39Симбіоз державних (правових і адміністративних) і ринкових регуляторів економіки перетворився на стійку систему, здатну до саморозвитку і до самовдосконалення. Народившись спочатку як примітивна регуляторна система, цей комбінований механізм у міру ускладнення економічного життя постійно еволюціонізує, адаптується до середовищних змін. У ході такого процесу мали місця перекоси то у бік ринкової скл адової, то у бік
— державної. Глобалізація економіки вносить істотні поправки в процес пошуку оптимального механізму її регулювання, оскільки держава як управлінська підсистема зіткнулося з принципово новою парадигмою.
По-перше, держава дедалі більше втрачає можливість ефективно використовувати такі традиційні важелі макроекономічного регулювання, як імпортні бар’єри та експортні су бсидії, курс національної валюти і ставка рефінансування центрального банку. В умовах уже досить високої і все більш зростаючої взаємозалежності національних господарств уряди змушені користуватися традиційними важелями регулювання з врахуванням інтересів інших торговельних партнерів, а також інтересів впливових ТНК, які власними відповідними діями здатні анулювати ефект використання тих чи інших засоб ів регулювання.
Більш того, за умов високого рівня конкурентної боротьби за приплив іноземних капіталів навіть такі традиційно «внутрішні» сфери державного регулювання, як оподаткування, соціальна політика, трудове законодавство, освіта і професійна підготовка кадрів невпинно інтернаціоналізуються. В таких умовах національні держави втрачають можливість ефективно регулювати власну економічну систему навіть з ви користанням найсучасніших методів.
По-друге, деякі економічні процеси, особливо у валютнокредитній сфері, набули глобального характеру і не підпадають під регулюючий вплив держави. Для цієї мети необхідні узгоджений вплив і заходи багатьох країн і глобальних організацій (МВФ, Світовий банк, СОТ). Але ефективність наддержавного втручання буде тим більшою, чим бі льшу частку власного суверенітету країни-члени будуть делегувати таким глобальним ін
40ститутам, чим більш повним буде процес дотримання державами спільно розроблених правил регулювання не тільки власної зовнішньоекономічної діяльності, а і внутрішньої економічної політики.
Таким чином, національна держава поступово втрачає можливість здійснювати абсолютний контроль на власному економічному просторі. Для того, щоб попри цей факт, захищати власні національні інтереси, уряди винаходять все біл ьш тонкі і складні механізми регулювання економіки, все глибше вникають у проблеми окремих її сфер. Держава ще в більшій мірі, ніж раніш, змушена займатися інвестиційною і структурною політиками, забезпеченням зайнятості, збереженням навколишнього середовища та іншими проблемами. При цьому методи її втручання в економіку все більше втрачають хара ктер жорсткого адміністрування і набувають форм партнерства з приватними суб’єктами господарського життя.
По-третє, вперше в історії державний суверенітет втрачає власний докорінний зміст. Протягом багатьох тисячоліть основою існування і процвітання суспільства були природні ресурси, що нерозривно пов’язувалися з тією чи іншою територією. Володіння територією, охорона її ві д зазіхання ззовні і організація експлуатації природних багатств, що знаходяться на ній, були й досі залишаються природними функціями держави. На цьому підґрунті утворилося і пустило глибоке соціальне, політичне, правове, і навіть психологічне коріння поняття «державний суверенітет». У своєму крайньому вираженні воно означає здатність держави здійснювати на власній території повний контроль на д економікою та іншими сферами суспільного життя, що виключає будь-яке втручання ззовні.
Проте вже на ранніх стадіях інтернаціоналізації економіки держави змушені були вступати одна з другою у договірні відносини і брати на себе різноманітні обов’язки, які неминуче в тій чи іншій мірі обмежували свободу дій національних урядів, тобт о де-факто звужували державний суверенітет. І чим різноманітнішою й інтенсивнішою стає господарська, політична, науковотехнічна і культурна взаємодії різних країн, тим більше зростає розрив між державним суверенітетом де-юре і його суверенітетом де-факто.
По-четверте, головним результатом XX століття і всього розвитку цивілізації за увесь час її існування ст ало становлення техносфери як штучного середовища життєдіяльності людини. Її специфіка — не просто надзвичайно високий рівень розвитку
41технологій і техніки, матеріального виробництва, науки, озброєнь, не просто обумовлені всім цим рівень і якість життя населення, які створили техносферу держав. Головні особливості техносфери як явища потрійні. В провідних промислово розвинутих державах населення не має реальної можливості повернутися на випадок соціальної катастрофи до доіндустріального способу життя. Провідні економ ічні центри техносфери (США,
Японія, ЄС) здатні зберегти власне значення і існування, спираючись лише на освоєння і використання простороворесурсного потенціалу всього світу, пристосовуючи його під власні потреби і інтереси, підпорядковуючи цій цілі завдання, процеси цього освоєння, зв’язки з економіками інших країн і регіонів, а отже, і самі ці економіки. Техносфер а до певної міри є матеріальною основою і процесів глобалізації. Вона виникає на базі вже досить масштабних і розвинутих: міжнародного поділу праці, кооперації, інтернаціоналізації різних видів діяльності. Вона створює передумови і розвиває нові глобально взаємопов’язані види і типи діяльності в усіх сферах економіки, науки, культури, породжує не обхідні для її потреб фінансові потоки, організаційні структури, не зупиняючись перед кордонами держав, робить глобально відчутними традиційні проблеми, породжує власні специфічні екологічні й інші глобальні наслідки.
Вона призводить до закріплення ієрархії країн відповідно з їх положенням в системі функціональних зв’язків техносфери з зовнішнім світом, змінює місце держави у компл ексі відносин, у тому числі і міжнародно-політичних, вбудовуючи її в нову систему глобальних зв’язків і залежностей, розмиваючи традиційний для неї суверенітет і доповнюючи його регуляцією за «вертикаллю» — від внутрішнькраїнових районів, регіонів через саму державу до міжнародного регіону, до міждержавної інтеграції і до глобального регулювання.
Техносфера тяжіє до ф ормування концентричних кіл її забезпечення. Такі кола утворюють: а) власне техносферу як сукупність найбільш розвинутих («постіндустріальних») держав, які перебувають одна з другою у певних структурних відносинах; б) країни, які є реальними претендентами на якнайшвидше входження в техносферу за досягнутим рівнем розвитку чи життєво важливими функціями, які викон уються для техносфери; в) країни, які необхідні для техносфери як джерела енергоресурсів і сировини і/чи як найбільш місткі ринки і такі, що не можуть бути заміщені в цих якостях іншими державами; г) країни, що заміщуюються, функції яких стосовно техносфери можуть виконува
42ти (разом чи окремо) інші держави і/чи території в принципі на тих же для техносфери економічних та інших умовах і з тим ж практичними результатами; д) країни, які не становлять інтересу для існування і життєдіяльності техносфери (в даний історичний період чи взагалі); є) країни, які зараз чи в перспективі є ворожими для техносфери і/чи до держав, які входять до її складу і ті, що підкріплюють власну ворожість діями і/чи наявністю потенціалу нанесення шкоди.
Таким чином держава з історичної та етнокультурної самоцінності все більше трансформується в корпорацію з управління соціально-територіальною системою. Ефективність цієї корпорації все більше зал ежить від того, наскільки успішно вписалася вона в глобальний процес і функціональні зв’язки з техноструктурою, наскільки позитивно є пов’язані з ними найбільш значимі сфери і процеси власного внутрішнього життя. Чим повніше розв’язуються означені завдання, тим більш імперативним шляхом держава політико-правовими засобами має бути інтегрована до з агального світового порядку і нести відповідальність, у тому числі і матеріальну, за його суттєві порушення. Не виключається і ймовірність сплати свого роду міжнародних «податків» на утримання світового порядку.
Подібного роду роздуми приводять до досить красномовних висновків. У міжнародній економічній системі історично домінуючими були міждержавні відносини, внаслідок чого міжнародні відносини тради ційно стали ототожнювати з міждержавними, і модель системи міжнародних відносин, що подібним чином розумілися інтуїтивно, прийняла чітко виражений двомірний (площинний) характер: міжнародні відносини представлялися полем силових зв’язків і взаємодій однакових за власною природою одиниць. Таке бачення міжнародних відносин є притаманним школам геополітики і «політичного реал ізму».
Проте таку модель можна вважати неадекватною навіть у контексті далекого минулого, коли диктат сили в міжнародних відносинах був абсолютним, і цей факт не викликав сумнівів ані у сучасників, ані у дослідників. Абсолютно незрозумілим залишається факт, як в умовах примітивного балансу сил могли досить довго існувати і відігравати зна чну роль держави (навіть містадержави), які не володіли значним військовим потенціалом. Модель балансу сил може пояснити відносини між провідними «центрами сили», які є суперниками один до одного. Вона, проте, не пояснює всі інші відносини (в тому числі ті, що склалися між
43цими центрами та їх клієнтами), які у сукупності і складають міжнародні відносини своєї епохи.
Але у другій половині XX століття вперше виникає ієрархія держав, яка має за комплексом якісних ознак їх розвитку об’єктивну природу, що вже означає набуття системи колишнього формату третього виміру. Потім внаслідок глобалізації вищих поверхів ієрархії держав виникають найбіл ьш значущі процеси світового розвитку, чим не тільки закріплюється становлення третього виміру системи міжнародних відносин, але йому делегується системоутворююча роль.
Тим самим був покладений практичний початок процесу становлення внутрішньоглобальних відносин як відносин внутрішніх (чи більш близьких за своєю природою до внутрішніх, аніж до міжнародних, хоча б тим, що еволюціонізують саме останніми).
В системі внутрішньоглобальних відносин міждержавні зберігають і навіть нарощують обсяги і значення, але перестають бути міжнародними, становлячись частиною внутрішніх (зрозуміло, що це є не остаточним фактом, а лише тенденцією). Проте становлення внутрішньоглобальних відносин не буде відбуватися прямолінійно хоча б тому, що дер жави починають все сильніше чинити опір девальвації їх суверенітету. Сили, що є зацікавленими в глобалістському підґрунті, знаходять підтримку в сепаратизмі, а також у тих правлячих режимах, які, не маючи достатньої популярності всередині власних країн, з особливою гостротою потребуватимуть зовнішньої підтримки.
Мутація суверенної національної держави в таких умовах, як здається, відбу валася у трьох напрямах. Перший вектор пов’язаний з феноменом міжнародних регулюючих органів (МРО). Друга лінія пов’язана з поняттям країна-система, третя
— з процесами субсидіарності.
У сучасному світоконструкті все частіше виникає таке поняття, як країна-система чи держава-регіон. «Країна-система» зазвичай може бути представлена державою, як а в цілях реалізації власних геоекономічних інтересів формує самостійну систему інтернаціоналізованих відтворювальних ядер (циклів). Їх ланками виступають національні транснаціоналізовані структури, яким делегується реалізація національних інтересів у геоекономічному просторі і одночасно забезпечується їх військовий захист.
Найяскравішим прикладом даного феномена є, звичайно ж,
Сполучені Штати Америки (див. п. 2.1. розділу 2). США з якогось мо менту явно не вписуються в рамки категорії національної
44держави, принаймні, у тому сенсі, в якому ми визначаємо її політичною мовою культури Нового часу. США — це свого роду Новий Рим, «світове місто», оточене концентричними колами «провінцій» і залежних країн. Кордонами Сполучених Штатів, фактичними, а не номінальними, які охороняються усією міццю збройних сил, є не адміністративно-політичний контур де ржави, а «зони національних інтересів», що поступово охоплюють усю планету.
Таким чином, ми одержуємо деяку нову іпостась світового регулюючого органу — глобального суб’єкта, країнупсевдоімперію. Вона тісно пов’язується з форматом МРО (і з її суб’єктами: тією ж «Великою сімкою/вісімкою» чи ООН), усе більш затискуючи їхню діяльність, переймаючи на себе низк у відповідних функцій.
Але феномен «нової Америки» не вичерпує зміст даного кластера, ми знаємо й інші формати реалізації феномена країни-системи (держави-регіону). Наприклад Шенген, який є навіть більш характерним представником даного сімейства, оскільки не претендує на роль глобального регулюючого органа.
Зараз, одержуючи візу в єв ропейську країну, що входить у шенгенську зону, ви читаєте на ній (хоча і різними мовами) напис «Держави Шенгена», а не назву тієї чи іншої національної держави.
Ще одним прикладом країни-системи є Китай чи, точніше, Великий Китай, що включає КНР, який приєднав Гонконг, поглинув Макао, наполегливо придивляється до Тайван ю... Намагаючись оцінити міць Китаю, ми вимушено користуємося різною соціальною метрикою: скажімо, включаючи чи виключаючи дані по Гонконгу, по-різному обчислюючи кількість китайців у світі і т. п. Культурно-цивілізаційне коло даної країни-системи містить у собі цілі держави, такі як Сингапур (90% населення якого — китайці), всю південно-східну діаспору ху а-цяо, нарешті, чайна-тауни, розкидані по усьому світі... Китайський світ — це інноваційне соціальне утворення, новий формат країни-системи, що виходить не тільки за рамки національної держави, але також і за рамки колишнього трактування державності.
Третій вектор трансформації національної державності — феномен субсидіарності, тобто добровільного чи ви мушеного делегування тих чи інших державних повноважень «до низу», на локальний рівень. У м’яких формах це виразилося у підвищенні
45статусу автономій: Ольстера чи Шотландії у Великобританії, країни Басків чи Каталонії в Іспанії і т. п.
В цьому сенсі доречно згадати аргументацію К. Омае. Він зазначав, що мобільність чотирьох «І», під якими ним розумівся кумулятивний вплив інвестиційної, технологічної, промислової діяльності та індивідуальних споживачів, створює можливості для життєздатних економічних підрозділів у буд ь-якій країні світу залучати все, що є необхідним для їх розвитку, без сприяння і посередницької ролі держави.
Якщо необмежені пересування цих чотирьох «І» роблять посередницьку роль держави застарілою, обмеження, що є необхідними для прийняття глобальних рішень, за думкою автора, починають відповідати «не штучним політичним кордонам держави, а бі льш сфокусованим географічним підрозділам, наприклад, Гонконгу і прилеглої до нього частини Південного Китаю чи регіону Кансай біля Токіо, чи Каталонії, тобто тим регіонам, де відбувається бурхлива ділова активність і процвітають реальні ринки.
К. Омае називає ці зони «регіональними державами». Вони можуть позиціонуватися цілком на внутрішньому рівні чи виходити за кордони національних держав, зали шаючись природними економічними зонами, за словами автора, в «світі без кордонів». До таких «регіональних держав» автор відносить Північну Італію, Баден-Вюртемберг, Силіконову долину і зону Заплави в Каліфорнії, трикутник Сингапур-Джохор і сусідні острови Індонезії, місто Пусан, Токіо з прилеглими до нього районами.
Ці регіони, хоча і обме жені в географічних розмірах, є значними за економічним впливом, а головними їх факторами є не демографічний фактор, а необхідні складові успішної участі в глобальній економіці.
Більш жорстким проявом даної тенденції була поява парості квазідержав, що не є державами в звичному для Модерна розумінні. На тери торії пострадянського простору їхній перелік не такий вже й малий, включаючи в себе тією чи іншою мірою: Наддністрянщину, Абхазію, Південну Осетію, Карабах, Гірський Бадахшан... Даний феномен не є, звичайно ж, властивістю виключно пострадянського простору, в нього входять такі різні утворення, як, наприклад, Республіка Північного Кіпру чи Косово і т. п. Мо жна також виділити кластер квазідержавних територій, що існують на планеті тривалий час, скажімо, «зона племен» у Пакистані, ряд аналогічних африканських територій,
46наприклад, Південний Судан, квазідержавні утворення (каренів, монів) у районі «золотого трикутника» на Індокитайському півострові тощо.
На нашу думку, подальші процеси міжнародно-політичної глобалізації будуть, найімовірніше, розвиватися за складним взаємозв’язком з процесами локальних суверенізацій, рівнодіючою чого буде виступати, гадаємо, зміцнення тенденцій до регіоналізації у відношеннях між малими і/чи середні ми державами; на внутрішньому рівні багатонаселених, багатонаціональних країн, а також між малими і/чи середніми державами і країнамисистемами. Соціальне підґрунтя глобалізації в сучасному світі має вочевидь західне походження і форми, все інше забарвлене в національні кольори. Глобалізація є західноцентричною за походженням усіх можливих власних компонентів (знання, кошти, технології, стру ктури тощо) і є америкоцентричною за тією роллю, яку відіграє в ній економіка, національна валюта і військова сила США. Глобалізація, яка призводить до становлення тривимірної моделі світу, може і швидше за все буде стимулювати процеси розмивання і розпаду найбільш великих держав і інтеграцій, а також утворення нових ре гіональних інтеграцій переважно економічного типу на базі дрібних і середніх держав та неосуверенних територій.
