3.3.3. Сучасні механізми та інструменти реалізації конкурентної політики ЄС

Інституційною основою реалізації конкурентної політики ЄС є Європейська конкурентна мережа (European Competition Network), яка включає Комісію ЄС як головну інституцію , що відповідає за реалізацію спільної конкурентної політики, та національні органи у сфері конкурентної політики. Розподіл повноважень у межах конкурентної мережі здійснюється відповідно до принципу субсидіарності, тобто ті антиконкурентні угоди чи дії, які можуть зашкодити функціонуванню спільного ринку ЄС та негативно вплинути на умови торгівлі між країнами—членами ЄС, розглядаються наднаціональним органом — Комісією ЄС, а справи, які не мають масштабу Співтовариства і впливають лише на умови конкуренції в межах окремої країни, належать до компетенції національних органів.

В умовах децентралізації системи регулювання конкуренції у ЄС важливим завданням є забезпечення одноманітності (універсальності) застосування конкурентних правил ЄС на всіх рівнях регулювання, що досягається за рахунок інтенсивного співробітництва та інформаційного обміну між національними регулятивними інститутами^*. У даний час національні конкурентні органи та суди наділені повноваженнями (на рівні із Комісією ЄС) щодо реалізації спільної конкурентної політики Співтовариства, а саме: регулювання таємної змови та обмежувальної ділової практики (Ст. 81(1) ДЄСп), обмеження зловживань домінуючим положенням на ринку (Ст. 82) і навіть надання групових вилучень зпід дії конкурентної політики (Ст. 81(3)).

Комісія ЄС як головний виконавчий орган ЄС наділена правом вимагати від компаній та урядів надання інформації на запити, проводити промислові розслідування, а також здійснювати вибіркові перевірки компаній на місцях. Комісія діє у відповідь на скарги чи повідомлення про порушення конкурентних правил ЄС, а також зі своєї власної ініціативи.

Європейська Комісія може приймати три види рішень, що стосуються антиконкурентних дій, а саме:

• кваліфікувати їх як правопорушення. Таке визначення, згідно зі ст. 81(1) ДЄСп означає, що угода або дії визнаються недійсними і їх належить припинити негайно. При цьому інструментами примусу, якими наділена Комісія, є штрафи у розмірі до 10 % від річного обороту фірми, пеня у розмірі 20 % від щоденних надходжень до моменту усунення правопорушення тощо. Разом з тим, Комісія не має права відшкодовувати збитки потерпілим від антиконкурентних дій компаніям, оскільки це є виключною прерогативою національних судів. Комісія також може вживати санкцій щодо підприємств та їх об’єднань у разі, якщо ті на запит Комісії не подають інформацію, подають неповну або недостовірну інформацію чи відмовляються приймати перевірку. (Прикладом штрафних санкцій щодо зловживання домінуючою позицією справа компанії Тетрапак (1991), в результаті судового розгляду якої було накладено штраф у розмірі 75 млн ЕКЮ. Найбільшою санкцією, яку Комісія наклала на порушника конкурентного законодавства за весь час реалізації конкурентної політики, був штраф у справі компанії «Фольксваген» (1998), який склав 102 млн євро. Причиною були спроби компанії заборонити своїм італійським дилерам реалізувати продукцію компанії нерезидентам Італії);

• встановити відсутність правопорушення у випадку, якщо відповідні угоди (рішення чи практика) компаній не порушують заборону, визначену в ст. 81(1) ДЄСп. При цьому компанія, згідно нового порядку, встановленого Регламентом 1/2003, не зобов’ язана повідомляти Комісію про відповідну угоду чи рішення;

• прийняти рішення про вилучення антиконкурентної практики зпід дії конкурентної політики у випадку,коли навіть якщо дії компанії порушують заборону ст. 81(1), вони не підлягають штрафним санкціям згідно Параграфу 3 ст. 81. При цьому, варто зауважити, що раніше обов’язковою умовою отримання вилучення зпід дії конкурентної політики було подання компанією відповідного запиту до Комісії. Згідно до нового Регламенту № 1/2003 такі угоди чи дії компаній автоматично вважаються правомірними, якщо відповідають вимогам ст. 81(3) ДЄСп і належать до т.зв. групових вилучень, про які йтиметься далі.

Діяльність Комісії та національних органів, що належать до Європейської конкурентної мережі, контролюється іншими органами ЄС. Так, наприклад, Європейський Суд має повноваження щодо анулювання чи внесення поправок до будьякого формального рішення Комісії ЄС, може підтверджувати, анулювати або змінювати обсяг накладених Комісією штрафних санкцій. Європейський Парламент контролює діяльність Комісії у сфері регулювання конкуренції з політичного погляду — він аналізує щорічний звіт Комісії про конкуренцію та обирає позицію щодо конкурентної політики Комісії.

Загалом механізм конкурентної політики ЄС прийнято аналізувати у розрізі трьох основних сфер : регулювання таємних змов та обмежувальної ділової практики, обмеження зловживань домінуючим становищем та регулювання системи державної допомоги.

Регулювання таємних змов та обмежувальної ділової практики базується на ст. 81ДЄСп,згідно з якою до видів практики,що забороняється, відносять ту, яка «може негативно впливати на торгівлю між країнами — членами ЄС, та яка спрямована на недопущення, обмеження чи викривлення конкуренції в межах спільного ринку». Отже, забороняються і вважаються нелегітимними будьякі домовленості між компаніями (включаючи таємну змову та обмежувальну практику), які негативно впивають на торгівлю між країнами — членами ЄС, зокрема:

• угоди, які безпосередньо чи опосередковано фіксують ціни;
• угоди, які обмежують або контролюють виробництво, інвестиції чи технічний розвиток;
• угоди про розподіл ринків або ресурсних джерел;
• угоди, якими створюються дискримінаційні (нерівні) умови здійснення аналогічних економічних операцій з різними контрагентами;

• включення до змісту контрактів додаткових умов, які не стосуються предмета контракту тощо.

Водночас функції конкуренції у ринковій економіці не зводяться лише до задоволення потреб європейських споживачів у найкращий спосіб, вона також є важливим інструментом забезпечення високого рівня конкурентоспроможності європейських компаній, товарів і послуг на світовому ринку. Виходячи з цієї позиції, статтею 81(3) узаконено ті антиконкурентні дії компаній, що позитивно впливають на економіку. Так, зокрема дії конкурентного законодавства не підлягають угоди, які дозволяють поліпшити виробничі процеси або систему розподілу товарів, стимулюють технічний чи економічний прогрес у разі, якщо вищеназвані переваги у справедливій пропорції поширюються на споживачів, а також не створюють необґрунтовані обмеження та загрози для конкуренції на ринку певного товару (послуги).

Не вважаються антиконкурентними також угоди компаній, які укладаються між принципалом та агентами, головною компанією та її філіями, угоди про кооперацію (проведення спільних маркетингових і порівняльних досліджень, спільне виконання науководослідних проектів, кооперація в сфері бухгалтерського обліку, спільна розробка статистичних звітів та моделей, спільні фінансові гарантії, спільне використання виробничих засобів, складських приміщень, транспорту та ін.), а також підрядне виробництво.

На підставі ст. 81(3) Європейська Комісія може приймати рішення про «групові вилучення», що передбачають автоматичне вилучення зпід дії конкурентної політики певних видів або категорій антиконкурентних угод. Цей вид рішень покликаний спростити та пришвидшити роботу Комісії, виключаючи необхідність розглядати кожен випадок окремо. Так, наприклад, зпід дії конкурентного законодавства завдяки «груповим вилученням» Комісії виведено низку антиконкурентних угод, зокрема:

• горизонтальні угоди про спеціалізацію (Регламент 2658/2000);

• угоди про науководослідну кооперацію, якщо сукупна ринкова частка підприємствкооперантів не перевищує 25 %, (Регламент 2659/2000);

• двосторонні угоди технологічного трансферу (ліцензії, патенти, ноухау та авторське право на програмне забезпечення), що дозволяють виробництво контрактної продукції (Регламент 772/2004);

• вертикальні угоди між підприємствами на різних рівнях технологічного циклу (угоди про ексклюзивну дистрибуцію, ексклюзивні закупівлі та франчайзинг) у разі, якщо компанії не домінують на ринку (тобто сукупний товарообіг усіх учасників угоди не перевищує 50 млн євро, а збутова компанія займає менше 30 % ринку) (Регламенти № № 1215/99, 1216/99 та 2790/99).

Вищеназвані угоди визнаються сумісними з принципами функціонування Спільного ринку, проте Комісія чи будьякий інший орган Європейської конкурентної мережі може у будьякий час провести спеціальне промислове розслідування чи перевірку з будьякого з таких випадків.

Комісія ЄС прийняла принцип «de minimis», згідно з яким, деякі антиконкурентні угоди, що не підлягають виключенням, згідно зі ст. 81(3), можуть не вважатися правопорушенням, якщо вони є «угодами незначного розміру» (agreements of minor importance). Такі угоди не здатні негативно вплинути на конкуренцію в межах спільного ринку, проте можуть виявитися корисними для забезпечення кооперації між малими та середніми підприємствами (МСП). Раніше для віднесення угод до цього виду використовувалися два критерії — товарообіг та ринкова частка, проте з 2001 року Комісією було ще більше послаблено ці обмеження: використовується лише критерій ринкової частки (максимально допустима ринкова частка у розмірі 10 % встановлена для горизонтальних угод, а для вертикальних — 15 %). Крім того, домовленості між МСП із щорічним товарообігом не більше 40 млн євро та балансом не більше 27 млн євро з кількістю працівників менше 250 принципово не досліджуються Комісією, оскільки вважаються такими, що не можуть суттєво впливати на торгівлю у межах спільного ринку. Водночас існують певні види антиконкурентних угод, які публікуються у «чорних списках», до яких Комісія ставиться особливо негативно, а саме:

• угоди «горизонтального типу»: фіксація цін, створення спільних збутових підрозділів, встановлення квот на виробництво чи продаж, розподіл ринків чи ресурсних джерел;

• угоди «вертикального типу»: фіксація ціни перепродажу, вимога щодо «абсолютного захисту території» тощо.

Метою конкурентної політики ЄС у сфері контролю за злиттями та зловживанням домінуючим становищем,згідно зі ст. 82 ДЄСп, є недопущення зловживання домінуючою позицією великих компаній у межах відповідних секторів економіки, а також заборона викривлення умов конкуренції на спільному ринку ЄС^*. Поставлена мета вимагає превентивного втручання з боку контролюючих органів та дослідження корпоративних злиттів, оскільки вони можуть створювати позиції домінування для їх учасників. Нагадаємо, що відповідно до принципу субсидіарності, зловживання домінуючим становищем, яке може завдати шкоди внутрішньому ринку окремої країни, не підлягає дії спільної конкурентної політики ЄС, а належить до компетенції національних судів.

Базовим принципом конкурентної політики у цій галузі є не заборона отримання домінуючої позиції як такої, а недопущення зловживання такою позицією на певному ринку, якщо такі дії можуть негативно вплинути на торгівлю між країнамичленами.

Відповідно до визначення, наданого Європейським Судом у справі Юнайтед Брендз (№ 27/76, лютий 1978)^**, домінуюча позиція — це «сильна економічна позиція суб’єкта господарювання, яка дає йому змогу протидіяти ефективній конкуренції на відповідному ринку та значну можливість поводитися незалежно від конкурентів і, головне, від покупців». Ключовим показником домінування є велика ринкова частка. Додатковими індикаторами цього слугують економічна слабкість конкурентів, відсутність латентної конкуренції та контроль за розподілом і використанням ресурсів та технологій.

