Макроекономічна політика охоплює фіскальну (податкову) та монетарну політику, бюджетну політику та політики, що керують макроцінами, а саме обмінним курсом, відсотковими ставками та заробітною платою. У більшості країн макроекономічна політика має великий вплив на прибутковість аграрних систем та добробут фермерів. Уряди зазвичай отримують більше податкових надходжень від аграрного сектору, ніж насправді витрачають на нього у вигляді субсидій або інвестицій. Таке зміщення в бік від аграрного сектору стосовно розподілу бюджетних коштів доповнюється всеохоплюючим податком на фермерів, що подеколи ненавмисно накладається через обмінний курс унаслідок асиметричної макроекономічної політики. Як наслідок, зусилля, спрямовані на забезпечення позитивних стимулів аграрним підприємствам, через товарні політики можуть бути нівельовані макроекономічною політикою, в якої забираються ресурси в аграрного сектору та сільських територій.
У цьому розділі розглядаються два типи впливу макрополітики на аграрну економіку. У першій частині розділу розглядаються основні елементи бюджетної, фіскальної політики та політики обмінного курсу і досліджується, яким чином усі елементи макроекономічного менеджменту можуть призводити до змін у розподілі ресурсів аграрного сектору. Друга частина розділу охоплює питання, яким чином управління макрополітикою може накладати всеохоплюючий (загальний) податок на аграрних виробників. Така організація дозволяє зосередитись на двох критичних макро та мікрозв’язках.
6.1. ЕЛЕМЕНТИ МАКРОЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ
Макроекономічна політика має безпосередній вплив на аграрну прибутковість через рішення щодо генерування та витрат бюджетних ресурсів країни. Для аграрних систем наслідки бюджетних витрат на аграрний сектор доволі чіткі. Непрямі наслідки рішень уряду щодо фінансування програм витрат (підтримки) дещо складніші. Проте дуже важливо розуміти зв’язки між фіскальною політикою, інфляційним тиском, вибором режимів обмінного курсу та аграрною прибутковістю. Певний набір взаємозв’язків передує непрямому оподаткуванню більшості аграрних виробників.
6.2. БЮДЖЕТНА ПОЛІТИКА
Бюджетна політика має справу з розподілом доходів бюджету між поточними і капітальними видатками та між секторами економіки. Зв’язок між бюджетною та аграрною політикою доволі очевидний. Рішення щодо бюджетних видатків обмежують рівень наявних бюджетних ресурсів для аграрних програм, наприклад , державні інвестиції або субсидування аграрного виробництва та маркетингу . Агарний сектор є лише одним із багатьох секторів економіки, які отримують бюджетні кошти, і в багатьох країнах на його частку припадає доволі незначна частка цих коштів. Інші напрями бюджетних витрат — оборона програми допомоги споживачам із фізичними вадами; освіта та охорона здоров’ я; галузі державного сектору тощо — отримують набагато більшу частку державних коштів. Подібно до сільського господарства, ці категорії витрат також представлені певними заінтересованими колами зі своїми цілями та баченням. Зазначені цілі часто потребують бюджетної підтримки і, отже, бюджетні витрати можуть служити індикатором пріоритетів політиків країни між конкуруючими секторами. Але оскільки певні цілі можна обслуговувати політичними інструментами, які накладають незначний тягар на бюджет, то картина витрат викриває тільки частину структури преференцій політиків країни.
6.3. ФІСКАЛЬНА ПОЛІТИКА
Фіскальна політика являє собою множину рішень щодо визначення величини бюджетних надходжень країни. Урештірешт, уряд збирає стільки доходів, скільки це потрібно для бюджетної політики. Проте з метою аналізу класифікація джерел надходжень дає змогу визначити, чи в країні є дефіцит, профіцит чи баланс бюджету. Постійні надходження бюджет отримує від оподаткування доходів, прибутків галузей державного сектору та запозичень для фінансування продуктивних інвестицій. Якщо порівнювати такі надходження з бюджетними витратами, то різниця є бюджетним надлишком, тобто профіцитом (доходи перевищують витрати), або ж дефіцитом (витрати перевищують доходи). Подібні розрахунки мають аналітичну важливість, оскільки вони дають уявлення щодо політичних кроків уряду для збалансування бюджету. Якщо спостерігається дефіцит бюджету, то можуть використовуватись певні форми запозичень. Запозичення можна здійснювати як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках, з урядових резервів та центрального банку країни. Якщо має місце профіцит бюджету, то уряду потрібно позбутися цього надлишку. Відповідними варіантами дій можуть бути: збільшення позичок внутрішнім або іноземним позичальникам, збільшення державних резервів; виплату кредитів внутрішнім або іноземним кредиторам.
Розрахунок балансу бюджету між постійними доходами та витратами ускладнюється тим, що слід розрізняти продуктивні та непродуктивні державні інвестиції, а також коливання (цикли) економічної діяльності та інвестиції державного сектору. Дуже рідко можна спостерігати збалансований бюджет. У динамічній, зростаючій економіці можна робити запозичення проти майбутніх очікуваних доходів. Коли очікувані надходження справджуються, уряд може сплатити борги. У країні з постійно зростаючою економікою така вправа повторюється регулярно, що дає змогу уряду щорічно працювати з дефіцитом бюджету. Однак, якщо не передбачається суттєвого збільшення податкових надходжень, величина дозволеного дефіциту має бути незначною. Таким чином, концепція збалансованого бюджету залишається корисною (хоча й приблизною) основою для оцінювання макроекономічної політики.
6.4. ПОЛІТИКА ОБМІННОГО КУРСУ
Існує три альтернативи встановлення режиму обмінного курсу (відношення вітчизняної одиниці валюти до іноземної). Ці три альтернативи головним чином відрізняються рівнем втручання держави у валютний ринок. Валютні ринки існують, оскільки вітчизняні експортери та іноземні інвестори мають іноземну валюту , яку вони бажають обміняти на внутрішню. Також споживачі бажають купувати імпорт або інвестувати за межами країни, а відтак, хочуть обміняти внутрішню валюту на іноземну. За відсутності втручань держави рівноважний рівень обмінного курсу визначатиметься рівнем, за якого внутрішня пропозиція іноземної валюти балансуватиметься попитом на неї.
Перший тип політики обмінного курсу носить назву плаваючого або вільного обмінного курсу. Із середини 1974 року більшість західних промислових країн дотримуються плаваючого обмінного курсу (хоч уряди часто втручаються у валютні ринки через продаж та поповнення валютних резервів цей процес дістав назву нечистого плаваючого обмінного курсу). Коли уряд надає можливість валютним ринкам визначати обмінний (валютний) курс, то визначені ринком ціни коливаються відповідно до руху попиту та пропозиції валюти. Отже, плаваючий обмінний курс коригує імпортні, експортні та міжнародні капітальні потоки.
Другим типом режиму обмінного курсу є максимальне втручання уряду у валютний ринок. Уряди більшості країн з плановою економікою та економікою, що розвивається, мають фіксований обмінний курс, де уряд визначає номінальний рівень обмінного курсу. Фіксований обмінний курс, як це передбачається, намагається захистити економіку від спричинених ринком коливань та уможливлює більший внутрішній вплив макроекономічної політики. Для того щоб встановити фіксований обмінний курс, уряд повинен спочатку вирішити, яким чином «прив’язувати» свою (національну ) валюту до іноземної. Він може зафіксувати її відносно однієї іноземної валюти, зазвичай це валюта, в якій відбувається більшість її валютних операцій, або ж зафіксувати до корзини валют, часто зваженої відповідно до важливості кожної з валют корзини в міжнародних трансакціях країни. Оскільки США відіграють велику роль у світовій торгівлі та потоках капіталу, і оскільки трансакції на певних товарних ринках здійснюються винятково або в переважній більшості в доларах США, то саме ця валюта найчастіше обирається як базова у режимах з фіксованим валютним курсом. Долар також має суттєву вагу, якщо за базу обирається корзина валют.
Фіксований обмінний курс не повністю ізолює економіку країни від ринкових сил. Зокрема, якщо певний фіксований обмінний курс не відповідає балансу попиту та пропозиції на валютному ринку, то уряду слід застосовувати додаткові дії для усунення такого дисбалансу . Раціонування обмінного курсу, множинні режими обмінного курсу та обмеження на певні категорії імпорту є поширеною реакцією на незбалансованість валютного ринку. Міжнародні товари, до яких застосовується раціонування, стають неміжнародними. Їхня ціна повністю визначається внутрішніми попитом та пропозицією і тільки за збігом обставин може дорівнювати світовій ціні. Світові ціни залишаються актуальними лише стосовно до вкрай важливого для країни імпорту, до якого не застосовується раціонування.
Ревальвація може бути одним з інструментів усунення дисбалансу на валютному ринку. За умов надлишку іноземної валюти ревальвація зменшує кількість національної валюти, необхідної для купівлі одиниці іноземної валюти. Наслідки ревальвації зображено на рис. 6.1а. Для зручності припускається, що валютні трансакції обмежуються експортом та імпортом товарів. Крива пропозиції іноземної валюти S являє собою обсяг іноземної валюти, отриманої від експорту. Крива має позитивний нахил. Щойно зростає ціна на іноземну валюту, іноземні ринки стають більш привабливими для внутрішніх виробників експортної продукції. Крива попиту на іноземну валюту D являє собою кількість іноземної валюти, що використовується для купівлі імпорту. Крива нахилена донизу, оскільки імпортна продукція стає дешевшою в одиницях національної валюти залежно від того, як падає обмінний курс. У такому разі споживачі бажають споживати більшу кількість імпортної продукції.

Напочатку, за обмінного курсу е′, економіка має надлишок іноземної валюти. Національні виробники заробляють Q1 доларів, а споживачі витрачають лише кількість Q2 доларів. Різниця абсорбується урядом способом накопичення валютних резервів. Це відбувається у разі, якщо уряду потрібно поповнити спустошені резерви або сплатити іноземний борг. Нарешті потреби задоволено і більше не потрібне подальше накопичення резервів. Ревальвація (підвищення ціни національної валюти) валюти з е′ до е* є одним зі способів запобігти подальшому накопиченню резервів. Споживачі збільшують попит на долари до Q3. Виробники зменшують пропозицію експорту, що генерує доларові надходження на таку саму величину. Тепер обмінний курс знову знаходиться в рівновазі.
Надлишковий попит частіше спостерігається на валютних ринках країн з економікою , що розвивається. За таких обставин девальвація валюти може виправити дисбаланс. Девальвація є політичним рішенням з метою зміни фіксованого обмінного курсу таким чином, щоб національна валюта знецінилась відносно іноземної. Наприклад, фіксований курс 5 грн за долар змінюється на 5 грн 30 коп., тобто, відбувається знецінення гривні на 6 %. Девальвація в умовах фіксованого обмінного курсу зазвичай є дією, спрямованою на протидію кумулятивному впливу відкладених поступових пристосувань обмінного курсу.
Наслідки впливу девальвації унаочнено на рис. 6.1б. За обмінного курсу е* існує надлишковий попит на іноземну валюту. Попит на імпорт дорівнює Q4 доларів, у той час як експорт забезпечує лише Q5 кількість доларів. Уряд може виправити ситуацію зменшенням валютних резервів, інакше йому потрібно буде встановлювати механізми раціонування. Способом девальвації світові ціни в одиницях національної валюти підвищуються на величину знецінювання національної валюти. Внутрішні виробники реагують на це збільшенням виробництва імпортної та експортної продукції , а споживачі реагують на вищу ціну зменшенням попиту на ці товари . Таким чином, витрати на імпорт зменшуються з Q4 до Q3, а доходи від експорту зростають з Q5 до Q3. Отже, відновилась рівновага платіжного балансу.
За умов вільного обмінного курсу адаптації, що демонструються на рис. 6.1, відбуваються автоматично. За умов фіксованого обмінного курсу коригування відбуваються тільки за рішенням уряду. Третім типом режиму обмінного курсу є режим змінного фіксованого курсу, тобто щось середнє між фіксованим та плаваючим обмінними курсами. Такий режим намагається мати контролюючі функції фіксованого курсу разом з ринковим визначенням обмінного курсу за плаваючого режиму. Система змінного фіксованого обмінного курсу є системою фіксованого обмінного курсу, за якого уряд наперед оголошує розклад тижневих або місячних змін обмінного курсу. Такі зміни передбачають відстеження очікуваних рухів на ринку, тобто тих, які були б у випадку повністю плаваючого курсу. Питання проектування в успішному режимі змінного фіксованого обмінного курсу передбачає відповідне визначення корзини валют, зазвичай зважених торговельними частками, що відображає головні міжнародні трансакції країни та відповідного вибору розкладу зміни курсу. Добре спроектований режим змінного фіксованого обмінного курсу дає країнам з економікою, що розвивається, політику та контроль коливань, притаманні системі фіксованого курсу, та ринкові коригування, що відбуваються автоматично за плаваючого обмінного курсу.
6.5. МАКРО ТА МІКРОЗВ’ЯЗКИ
Вплив макроекономічної політики на мікроекономічні стимули представлений двома основними зв’язками. Перший — це вплив фіскальної політики на макроціни. Зміни зазначених цін спричиняють зміни цін на ресурси та продукцію, що, у свою чергу, впливає на прибутковість ведення господарства. Другий зв’язок представлений безпосереднім маніпулюванням макроцінами через урядову макроекономічну політику. Такі кроки навмисне викривляють ціни на ресурси виробництва та обмінний курс і зазвичай використовуються для досягнення цілей неефективності.
6.5.1. Фіскальна політика