Все це закономірно породжує потребу в утворенні наддержавних регулюючих механізмів. У цьому зв’язку доречно більш детально зупинитися на перспективах підвищення значення ООН як єдиної на сьогодні більш-менш ефективно працюючої наддержавної організації у ніверсального спрямування.
Домінантою подальшого розвитку ООН прибічники даної концепції вважають різноспрямованість векторів інтересів країнчленів — постійних членів Ради безпеки Суперечливі цілі США,
Великобританії, Франції, Російської Федерації і Китаю допомагають зберігати баланс у міжнародній політиці і знаходити компроміси. Так іноді на противагу панівній позиції США пропонується розширення складу Ра ди Безпеки ООН за рахунок Японії, Індії та Німеччини.
Спільність інтересів різних країн слугує об’єднуючим фактором, завдяки якому ООН на даний момент є єдиною організацією, що регулює міжнародні відносини в широкому сенсі цього слова. Тому представники теорії глобалізації під керівництвом міжнародних організацій відводять їй керівну роль у майбутнь ому світовому устрої. В цьому разі до ООН відносять і такі міжнародні організації, як Світовий банк, Всесвітня організація
47охорони здоров’я, Міжнародна агенція з атомної енергії тощо.
Автори, які бачать реформовану ООН головною діючою особою в інституційній організації глобалізації, розрізняють два основні шляхи досягнення поставленої цілі — стабільності і добробуту всіх країн світу. Один — поступове підвищення рівня легітимності Ради Безпеки ООН і рівня її ефективності. Другий, більш радикальний варіант пе редбачає еволюцію Ради Безпеки ООН у напрямі квазіуряду, Генеральної асамблеї — еквівалента національних парламентів, МВФ — світового центрального банку тощо. У доповідь ПРООН за 1994 р. про розвиток людини була висунута пропозиція про утворення «нової глобальної архітектури», що передбачає утворення нових наднаціональних інститутів для вирішення глобальних проблем, що не підлягають регулюв анню на внутрішньодержавному рівні. Доповідь ПРООН за 1999-й рік, що був спеціально присвячений людському виміру глобалізації, ще більш модифікувала і деталізувала ці пропозиції, виділивши як елементи «нової глобальної архітектури» такі інститути: ? Всесвітній центральний банк з функціями останнього кредитора в критичній ситуації; ? Всесвітню екологічну установу; ? Всесвітній і нвестиційний фонд з перерозподільчими функціями; ? Міжнародний суд з більш широким мандатом у сфері прав людини; ? двопалатну Генеральну Асамблею ООН, в якій були б представлені, крім держав, інститути громадянського суспільства.
Всесвітній торговельній організації в цьому контексті пропонується надати повноваження на формування глобальної політики в сфері ко нкуренції в узгодженні з антимонопольними положеннями і кодексом поведінки багатонаціональних корпорацій.
Вочевидь, що на випадок реалізації такої схеми було б вже можливо говорити про глобальне управління/глобальний уряд як про факт, що стався.
У першому випадку виникає високий ступінь наднаціональності (і транснаціональності), що є притаманне цій системі загальносвіто вих інститутів, робить її функціонування у більшій мірі незалежним від держав і більш того, де-юре зобов’язує дотримуватись її рішень. Але на випадок утворення глобального уряду сучасна структура і принципи діяльності всесвітніх інституцій, які
48розглядаються, залишаються без істотних змін, розширюється лише сфера їхнього впливу на всі країни світу, зводячи все глобальне суспільство до меж держав.
Не можна не відмітити і думку противників такої ідеї, які вважають дату 8 липня 2004 р., коли голова Ради Безпеки ООН узаконив воєнну окупацію і тим самим ретроспективно підтримав війн у в Іраку, всупереч чинним міжнародним законам і рішенню самої ООН, датою політичного суїциду ООН. Подальша доля ООН уявляється для опонентів ООН як дилема: або припинення діяльності і існування як організації, або трансформація у принципово новий орган управління [68, с. 241].
У будь-якому разі, на нашу думку, традиційно «одноповерхова» міжнародна ре гулююча система відходить у минуле. Їй на зміну приходить нова багатоярусна глобальна регулююча система, де, доповнюючи одна одну, взаємодіють між собою національні держави, міжнародні урядові і неурядові організації, транснаціональні корпорації і навіть міжнародні засоби масової інформації, які стають все більш впливовою політичною силою не тільки в національному, але й у св ітовому масштабі.
Перехід від традиційної моделі регулювання міжнародних відносин до нової розпочався ще у 40-х роках XX століття, коли були утворені ООН з її розгалуженою системою економічних органів, МВФ, ГАТТ тощо. Характерним є те, що перші міжнародні урядові організації утворилися у тих галузях економічних відносин, які в середині XX століття були най більш інтернаціоналізованими і вимагали колективного регулювання. Пізніше до них додавалися все нові і нові сфери і, відповідно, утворювалися все нові інструменти для їх регулювання.
Про масштаби і інтенсивність цього процесу переміщення повноважень з державного на міждержавний рівень говорять такі факти. З середини 40-х років дотепер виникло близько 3 тис. м іжурядових організацій, які регулюють різноманітні сфери економіки, політики, екології, культури тощо. Їх доповнюють майже 20 тис. різноманітних неурядових міжнародних організацій, серед яких приблизно 2 тис. мають статус спостерігача при ООН.
Процес перерозподілу повноважень між національними державами і іншими регулюючими інститутами буде, без сумніву, продовжуватися і охоплювати нові сфери. Причому в но вих умовах держава змушена буде делегувати власні повноваження не тільки «нагору», наддержавним структурам, але і «донизу» — регіональним і муніципальним інститутам на внутрішньому рівні.
49
50 У міру наростання глобалізаційних тенденцій все більша частка державного суверенітету перерозподіляється між локальними, регіональними і всесвітніми регулюючими інститутами. В основу такого розподілу буде покладено принцип субсидіарності: в кожній конкретній сфері суспільних відносин повноваження будуть концентруватися на тому рівні, де регулювання даної сфери може здійснюватися найбільш ефективно і з найбільшою користю для су спільства.
Висновки
Загальний контекст дослідження, що проводилося в межах визначеної проблематики, дає можливість зробити ряд принципових висновків.
По-перше, абсолютно передбачуваним є подальший розвиток глобалістики як науки, що переживає на сьогодні період власного становлення і удосконалення власного методологічного апарату. В цьому зв’язку стає очевидним поглиблення теоретичних концепцій і фундаментальних платформ філо софського, соціологічного, соціолого-економічного, екологічного, демографічного, цивілізаційного, біосферного обґрунтування глобальних трансформацій.
По-друге, на відміну від теоретичних конструктів і моделей, реальні прояви глобалізації є не настільки детермінованими, оскільки методологічними презумпціями сучасного етапу світового економічного розвитку глобалістика визначає:
— принцип невизначеності майбутніх контурів глобальної економічної системи;
— принцип бі фуркації, що уособлює подвоєння протікання ти чи інших процесів, що досягли певного критичного розміру і знаходять відображення у феномені глобальних парадоксів;
— принцип дискретності простору-часу, що означає, що в точках біфуркації утворюються передумови утворення якісно нових станів, які визначають якісні ознаки новітньої архітектури глобального простору.
Отже мо жна дійти висновку, що сучасний глобалізм як ідеологічна платформа економічних трансформацій втрачає реалістичне підґрунтя, оскільки свідчить з одного боку про безальтернативність історичного проце-
222су «наздогоняючого розвитку» — долучення відсталої периферії до еталону, який вже склався і був втілений Заходом, а з другого
— він же обґрунтовує безперспективність наздогоняючого шляху, посилаючись на екологічні «межі зростання» і перешкоди, пов’язані з традиційним менталітетом.
Таким чином центральною проблемою дослідження залишається феномен формування глобальної влади, який за внутрішньою пр иродою може не співпадати з пріоритетами розвитку окремо взятих країн та регіонів світу. Саме тому виникає принципове завдання оцінити перспективність майбутніх конфігурацій архітектури світової системи.
Проведений аналіз свідчить, що модель нового світового устрою носитиме найімовірніше гексагональний, «шестиярусний» характер (в цьому сенсі вона буде виступати багатополярною). До її складу бу дуть входити (але, не як рівноправні — оскільки в цьому сенсі вона є однополярною) такі регіони, як північноатлантичний, тихоокеанський, євразійський і південний, що розташований переважно в районі індоокеанської дуги, а також два транснаціональних субпростори, що явно виходять з меж звичної фізичної картографії.
Отже на зміну класичній парадигмі, за як ою світова економіка являла собою суму національних економік, що були самостійними суб’єктами, задіяними на глобальному полі, приходить принципово нова — парадигма «глобальної економіки», яка завдяки системам ТНК і ТНБ, упевнено опановує національні майданчики, перетворюючи їх на універсальний об’єкт. При цьому багаточисельні ланцюжки стійких економічних зв’яз ків перестають бути залежними від конкретних державних оболонок і стягуються до єдиного центру за допомогою певних сторонніх агентів (наприклад, тими самими ТНК). В прямій залежності від транснаціонального континенту знаходиться так звана спекулятивна квазі-економіка фінансів Півночі, що одержує прибуток від турбулентності світового середовища. Крім неї Північ також представляє ви сокорозвинену національну соціальну, адміністративну, промислову інфраструктуру, що стала підґрунтям «нової економіки». Відійшов у минуле і Третій світ, адже на сучасній глобальній арені Південь представлений досить різнорідними просторами, що володіють автономністю. Масове виробництво вже майже перемістилося з північноатлантичного регіону до азійсько-тихоокеанського. Тут на теренах Індостану
—Латинської Америки формується другий п ромисловий простір глобальної економіки — Новий Схід. Інша частина
223Третього світу, що розташована переважно в тропіках та субтропіках, у майбутньому буде пов’язаною з видобутком сировинних ресурсів.
Ще одним транснаціональним геоекономічним регіоном, що потерпає від соціального хаосу, є так званий «глибокий Південь», чиє буття визначається радикальною демодернізацією ряду держав і кримінальними тенденціями.
У цих умовах ключовим питанням є стійкість даног о геополітичного розкладу, адже реалізація глобального управління цим складним об’єктом за допомогою фінансово-правових технологій
— досить проблематичне завдання. Не менш актуальною залишається і проблема конкуренції альтернативних моделей глобалізації, пов’язаних з управлінням світовими ресурсами на тому чи іншому підґрунті.
Саме тому пошук оптимальних інституційних ко нфігурацій залишається принциповою проблемою сучасної глобалістики.
Цілком очевидно, що глобальна економічна система, контури якої вимальовуються вже сьогодні, розрахована на економіки відкритого типу.
Керована глобалізація вимагає зміни і уніфікації економічної функції держави за зразком держави західного цивілізаційного типу. З одного боку, сучасна держава «передає економіку» приватним особам, переключаюсь на за вдання забезпечення конкурентного середовища, перекладаючи міру відповідальності на ринкові механізми. Саме це і слугує фактором формування сітьових суспільств. З другого боку, держава стає на захист національної економіки від конкуренції ззовні, узгоджує спільні правила з іншими державами, реалізуючи інтеграційні пріоритети. Кожне інтеграційне об’єднання, в свою чергу, має власну кері вну політико-правову, інституційну надбудову. Чисельні інтеграційні об’єднання враховують особливості груп держав, що входять до їх складу, як за рівнем розвитку, так і за цивілізаційними типами. Усі ці надбудови також переплітаються у єдине ціле. Якщо раніше держави об’єднувалися в інтеграційні блоки, то на сьогоднішній день по мітною стала тенденція до об’єднання між самими блоками. Так утворюється єдина економічна тканина глобалізації. При цьому глобалізація йде керованим шляхом — під контролем і впливом групи розвинутих держав і, перш за все, США (звичайно, не без суперечностей всередині цієї групи, а також між інтересами цієї групи і іншими д ержавами та їх групами).
224
