Posibniki.com.uaПолітологіяЄвропейська інтеграційна політика3.2.2. Еволюція соціальної політики в ЄС


< Попередня  Змiст  Наступна >

3.2.2. Еволюція соціальної політики в ЄС


 

Розвиток соціальних відносин у Європейському Союзі розпочався з укладання Римського (1957) Договору про європейське економічне співробітництво. Прийнятий тоді документ містив лише дві, проте доволі значущі позиції щодо вільного руху робочої сили (статті 48—50) і гендерної рівності у питаннях оплати праці (стаття 119), рішення про включення якої до підсумкового документа було прийняте на основі досягнення консенсусу. Саме ці дві статті впродовж майже тридцяти років залишалися фактично єдиними, що закріплювали наднаціональні пріоритети соціальної політики. Утім, період «відносної соціальної тиші» 50—60х років був зумовлений насамперед тим, що основне навантаження щодо соціальних реформ припадало на національні уряди та парламенти, адже саме бюджетні витрати країни могли бути (чи не бути) спрямованими на досягнення соціальноекономічної згуртованості у суспільстві. Природно, що Італія та Нідерланди у відсотковому відношенні могли дозволити собі різні асигнування на соціальні витрати , натомість активний континентальний рух робочої сили, який розпочався у 60—70ті роки ХХ ст., суттєво вплинув на конвергенцію доходів населення ЄЕС, а це підштовхувало державичлени до їх імплементації фундаментальних основ соціальної політики.

 

Наступним етапом можна вважати період 1986—1992 років. Найважливішою подією цього часу було прийняття Єдиного європейського акта (1986), що започаткував нову законодавчу процедуру прискорення формування єдиного ринку. Завдяки голосуванню кваліфікованою більшістю до цього документа потрапила тепер уже розширена стаття про вільний рух робочої сили та створення європейського середовища робітників. 1989 року всі країни ЄЕС за винятком Великої Британії підписали декларацію,

 

196


що отримала назву «Хартія основних соціальних прав робітників» (далі скорочено її почали називати «Соціальна хартія»). На превеликий жаль, цей документ мав більше рекомендаційний, а не директивний характер і містив чимало пунктів (соціальні права громадян країнучасниць, тлумачення ринку праці, фахову підготовку тощо), які можна інтерпретувати хіба що як «моральні зобов’язання». Водночас Хартія являла собою значний крок уперед, адже знаменувала початок удосконалення ринку праці, на якому відтепер були визначені пріоритети розвитку інформування, консультування та залучення працівників до їх професійного вдосконалення.

 

Новий етап соціальної диференціації (1993—1999) розпочався у 1993 році після набуття чинності Маастрихтським договором та Соціальним протоколом до нього, який, як уже мовилося, не підписала лише Велика Британія. Цей етап, особливо після ратифікації Амстердамської угоди (1 травня 1999 р.) можна вважати ключовим щодо делегування частини соціальних компетенцій наднаціональним структурам, адже відтепер рішення щодо вільного руху робочої сили, гендерної рівності у питаннях оплати праці, робочого середовища, умов праці, інформації та консультування, а також інтеграції осіб, які були витіснені з ринку праці, приймалися голосуванням за наявності кваліфікованої більшості, а ціла низка інших — соціального захисту, захисту працівників у разі розірвання договору про найм, представництво колективних інтересів, прийом на роботу громадян «третіх країн », фінансування політики заохочення зайнятості — приймалися на підставі досягнення консенсусу. Водночас у новий договір (на відміну від Маастрихтського) було виключено цілу низку інших компетенцій щодо оплати праці, права на створення асоціацій, права на страйки та масові звільнення, адже у Ради ЄС чи Єврокомісії не було реальних фінансових механізмів та інструментів для регулювання означених пропорцій у країнахчленах. Наявність соціального розділу в Амстердамському договорі, який відтепер визнавався й британським урядом на чолі з Тоні Блером, відкривала нові можливості для вдосконалення соціальних відносин у ЄС в окремих селективних галузях соціального комплексу. Дискусії 90х років щодо майбутнього ЄС дістали назву Соціального діалогу, в якому, крім Європейської Комісії, взяли участь Європейська профспілкова конфедерація , Промислова спілка Європейської спільноти та Європейський центр державних підприємств. Спеціальними директивами 1996го (96/34, OJ L 145, 19.06.1996) та 1998-го років (97/75, OJ L 10, 16.01.1998) були визначені мінімальні вимоги Спільноти щодо доглядання дитини та відсутності робітника на робочому місці за форсмажорних обставин. У 1995 році ЄК і перелічені вище її соціальні партнери відкрили у Флоренції (Італія) Європейський центр трудових відносин. Одтоді поняття «мінімальних соціальних стандартів» і соціального згуртування переходить до всіх основних європейських документів . Логіка, яка закладалася в них (ідеться про соціальні стандарти) була, за Н. Мусисом (2005), наступною: «основні стандарти не повинні занадто напружувати економічно слабкі державичлени, проте й не мають перешкоджати запровадженню вищих стандартів у країнахлідерах» (с. 190).

 

Водночас найскладнішою в цей період залишалася ситуація на ринку праці. Рівень безробіття був досить високим (близько 10 %), а у південних державах (Іспанія, Португалія, Греція) коливався на рівні 14—17,5 %. Серед безробітних значну частину (понад 5 %) становили чоловіки та жінки у віці до 25 років, які мали тільки шкільний атестат. Саме на долання численних перешкод у регулюванні було зорієнтовано надзвичайне засідання Європейської Ради в Люксембурзі (20—21 листопада 1997 р.), на якому були сформульовані настанови щодо зайнятості. Остаточно ухвалені у 1999 році, вони містили чотири опорні пункти: підвищення рівня зайнятості ; поліпшення розвитку підприємництва; зміцнення адаптованості працівників; створення рівних можливостей для чоловіків і жінок.

 

Цей документ дозволив створити у державахчленах чимало соціальних стратегій, які реально забезпечили соціальну конвергенцію в них.

 

Останнім, доволі значущим документом того періоду був ухвалений на засіданні Європейської Ради у Кельні (Німеччина) 3—4 червня 1999 року «Європейський пакт зайнятості», який визначив три основні напрями її координації, зокрема:

 

  • макроекономічний діалог (взаємодія між зростанням заробітної плати та валютною, бюджетною та фінансовою політикою з безінфляційним зростанням (Кельнський процес));

 

  • структурна реформа, що має здійснюватися за рахунок підвищення інноваційної конкурентоспроможності, що, врештірешт, вестиме до створення ефективних ринків праці, товарів, послуг, капіталу (Кардіфський процес);

 

  • запровадження ефективної стратегії зайнятості шляхом збільшення пропозиції робочих місць, розвиток підприємництва, адаптація бізнесу та найманих працівників до нових економічних умов (Люксембурзький процес).

Характерною ознакою періоду, що розглядається, стала подальша інституалізація соціальної політики ЄС, яка дедалі більше ставала наднаціональною, а в ній зростала ефективність співпраці. Основними дійовими установами щодо співробітництва в цій сфері стали Економічний та фінансовий комітет, Рада з трудових і соціальних питань, Європейська Рада, Європейська Комісія, Європейський центральний банк і безліч їх соціальних партнерів.

 

Прийняття на саміті у Берліні (1999 р.) так званого Порядку денного2000 (Agenda2000), ознаменувало наступний етап у розвитку нових соціальних відносин у Європейському Союзі, який розпочався у 2000му і тривав до 2006 року, коли було завершено «європейську семирічку», з усіма тридцятьма політиками «спільного доробку».

 

Головною особливістю реалізації соціальної політики ЄС упродовж періоду, що розглядається, стала компліментарна діяльність структурних фондів Євросоюзу, насамперед Європейського фонду регіонального розвитку та Європейського соціального фонду.

Європейський соціальний фонд
 

Саме їх скоординована діяльність і дозволила вжити низку соціальних заходів на наднаціональнорегіональних рівнях. На відміну від шести цілей , що діяли впродовж 1994—1999 рр. (переорієнтація регіонів із регресивними тенденціями у промисловому розвиткові та рівнем безробіття вищим за середньостатистичний, здійснення заходів у сфері зайнятості для протидії хронічному безробіттю та безробіттю серед молоді, запобіганню витіснення осіб з підвищеним ризиком утрати роботи, полегшення доступу молоді до ринку праці, адаптація працівників до змін у промисловому виробництві та виробничих системах), соціальні цілі ЄС, зокрема друга та третя стали конкретнішими, менш розпорошеними виявилися спрямовані на це значні фінансові ресурси, а саме — підтримка регіонів зі структурними проблемами у сфері соціальноекономічних перетворень і сільського господарства (мета 2) та модернізація політики у галузі освіти, професійнотехнічної допомоги та зайнятості і відповідних систем (мета 3).

 

На період 2000—2006 рр. для реалізації мети 2 було виділено 19,7 млрд євро (у цінах 1999 року), для реалізації мети 3 було передбачено 24,1 млрд євро. Крім цього, для таких країн, як Греція, Ірландія, Португалія та Іспанія частина загальноєвропейських витрат на реалізацію соціальної політики була покладена на спеціально створений Фонд згуртування (заснований 1993 року).

 

Система соціальних ініціатив у Європейському Союзі на поч. ХХІ ст. виявилася доволі широкою. Зокрема, серед них крім уже відомих «Інтеррег ІІІ» та «Урбан ІІ », орієнтованої на відродження депресивних територій з метою поліпшення соціальних пропорцій у них, діяли й чітко орієнтовані виключно соціальні програми, зокрема «Лідер+» (Lider+), що була націлена на підйом активності у сільських комунах і розроблення в них соціальноекономічних локальних стратегій. Чітку соціальну спрямованість мала також ініціатива «Іквал» (Equal), головною метою якої залишалося усунення нерівноправності та дискримінації на ринку праці насамперед серед чоловіків і жінок.

 

Серед основних соціальних політик, реалізація яких розпочалася у період, що розглядається, слід назвати політику щодо освіти, професійного навчання та молоді. Її здійсненню значною мірою сприяє інституалізація цього процесу, зокрема через розвиток відповідних програм, ініціатив і спеціалізованих установ. Створена ще 1990 року освітня інформаційна мережа «Євродіс» (EURYDICE) значно розширила свою діяльність щодо збирання й поширення інформації про програми та проекти різних вищих навчальних закладів державчленів. Уже 2004 року ця інформаційна мережа (Decision 2004/223, OJ L 68, 06.03.2004) була використана у проведенні разом з Освітнім комітетом і Дорадчим комітетом з професійної підготовки порівняльного аналізу освітніх систем.

 

Рішення Європейської Ради у Лісабоні (2000) відкрили нові можливості для розвитку «електронної освіти», яка мала скоротити відставання у цій галузі від США та Японії. Створюваний у її рамках так званий школанет мав би максимально спростити процес отримання знань через використання нових технологій.


Упродовж 2000—2004 років у ЄС діяли три основні програми: «Сократ» (SOCRATES), яка забезпечувала підвищування рівня знань з іноземних мов молоді країн ЄС, мобільності освіти, взаємне визнання дипломів, заохочення інновацій у викладанні дисциплін; «Леонардо да Вінчі» (Leonardo da Vinci), спрямована на підвищення кваліфікації, інновацій та європейського виміру професійних систем і практик через транснаціоналізацію праці; «Молодіжна програма», яка відкривала нові можливості для молоді з отриманням неформальної освіти.

Нова диспозиція соціальної політики  в ЄС (2007—2013)


 

Подальшому розвиткові соціальних відносин у ЄС сприяло прийняття у березні 2005 року «Соціального порядку денного 20052010. Соціальна Європа в глобальній економіці: робота та участь для всіх» («The Social Agenda 2005—2010»). У спеціальному посланні ЄК (Communication of the European Communities 09.02.2005) (COM (2005) 33 final) чітко зазначаються чотири основні принципи сучасної соціальної політики:

 

  • • закріплення позитивних європейських підходів щодо забезпечення взаємозв’язків між економічною, соціальною та політикою зайнятості;

  • підвищення зв’язків між зайнятістю, соціальною політикою та підприємництвом, що у кінцевому вигляді дозволить підвищити якість людського та соціального капіталу;

 

  • модернізація систем соціального захисту;

 

  • застосування моделі «вартість відсутності соціальної політики».

Розподіл коштів на соціальну політику  (Social agenda — 2005—2010)  серед країн-учасниць у 2007-му році


< Попередня  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
3.2.4. Напрями співробітництва України та ЄС у соціальній сфері
3.3. КОНКУРЕНТНА ПОЛІТИКА
3.3.2. Еволюція спільної конкурентної політики ЄС
3.3.3. Сучасні механізми та інструменти реалізації конкурентної політики ЄС
3.3.4. Перспективи реформування конкурентної політики ЄС
Дисциплiни

Англійська моваБанківська справаБухгалтерський облікЕкономікаМікроекономікаМакроекономікаЕтика та естетикаІнформатикаІсторіяМаркетингМенеджментПолітологіяПравоСтатистикаФілософіяФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki