Posibniki.com.ua Економіка Глобальна економіка Частина 1. Розділ 4 ІНСТИТУТИ ТА ІНСТРУМЕНТИ ГЛОБАЛЬНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ


< Попередня  Змiст  Наступна >

Частина 1. Розділ 4 ІНСТИТУТИ ТА ІНСТРУМЕНТИ ГЛОБАЛЬНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ


4.1. Напрями, інструменти і характер реінституціоналізації в умовах глобального розвитку

Сучасний етап світового розвитку Е. Азроянц цілком слушно характеризує як феномен «модерну, що деградує», аргументуючи це тим, що фаза другої промислової революції (модернізація) поступається проекту безпосередньо глобалізації. Розбіжності між цими двома проектами характеризуються таблицею 4.1.

Таблиця 4.1

ХАРАКТЕРНІ ОСОБЛИВОСТІ ДРУГОЇ (МОДЕРНІЗАЦІЯ) ТА ТРЕ

ТЬОЇ (ГЛОБАЛІЗАЦІЯ) ФАЗ ПРОМИСЛОВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ [4, с.

359]

Модернізація Глобалізація
Двополярний світ Ілюзія однополярності
Два центри сили, між якими позиціонується Третій світ, як об’єкт поляризації (конкурентна боротьба, певні обов’язки та відповідальність) Центр сили (Захід) і решта країн світу
Проект для Третього світу (для інших) Проект «золотого мільярду» (для себе)
Конфлікти між полюсами в межах парадигми модерну Конфлікти між центрами сили і рештою країн світу
Виникнення глобальних проблем Цивілізаційна криза
Регіональне «відгороджування» Протесна інтернаціоналізація
Вестернізація Цивілізаційна кристалізація
Ієрархічні структури Сітьові структури
Письмова культура Віртуальна культура

1

Схожу позицію займає і О. Неклесса, який зазначає, що на сьогодні крок за кроком конструюється досить нова система зовнішніх відносин — постфестфальська структура світових зв’язків, яка передбачає інше прочитання кодів поведінки і картографії планетарного співробітництва, його номенклатури та ієрархії діючих суб’єктів. Інтерес викликають як перспективи чітко монополярної, «імп ерської» структури соціуму, так і інші можливості, включаючи ту чи іншу форми біполярності/багатополярності, або горизонти експансії сітьової схеми соціальної регуляції, її метаморфози, відносини з більш звичними системами управління, взаємозалежності, що виникають при цьому, форми симбіозу тощо [77, с. 228].

Економічна система «модерну, що вмирає» (за Е. Азроянцем) або пост вестфальської структури світових зв’язків (за О. Неклесою) у своїх основах тяжіє до адміністративних механізмів управління, до цінностей більш-менш вираженого глобального балансу, що, в принципі, суперечить підґрунтю сучасної цивілізації, яка пов’язується з розвитком, з форсованим інноваційним процесом.

Міжнародні відносини перестають бути простором, де формально рівні і суверенні су б’єкти конструюють мінливі коаліції, що врівноважують одна іншу, і конкретне середовище їхніх взаємовідносин. Нова культура формує і нові кордони зіткнення цивілізацій, конфлікти між централізованою ієрархією і гнучкою сітьовою культурою, між централізованими і децентралізованими тенденціями.

В останні роки, незалежно від конкретних цілей, що переслідуються у ті й чи іншій кризовій ситуації, на глобальному просторі складається контур владної вертикалі: специфічна глобальна ієрархія, інститут міжнародних регулюючих органів («глобальна держава», Велика вісімка, НАТО тощо), а на протилежному полюсі — знехтуване поле «держав, що не відбулися» і державізгоїв [77, с. 229].

Подібна інерція міжнародних відносин помітно підриває логіку модернізації, оскільки фактично означає рецидив констр укцій, що були характерними скоріше для феодального світу.

Проте вже набуває сили і не менш важливий процес індивідуалізації — становлення енергійної, поліфонічної особистості чи групи особистостей, які володіють доступом до фінансових, організаційних, технологічних важелів індустріального і постіндустріального укладу.

