< Попередня  Змiст  Наступна >

3.2. СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА


 

3.2.1. Суть і значення соціальної політики в ЄС 

 

3.2.2. Еволюція соціальної політики ЄС

 

3.2.3. Механізми розвитку людського ресурсу

 

3.2.4. Напрями співробітництва України та ЄС у соціальній сфері

Запитання та завдання для самоконтролю

Основна література

Додаткова література 

 

 

3.2.1. Суть і значення соціальної політики в ЄС

 

Соціальна політика Європейського Союзу має давню історію, адже «синергетичний ефект» європейської інтеграції, як розраховували засновники ЄС, має насамперед реалізуватися у сфері людських відносин. Саме на таку фундаментальну спрямованість вказує ст. 2 (колишня В ) Договору по ЄС, де зазначається, що саме Союз має на меті «…сприяти соціальноекономічному прогресу, високому рівню зайнятості, досягненню збалансованого і рівномірного розвитку за рахунок створення простору без внутрішніх кордонів через посилення економічних та соціальних зв’язків…».

 

Соціальна політика в ЄС за рівнем дискутивності та суперечок завжди належала до рекордних серед інших політик Спільноти. Достатньо навести приклад підписання Маастрихтського договору, Соціальний Протокол до якого викликав у представників Великої Британії цілковите заперечення, і слід було докласти чималих зусиль та дочекатися відповідних змін уряду (до влади наприкінці 90х прийшли лейбористи), щоб вже в наступному — Амстердамському договорі — «соціальний розділ» посів належне місце і був визнаний усіма учасниками угруповання.

 

Ст. 137 ДЄС чітко регламентує основні напрями доповнення з боку наднаціональних інституцій діяльності державчленів, зокрема:


  • умови праці;
  • інтеграція осіб, виключених з ринку праці;
  • рівність чоловіків і жінок щодо можливостей на ринку праці та ставлення до них на роботі.

СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА, ОСВІТА,  ПРОФЕСІЙНА ПІДГОТОВКА ТА МОЛОДЬ
 

З одного боку, може скластися уявлення про те, що перелічені вище напрями й визначають характер соціальної політики, а точніше її сектори, але це не зовсім так. Вже 140 стаття (колишня 118) орієнтує діяльність Європейської Комісії як координатора дій у всіх галузях соціальної сфери до:

 

  • зайнятість;
  • трудове законодавство та умови праці;
  • базову та просунуту професійну підготовку;
  • соціальний захист;
  • запобігання нещасним випадкам під час роботи та професійним хворобам;
  • гігієну праці;
  • права на асоціації та колективні договори між управлінцями та працівниками.

 

Отже, законодавством ЄС регламентується доволі широке коло соціальних питань, які водночас є сферами дії національних урядів та наднаціональних структур, які частогусто виступають не лише координаторами, а й такими, що фінансують через Європейський Соціальний фонд цілу низку спільних програм і проектів. Складність реалізації соціальної політики в ЄС пояснюється ще й тим, що в Спільноті існує цілий ряд соціальних моделей (країнових), які прийнято називати режимами добробуту (welfare regimes). Саме вони передбачають використання таких фінансових механізмів, включаючи частку ВВП, що перерозподіляється через бюджет на соціальні потреби (доволі різну, до речі), державні гарантії соціальних прав тощо. Саме наявність спільних рис у соціальних програмах дозволила німецькому дослідникові Лотару Вітте (2006) чітко виокремити чотири соціальні моделі ЄС:

 

  • англосаксонську, ліберальну;
  • північну, універсалізуючу, соціалістичну;
  • континентальноєвропейську, корпоративну;
  • середземноморську, корпоративну, базовану на традиціях, зокрема сімейних.

 

В основі такої класифікації лежить, з одного боку, географічний принцип, з іншого — нинішня система соціального страхування, державна соціальна та податкова політики, які є фінансовим фундаментом реалізації цілого комплексу програм. Приміром, у другій групі, до якої відносять Швецію та Фінляндію, співвідношення податки/соціальні послуги є вже давно абсолютизованим, проте «соціальний пакет», до якого звикло не одне покоління шведів, наприкінці 90х років ХХ ст. значно «полегшав», адже дорожнеча робочої сили в цій країні постійно підштовхувала підприємців до вивезення капіталу*. На наднаціональному рівні соціальну політику нерідко ідентифікують із позитивними та негативними результатами інтеграції у цій сфері (табл. 3.2.1).

 

Як правильно підмітила Герда Фалькнер (2007), будьяка дія євроструктури в соціальній сфері (а це тягне за собою зміни у сфері економічній) може бути розцінена як позитивний результат інтеграції з боку, приміром, робітників, що виступають за зменшення робочого часу, так і негативний з боку роботодавців, які мають відмовитися від частини отримуваного прибутку. А збільшення податків, що сплачуються на соціальні потреби, також сприймаються в країнах ЄС порізному.

ТРАДИЦІЙНЕ ВИКОРИСТАННЯ ПОНЯТЬ  «ПОЗИТИВНА ТА НЕГАТИВНА ІНТЕГРАЦІЯ»  (З ПРИКЛАДОМ ІЗ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ)

 

 

Якщо в Скандинавських державах погоджуються з тим, що сумарні податки можуть перевищувати 50 % доходу громадянина, який їх отримує, то жителі Португалії чи Греції доволі негативно ставляться до такої ідеї, адже, як випливає із табл. 3.2.2, бідними у цих державах (з європейських позицій) є кожний п’ятий, а коефіцієнт розподілу доходів (індекс Джині) у названих державах значно перевищує аналогічний у Данії, Фінляндії, Швеції. Інші індикатори, що розраховуються Євростатом, дещо змінюють традиційне уявлення, приміром, про те, що бідність нерідко підштовхує людей до злочинів. Якщо виходити з даних табл. 3.2.2, то прослідкувати таку закономірність неможливо, адже якщо в Греції рівень бідності становить 20 %, то кількість ув’язнених з розрахунку на 100 тис. жителів становить лише 31,2 (мінімум).

СОЦІАЛЬНІ ІНДИКАТОРИ В ДЕЯКИХ КРАЇНАХ ЄС І СВІТУ

 

СОЦІАЛЬНІ ІНДИКАТОРИ В ДЕЯКИХ КРАЇНАХ ЄС І СВІТУ

 


Натомість для Іспанії таке співвідношення ідентифікується, відповідно, 17,3 % та 110,7 осіб. Принагідно слід зауважити, що кількість ув’язнених у США є рекордною серед усіх постіндустріальних держав, вона становила у 2000му році 468,5 особи на 100 000 жителів (ув’язненим був кожний двохсотий американець).

 

Наведені вище суперечності європейської соціальної моделі призвели до того, що чимало дослідників та функціонерів з ЄС стверджує, що єдиної соціальної політики в Європейському Союзі немає. Інші ж дотримуються прямо протилежної думки. Приміром, на Барселонському самміті Європейської Ради (2002) було чітко визначено, що «європейська соціальна модель спирається на значні економічні досягнення, високий рівень соціальної захищеності, високий рівень освіти та соціальний діалог» (цит . за Л. Вітте, 2007, с. 9). Утім і пізніше це не зняло дискусійності ду  мок, адже багато хто був переконаний, що створити таку модель і проводити єдину соціальну політику немає сенсу.

 

Така суперечливість трактування соціальної політики призвела до того , що чимало дослідників почало виділяти її двоїсту структуру, зокрема за М. Даудерштедтом (2004), слід було виділити тверде ядро, до якого автор відносить вплив економічної політики ЄС на зростання та зайнятість, розподіл добробуту (первинний розподіл доходів між капіталом і працею, вторинний перерозподіл, розподіл між зростанням продуктивності і доходів та іншими формами зростання добробуту, надання державою товарів і послуг, що фінансуються з податкових надходжень) та м’якуоболонку,що складається з політики у сфері зайнятості,в освітіта в соціальній сфері, а також політики створення робочих місць (пропозиція робочої сили розглядається як така , що домінує), соціального захисту населення тощо. З огляду на це, доволі складними видаються спроби науковців чітко розмежувати сфери соціальної політики, виокремивши при цьому те, за що відповідає ЄК, і те, що є компетенцією урядів. Говорячи про необхідність регулювання соціальних пропорцій у ЄС, слід розуміти, що надзвичайно важливою в сучасній Європі є позиція профспілок, які традиційно досить жорстко (Франція, Італія) обстоюють права трудящих. Їх вимоги у соціальній сфері доволі чітко сформулював голова об’ єднання німецьких профспілок Міхаель Зоммер (2006). На його думку, вони мають зводитися до п’яти основних:


  • удосконалення європейського законодавства в соціальній сфері (створення європейських стандартів для соціального захисту найманих працівників);

 

  • реформа директиви «Про Європейські виробничі ради» (це має відкрити нові можливості для найманих працівників щодо їх участі в управлінні організацією);

 

  • участь працівників у прийнятті рішень;

 

  • проведення транснаціональних переговорів з тарифних ставок та укладання транснаціональних тарифних угод.

< Попередня  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
3.2.3. Механізми розвитку людського ресурсу
3.2.4. Напрями співробітництва України та ЄС у соціальній сфері
3.3. КОНКУРЕНТНА ПОЛІТИКА
3.3.2. Еволюція спільної конкурентної політики ЄС
3.3.3. Сучасні механізми та інструменти реалізації конкурентної політики ЄС
Дисциплiни

МаркетингАнглійська моваПравоЕтика та естетикаІсторіяБухгалтерський облікЕкономікаІнформатикаМенеджментПолітологіяСтатистикаФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki