2009 р .
2010 р .
2011 р .
Се р ед ньоміся ч на номінальна заро бітна плата /
Розмі р міні мальної заро бітної плати
1,95
1,65
2,28
2,25
2,49
2,43
2,6
2,94
2,99
2,56
2,43
2,62
Се р ед ньоміся ч на номінальна заро бітна плата /
Се редн ьо мі сяч ний наявний дохід з розра ху нку на одну особу … …
1,54
1,63
1,58
1,53
1,61
1,6
1,58
1,59
1,46
1,46
Се р ед ньоміся ч на номінальна заро бітна плата /
Розмі р про житкового мініму му
0,85
1
1,1
1,35
1,63
1,91
2,21
2,54
2,88
2,72
2,56
2,88
Розмір мінімальної заробі т ної плати /
Розмі р п р ожиткового мініму му
0,44
0,38
0,48
0,6
0,65
0,78
0,85
0,86
0,97
1,06
1,05
1,09
Се р ед ньоміся ч на номінальна заро бітна плата /
Се редн ьо мі сячна номінальна за р об і т на плата в промисловості
0,76
0,77
0,78
0,78
0,79
0,83
0,86
0,87
0,9
0,9
0,87
0,84
Се р ед ньоміся ч на номінальна заро бітна плата в промисло вості /
Розмі р п р ожиткового мініму му
1,12
1,3
1,42
1,73
2,05
2,29
2,57
2,92
3,22
3,02
2,95
3,4 *
Розрахова н о авторо м за джере л ами : [75]
48
| 2011 р . |
2,62 |
1,46 |
2,88 |
1,09 |
0,84 |
Розміри середньомісячної заробітної плати зростають, але й на піку економічного зростання в 2007 році, і в посткризовий період у 2010 році вона дорівнювала лише 2,5 прожиткових мінімуми. Розміри середньомісячної заробітної плати в промисловості вищі за розміри середньомісячної заробітної плати, але і її співвідношення з прожитковим мінімумом складає лише 3 рази. В той же час, після кризи перевищення розмірів середньомісячної заробітної плати над розмірами мінімальної заробітної плати поступово зростає і становить у 2011 році 2,6 раза.
Аналіз динаміки співвідносних показників, що характеризують рівень оплати праці населення України й представлені в таблиці 2.4, показує, що попри зростання цих показників їх співвідношення поки що не досягло стандартів Європейської соціальної хартії. Тому вести мову про відтворювальний та стимулюючий вплив заробітної плати в Україні зарано. З метою підвищення ефективності функціонування системи оплати праці населення країни потребують вирішення проблеми структурного та функціонального характеру.
Ступінь соціального розвитку економіки характеризує такий показник, як питома вага заробітної плати у валовому внутрішньому продукті. Це — один з показників, від рівня якого значною мірою залежить рівень соціальних стандартів, а також рівень життя всіх верств населення. В Україні неприпустимо мала питома вага заробітної плати у ВВП, що йде в розріз зі сформованою світовою тенденцією. Так, питома вага заробітної плати у ВВП у 2008 році становила в Японії — 76,0 %, у США — 72,2 %, в Євросоюзі — 88,3 %, в Україні — 49,0 %. Відставання України за цим показником майже вдвічі характеризує її загальне економічне становище [83, с. 130]. Такі ж тенденції збереглися і по 2011 рік. У зв’язку з такими відмінностями в рівнях питомої ваги заробітної плати у ВВП в Україні та в інших країнах Європейського союзу мінімальна заробітна плата більша, наприклад, у Франції — у понад 16 разів, у Великобританії — в 14, у Польщі
— в більш як 4 рази [84].
Стимулююча функція зарплати полягає у формуванні та підтриманні прагнення працівника, по-перше, до продуктивної зайнятості та, по-друге — до ефективної трудової діяльності та постійного підвищення продуктивності праці [77, с. 26]. Для будьякої країни головним джерелом зростання ВВП є підвищення продуктивності праці й на цій основі нарощування обсягу вироб-ництва продукції. Одним з факторів зростання продуктивності праці є матеріальна зацікавленість працівників, яка виражається в отриманні реальної заробітної плати [85, с. 227]. Низька заробітна плата в країні знижує рівень споживання та заощадження домашніх господарств. Щоразу, коли відбувається зменшення заробітної плати за рахунок зростання рівня інфляції чи рівня оподаткування або за відсутності умов для підвищення продуктивності праці, відбувається скорочення обсягів внутрішнього споживання та обсягів заощаджень населення, що негативно позначається на економічному зростанні країни. Таким чином, очевидно, що темпи відновлення економіки частково залежатимуть від ступеня використання домашніми господарствами своєї заробітної плати для споживання вироблених у країні товарів і послуг та можливості відкладати грошові кошти, формуючи заощадження та інвестиційні ресурси розвитку.
Другою за значущістю статтею в структурі доходів населення України є частка соціальних виплат з бюджету. Їх майже рівність (рис. 2.1) є несприятливим явищем, яке відображає неефективність витрат на соціальну підтримку населення. Зростання соціальних допомог та інших соціальних трансфертів відбувалось у 2002—2011 р. вищими темпами (на 726,2 % порівняно з 2001 роком), ніж зростання заробітної плати (на 685,2 %). Тенденція зростання соціальних доходів викликає занепокоєння, оскільки це свідчить про дуже низький рівень доходів від зайнятості та зростання економічного навантаження на працююче населення. Ураховуючи світовий досвід, соціальні виплати з бюджету мають становити щонайбільше 20 % усіх доходів населення. Підвищення питомої ваги соціальних доходів у структурі доходів домогосподарств пов’язано з державними заходами в сфері підвищення рівня соціального захисту в Україні. У цьому виявляється посилення ролі держави, але не як стимулятора розвитку економіки, а як соціального утримувача, оскільки повною мірою не розвиваються вітчизняне виробництво, внутрішній ринок, зайнятість населення. Соціальні виплати зменшують стимулюючу роль заробітної плати, послаблюють самостійність фізичних осіб у формуванні власних доходів, обмежують їхні можливості впливати на рівень життя. Тим самим знижується адаптивність населення до ринкових умов існування, погіршується прийнятність ним реформ, зокрема ставлення до сектора банківських і небанківських фінансових посередників. Ці явища стримують ринкову трансфор-мацію економіки загалом і розвиток ринку фінансових послуг для населення, зокрема. В той час, як кількість населення країни стрімко скорочується, потреба в соціальній допомозі стабільно зростає.
Нині право на пільги, гарантії та компенсації має більше третини населення України. Ухвалення нових соціальних програм без реформування старих призвело до формування непрозорої, розгалуженої та неефективної системи соціальних трансфертів. При цьому більшість пільг не виконує функцію захисту населення. Заміна таких пільг на більш сучасні, прозорі та ефективні інструменти адресної соціальної підтримки дасть змогу вивільнити великі обсяги бюджетних коштів і спрямувати їх на підвищення соціальних стандартів.
Соціальна сфера в країні надто залежить від підтримки з державного бюджету. Низькі показники бюджетних надходжень зумовлені, передусім, вузькою податковою базою, що, своєю чергою, є наслідком існування фіскальних пільг і «тіньової економіки». Крім того, серед причин неефективності системи соціальної допомоги, послуги якої часто надаються без належного обґрунтування, можна назвати низький професійний рівень і брак належної практики ефективного управління. Нині чинна система соціального захисту не здатна визначити найбільш вразливі сектори чи групи суспільства, які повинні мати право на отримання певних видів допомоги, і залишає можливість отримувати виплати не тільки найбільш нужденним групам населення.
Програми соціального захисту охоплюють надто широке коло громадян, що виходить далеко за межі фінансових можливостей держави. Усього 56,8 % бідних (згідно з критерієм прожиткового мінімуму) одержують принаймні один вид соціальної підтримки [86]. Розподіл державних соціальних трансфертів несправедливий: менше 23 % їх загальної суми потрапляє до бідних, інші (майже 17 млрд грн щороку, тобто близько 6 % доходів бюджету) надаються небідному населенню [86]. Розрахунки Міністерства фінансів України також указують на те, що чинна система пільг орієнтована здебільшого на забезпечене населення. Так, якщо на одного бідного в середньому припадає 8,2 грн на місяць у вигляді пільг, то на одного небідного — відповідно 19,1 грн [87, c. 61]. Низький рівень охоплення бідних допомогою зводить нанівець зусилля державної соціальної політики щодо подолання крайніх форм бідності. Існуюча нині система соціальної допомоги поглиб-лює диференціацію доходів населення, а тому вимагає серйозних змін.
Окремо необхідно розглянути демографічну проблему в країні, яка пов’язана зі значною кількістю людей похилого віку, основним джерелом доходу яких є пенсія (табл. 2.5). Кількість працюючих поступово знижується (з 15,8 млн осіб у 2006 році до 14,4 млн осіб у 2010 році), тоді як кількість пенсіонерів залишається майже незмінною: на рівні близько 13,7 млн. Співвідношення чисельності пенсіонерів до чисельності платників внесків до Пенсійного фонду становить близько 90 %.
Таблиця 2.5
КІЛЬКІСТЬ ПЕНСІОНЕРІВ В УКРАЇНІ
ТА СЕРЕДНІЙ РОЗМІР МІСЯЧНОЇ ПЕНСІЇ [75]
|
2001 р. |
2002 р. |
2003 р. |
2004 р. |
2005 р. |
2006 р. |
2007 р. |
2008 р. |
2009 р. |
2010 р. |
2011 р. |
Розмір середньої пенсії українських пенсіонерів поступово зростає, однак тільки з 2008 року середня пенсія перевищує розмір прожиткового мінімуму. У 2011 році перевищення середньої пенсії над прожитковим мінімумом в Україні досягло тільки 20 %. Якщо взяти європейські країни, то цей показник майже в чотири рази вищий прожиткового мінімуму в цих країнах.
Пенсія 55 % пенсіонерів не перевищує 800 грн, а їхня частка в загальній сумі видатків на виплату пенсій становить лише 38 %. Водночас 12 % пенсіонерів з порівняно високими пенсіями (понад 1500 грн) отримують 28 % загального обсягу місячних витрат на виплату пенсій. Тільки 3,2 тис. пенсіонерів отримують справді високі пенсії (понад 10000 грн) [86].
Питома вага пенсійних виплат у ВВП в Україні — одна з найвищих у світі й мала тенденцію до збільшення (у 2004
—2007 рр. — 12—14 %, у 2008 р. — 15,8 % ВВП). У кризовому 2009 році цей показник досяг 18,0 % ВВП, що становить 45 % загальних соціальних витрат. У 2010 році, зважаючи на зростання економіки, пи-тома вага пенсійних видатків у ВВП дещо знизилася — до 16,3 % ВВП. Водночас у розвинутих країнах, які також мають подібні демографічні проблеми, норма становить 9
—11 %.
В Україні повною мірою функціонує лише солідарний рівень пенсійного страхування, тоді як упровадження другого рівня (обов’язкової накопичувальної системи) постійно відкладається, розвиток добровільного пенсійного забезпечення обмежується нерозвиненістю фондового ринку, низьким рівнем доходів і недовірою населення до фінансових інститутів. З метою раціоналізації традиційної пенсійної системи, що є соціально й економічно неефективною, у Кабінеті Міністрів України сформулювали ключові положення пенсійної реформи. Головна мета пенсійної реформи — забезпечити соціально справедливу систему розподілу пенсійних коштів і гарантувати стабільну виплату пенсій нинішнім і майбутнім пенсіонерам за рахунок упровадження обов’язкової системи заощаджень на накопичувальних пенсійних рахунках. Зарубіжний досвід свідчить, що нині пенсійні активи європейських країн — не тільки основне джерело достойної пенсії, а й реальне приватне багатство громадян певної країни та важливий ресурс для довгострокових вкладень в економіку країни.
Звернімося до аналізу такого джерела доходів населення, як прибуток і змішаний дохід від підприємницької діяльності та самозайнятості. Підприємницький дохід є тією частиною прибутку, яка залишається в розпорядженні підприємця після сплати податків. Різноманітні види самозайнятості (приватні нотаріуси, адвокати, архітектори, фермери, надомники та ін.) зумовлюють форму доходу самозайнятих. Ці категорії працівників не виплачують собі заробітну плату, а використовують для підтримки життєвих засобів частину отриманих доходу. За аналізований період зменшення цього джерела доходів у структурі загальних доходів домогосподарств України становить 2,9 п.п. Незначні розміри цих доходів є свідченням «тіньового» характеру самозайнятості.
Доходи українського населення від власності включають в себе дивіденди, відсотки, арендну плату, ренту. За 2001—2011 рр. ці доходи зросли на 2,7 п.п., проте вони не відіграють суттєвої ролі через низьку питому вагу — 5,4 %. Таким чином, структуру доходів населення, яка сформувалася в Україні, можна охарактеризувати як надмірно залежну від ринку праці та держави в пропорціях, що не відповідають європейським стандартам.В Україні сформувався нерівномірний розподіл населення за доходами: концентрація основної частини населення в групі з низькими доходами та все більший розрив між багатими й бідними. Навіть за період економічного зростання не вдалося зламати усталену тенденцію. Головними причинами виникнення та поширення бідності є зменшення рівня зайнятості населення, зростання рівня безробіття, низький рівень оплати праці та пенсійного забезпечення, заборгованість із заробітної плати і соціальних виплат, що мають суто економічне підґрунтя, відсутність розвинутої системи страхування життєвих ризиків та адресної соціальної допомоги. Майнове розшарування в Україні — одне з найбільших серед європейських країн. За оцінками Світового Банку, у 2005 році доходи 10 % найбільш забезпеченого населення України перевищували доходи 10 % найменш забезпеченого населення більш як у 47 разів [88, с. 94].
Під час вимірювання нерівності доходів населення використовують різні індекси: частки дохідних груп (децилі, квинтилі), коефіцієнт Джині та ін. Однак часто різні статистичні показники приводять до різних висновків під час аналізу «поведінки» нерівності як результату прийняття економічних рішень. Це відбувається тому, що кожний показник відбиває певну функцію соціального добробуту населення, властиву тільки йому. Існує стала закономірність: чим вищі доходи громадян і менше соціальне розшарування, тим вищого рівня розвитку набуває держава. Вітчизняна статистика наводить дані щодо співвідношення доходів 20 % найбільш і 20 % найменш забезпеченого населення. За десять років в Україні це співвідношення поступово знизилося з 6,0 раза в 2000 році до 3,6 раза в 2010 році відповідно. Проте, якщо в міжнародній статистичній практиці заведено зіставляти доходи й витрати верхнього та нижнього децилів, то в «Статистичних щорічниках України» зіставляють витрати, а отже, й доходи верхнього та нижнього квинтилів. При цьому розрив у доходах крайніх страт істотно зменшується, бо порівнюються витрати й доходи не найбагатших і не найбідніших, тим самим ступінь диференціації доходів населення в Україні штучно пом’якшується [89, с. 83].
Якщо розглядати коефіцієнт Джині, що характеризує ступінь загального розшарування населення, то в 2008 році він становив 30,1 %, зрісши доволі суттєво порівняно з попереднім роком на 1 п.п., зважаючи на те, що впродовж останніх років його зна-чення коливалося в межах 28,5
—30,9 % із загальною тенденцією деякого зростання [90, с. 262]. Відповідний показник в країнах Євросоюзу варіює від 29,1 % в Австрії до 35,0 % у Польщі та 36,0 % у Великій Британії [91]. Дуже високий ступінь нерівності знаходиться в інтервалі 50
—60 %, помірний — 30—40 %, а низький — 20—30 %. Тому за цим показником — загального розшарування населення — Україна не відрізняється від ситуації в європейських країнах. Проте це — дані офіційної статистики. Якщо ж урахувати доходи в «тіньовому секторі» економіки, то картина розподілу доходів і багатства в українському суспільстві буде іншою.
Україна досягла певних успіхів в подоланні бідності. За даними Держкомстату, отриманими в результаті дослідження питань суб’єктивної бідності та соціальної самоідентифікації домогосподарств, у 2011 році вважають себе бідними 62 % населення України (у 2005 році — 80 %), а до середнього класу віднесли себе лише 1 % (у 2005 році — 20 %) [табл. 2.6]. Однак у класифікації 2005 року був відсутній клас таких представників, як небідні, але ще не представники середнього класу. До заможного класу відносили себе 0,2
—0,1 % українського населення, проте у 2011 році населення так себе не самоідентифікувало.
Таблиця 2.6
РЕЗУЛЬТАТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПИТАНЬ СУБ’ЄКТИВНОЇ БІДНОСТІ
ТА СОЦІАЛЬНОЇ САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ ДОМОГОСПОДАРСТВ УКРАЇНИ, %
| Класифікація |
2005 р . |
2006 р . |
2007 р . |
2008 р . |
2009 р . |
2010 р . |
2011 р . |
| Бідні |
80 |
86 |
59 |
57 |
59 |
60 |
62 |
| Небідні, але ще не представники середнього класу |
відсутні в класифікації |
відсутні в класифікації |
39 |
41 |
39 |
38 |
37 |
| Середній клас |
20 |
13 |
2 |
2 |
2 |
2 |
1 |
| Заможні |
0,2 |
0,2 |
0,01 |
0,03 |
0,1 |
0,1 |
— |
1
Цей показник використовується для того, щоб з’ясувати оцінку рівня своїх доходів самою людиною.Така суб’єктивна бідність набагато небезпечніша, ніж об’єктивна, заснована на офіційних даних, стверджує директор Інституту демографії і соціальних досліджень Е. Лібанова [79]. Питома вага населення, яке має доходи менше прожиткового мінімуму (так звана абсолютна бідність), зменшилася з 80,2 % у 2000 році до 21,8 % у 2010 році. Однак, за підрахунками ООН, за межею бідності нині живуть кожні четверо з 5 українців. При цьому за 2010 рік українці збідніли на 10 %. У розвинутих країнах бідними вважаються громадяни, які витрачають менше 14 доларів на день. Україна посідає 83 місце в рейтингу розвитку суспільства ООН, втративши 7 позицій лише за 2010 рік. За підрахунками ООН, в Україні 78 % бідних людей, що є набагато вище, ніж в країнах Європейського Союзу (Додаток А) [92]. За інформацією Рахункової палати, з 1999 р. по 2009 рік рівень бідності населення України у великих містах знизився з 26,6 % до 15 %, тоді як у невеликих містах він зріс з 27,7 % до 32 %, а в селах — з 29,9 % до 36,8 % [93, с. 28]. Залишається глибокою диспропорція між вартістю життя та оплатою праці. За умов лібералізації цінової політики, стрімкого зростання цін й тарифів на товари і послуги впродовж останніх років бідні стають ще біднішими. Відтак, маючи значну частку населення, яке опинилося за межею бідності, країна не може нормально розвиватись, адже бідне населення з низьким платоспроможним попитом, поведінка якого ґрунтується на стратегії виживання, не формує внутрішнього попиту на товари, послуги, технології та не має можливості накопичувати особисті заощадження й використовувати їх як інвестиції в економіку.
Водночас експерти підкреслюють, що бідність українського населення має свої особливості, головна з яких — високий рівень зубожіння серед зайнятого населення, яке має освіту та фахові навички. У економічно розвинутих країнах до середнього класу зазвичай відносять представників середнього бізнесу, високооплачувані прошарки творчої інтелігенції, менеджерів, державних службовців високого рангу, робітників-професіоналів найвищої кваліфікації, зайнятих переважно в галузях з інвестиційними технологіями. До здобуття нашою державою незалежності освічені фахівці, які мали середні (за радянськими стандартами) доходи, за роки незалежності в Україні опинилися серед бідних, а новий середній клас, який мав би стабілізувати суспільство, так і не з’явився.Розвинутим і стабільним уважається суспільство, у якому 5 % багатих, 10 %
— заможних і 50—60 % — представників середнього класу. У більшості країн з розвинутою ринковою економікою середній клас становить понад 60 % населення. Саме середній клас як основний платник податків формує державний та місцеві бюджети, визначає споживчу й ощадну поведінку населення, забезпечує дотримання соціальних стандартів у суспільстві.
В розвинутих країнах середній клас виступає основним внутрішнім інвестором держав. Підтримка фінансового ринку інвестиціями в державні цінні папери, страхові, пенсійні, інвестиційні фонди забезпечують його представникам певний рівень доходу. Через накопичення і участь в різних системах страхування середній клас забезпечує інвестиційний потенціал країни. Зростання середнього класу має бути метою соціально-економічного розвитку країни.
Найбільше середній клас описується системою параметрів матеріальної забезпеченості домогосподарств. До складових параметрів належать: поточні грошові доходи; заощадження; накопичення майна тощо [94, с. 125]. Нинішня політика оплати праці та система формування заробітної плати в Україні не лише не сприяє, а й перешкоджає становленню середнього класу, створюючи соціальну структуру суспільства, протилежну європейській. В Україні середній клас фактично зник у першій половині 90-х років. Нині, за оцінками соціологів, в Україні середнім класом можна вважати близько 10
—15 % населення. До нього належить забезпечене, освічене населення, яке має можливість робити заощадження або інвестиції. Однак, на думку інших експертів, середній клас в Україні становить 20
—25 %. Такі різні результати оцінки експертів виникають через недостатність наданої статистичної інформації та відсутність спеціальних комплексних досліджень забезпечених верств населення. Однак оцінки експертів не узгоджуються ані з думкою громадян, ані з офіційною статистикою. Для порівняння у США показник середнього класу у суспільстві коливається від 60 до 65 %, у Росії він становить 30 % [95].
Водночас в Україні є чимало мільйонерів і мільярдерів. За даними Державної податкової адміністрації, кількість офіційних мільйонерів в Україні в 2004 році становила 3057 осіб, у 2005 році — 5708, у 2006 — 6200, у 2007 — 7444, у 2008
— 7432, у 2009
— 6155, у 2010
— 6661 мільйонер. Журнал «Фокус» у 2011 році налічив в Україні 21 мільярдера, їхній загальний статок оціню-ється майже в 58 мільярдів доларів. У 2010 році мільярдерів було вісім (21,8 млрд дол), у 2009 році — чотири (11,7 млрд дол), у 2008 році
— 21 (64,8 млрд дол), а в 2007 році — 11 (37,6 млрд дол). У щорічному списку найбагатших людей світу, який укладає американський журнал Forbes, серед 1210 мільярдерів з усього світу в 2011 році було 8 українських.
Така стаття витрат, як податки, посідає незначну частку в структурі витрат домогосподарств України (7—8 %). Загалом можна констатувати, що податковий тягар для доходів населення нині є цілком прийнятним. Однак фахівці висловлюють думку, що натомість, як і раніше, реальний рівень доходів громадян в дійсності не відповідає жодним принципам оподаткування: фіскальній та економічній ефективності, а найбільше — соціальній справедливості [96, с. 29]. Податки певною мірою відбивають ступінь взаємовідносин між державою та суспільством. Чим більше населення не довіряє державі, тим більше воно ухиляється від сплати податків.
Слід зазначити, що в різних країнах податкова політика різна. Попри всі розбіжності в більшості розвинутих країн механізм стягнення податку на доходи з населення й податку на прибуток з корпорацій будується за прогресивною шкалою, тобто чим більший дохід суб’єкта, тим більша його частина відраховується в бюджет. При цьому в країнах, у яких у тому чи іншому варіанті склалося соціально орієнтоване ринкове господарство, верхня межа цих податків сягає 50 % [89, с. 79—80].
На сьогодні велике податкове навантаження на фонд оплати праці підприємств України виключає легалізацію зарплат, формуючи при цьому тіньовий оборот у країні. Ще в 1970—1980-х роках американський економіст А. Леффер розробив концепцію залежності податкових надходжень від розміру ставок, так звану «криву Леффера». За розрахунками економіста, неодноразово підтвердженими практикою, оптимальна ставка сукупних відрахувань від заробітної плати (і роботодавців, і найманих працівників) дорівнює 30—35 %, за ставки 50 % податки платять, але податкова база не зростає, а за ставки 70 %, як в Україні, бізнес іде «в тінь».
Вплив факторів «тіньової економіки» на формування доходів населення України є доволі суттєвим. За оцінками міжнародних і вітчизняних експертів, обсяг «тіньової економіки» коливається в межах 30—40 % [97].«Тіньова економіка» за умови, що не йдеться про кримінальні дії, має певний позитивний соціальний аспект, особливо в перехідних умовах і під час кризи. В умовах, коли держава була не здатна забезпечити ефективний захист населення від безробіття в зв’язку зі зникненням багатьох промислових секторів у 90-х роках, саме неформальна економіка надала певну економічну підтримку потенційним безробітним, забезпечивши їх робочими місцями й додатковим заробітком. За даними Державної служби статистики, у 2008 році в неформальному секторі економіки було задіяно більш як 4,5 млн людей, або 21 % працездатного населення, насправді ж ця цифра значно більша. Найбільша кількість неформально зайнятих працівників у сільському господарстві — понад 60 %, тоді як у торгівлі та сфері послуг
— 12,8 %, у будівництві — 12,1 % [98]. Через кризові явища в економіці доходи населення повинні були різко скоротитися, проте значна його частина знайшла додатковий заробіток у «тіньовому секторі», що виявилося в збереженні обсягів роздрібного товарообороту та зростанні депозитів.
Не менш поширеним джерелом отримання «тіньових доходів» є так звані «сірі» зарплати, коли фактично виплачені зарплата та премії на легально працюючих підприємствах значно перевищують офіційно зафіксовані в бухгалтерських документах суми. За різними оцінками, ще в докризовий період розмір «сірих» зарплат коливався в межах 20—40 % легальних трудових доходів. На сьогодні цей показник, як уважають експерти з Міністерства соціальної політики, істотно підвищився.
Надлишковий тиск «тіньової економіки» у вигляді незареєстрованих доходів призводить до зміни структури доходів усього населення. За експертними оцінками, на які спирається Мінсоцполітики, у 2010 році близько 145 млрд грн фонду оплати праці знаходилося в тіні. За офіційної середньої зарплати в 1,3 тис. грн середня «тіньова зарплата» складає 2,7 тис. грн, що дає змогу говорити про середню реальну зарплату в країні в розмірі 4 тис. грн. При цьому, якщо загалом у країні «тіньова зарплата» перевищує офіційну в 3,1 раза, то в сільському господарстві — у 4,4 раза, промисловості — 3,9 раза, будівництві — 2,5 раза, сфері послуг — 1,8 раза [99, с. 5].
Значною мірою приховування тіньових заробітків не враховується офіційною статистикою, тому її дані не можна вважати достатньо достовірними, що відображають реальні процеси у формуванні доходів населенням країни. Однак доходи суб’єктів«тіньової економіки» становлять елемент сукупного попиту в економіці й витрачаються переважно в межах формальної економіки, тому розрахунок розмірів доходів населення стає можливим лише через поточні витрати й заощадження населення. Оскільки населення схильне приховувати свої доходи та реальний стан матеріальної забезпеченості, то точніше проаналізувати можливості населення щодо формування заощаджень можна, швидше за показниками витрат, ніж доходів.