До випадків зловживання домінуючою позицією належать:

• фіксація цін на ринку, де компанія має домінуючу позицію (наприклад, компанія Deutsche Telekom AG (DT) встановила плату за доступ до її стаціонарної телекомунікаційної мережі (Рішення № 2003/707));

• запровадження несправедливих цін або інших несправедливих комерційних умов (прикладом є практика Паризького аеропорту стосовно постачальників навантажувальнорозвантажувальних послуг, харчування, прибирання та транспортування вантажів (Рішення № 98/513));

• «прив’язування» продуктів і послуг, що домінують на ринку, до інших продуктів та послуг (Корпорація Microsoft таким чином використовувала домінуюче становище Windows на ринку операційних систем для персональних комп’ютерів (Справа COMP/C3/37.792));

• укладання зі споживачами угод про ексклюзивні закупівлі товарів (на ринку вітамінів у справі HoffmannLa Roche (Рішення 76/642) або послуг у справі компанії, що обслуговує Франкфуртський аеропорт (Рішення № 98/190));

• обмеження конкуренції з боку імпорту (прикладом є справа Irish Sugar PLC (Рішення № 97/624));

• навмисне заниження цін з метою усунення конкурентів (грабіжницький демпінг) (прикладами є справи Deutsche Post AG на ринку обслуговування ділових посилок (Рішення № 2001/354) та Wanadoo Interactive, дочірньої компанії France Télécom, стосов но послуг Інтернетпровайдингу для населення (COMP/38.233));

• обмеження обсягів виробництва, ринків або технічного розвитку, що шкодить споживачеві;

• розподіл ринків або джерел постачання сировини;

• застосування дискримінаційних умов щодо еквівалентних операцій із третіми сторонами;

• накладання додаткових обмежень, які не стосуються предмета угоди;

• цінова дискримінація за географічним принципом;

• знижки за лояльність, які стримують споживача від використання послуг конкурентів;

• необґрунтовані відмови постачальникам;

• відмова надавати ліцензії тощо.

Згідно з імплементаційним Регламентом Ради ЄС № 1/2003*, забороняються угоди, рішення компаній та обмежувальна ділова практика, які не підлягають вилученню зпід сфери дії спільного конкурентного законодавства ЄС , згідно зі ст. 81(3), а також зловживання своїм домінуванням на ринку (ст. 82). При цьому попереднього повідомлення про такі угоди від компаній не вимагається. Практика компаній, що згідно зі ст. 81(3) вилучається зпід дії ст. 81(1) ДЄСп і, отже, вважається такою, що не шкодить конкуренції на внутрішньому ринку, автоматично дозволяється (при цьому жодного попереднього повідомлення чи спеціального рішення Комісії у цьому разі не вимагається).

В с т а в к а 1 7

Угоди про злиття є об’єктом контролю з боку Комісії, відповідно до принципу субсидіарності, лише коли загрожують конкуренції в межах Спільного ринку ЄС. Масштаб загрози визначається за двома вимірами^*. Перший вимір — це «глобальні критерії». Угода вважається такою, що впливає на спільний ринок ЄС , якщо компанії, які планують злиття мають сукупний оборот (на світовому ринку) щонайменше 5 млрд євро; щонайменше дві компанії, які є сторонами угоди, мають сукупний дохід у межах ЄС не менше 250 млн євро; кожна компанія в межах окремої країничлена створює не менше, ніж 2/3 свого сукупного обороту в ЄС. Другий вимір — «національні критерії», згідно з яким контролю з боку Комісії підлягають також угоди про злиття компаній, чий сукупний світовий товарообіг становить не менше 2,5 млрд євро, а також перевищує 100 млн євро у кожній із принаймні трьох країнчленів ЄС; при цьому індивідуальні показники товарообігу компаній (щонайменше двох учасників угоди) повинні перевищувати 25 млн євро у кожній з принаймні трьох країн ЄС та 100 млн євро в межах ЄС. Умова про перевищення в межах окремої країничлена 2/3 сукупного обороту компанії в ЄС зберігається також і для цього критерію.

Протягом періоду 1990—2007 р. Комісія попередньо розглянула 3668 угод про злиття, при цьому кількість повідомлень від компаній збільшилася з 110 у 1995 р. до 335 у 2001 р. та 402 у 2007 р. Більшість таких угод отримує дозвіл на реалізацію^**. Наймасштабнішими прикладами регулювання злиттів є (табл. 3.3.1): угода «АероспатіальАленія» та «Де Хавілланд», заборонена у 1991; злиття Боїнгу з Макдональд Дуглас, дозволене у 1997р. з певними зобов’язаннями з боку Боїнгу; заборона злиття двох американських компаній — «Дженерал Електрик» та «Ханівел» у 2001 р.

Водночас варто зауважити, що Регламент ЄС № 139/2004 не забороняє абсолютно всі злиття чи стратегічні альянси між компаніями. Так, зокрема корисними та правомірними вважаються угоди про концентрацію, які забезпечують доповнення технологічних компетенцій, сприяють виходу на нові міжнародні ринки, дозволяють скористатися перевагами Спільного ринку ЄС, не створюючи при цьому загроз для вільної конкуренції (наприклад, Комісія схвалила угоду про придбання компанією Pfizer Inc. фірми Pharmacia Corporation, у результаті чого було утворено найбільшу фармацевтичну компанію у світі).

Компанії, які пропонують злиття і відповідають будьяким із вищенаведених критеріїв, в обов’язковому порядку повідомляють про це Комісію, яка робить висновок про те, чи створює дана угода загрозу зловживання домінуванням на Спільному ринку ЄС. Якщо Комісією встановлюється загроза, то угода забороняється. В іншому разі Комісія надає підтвердження того, що угода відповідає спільним конкурентним правилам, і дозволяє злиття, іноді накладаючи певні додаткові обмеження.

З метою забезпечення ефективної імплементації принципу обов’язкового повідомлення компаній про плановану угоду щодо злиття Комісія прийняла Регламент № 802/2004^* , у якому чітко визначено термін подання такого повідомлення, порядок проведення слухань, форма, зміст та інші обов’язкові реквізити повідомлення про злиття.

На прийняття відповідного рішення Комісії надається один місяць, у разі необхідності проведення детального розслідування термін подовжується на 4 місяці. Запропонована угода про злиття не може бути укладена доти, доки Комісія не прийме остаточного рішення.

Регулювання системи державної допомоги базується на статтях 87—89 ДЄСп. Ще при підписанні Римського Договору про ЄЕС було запроваджено принципову заборону надання державної допомоги у будьякій формі, яка може негативно вплинути на конкуренцію в межах ЄС на підставі її несумісності з принципами спільного ринку. Згідно зі ст. 87 чинного Договору про Європейське Співтовариство, заборона надання державної допомоги охоплює:

• • не лише пряму допомогу державних органів, а й опосередковану, за якої будьякі інституції ( такі, як місцеві органи влади, державні установи й організації та різноманітні недержавні статутні організації) надають допомогу, спираючись на державне фінансування;

• поняття ресурсів розуміють у широкому сенсі («у будьякій формі»), в результаті чого діапазон заборони поширюється не лише на субсидії на незворотній основі, але й також на пільгові кредити та кредити зі зниженою відсотковою ставкою, митні та податкові пільги, гарантування позик, постачання товарів і послуг на преференційних умовах, а також державні акції (паї) у статутних фондах приватних компаній, які викривляють конкуренцію і надаються не лише для окремих підприємств, а й на виробництво окремих груп товарів та послуг.

При цьому спрацьовує принцип субсидіарності, визначений ст. 5 ДЄСп, коли державна допомога, яка не впливає на торгівлю між країнамичленами і дає лише внутрішньоекономічні результати, не підлягає забороні з боку конкурентної політики ЄС.

Водночас цілковита заборона державної допомоги є недоцільною та неможливою навіть в умовах суворо ліберальної економічної системи. Накласти таку заборону означало б усунути державу від виконання її базових функцій, а саме: забезпечення базових потреб населення, виправлення ринкових дисбалансів, усунення наслідків надзвичайних ситуацій тощо. У зв’язку з цим ДЄСп надає цілий ряд винятків із даної заборони. Так, згідно зі ст. 87(2), дозволяється низка винятків, які виводять зпід заборони певні форми державної допомоги, а саме:

• допомога соціального характеру, яка надається окремим споживачам за умови, що вона надається без дискримінації товарів ( що споживаються) за критерієм їх походження;

• допомога у подоланні наслідків надзвичайних ситуацій (якот природні катаклізми);

• допомога окремим регіонам Федеративної Республіки Німеччини в результаті об’єднання Німеччини.

Згідно зі ст. 87(3) ДЄСп, надання державної допомоги може бути дозволене в результаті розгляду заяви національних урядів інституціями ЄС за певних умов. До таких видів допомоги належать:

• допомога краям, де рівень життя надзвичайно низький або існує високий рівень безробіття;

• допомога на виконання крупного проекту загальноєвропейського значення або допомога економіці окремої країничлена у разі виникнення суттєвого господарського дисбалансу;

• допомога розвитку певних видів економічної діяльності та регіонів, якщо вона не має негативного впливу на умови торгівлі між країнамичленами та не порушує загальноєвропейських інтересів;

• допомога на збереження культурної спадщини, якщо вона не має негативного впливу на умови торгівлі між країнамичленами та не порушує загальноєвропейських інтересів;

• інші види допомоги, що визначаються Радою ЄС за процедурою голосування кваліфікованою більшістю за пропозицією Комісії ЄС.

Механізм регулювання системи надання державної допомоги включає дві функціональні складові: базові принципи надання державної допомоги та процедурні аспекти надання допомоги.

Базові принципи надання державної допомоги.Державна допомога надається у формах, які дозволяються ст. 87(3) ДЄСп, без будьяких додаткових повідомлень Комісії чи інших органів ЄС. Роль Комісії полягає у деталізації критеріїв, щодо надання такої допомоги. Загалом на даний момент виділяються три види державної допомоги, що дозволяються у ЄС: регіональна, секторальна та горизонтальна.

Регіональна допомога (параграфи(а)та(с)ст. 87(3)ДЄСп).

Критерії надання цього виду допомоги визначені у «керівних принципах» (березень 1998 р.), які об’єднали кілька попередніх положень, а також у «Багатогалузевій рамковій системі надання регіональної допомоги для реалізації великих інвестиційних проектів» (березень 2002 р.), яка стимулює чисті інвестиції та створення робочих місць.

Визначено два критерії, що узаконюють надання регіональної допомоги — територіальний та критерій цілей та обсягів. Згідно територіальним критерієм, державна допомога може надаватися (параграф (а) ст. 87(3)) «регіонам чи територіям з надзвичайно низьким рівнем життя населення і з великим рівнем безробіття з метою стимулювання їх економічного розвитку». Такими регіонами визнаються територіальні одиниці рівня NUTS 2 і з рівнем ВВП на душу населення, що не перевищує 75 % від середнього по ЄС. Допомога надається «для стимулювання розвитку певних видів економічної діяльності чи регіонів, якщо вона не створює суттєвого негативного впливу на умови торгівлі між країнамичленами», територіальним одиницям рівня NUTS 3, які формують компактні зони із щонайменше 100 тис. населення, регіонам із густотою населення менше 12 осіб на км² або регіонам, які відповідають критеріям політики згуртування (параграф (с) ст. 87(3)). При цьому максимальна сума допомоги встановлюється на рівні Співтовариства і розподіляється між країнамичленами відповідно до встановлених принципів.

Згідно з критерієм цілей та обсягів, допомога принципово не може надаватися на сприяння розвитку наявних підприємств, а лише на стимулювання інвестиційної діяльності (створення нових підприємств або робочих місць). Державна допомога не може перевищувати 50 % загального обсягу інвестицій щодо проектів, відповідно до параграфа (а), та 20 % загального обсягу інвестицій щодо проектів, відповідно до параграфа (с).

Секторальна допомога. Критерії надання такої допомоги визначені у кількох видах правових актів ЄС окремо для різних секторів економіки: сталеливарної промисловості, суднобудування, автомобільної промисловості, виробництва синтетичних волокон. Транспорт і сільське господарство підлягає спеціальній правовій системі регулювання, яка базується на положеннях ст. 87—89 ДЄСп та окремих adhoc положеннях. Головний принцип, визначений у всіх правових документах, полягає у тому, що державна допомога не може бути спрямованою на підтримку надлишкових потужностей, а має бути зорієнтована на розв’язання довгострокових структурних проблем, зокрема за рахунок скорочення потужностей; допомога повинна мати регресивний пропорційний характер.

Принципи надання державної допомоги у різних секторах економіки публікуються Комісією регулярно у формі Послань. Прикладами можуть слугувати документи щодо державної допомоги у сфері захисту навколишнього природного середовища, ризикового (венчурного) капіталу, рекламування сільськогосподарських продуктів, державного теле і радіомовлення, реструктуризації металургійної промисловості тощо.

Горизонтальна допомога спрямована на підтримку всіх секторів економіки — науковотехнічна політика, політика підтримки малих та середніх підприємств (МСП), політика захисту навколишнього природного середовища, санація та реструктуризація збиткових підприємств, політика зайнятості.

Офіційна правова база щодо регулювання горизонтальної допомоги почала формуватися 1998 року, коли було прийнято регламент Ради ЄС № 994/98^* , згідно з яким Комісія набула повноважень з надання винятків зпід дії конкурентного законодавства у зв’язку із сумісністю апріорі з принципами Спільного ринку (що виключає необхідність звернення країнчленів до Комісії із попереднім повідомленням про застосування такої допомоги). До видів горизонтальної державної допомоги, які не підлягають контролю, належать сприяння розвитку МСП, науковотехнічна політика, захист навколишнього середовища, політика зайнятості та підвищення кваліфікації, а також деякі види регіональної політики. Регламенти щодо виключення горизонтальної допомоги зпід впливу конкурентної політики мають містити детальне описання мети надання допомоги; категорії суб’єктів, які можуть отримувати допомогу, та її порогові значення.

Процедурні аспекти надання державної допомоги. З метою забезпечення чіткого виконання ст. 89 Угоди Комісією було прийнято процедурні правила надання державної допомоги. Згідно з Регламентом № 659/99 від 22 березня 1999 р.^*:

• визначено граничні терміни для кожного етапу процедури реєстрації та авторизації інструменту державної допомоги;

• встановлено доволі жорсткі правила щодо тимчасового зупинення та відшкодування (повернення) незаконно наданої державної допомоги;

• визначено права Комісії з розслідування порушень у сфері надання державної допомоги (зокрема щодо розслідування на місцях);

• сформульовано вимогу обов’язкового співробітництва країнчленів з Європейською Комісією, зокрема у формі щорічного звітування про всі види допомоги (з 2001 р. публікується реєстр державної допомоги, який складається з повідомлень країнчленів про запровадження допомоги з відповідними рішеннями Комісії. Інший інструмент — це Таблоїд державної допомоги, який публікується двічі на рік, містить кількісну інформацію про стан справ у цій сфері та процедури контролю у кожній країнічлені) тощо.

Просування Комісії шляхом деталізації та роз’яснення правил надання державної допомоги, встановлення жорсткіших вимог щодо припинення та відшкодування (у разі порушення принципів конкурентної політики) незареєстрованних програм та інструментів допомоги своїм результатом мало значне поліпшення звітної дисципліни урядів: кількість повідомлень про запровадження нових інструментів допомоги збільшилася з 296 у 1989 році до 812 у 1999му.

Регулювання діяльності державних підприємств та надання суспільно необхідних послуг. Правовою основою регулювання діяльності державних підприємств є ст. 86 (1) та 295 ДЄСп, надання державою суспільно необхідних послуг — ст. 16, 30, 46, 73 та 86(2) ДЄСп, правила надання спеціальних чи виключних прав — ст. 31(1, 2) ДЄСп.

Регулювання діяльності державних підприємств.У Договоріпро Європейське Співтовариство для державних підприємств не встановлено жодного спеціального статусу. Вони однаковою мірою з приватними підлягають контролю з боку органів ЄС. Щодо державних підприємств, то особливо важливим є дотримання ними вимог щодо недискримінації за ознакою національної приналежності, а також правил конкурентної поведінки. Вимагається, щоб країничлени не застосовували будьяких заходів, які б надавали державним підприємствам певних винятків чи послаблень регуляторного режиму, відповідно до ст. 86 (1).

Як відомо , відносини між органами влади та державними підприємствами є доволі специфічними у багатьох країнах, що вимагає особливої уваги з боку органів ЄС, які мають пересвідчитися, що режим діяльності таких підприємств відповідає принципам Договору . Уперше нормативноправове регулювання цього питання було встановлено директивою № 80/723 від 25 червня 1980 р. щодо забезпечення прозорості фінансових відносин між країнамичленами та державними підприємствами. Директивами 1993 та 2000 рр. Комісія внесла поправки у режим регулювання діяльності державних підприємств, встановивши вимогу до країнчленів щодо обов’язкового щорічного звітування про діяльність державних підприємств промислового сектора із товарообігом, який перевищує 250 млн євро. Крім того, обов’язковою є звітність країнчленів про обсяги та призначення фінансової допомоги, яка надається державним підприємствам.

Регулювання надання державою суспільно необхідних послуг.

Такі необхідні послуги — це економічна діяльність, спрямована на забезпечення загальнонаціональних інтересів, яка організується державними органами та здійснюється під їх відповідальність навіть у разі, коли функції з управління такою діяльністю передаються приватному оператору, який є юридично та організаційно незалежним від системи державних органів. Концепція суспільно необхідних послуг насамперед охоплює виробництво та розподіл електроенергії , газо, водо і теплопостачання, громадський транспорт, пошту та телекомунікаційні мережі.

У випадку, коли операторам суспільно необхідних послуг надавалися спеціальні чи виняткові права, це вступало у суперечність із принципами спільного ринку, оскільки накладалися обмеження, що перешкоджали вільному руху товарів і послуг. Водночас вже у Римському Договорі передбачалася можливість звільнення від правил конкуренції та принципу лібералізації саме «послуг загальноекономічного інтересу» на підставі ст. 86(2)(якщо це необхідно для забезпечення виконання операторами своїх функцій на належному рівні); ст. 30 і 46 ДЄСп (які дозволяють послуги з охорони здоров’ я та підтримки громадської безпеки поставити поза межі вимог щодо лібералізації ринків товарів та послуг); ст. 81(3) та 87 (згідно з якими винятки з правил конкуренції надаються заходам у сфері соціальноекономічного згуртування , захисту прав споживачів, функціонування трансєвропейських мереж тощо). У ст. 73 ДЄСп прямо зазначається про можливість надання державної допомоги у транспортному секторі в разі, якщо вона має за мету компенсувати «втрати, пов’язані з виконанням зобов’язань, які належать до категорії суспільно необхідних послуг».

Регулювання надання спеціальних чи виключних прав. Наданняправ на виконання певних видів робіт обмеженій кількості операторів у праві ЄС кваліфікується як надання спеціальних прав, якщо ж такі права надаються одному операторові, то це вважається виключним правом або монополією. Такі привілеї можуть стосуватися не лише державних, але й приватних підприємств.

Стаття 31 ДЄСп вимагає, щоб статус національних монополій комерційного характеру було приведено у відповідність до принципів ДЄСп за рахунок усунення дискримінації суб’єктів господарювання країнчленів, викликаної обмеженнями на експорт до чи імпорт з інших країнчленів ЄС, які імплементуються державою безпосередньо чи делегуються одній або кільком організаціям чи приватним підприємствам. Процес пристосування комерційних монополій до принципів ДЄСп має бути цілком завершений до кінця перехідного періоду. Прикладами пристосування національних комерційних монополій можуть бути такі:

• зі вступом Австрії до ЄС (з 1 січня 1996 р.) було ліквідовано всі виключні права на імпорт та гуртову торгівлю алкогольними напоями виробництва інших країнчленів;

• після незначних коригувань виключні права на роздрібну торгівлю алкоголем у Швеції та Фінляндії були визнані сумісними з принципами ЄС;

• тютюнова монополія в Австрії також була визнана сумісною принципами ДЄСп.

Згідно зі ст . 86 ДЄСп, спеціальні та виключні права не повинні суперечити принципам і правилам (насамперед принципу чотирьох свобод і правилам конкуренції), закладеним в Установчих Договорах. Винятки можливі лише у двох випадках:

♦ для підприємств, що надають послуги загальноекономічного значення;