До таких соціальних субстанцій О. Неклесса відносить так звані а мбіційні корпорації чи астероїдні групи. Адже в елітних угрупованнях сучасних держав (існуючих у транснаціональному

2середовищі) присутні групи, що керуються протилежними інтересами і переслідують часом зовсім різні цілі. Їхні цілі та інтереси, являючись антагоністичними в межах національних кордонів, у той же час іноді збігаються з цілями та інтересами елітних угруповань, що представляють діаметрально протилежні національні ареали. Подібні групи (рештки колишніх «національних корпорацій») зливаються до космополітичних єдностей тра нснаціональних утворень. До їх складу можна віднести — економічні і трансекономічні, глобальні діаспори, міжнародні неурядові організації, клуби різного генезису, роду діяльності і пропорцій, різноманітні релігійні і квазірелігійні угруповання, глобалістські і антиглобалістські структури, нарешті, всілякі асоціальні, терористичні організації, кримінальні консорціуми тощо. Перманентна динамічність і невизначеність є їхніми осно вними генетичними властивостями [77, с. 233].

Таким чином, перелічені ознаки сучасної фази глобальних трансформацій реалізуються у таких проявах: ? Вичерпання потенціалу розвитку притаманних фазі соціальних форм, причому це набуває проявів не просто руйнації, а захоплення додаткових, не притаманних даній формі функцій, зростання кількості структурних органів та їх чисельності. Результато м стає поступова втрата керованості, бюрократизація, корумпованість. ? Формування в результаті міграційних процесів «чужорідних» осередків — діаспор у національних організмах провідних розвинутих країн, характерною рисою яких є їхня культурна стійкість і зв’язок з власним національним сакральним центром. Організованість діаспори зазвичай є більш високою, ніж суспільства, що її включає, за раху нок чого вона здатна підтримувати механізми, котрі захищають її національну культуру і протидіють «ворожому» оточенню, не припускаючи процесу асиміляції. Поза межами власної історичної батьківщини діаспори набувають космополітичного характеру і в силу власного існування можуть слугувати добрим підґрунтям для лобіювання сторонніх країні їх перебування інтересів, для підтримки нелегального бізнесу, орг анізованої злочинності і тероризму. Саме національні діаспори вкупі з власними сакральними центрами можуть являти в майбутньому своєрідні метафізичні держави з безкордонною, трансетнічною структурою, що будуть претендувати на економічну і політичну владу. ? Руйнування соціальних структур відбувається за принципом

— від більш тонких (складних) до більш стійких (простих). Ця законо мірність підтверджується інтенсивним пробудженням на

3? Принципова нестаціонарність, яка припускає активний турбулентний характер низки процесів і перманентне управління хаотичним середовищем. У свою чергу це, за словами А. Неклесси, призводить до становлення нових технологій управління — «матричних», спрямованих не стільки на управління тим чи іншим проекто м, скільки на формування контексту, здійснення контролю над середовищем. Стабільність при цьому починає розумітися здебільшого не як статична, але як динамічна категорія, визначна властивість якої — здатність до випередження негативного розвитку подій, їх превентивне регулювання [77, с. 229].

Нові організаційні схеми і технології часом просто підривають колишні інституції, змінюючи звичний вигляд влад и. Починає проглядатися тенденція маргіналізації всього корпусу глобального управління, його відчуження від вирішення багатьох ключових питань, підміна соціальної регуляції альтернативною системою, неформальним управлінням, управлінням транснаціональним, геоекономічним.

Саме тому, на наш погляд, головним і першочерговим проявом кризи модерну є мілітаризація соціуму (в цьому ми погоджуємося з Є. Морозовим та Е. Азроянцем). Ще в період протистоян ня і холодної війни була достатньо очевидною безперспективність прямих зіткнень (що, доречі, обґрунтовував у власній концепції глобалізму З. Бжезінський). Більш ефективними виявилися так звані локальні (для натхненників вони є спеціальними, а для сторін, що беруть участь в конфліктах, вони стають концептуальними) війни, які дозволяють здійсни ти базову геополітичну перекомпозицію і на певний час відволікти увагу від системних криз.

Так, наприклад, у результаті поступового виходу Європи зі сфери тотального американського патронажу, який супроводжувався посиленням саме фінансово-економічної інтеграції в цьому регіоні, була розв’язана перша європейська, після 1945 р., війна

— війна НАТО проти Югославії (навесні 1999 р.) Головними геоеконо мічними результатами цієї агресії, в яких в основному були зацікавлені США (і в певній мірі ісламський світ і Китай), полягали у наступному:

1) загострення суперечностей всередині ЄС, що були пов’язані з поляризацією інтересів провідних європейських країн (у тому числі Франція і Німеччина) на Балканах, що частково загальмували валют ну і в цілому економічну євроінтеграцію;

42) зумовлена потужними потоками балканських біженців політична дестабілізація не тільки у Південній і Центральній, а і в Західній Європі, що призвела до зростання в країнах останньої кон’юнктурних ризиків і відтоку капіталів, уповільнення темпів зростання їх економік і знов таки до послаблення їх взаємної інтеграції. Інша недавня війна — а фганська (2001—2002) зазвичай інтерпретується як війна проти режиму талібів — головної фінансової бази міжнародного тероризму. Відповідні світогосподарські результати, як правило, фіксують посилення американського впливу на політику виробництва і експорту нафтогазових ресурсів прикаспійськими країнами. На нашу думку, до геоекономічних наслідків війни в Афганістані слід віднести:

1) істотне підвищення кон’юнктурних ризиків у багать ох державах регіону (в тому числі в центральноазійських республіках

СНД, Пакистані та Ірані), а отже і погіршення в них інвестиційного клімату, скорочення рівня зарубіжних капіталовкладень, перш за все, з Європи;

2) фундаментальна перекомпозиція світової карти нарковиробництва і наркотрафіку, нарощування потужності міжнародних наркофінансових систем, світовий перерозподіл наркоприбутків.

Цілі і світо господарські результати агресії США в Іраку полягають у наступному:

1) поява і поглиблення розколів у раніш доволі глибоко інтегрованій політичній системі «сукупного Заходу». В першу чергу йдеться про розкол між Америкою і «старою Європою» (Франція,

Німеччина, Бельгія). Одночасно виник ряд внутрішньоєвропейських політичних розколів — як між «старою» і «новою» Європою (в оста нню включають країни Центральної Європи), так і між «членами-засновниками» Євросоюзу. Крім того, ця сукупність політичних конфліктів вочевидь проектується на фінансову сферу, знижуючи інтегрованість світової економіки: почався черговий виток «торговельних війн» у межах СОТ, включаючи конфлікти між Європою і США на ринках сталі, генетично модифікованої сільгоспрод укції, виноробства, косметики тощо. Наявними також є і нові ускладнення процесу економічної євроінтеграції;

2) іракська війна слугувала для багатьох країн імпульсом до усвідомлення гіпертрофованої залежності власного економічного розвитку від «нафтового» енергетичного базису і фундаментального перегляду енергетичних стратегій;

3) Іракська війна стала суттєвим фактором прогресу і реструктуризації світового ринку зброї. Так, у провідних кр аїнах

5Основою наміру й рішучості однієї держави протистояти волі більшості інших країн світу (що знайшло вираз у документах найбільш авторитетних міжнародних організацій, перш за все ООН) слугує американська економічна і військово-технічна першість. Плани ж відносного пролонгування і закріплення цієї першості тісно пов’язані з розгортанням у зв’язку з кампаніями, подібними до іракської, таких науково-дослідних і дослідницькоконструкторських робіт, які здатні за звичним алгоритмом (через військове виробництво — до загальногромадянського) створити передумови ствердження принципово нових технологічних укладів — «моторів» для «економіки ро звитку», відповідно для виходу з рецесійно-кризового стану.

Саме у сформульованому стратегічному світогосподарському контексті слід трактувати очевидне істотне зростання в США держвидатків на перспективні воєнні програми.

Війни ж «нових поколінь» найчастіше мають системний характер, передбачаючи задіяння різних засобів і полів бою. Нарешті, є очевидною їхня економіко-глобалізаційна спрямованість: не випадково їх х арактеризують як геоекономічні.

У числі перших «війн нового покоління» слід, у першу чергу, назвати «інформаційні», що мають «пропагандистську», «психологічну» та інші (скажімо, «маркетингову») складові. Їх сутність полягає у формуванні і закріпленні масових уявлень (часто є далеких від реальності), що є необхідними для «суб’єкта в оєнних дій». Головним же їх «театром» стає сукупний інформаційний простір, в якому перебуває їх об’єкт, що включає і населення власної країни.

6Якщо інформаційні війни чинять на економіку хоч і значний, проте, як правило, непрямий вплив, війни «комунікаційнохакерські» часто спрямовуються безпосередньо на життєві центри локальних і глобальних систем і підсистем економіки. Від подібного роду агресивних диверсій періодично потерпають глобальні корпоративні інформаційні системи, глобальні системи електронної торгівлі, спеціалізовані електронні системи забезпечення роботи пр овідних військових і розвідувальних установ, а також промислові об’єкти особливої небезпеки.

Саме такі дії покликані приховати, завуалювати боротьбу за «чужі національні прибутки». Завдяки рухомості економічних кордонів великі регіони світу та їх населення є приреченими на деградацію і маргіналізацію. «Країни-системи», наднаціональні транснаціоналізовані структури здатні без здійснення прямої агресії і використання силових захо дів відібрати у будь-якої країни увесь її національний прибуток, включивши його до світового і розподіливши останній серед незначної кількості розвинутих країн. Таким чином мова може йти, швидше за все, про трансформацію силових заходів перерозподілу багатства в інші форми насильства

—геоекономічний і геофінансовий експансіонізм.

Виник нення геоекономічної парадигми, що відіграє роль головного вектора світового розвитку, сприяло дзеркальному перенесенню акцентів: провідні позиції були захоплені геоекономікою і геофінансами, а дипломатія і військовий комплекс лише вибудовують власну лінію поведінки в залежності від геоекономічних і геофінансових цілей і спрямувань. При цьому військовий компонент як би «нависає» над об’єктами, що потра пляють до поля уваги відтворювальних ядер. Проте слід визнати, що в подібних випадках справа не завжди доходить до використання військової сили: часто інтернаціоналізовані відтворювальні ядра за допомогою високих геоекономічних і геофінансових технологій вирішують такі завдання мирними засобами або обмежують її застосування точковими ударами по тих чи інших вузлових пу нктах інфраструктури геоекономічного противника. В результаті жертва нападу залишається без світового доходу і ресурсів, без спеціалістів і наукових кадрів, без перспективи та інвестицій. Держава опиняється віч на віч з населенням, котре фактично викинуте з активного господарчого життя, що призводить до загострення соціальної напруги, по літичних, етнонаціональних, територіальних проблем. В умовах подібної геоекономічної і геофінансової безвідповідальності відкривається шлях до нестримного намагання знищити «осередки» світового економічно

7го зростання, надати розвитку ситуації різко нестійкого характеру, адже нестійкість і геофінансовий хаос слугують ідеальним підґрунтям для маніпулювання транскордонними фінансовими потоками, які прямують туди, де геоекономічні війни створюють сприятливі умови. Як правило, жертвами геофінансового і геоекономічного нападу стають країни чи їх окремі економічні сфери і структури. З одного боку, во ни не допускається на рівних правах до участі в світових відтворювальних циклах і де-юре не визнаються світовою спільнотою учасниками світового відтворювального фонду. В той же час, де-факто їх ресурси (сировинні, енергетичні, інтелектуальні, виробничі, фінансові) використовуються для забезпечення безперервної роботи світових відтворювальних конвеєрів. Формуючи світовий дохід, свою частк у вони одержують у формі позичкових коштів, що призводить до їх економічного послаблення і деградації. Захоплення світового доходу, що формується світовою спільнотою, і перерозподіл його на користь обмеженої кількості учасників є основною причиною і стимулом до безупинного геоекономічного і геофінансового експансіонізма, розв’язання геоекономічних війн.

Особливість учасників таки х війн полягає в тому, що вони організують власну структуру на принципово новому підґрунті.

Якщо конвенційні та тотальні війни вибудовують структуру, виходячи з єдиного центру управління і жорсткої вертикальної ієрархії, то в війнах нового покоління центром консолідації виступає віртуальна ідея, а структура на цьому ґрунті вибудовується горизонта льно сітьовим способом. Як результат виникає нова технологія війни, учасниками якої виступають не держави, а різного роду політичні, етнічні, релігійні, кримінальні недержавні групування. Переміщення воєнних конфліктів з політичного (державного) рівня на соціальний простір погано структурованих мас є джерелом загрозливої соціальної тектоніки.

Серед найбільш дієвих інструментів «війн нових поколінь» на ключові поз иції розраховують: а) геоекономічний бумеранг — стратегічна гра на різниці і рівні розвитку національних інфраструктур і одержання на цій основі ефекту від вживлення ультрасучасних товарів (виробів, об’єктів) і технологій до безпосередньої інфраструктури, що автоматично призводить до відсічі товарів, які закуповуються; б) технологічне виснажування — культ новацій, технологічних революцій, у результаті здійс нення яких «зрізаються» життєспроможні виробничі структури на користь новітніх.

8А серед методик «фінансових війн» найчастіше виділяють різноманітні спроби дестабілізації національних валютних систем, «авізові» агресії, фінансові атаки на регіональні економічні блоки (кризи 1997

—1999, 2000—2001 рр.)

В умовах апробації інструментарію війн «нових поколінь» нове (геоекономічне) тлумачення дістають такі класичні поняття, як «війна», її «початок» і «закінчення», «агресія», «агресор», «перемога», «поразка», «збиток», «плацдарм», «театр бойових дій», «стратегічне партнерство», «контрибуція» тощо. Зазвичай агресорами виступають: 1) «країни-системи», до ядра яких входять розвинуті країни, 2) транснаціональні системи, перш за все такі, як геофінансові транскордонні потоки (у власних інституційних формах) і інтернаціоналізовані відтворювальні ядра (ІВЯ).

Жертви агресії представлені: 1) країнами, які тільки-но втягують до се бе інтернаціоналізовані відтворювальні цикли і не врівноважують цей процес функціонуванням на чужих територіях, 2) країнами Третього світу, господарська інфраструктура яких деформована десятиліттями попередньої діяльності ТНК, результатом чого став господарський монокультурний розвиток цілих регіонів і перетворення їх у сировинні і трудові придатки світових відтворювальних ядер, 3) будь-яка стійка економічна с истема (структури, організації, підприємства), що мають розвинуту виробничо-технологічну і соціальну базу, яка може бути перекомпанована на випадок її «зрізання» в ході безкінечних інновацій і революційних техногенних перетворень.

Поняття «збиток» включає: 1) встановлення тієї відносно нестійкої межі, за якою здорова конкуренція на світовому геоекономічному полі підмінюється правом си льного монопольно використовувати як світовий дохід, так і всі переваги, пов’язані з взаємодіями, що мають місце в глобалізованому світі, реалізація стратегії нав’язування кабальних умов іншим державам і різноманітним їх структурам, коли ініціюється процес незворотної деформації тієї чи іншої країни-партнера, перекачування національного доходу до світового, з’яв ляється загроза соціальних конфліктів, 2) кредитні удари, оперування в сфері віртуальних фінансів, втілення ультрасучасних новацій до непідготованих до цього інфраструктурах («геоекономічний бумеранг») тощо, що призводить до економічного виснаження держав, до штучного скорочення часу життя товару і пов’язаних з ним організаційних структур, до мілітаризації економіки, а в результаті — до загального з убожіння цивільного сектору.

9Як певна протидія «війнам нових поколінь» виступає так званий новий тероризм, який:

1) є достатньо потужним, а також технологічно і інтелектуально озброєним, щоб мати можливість атакувати практично будьякі системи світової інфраструктури у будь-яких регіонах;

2) є не тільки міжнародним, але й «істотно сітьовим», «розподіленим» — для цього є ба гаточисельні анонімні замовники і виконавці;

3) фактично не піддається ліквідації звичайними (тими, що мають у своєму розпорядженні держави і міжнародні інститути) силовими, розвідувальними і контррозвідувальними засобами;

4) на відміну від його минулих, у тому числі міжнародних форм, не висуває будь-яких конкретних соціальних, політичних чи економічних вимог, виконання яких може стати умо вою його припинення, а атакує сучасну цивілізаційну систему як ціле, включаючи її соціальні, політичні і економічні субсистеми;

5) не може бути жодним способом виведений на малозначущу периферію світового простору шляхом тих чи інших політичних, соціальних чи економічних поступок.

Згідно з оцінками [246, с. 21] 2002 р. прямі та непрямі втрати від теракту 11 вересня 200

1 р. досягають 120 млрд дол., аналогічні збитки характерні й для інших країн світу (в першу чергу в зв’язку зі скороченням обсягів міжнародного туризму, авіаперевезень, ділової активності в ряді інших галузей). Проте, невідомими залишилися специфічні втрати національних і глобальних економічних систем, які пов’язані з «поствересневим» загальним погіршенням світового інвестиційного клімату. Так, на думку багатьох експертів, сучасні рецесійно-кризові явища в США, країнах ЄС, Японії та інших державах значною мірою пов’язані з крайньою розгубленістю інвесторів у результаті «терористичної війни», що ведеться вже кілька років.

Наведений стислий аналіз «війн нових поколінь» і запропонований аналіз їх характеристик не є вич ерпаним. Проте можна стверджувати, що головною ознакою, яка об’єднує всі їх типи, — непередбачувані, в тому числі психологічно «шокові», впливи на центри прийняття рішень. Результати таких війн, накопичуючись, врешті-решт створюють нову якість середовища, в якій розвивається світова економічна система. Ця якість — «розвиток у непередбачуваному хаосі».

Отже, феномени «хаосу» і «невизначеності», вочевидь, стануть новими «рамковими факторами», що визначатимуть тенденції розвитку світової політики і економіки.

10Глобальне управління в таких умовах продовжує характеризуватися географічною незбалансованістю. Домінуюче положення при його здійсненні займають провідні в економічному і політичному відношенні країни (G8), участь ж нових індустріальних країн в цьому процесі забезпечується вкрай нерегулярно (див. Розділ 2).

Більшість інших країн взагалі не беруть у цьому процесі безпосередньої участі і скоріше висту пають його об’єктом. От чому, існуючі зараз інституційні механізми глобального регулювання (перш за все, у фінансово-економічній сфері) не є в достатній мірі репрезентативними в міжнародному масштабі. Важливіші глобальні економічні структури (G8, СОТ, МВФ, ОЕСР) перебувають під впливом виключно великих і економічно розвинутих країн.

Таким чином структурні форми сучасної світової системи досягають ме жі зростання і ефективності, загальна мета перестає поляризувати простір системи, і виникає, за словами Е. Азроянца, стан своєрідного рівновекторного вакууму [4, с. 371]. Система продовжує функціонувати за інерцією, структури, втрачаючи стійкість і ефективність і тяжіючи до їх відродження, навантажують себе додатковими функціями і конфігураціями (рис. 4.1).

У межах одного цик лу розвитку, коли здійснюються міжфазові переходи, як правило, домінують реконструкція і модернізація системних форм. Коли ж суспільство стикається з таким явищем, як перехід від одного циклу до іншого, домінуючим стає заміна одних форм іншими. Причому, ці інші форми необов’язково мають бути новими. Функції можуть бути передані вже від омим, колись слабко розвинутим формам, дислокованим на периферії. Ієрархічні структури (економічні, політичні, соціальні), вочевидь, уже досягли межі ефективності і вичерпали потенціал розвитку. На арену виходить новий тип структуроутворення — сітьові структури. Вони знайшли власне використання в економіці, інформатиці і найбільш ефективно «розмножуються» у громадянському середовищі і, що є достатньо за грозливим, в тіньовому бізнесі, криміналітеті й тероризмі. Сітьові структури в принципі можуть кардинально змінити організацію суспільства і держави, тотально структуруючи перше і вивільнюючи від значної частини соціальних функцій другу.

Сітьова організація краще пристосована до динамічного, турбулентного стану соціального середовища, де замість безупинної функції вона реалізує дискретні проекти.

Нові форми організації світово го простору, що будуть виникати на цій основі, народжують і різні конфігурації амбіційних груп та індивідів. Колишня його структура, що стійко цементувала

11елітні угруповання — «національні держави» і «національні корпорації» втрачає колишню ефективність, породжуючи своєрідні мобільні групи, що є транснаціональними не тільки за простором дії, але і за складом та цілепокладанням.

Утворюється механізм ефективної приватної влади, новий клас неформальних організацій (як публічних, так і непублічних), що спроможні долати будь-які дії планетарного значення.

Рис. 4.1. Ймовірна етапність розвитку глобальної системи

Рис. 4.1. Ймовірна етапність розвитку глобальної системи

На поточний час сформувалося кілька основних концепцій імовірної організації глобального регулювання, які цілком відображаються в зазначених нами державно-політичних платформах. Всі вони передбачають або утворення нових інститутів, покликаних найбільш адекватно відповідати новим глобальним процесам, або еволюцію і трансформацію функцій вже існуючих міжнародних організацій.

Кумулятивно виділяють два потенційні варіанти уд осконалення інституційної архітектури світу. У першому випадку ініціативу перехоплює один з учасників системи. У другому — створюються новий наднаціональний інститут глобального регулювання — певний світовий центр з прийняття стратегічних рішень.

З низки проблем, що ускладнюють вивчення глобального управління, дві слід виділити особливо. Перша — це розпливчастість межі між міжнародним співробітництвом сув еренних держав і самостійною, вже наднаціональною роллю міжнародних організацій. Трансформація ЄС, тенденції розвитку ООН підтве

12рджують, що ідентифікувати момент, починаючи з якого слід вести мову про глобальне (чи регіональне) управління в чистому вигляді, досить важко. Інша проблема — це примара «теорії змов», яка завжди присутня під час аналізу такої теми, як глобальне управління.

Взявши за ознаку класифікації кількість полюсів влади, що координують світогосподарські процеси, інституційний ус трій може набути наступного вигляду:

— уніполярна система;

— бі- чи триполярна система;

— поліполярна система.

Одним з варіантів шляху до глобального управління є його переростання з ad hoc альянсів і союзів найкрупніших держав, створених з метою врегулювання тих чи інших глобальних проблем. У такому разі реалізація глобального управління буде наслідувати концеп ції уніполярності, яка в достатньо широкому тлумаченні ґрунтується на тому, що з часом все сильніше буде викристалізовуватися ядро найбільш потужних союзних держав, яке буде проектувати власні норми і принципи поведінки на решту країн світу.

У цьому разі глобальне управління буде гомогенним, ймовірно, більш ефективним, але при цьому навряд чи стабільни м у довготривалій перспективі, оскільки кристалізація уніполярності закладе підґрунтя для потенційного конфлікту між «полюсом» і периферією.

Найбільш вагомим аргументом на користь утворення уніполярної системи є суперечності, що все підсилюються, і неузгодженість підходів до вирішення одних і тих самих проблем. Відсутність єдиного центру може призвести до поглиблення існуючих і виникне ння нових глобальних катаклізмів. На думку прибічників уніполярної системи, однополюсний світопорядок у вигляді піраміди влади є вирішенням існуючої дилеми. Базисом піраміди може слугувати сукупність суб’єктів міжнародних відносин, а єдину верхівку складає колектив спеціалістів, у віданні якого залишається функція генерального керівництва щодо країн світу. На щабель нижче розташовуються міжнародні ор ганізації, національні уряди, ТНК і некомерційні фонди, які будуть продовжувати діяльність кожна у своїй галузі (у сфері торгівлі

— СОТ, у сфері міжнародних фінансів — МВФ тощо) Головним завданням колективу спеціалістів, що стоять на верхівці піраміди, буде координація керівних настанов вищеназваних міжнародних організацій з метою вироблення єдиної світової політик и.

13Існує думка, що державам буде не так легко змиритися з втратою власного суверенітету і прийняти зовнішнє управління, але вже на сьогодні доволі багато країн у тій чи іншій формі (добровільно-примусовій) делегують частину власних функцій командам міжнародних організацій і регіональних угруповань, беззаперечно виконуючи їх вимоги. Згідно з концепцією, що ро зглядається, кількість секторів міжнародного впливу і управління в різноманітних галузях діяльності буде поступово зростати, аж поки вони не зіллються у всеохоплюючий комплекс світової влади, яка інституційно оформлюється як піраміда.


< Попередня  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
Частина 1. 4.2. Новітні форми корпоративної організації і управління
Частина 2. 4.2. Новітні форми корпоративної організації і управління
4.3. Функціональна специфіка і проблеми незалежного статусу держав і міжнародних організацій
3.3. Глобальні економічні парадокси: зміст і об’єктивна природа
3.2. Діапазон і характер критики глобальних економічних процесів
Розділ 3 ДУАЛІЗМ І СУПЕРЕЧНОСТІ ГЛОБАЛЬНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ПРОЦЕСІВ
Частина 2. 2.3. Прогностичні сценарії глобального розвитку
Частина 1. 2.3. Прогностичні сценарії глобального розвитку
Дисциплiни

Медичний довідник новиниКулінарний довідникАнглійська моваБанківська справаБухгалтерський облікЕкономікаМікроекономікаМакроекономікаЕтика та естетикаІнформатикаІсторіяМаркетингМенеджментПолітологіяПравоСтатистикаФілософіяФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki