виконує функції торгового дому. Таке формування стає на перешкоді відпливу капіталу з регіону і сприяє практичному вирішенню таких принципово важливих питань:

— поглиблення міжгалузевого менеджменту, націлення учасників на розв’язання властивих лише їм завдань;

— поширення механізму інтеграції не лише в сфері виробництва, а й у фінансовоінвестиційній, науково-технічній та інноваційній діяльності;

— завдяки концентрації значних обсягів виробництва продукції стає можливим перейти на реалізацію її великими оптовими партіями на основі довготермінових контрактних угод між виробниками та оптовими покупцями, а також здійснювати власну оптову торгівлю через торговий дім;

— ширше залучати кошти банків, різноманітних інвесторів;

— сприяти розв’язанню соціальних проблем учасників формування.

Концерн, як правило, є юридичною особою, основна мета якої — захист інтересів і прав інтегрованих учасників. Учасники концерну не втрачають юридичної і виробничої самостійно-сті, а всередені концерну на зміну адміністративним функціям приходять економічні взаємовигідні партнерські відносини, які регулюються централізованим управлінням і власним, що належить концерну, банком, який є фінансовим, інвестиційним розрахунковим центром. Водночас банк концерну створює розгалужену мережу філій в різних регіонах, що співпрацюють з концерном.

Однією з перспективних форм агропромислової інтеграції в сучасних мовах розвитку АПК є аграрно-промислово-фінансові групи (АПФГ) — об’єднання, до складу якого можуть входити сільськогосподарські та промислові підприємства, банки, наукові, проектні та інші установи. Створюються вони з метою розробки і реалізації принципово важливих проектів, забезпечення їх комерційної окупності, гарантування інвестиційного процесу.

В таких агропромислових формуваннях створюються реальні умови для активізації інвестиційного процесу та прискорення техніко-технологічного переоснащення агропромислового виробництва з метою організації виробництва конкурентоспроможної продукції. Вони є основою фінансової стабільності та забезпечення привабливості для сторонніх інвесторів, оскільки партером виступають банки. Завдяки фінансовій стабільності досягається концентрація інвестицій на найефективніших проектах і пріоритетних напрямках, поліпшується кредитне забезпечення, особливо сільськогосподарських товаровиробників, що в сучасних умовах є досить важливим.

В АПФГ полегшується доступ до залучення кредитів, створюються передумови довгострокового взаємовигідного партнерства, спрямовуються кредитні ресурси також і в соціальну сферу. Для підприємств, що входять до складу АПФГ, така форма інтеграції є гарантійною основою в умовах аграрної кризи підвести необхідну фінансово-економічну базу під свою господарську діяльність.

До регіональних агропромислових формувань належать також виробничі (промислововиробничі, науково-виробничі) системи, які являють собою організацію виробництва певного виду продукції, що будується за принципом функціонування головного підприємства як генератора і розповсюджувача інновацій для всієї сукупності господарства, що ввійшли до складу системи. Сама назва системи залежить від того, хто виконує роль головного підприємства. Якщо це є аграрне підприємство, то система має назву виробничої, якщо переробне — то промислововиробничої, а коли наукова установа, то науково-виробничої системи. В усіх трьох випадках система підпорядковується виключно одній культурі чи продукції і має на меті створення сприятливих організаційно-економічних умов для поширення та використання тих досягнень науки і техніки, які відіграють значну роль в інтенсифікації виробництва. Головне підприємство бере на себе відповідальність за забезпечення умов високоефективного виробництва якогось конкретного продукту на принципах зацікавленості і відповідальності усіх господарств, що ввійшли до складу системи (слід зауважити, що коло учасників системи досить широке — воно має характер міжрайонний і навіть міжобласний).


< Попередня  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
3.5.1. Вибір моделі агропромислового формування
3.5.4. Підприємства в структурі агропромислових формувань
4.1. Земля як головний засіб виробництва та її вплив на економіку агропромислових формувань
4.2. Земельні відносини та їх правове регулювання в Україні
4.2. Земельні відносини та їх правове регулювання в Україні. Частина 2
Дисциплiни

Англійська моваБанківська справаБухгалтерський облікЕкономікаМікроекономікаМакроекономікаЕтика та естетикаІнформатикаІсторіяМаркетингМенеджментПолітологіяПравоСтатистикаФілософіяФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki