1.1. Еволюція теорій заощаджень населення
Метою дослідження є поглиблення теоретичних засад процесу формування заощаджень населення та їх трансформації в банківські ресурси й обґрунтування практичних рекомендацій щодо активізації процесів залучення грошових коштів фізичних осіб на банківські депозити. Інформаційною базою дослідження є Закони України, Постанови Правління НБУ з питань регламентації залучення заощаджень фізичних осіб банками, наукові праці провідних вітчизняних і зарубіжних науковців, статистичні матеріали Державної служби статистики України, Національного банку України, Асоціації українських банків, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, публічні фінансові звіти окремих банків, дані періодичних видань, електронні ресурси Internet.У сучасних умовах фінансово-економічної нестабільності процес формування заощаджень набуває вирішального значення для визначення стимулів економічного зростання та впевненості населення в майбутньому.
Проблема заощаджень населення не є новою для економічної науки. Питанням розкриття сутності заощаджень населення присвячено численні праці як іноземних, так і вітчизняних науковців. Незважаючи на значний обсяг наукових праць, залишається ще багато теоретичних і практичних проблем, що вимагають ретельного дослідження.
В економічних концепціях докапіталістичного періоду дослідженню заощаджень майже не приділялося належної уваги, давалася лише морально-емоційна оцінка цього явища. Про несформованість наукового підходу до вивчення заощаджень у зазначений історичний період свідчить відсутність досліджень щодо сутності заощаджень, мотивів їх формування, ролі в суспільстві.
Найбільш широкого наукового обґрунтування проблема заощаджень починає набувати тільки в період зародження капіталізму. Саме в цей історичний період поняття «заощадження» формується як наукова категорія ринкової економіки. Одночасно з цим розпочинається й процес становлення базової теорії заощаджень.
Уперше заощадження як економічну категорію розглянув Адам Сміт у праці «Дослідження про природу і причини багатства народів», у якій розкриває місце, роль і значення заощаджень для економічного зростання. За теорією А. Сміта, заощадження є неспожитими частинами доходів різних класів суспільства: заробітної плати — робітників, ренти — землевласників і прибутку —підприємців. Однак він наголошував, що провідну роль у цьому процесі відіграє ощадливість буржуазії [1, c. 60].
Загалом основою нагромадження капіталу (заощаджень) Сміт уважав ощадливість. У його уявленні заощадження є результатом економії коштів, оскільки створюються за рахунок скорочення витрат. Сміт стверджував, що «саме ощадливість, а не працьовитість є безпосередньою причиною зростання капіталу, оскільки хоча працьовитість і створює те, що накопичує ощадливість, проте капітал ніколи не міг би зростати, якби ощадливість не зберігала та не накопичувала» [2, с. 43].
Сміт заперечував твердження, що заощадження завжди обмежують платоспроможний попит. Він уважав, що вони, навпаки, створюють його, оскільки нагромадження вільних грошових коштів без їх використання є явищем винятковим. Дійсно, те, що заощаджується, інвестується й тому не споживається; звідси випливає, що заощадження, або «неспоживання», неодмінно дорівнюють інвестиціям [3, c. 50].
А. Сміту належить неологізм «людина економічна», що трактувався ним як особа, «що наділена егоїзмом і прагнуча до все більшого накопичення багатства» [4, с. 183].
Свій внесок у розвиток трактування поняття «заощадження» зробив Т. Мальтус. Під заощадженнями він розумів «прирощення доходу в капітал», тобто ставив знак рівності між заощадженнями та інвестиціями, проте наголошував, що занадто висока схильність до заощадження та інвестування обмежують можливості споживання. Мальтус установив різницю між заощадженням, яке формується в результаті підвищення доходу, та заощадженням, яке формується за рахунок зменшення витрат [5]. Якщо перше пов’язане з одночасним підвищенням і споживання, і заощадження через зростання прибутку, то друге пов’язане зі зниженням споживання. Заощадження не можуть збільшуватися в умовах, коли дохід залишається низьким. Якщо рівень доходу в економіці не змінюється, то будь-яке заощадження означає зниження попиту на споживчі товари, натомість інвестування заощаджених коштів ще збільшує пропозицію таких товарів. Т. Мальтус дійшов висновку, що має існувати деяка оптимальна схильність до заощадження, яка забезпечує рівновагу між споживанням і нагромадженням капіталу.
Теорію стримування, що відіграла значну роль у науковому обґрунтуванні категорії «заощадження», обґрунтував Н. Сеніор упрацях «Основні начала політичної економії» та «Листи про фабричне законодавство». Це — теорія пропозиції заощаджень, яка не співвідносить ощадливість з попитом на інвестиції. Заощаджуючи, люди додають цінність своєму майну, а цього можна досягти лише стримуванням від споживання поточного доходу від своєї власності, а термін «стримування» означає жертву, що принесена в ім’я створення капіталу [3, с. 177]. Люди не відмовляться від використання купівельної спроможності, що є в них в розпорядженні, доки не впевняться, що в майбутньому споживатимуть більше, ніж тепер. Отримання відсотка в майбутньому є необхідною умовою такої відмови.
Велику увагу співвідношенню заощаджень, інвестицій та утворення скарбів приділяв Дж. Мілль, визначаючи заощадження як дохід, не спожитий особою, яка здійснює заощадження, а скарби — як дохід, не спожитий узагалі. Тому «заплановані заощадження» в сучасному понятті еквівалентні сумі класичних заощаджень і скарбів, оскільки надлишок «запланованих заощаджень» понад заплановані інвестиції на сьогодні має той самий ефект, що й збільшення тезаврації в класиків [1, с. 69; 3, с. 148].
Згідно з твердженням Дж. Мілля, «хоча капітал заощаджується і є результатом заощадження, проте він споживається. Слово «заощадження» зовсім не означає, що заощаджене не споживається, не означає воно навіть і того, що його споживання неодмінно відкладається на пізніше» [6, с. 168]. Тобто, якщо заощадження негайно споживається, то споживачем є не сам заощадник, а хтось інший.
Дж. Мілль розвинув ідею Н. Сеніора про заощадження як «утримання від споживання сьогодні задля вигоди у майбутньому» [6, с. 285], що залежить від двох чинників: величини фонду, з якого можна заощаджувати, та схильності до заощадження. Щоб люди відмовилися від негайного споживання й відклали заощадження, вони повинні бути впевнені в можливості споживати в майбутньому більше, ніж зараз, відповідно відсоткова ставка повинна перевищувати норму ефективного прагнення до накопичення [7, с. 46]. Схильність до заощадження залежить від загального рівня розвитку суспільства, його стабільності, невизначеності або передбачливості щодо майбутнього, рівня турботи про інших людей. Це зумовлює значні відмінності в прагненні до заощадження в різних країнах.Дж. Гобсон у праці «Промислова система» продовжив дослідницьку традицію А. Сміта в розкритті категорії «заощадження». На його думку, заощадження спричиняє виробництво додаткової кількості різних видів капіталу. Заощаджений дохід витрачається на виробничі блага. Водночас Дж. Гобсон рішуче заперечував думку, що сума заощаджень може збільшуватися нескінченно. Тобто, хоча збільшення заощаджень вигідне кожному індивідові, зокрема, загалом існує певна межа обсягу корисних заощаджень, які може зробити суспільство. Ощадливість і нагромадження капіталу мають сенс лише доти, доки вони забезпечують потік споживчих товарів, які поглинаються наявною у суспільстві купівельною спроможністю. Ще 1889 р. Дж. Гобсон увів поняття «надмірні заощадження». Якщо заощадження спричиняють тезаврацію грошей або невикористаних депозитів, то зростання заощаджень створює диспропорцію в економіці, призводячи до скорочення попиту на товари. Зауваження Дж. Гобсона про можливість невідповідності заощаджень та інвестицій через зростання тезаврації або наявності невикористаних депозитів є принципово важливим. По суті, проголошувалася відмова від попередніх уявлень про регулюючу функцію відсотка [8, с. 123].
Варті уваги погляди Дж. Робертсона, який по-своєму тлумачив розходження між заощадженнями та інвестиціями. Він припускав, що сьогоднішнє споживання залежить від учорашнього доходу, а завтрашнє — від сьогоднішнього. Споживання функціонально пов’язане з попереднім доходом, але існує деяке відставання витрат у часі. З цієї залежності Дж. Робертсон зробив висновок, що причиною зростання доходу є перевищення інвестування над заощадженням [8].
З погляду А. Маршала, мудра людина намагатиметься розподілити свій дохід між поточним і майбутнім споживанням так, щоб його гранична корисність залишалася однаковою [9, с. 186]. Люди здебільшого вважатимуть за можливе відмовитися від деякого задоволення сьогодні задля гарантованого отримання його в майбутньому. Він указує на зв’язок між готовністю відкласти споживання, яке залежить від здатності індивіда передбачати майбутнє й надійно його забезпечити, і зростанням багатства: «нагромадження багатства зазвичай є результатом його очікування» [9, с. 311].
А. Маршал указував на залежність зростання рівня заощаджень від різноманітних економічних і соціальних факторів, яківизначають схильність економічних агентів до збереження грошей, і чинники, від яких залежить величина заощаджень. До них належать, по-перше, культурно-історичні традиції й мотивації, по-друге, розмір ставки відсотка на заощадження [10, с. 111]. Маршал, як і Мілль, розглядав вплив відсоткової ставки на схильність людей до заощаджень і вважав, що кожне скорочення відсоткової ставки здатне спонукати багатьох людей зберігати менше, а не більше, ніж в іншому випадку.
Особливий внесок у розвиток теорій заощаджень зробив Дж. Кейнс. Його по праву вважають засновником теорії споживання та заощадження, а вихід у світ його книги «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» став однією з важливих подій в історії економічної теорії.
На думку Дж. Кейнса, заощадження — це, по суті, залишок доходу після того, як здійснено витрати на споживання, проте ця різниця з’являється тільки тоді, коли буде досягнуто певний рівень добробуту. Найбільший вплив на використання доходу здійснює прагнення до підтримки звичного рівня життя, а людина схильна зберігати саме різницю між її фактичними доходами та витратами для підтримання певного «життєвого стандарту». Прагнення до задоволення першочергових потреб населення є сильнішим, ніж прагнення до заощаджень — останнє стає більш сильним, коли буде досягнуто певний рівень добробуту. Здійснюючи вибір між сьогоденням і майбутнім, населення мусять визначити, якою мірою та частка доходу, яка не буде спожита в поточному періоді, вплине на рівень їхнього доходу в майбутньому, а останній — на рівень їхнього добробуту [11, с. 151].
Дж. Кейнс доходить висновків, що: по-перше, населення схильне зазвичай збільшувати своє споживання із зростанням доходу, але не такою ж мірою, якою зростає дохід; по-друге, зі зростанням доходу гранична (відносна) схильність до споживання зменшується, а до заощадження збільшується. При цьому частка фактичного споживання в доході виявляється більшою за граничну схильність до споживання. У системі вільного ринку люди завжди здійснюють заощадження, оскільки корисність майбутнього споживання більша, ніж теперішнього [12, с. 306].
Такий підхід Кейнс обґрунтував аргументами «здорового глузду». «Психологія суспільства така, що зі зростанням сукупного реального доходу збільшується й сукупне споживання, проте не такою мірою, якою зростає дохід» [13, с. 157]. У разі зростаннядоходу, який спрямовується на споживання, усе більша його частина витрачається зазвичай на купівлю дорогих предметів тривалого користування та, отже, повинна деякий час накопичуватися. За визначеним порогом зростання його поточного доходу індивід віддаляється від положення найманого працівника, який витрачає більшу частину доходів на особисте споживання, і наближається до стану капіталіста, суспільна функція якого полягає в накопиченні капіталу [14, с. 30]. У разі зменшення доходів, навпаки, у прагненні збереження колишнього рівня життя людина скорочує частину, що зберігається, у структурі своїх доходів. Таким чином, Кейнс стверджував, що заощадження є функцією від доходу, тоді як у класичному аналізі заощадження є складною функцією від відсоткової ставки та рівня цін, виражених через інвестиційні можливості.
Дж. Кейнс уважав, що сукупне перевищення доходу над споживанням, тобто заощадження, не може відрізнятися від збільшення цінності капітального майна, тобто інвестицій. Подібне твердження справедливе й щодо співвідношення між чистим заощадженням та чистими інвестиціями, оскільки рішення споживати та рішення інвестувати спільно визначають розмір доходу [13, с. 118]. Теорія Кейнса ґрунтується на цілком новій ідеї, на противагу поглядам класичної теорії, згідно якої урівноваження заощаджень та інвестицій відбувається швидше завдяки коливанням рівня виробництва або доходу, ніж унаслідок зміни рівня відсотка [3, с. 607]. Щоб досягти економічної рівноваги за повної зайнятості, необхідно забезпечити певний рівень доходу (зарплати, ренти, відсотка, прибутку).
У класичній теорії вважається, що люди ніколи не тримають заощадження у формі готівкових коштів і не здійснюють інвестиції за рахунок останніх [3, с. 147]. Однак Дж. Кейнс увів категорію «перевага ліквідності» й підкреслив не тільки схильність до заощаджень, але й схильність до збереження заощаджень у формі готівки. Він стверджував, що зберігати частину заощаджень у ліквідній формі населення спонукають невпевненість щодо майбутньої норми відсотка, а також механізму перетворення боргових зобов’язань у готівкові кошти.
На думку Кейнса, нагромадження заощаджень зовсім не є безумовним благом. У разі зниження обсягу інвестицій збереження норми заощаджень на постійному рівні не дасть змогу компенсувати скорочення сукупного попиту, падіння виробництва та зрос-тання безробіття. Відповідно висока норма заощаджень населення не є необхідною умовою для високої норми інвестування. Необхідні також державні інвестиції та виробництво, що дасть змогу збільшити загальний обсяг виробництва, доходи й зайнятість. Це правило відображене в мультиплікаторі, запропонованому Кейнсом, що «показує, наскільки повинна зрости зайнятість, щоб викликати таке збільшення доходу, яке може спонукати учасників господарського процесу відкласти необхідну суму додаткових заощаджень» [13, с. 182].
Економічне зростання та збільшення доходів, досягнувши певного порогового значення, пов’язаного із задоволенням першочергових потреб населення, послаблюють спонукальні мотиви до інвестування. Це пов’язане зі зниженням інфляції, рівня ризику, відсоткових ставок, що характерні для стабілізації економіки, і збільшенням пропозиції капіталу на фінансовому ринку. У процесі економічного зростання спочатку фінансуються найбільш вигідні проекти, а подальші інвестиції здійснюються в проекти з нижчою нормою прибутковості. Таку ситуацію можна було спостерігати в розвинутих країнах, у яких достатньою нормою прибутковості вважався рівень у 4
—5 %. Водночас у разі збільшення доходу й зростання добробуту виявляється дія «основного психологічного закону» Кейнса, у якому встановлено функціональну залежність між «схильністю до споживання» та «схильністю до заощаджень»[15, с. 86].
Згідно з теорією Дж. Кейнса, заощадження й подальші інвестиції, які керовані лише ринковою системою, не можуть скоординувати рішення ощадників та інвесторів, що може призвести до скорочення попиту, зниження виробництва, підвищення безробіття і, як наслідок, — до економічного спаду [16, с. 458]. Для недопущення такої ситуації необхідне втручання держави у вигляді монетарної, податкової, бюджетної політики, спрямованої на стимулювання інвестицій, а також вкладення власних коштів державою у вигляді державних кредитів, субсидій, дотацій, допомоги.
Важливим досягненням кейнсіанської теорії є висновок про те, що процес заощадження значною мірою визначається нормами суспільної поведінки, тоді як процес інвестування — іншими чинниками: очікуваним доходом від капіталовкладень і ставкою процента [2, с. 167]. Таким чином, завдяки новим підходам було розширено межі аналізу заощаджень, уточнено економічну ощадну модель поведінки населення, визначено мотиви заощаджень.Теорія заощадження Р. Харрода передбачає, що людина оцінює обсяг свого ймовірного доходу та ймовірних потреб у майбутньому й виділяє в заощадженнях дві складові: заощадження, спрямовані на задоволення власних потреб упродовж життя, і заощадження, що передаються в спадок. Особисті заощадження спрямовуються на забезпечення майбутньої стабільності й нейтралізацію непередбачених життєвих обставин [17, с. 89].
Обсяг заощаджень, які людина здійснює для себе, визначається такими факторами, як очікування зростання доходу й потреб та ймовірної неспроможності заробляти на життя в похилому віці. У суспільстві, у якому чисельність населення й рівень науково-технологічного розвитку є незмінними, заощадження, метою яких є зростання доходу, зводяться до нуля. Кожне покоління заощаджуватиме для себе, проте старші за віком групи населення одночасно витрачатимуть однакову кількість коштів.
Якщо суспільство характеризується стабільністю й має тенденцію до розвитку, то помилково вважати, що в ньому не здійснюватимуться заощадження. Інакше кажучи, мотив до заощаджень, представлений у праці Р. Харрода, деякою мірою застосовується до заощаджень на користь нащадків, хоча, без сумніву, з тенденцією до спаду. Обсяг цих заощаджень імовірно має зменшуватися в кожному поколінні.
Дж. Робінсон виокремлює види заощаджень залежно від рівня доходів власників: «одержувачі низьких доходів всякий надлишок, що залишився від витрат на споживчі товари, тримають у готівці; одержувачі доходів середнього розміру — у цінних паперах з фіксованим процентним доходом; а одержувачі високих доходів вкладають свої заощадження в акції корпорацій» [18, с. 537].
У працях І. Фішера, М. Фрідмена, Ф. Модільяні та Дьюзенберрі теорії заощадження і споживання були розглянуті з погляду їх формування під впливом різних чинників мікро- і макроекономічного рівня. І. Фішер розробив модель міжчасового вибору, тобто вибору між сучасними уявленнями населення та їхніми майбутніми сподіваннями [1, с. 33;19, c. 222]. Фішер поділяє заощадження на заощадження поточного й майбутнього періоду. Розглядаючи процес формування заощаджень, Фішер зазначає його залежність не лише від поточного, а й від майбутнього доходу, на який впливають заощадження попереднього періоду. Важливими є такожможливості індивідуума робити запозичення та рівень відсоткової ставки, які, зі свого боку, безпосередньо впливають на рівень доходів кожного періоду. Учений звернув увагу на те, що в різні періоди життя людина може заміщувати певну частку споживання в поточному періоді на зростаюче споживання в майбутньому, тим самим змінюючи обсяги споживання і відповідно обсяги заощаджень.
Таке заміщення І. Фішер назвав граничною нормою заміщення споживання першого періоду в другому [20, с. 583]. На відміну від Дж. Кейнса І. Фішер стверджував, що споживання залежить не тільки від поточного доходу, а й від очікуваних доходів упродовж усього життя. Але для тих, хто хотів би, але не може отримати позики, обсяг споживання залежить від обсягу поточного доходу.
М. Фрідмен і Д. Брейді висунули теорію відносного доходу. Вона полягала в тому, що частка заощаджень, яка формується людиною, залежить не від рівня її абсолютного доходу, а від її позиції на соціальних сходинках і становища в конкретній соціальній групі, до якої вона належить [21, с. 246
—266].
За теорією «перманентного доходу», розробленою М. Фрідменом, населення приймає рішення про споживання й заощадження на підставі очікуваного сукупного доходу за весь час свого життя [22]. На його думку, дохід, що отримується індивідуумом у кожний момент часу, складається з двох компонентів:
1) перманентний (постійний) — це регулярні доходи, які залежать від рівня добробуту людини, його освіти та інших чинників і зумовлені матеріальним і нематеріальним капіталом, що є в розпорядженні індивідуума;
2) транзитивний (тимчасовий) — це нерегулярні доходи, пов’язані, наприклад, з несподіваними змінами ринкової вартості активів, змінами цінових пропорцій та/або іншими непередбачуваними подіями.
М. Фрідман стверджує, що населення вважає за краще мати рівномірну траєкторію споживання впродовж усього життя й розподілити споживання між окремими періодами життя таким чином, щоб максимізувати сукупну корисність доходів [23, с. 101]. Постійний дохід розглядався ним як середньозважений, а тимчасовий — як відхилення від цього середнього значення. Специфіка полягає в тому, що заощадження розраховуються як різниця між рівнем перманентного доходу та обраним рівнемспоживання. Рівень транзитивного доходу визначає розмір заощаджень. Згідно з концепцією «перманентного доходу» М. Фрідмена, населення прагнутиме споживати всі перманентні доходи й зберігати транзитивні доходи. Подальші дослідження показали, що схильність до витрачання транзитивних доходів на споживання, а не на заощадження в населення є значною.
На відміну від М. Фрідмена А. Андо і Ф. Модільяні звернули увагу на те, що періоди низьких і високих доходів на протязі життя людини не випадкові. Їхня теорія життєвого циклу вивчає коливання в динаміці доходів і потреб, що відбуваються упродовж усього життєвого циклу людини та пов’язані з її дорослішанням, зміною розміру сім’ї, виходом на пенсію та ін. [24, с. 536]. Середній трудовий дохід упродовж життя не постійний: зазвичай він зростає до певного віку, а потім спадає, причому пік зростання доходу припадає десь за п’ятдесят років. Трудовий дохід у жодній віковій групі не дорівнює нулю, але після 65 років відбувається його різке падіння, зумовлене виходом на пенсію. Потреби також залежать від віку, що пов’язане зі змінами в складі сім’ї, якщо виходити з того, що споживач вирівнює споживання, що припадає на одного дорослого члена сім’ї. Оскільки рівень доходу коливається упродовж усього життя людини, то заощадження дають змогу перерозподіляти дохід з періодів, коли його рівень високий, на періоди, коли він низький. Згідно з висновками Ф. Модільяні, розмір заощаджень змінюється впродовж життя людини, й ці зміни можна прогнозувати. Таким чином, заощадження залежать від передбачуваної тривалості життя індивідуума, від тривалості його економічно активного життя, від рівня очікуваних майбутніх доходів, від ступеня вірогідності настання непередбачених подій і від наявності можливості страхування.
Крім того, теорія життєвого циклу дає можливість ураховувати фактор спадку, що отримується, і спадкування як стимул для заощаджень [24, с. 534—535]. Перший пов’язаний з прагненням накопичити коштів свідомо більше, ніж потрібно для забезпеченої старості, оскільки невідомо, скільки доведеться прожити. Інший є бажанням залишити своїм нащадкам після себе спадок.
Досліджуючи коливання обсягів споживання та заощаджень, Ф. Модільяні дійшов висновку про те, що за зростання доходів заощадження збільшуються швидше, ніж споживання, а за зменшення рівня доходів заощадження зменшуються ще швидше, оскільки людям важко відмовитися від уже звичного для них рів-ня споживання. «За аналіз поведінки людей, пов’язаної із заощадженнями» у 1985 році Ф. Модільяні було присуджено Нобелівську премію з економіки.
У ринковій економіці велике значення мають й економікопсихологічні дослідження заощаджень, початок яким поклав у 1940-х роках родоначальник економічної психології американський психолог Дж. Катона. Він звернув увагу на те, що люди на відміну від економістів по-іншому сприймають і підраховують заощадження, а також інакше приймають рішення щодо заощадження [25, с. 230—231]. Так, виплати з іпотеки часто асоціюються з орендною платою за житло, хоча в цьому разі відбувається приріст активів у матеріальній формі.
Виходячи з цих спостережень, Дж. Катона дійшов висновку, що заощадження, які є сумою грошей, не витрачених на споживання, насправді неоднорідні і складаються з трьох складових:
1) контрактні — заощадження, які домогосподарства змушені робити відповідно до раніше укладеної угоди;
2) дискреційні (або цільові) — заощадження, рішення щодо яких приймається добровільно в рамках поточного періоду: вкладення в банки, фінансові компанії, купівля цінних паперів, тобто вкладення в ліквідні активи, зокрема в нерухомість. Цей вид заощаджень передбачає цілеспрямоване утримання від поточного споживання;
3) залишкові (або неусвідомлені) — заощадження, що складаються з грошових коштів, які залишилися невитраченими в рамках поточного періоду, і ще не прийнято рішення, що з ними робити.
Дж. Катона досліджував вплив споживчих настроїв (оцінки та очікування) на витрати, заощадження й позики. У період спаду, коли доходи невисокі, люди схильні більше зберігати й менше витрачати [26, с. 986]. Це суперечить теорії абсолютного доходу, висунутій Кейнсом, і пояснюється тим, що в період спаду люди не впевнені в майбутньому й намагаються створити фінансовий буфер.
Підхід раціональних очікувань до аналізу заощаджень і споживання застосував Р. Холл [27]. Він стверджував, що будь-яка нова інформація, отримана домогосподарствами, впливає на їх сподівання і відповідно на обраний рівень споживання. Так, людина, яка отримала підвищення, збільшить свої поточні витрати в очікуванні зростання заробітної плати, а та, яка втратила роботу, скоротить їх. Оскільки нова інформація ніяк не пов’язана з ужеіснуючою, то в разі її надходження поведінка споживача стає непередбачуваною. Непередбачуваними є й зміни рівня споживання та розподілу поточного доходу між споживанням і заощадженням. Як передумова моделювання поведінки людини передбачалося, що населення формує своє поточне споживання таким чином, щоб максимізувати очікувану міжчасову корисність відповідно до теорії життєвого циклу. Інтерес представляє дослідження Д. Фріке, який доходить висновку, що «у той час як зростання кількості вкладників або власників грошових статків у прошарках суспільства з вищим рівнем доходів відповідає теорії Кейнса щодо функції заощаджень, їй прямо діаметрально протистоїть скорочення квоти заощаджень вкладників і зниження відносного грошового статку в прошарках з більш високими доходами» [28, с. 17—18]. І дійсно, досягнувши певного рівня добробуту, власники великих статків вилучають з відтворювального процесу значні обсяги грошових коштів і спрямовують їх на добродійність, придбання нематеріальних цінностей, предметів мистецтва.
Серед сучасних теорій вирізняється біхевіористська (поведінкова) економічна теорія, яка розглядає вплив психологічних феноменів на прийняття людьми економічних рішень. Підтримуючи основні традиції класиків і кейнсіанців щодо важливості психологічних факторів під час здійснення економічної діяльності, вони не погоджуються з тезою про раціональну поведінку індивідуумів у кожній ситуації [29, с. 84—86]. Біхевіористська теорія заощадження ставить у центр розгляду саме заощадження, а не зводить їх до різниці між доходом і споживанням. Біхевіористи акцентують увагу на важливості таких факторів:
— самоконтроль, оскільки більшість людей має проблеми із самоконтролем; це унеможливлює безпосереднє застосування теорії життєвого циклу — постійного доходу;
— складність проблеми оптимізації розподілу ресурсів упродовж життя; швидкі зміни розвитку економіки, системи соціального забезпечення, фінансових ринків, освіти роблять неможливим орієнтування нинішнього покоління на досвід попереднього, а певних правил, яких потрібно було б дотримуватися, не існує.
Слід зазначити, що в теорії заощаджень світовою економічною наукою досягнуто вже чимало, однак залишається низка питань, щодо яких існують розбіжності та невизначеності, які по-требують подальшого дослідження. Аналіз різних підходів науковців до визначення сутності поняття «заощадження» показав, що в економічній літературі не склалось єдиної думки щодо визначення сутності заощаджень населення.
У найзагальнішому розумінні термін «заощадження» — це частина доходу, що не використовується на поточні споживчі потреби [30, с. 589; 31, с. 316; 32, с. 255 ].
А. Маршалл визначав заощадження як «перевищення доходу над необхідними витратами» [9]. Дж. М. Кейнс зазначав, що заощадження — це «перевищення доходу над споживчими видатками» [13, с. 182]. Особливістю цих визначень є розкриття сутності заощаджень за допомогою таких понять, як «доходи», «витрати», «споживчий видаток», тобто вказана методика формування заощаджень, а не сутність даної категорії.
У словнику сучасної економічної теорії Макміллана заощадження визначаються як дохід, що не використовується на придбання товарів і послуг у рамках поточного споживання, та наголошується, що останні створюються підприємствами (фірмами) та домогосподарствами [33, с. 443].
С. Фішер, Р. Дорнбуш, Р. Шмалензі визначають заощадження як частину наявного доходу, яка використовується домашніми господарствами з метою накопичення багатства [34, с. 440].
У Тлумачному економічному і фінансовому словнику визначено, що заощадження дорівнюють різниці між доходом і споживанням [35, с. 674]. Указане визначення акцентує увагу на поведінці суб’єкта, для якого заощадження — не обов’язково залишок, що утворився сам по собі, а може буде наслідком усвідомленого вибору на користь створення деякого резерву (у майновій формі або у вигляді готівки), придбання боргових зобов’язань.
Е. Аткінсон і Дж. Стіглиць, досліджуючи проблему заощаджень і рішень щодо них, які приймаються індивідуумами у часі, зазначають, що заощадженнями в ринковій економіці можна вважати «чисте придбання фінансових активів домашніми господарствами» [36, c. 97]. Зберігаючи грошові кошти у формі фінансових активів, населення, з одного боку, впливає на розвиток сфери фінансових послуг, систему фінансових інструментів, а з іншого, — отримує дохід. Ю. І. Кашин до фінансових активів населення відносить суми коштів населення на депозитах, у готівці, у цінних паперах, а також у вигляді внесків у страхові, пенсійні та інші фонди [37, с. 104].Розмірковуючи над сутністю економічної категорії «заощадження», чимало російських економістів дотримується думки, що заощадження — це частина грошових доходів населення, яка використовується для задоволення потреб у майбутньому [38, с. 7; 39, с. 12; 40, с. 87].
Більшість українських економістів під заощадженнями розуміє ту частину доходу, що не споживається [11, с. 57; 41, с. 98]. Таке тлумачення наукової категорії є надто загальним, бо в ньому не простежуються склад суб’єктів заощаджень, мета їх створення та роль в економіці.
Серед вітчизняних економістів найбільш вдалим є визначення заощаджень, запропоноване М. Алексеєнком [42, с. 8], згідно з яким заощадження є частиною сукупних доходів суб’єктів економіки (населення, підприємств і держави), що не використана на споживання, сплату податків і неподаткових платежів і призначена для забезпечення потреб у майбутньому.
Т. О. Кізима зазначає, що заощадження — «це, передусім, складна і багатогранна економічна категорія, яка характеризує відносини, що виникають всередині домашнього господарства та між іншими економічними суб’єктами (підприємствами, інституціями фінансового ринку, державою) з приводу розподілу отриманих доходів та формування відповідних фондів грошових коштів, покликаних забезпечувати споживання або зростання доходів їхніх власників у майбутньому» [43, с. 201].
В Економічній енциклопедії дається визначення заощадженням як вкладам населення в ощадному банку з метою зберігання грошей та отримання доходів у формі відсотків [44, с. 582]. Таке трактування відображає формування заощаджень тільки у формі банківського вкладу.
Після розгляду наведених вище визначень доходимо висновку, що як вітчизняні, так і зарубіжні науковці досі не прийшли до згоди щодо визначення сутності економічного поняття «заощадження». Узагальнюючи згадані підходи, зазначимо, що сучасна економічна теорія дає кілька трактувань заощаджень:
— заощадження — це частина доходу, що не використана на поточні споживчі потреби в певний період часу; збільшення поточних витрат населення приводить до зменшення заощаджень і знижує його довгострокову фінансову стійкість; і навпаки, збільшення заощаджень зумовлює скорочення поточного споживання;— заощадження — це частина доходу, що накопичується і призначена для задоволення потреб у майбутньому; в основі заощаджень є добровільне відкладання грошових коштів з метою задоволення потреб: забезпечення подальшого споживання або отримання додаткового доходу;
— заощадження — це витрати, пов’язані зі збільшенням особистого майна; кошти, призначені для накопичення, можуть бути вкладені в різні види фінансових і нефінансових активів.
Розглянувши різні погляди на це поняття, пропонуємо таке визначення: заощадження населення — це частина чистих сукупних доходів населення, яка формується за рахунок скорочення особистих витрат, спрямовується на нагромадження фінансових і нефінансових активів, є власністю економічного суб’єкта та призначена для підвищення його споживчого стандарту в майбутньому.
Поняття власного споживчого стандарту не слід ототожнювати зі споживчим кошиком. Якщо споживчий кошик — це типовий набір товарів і послуг, складений за мінімальними нормами й нормативами споживання людини або сім’ї за певний відлік часу, то власний споживчий стандарт неможливо формалізувати, оскільки це — орієнтовна величина, що характеризує фактичну поведінку споживача, комплекс оцінок і орієнтирів, за якими визначається рівень споживання, тобто гіпотетична сума витрачених з бюджету домогосподарств коштів на придбання на ринку товарів і послуг, які підлягають кількісному вимірюванню й грошовій оцінці. Власний споживчий стандарт визначається кожним індивідуумом самостійно, виходячи з рівня можливостей, преференцій і потреб в той чи інший період.
