конференция «Социальное рыночное хозяйство: концепция, практический опыт и перспективы применения в России» (20.02
СТРАТИФІКАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА
3.1. Соціальна структура суспільства
3.2. Теорії соціальної стратифікації як пояснення природи соціально-економічної нерівності
3.3. Економічні чинники майнового розшарування населення
3.4. Показники нерівномірності розподілу доходів населення
3.5. Бідність, її критерії
3.6. Середній клас та умови його формування
3.7. Елітні верстви населення: критерії належності та двозначність суспільної ролі
Вивчивши матеріал цієї теми, ви знатимете:
— сутність і функції соціальної структури суспільства;
— характеристики соціальної структури суспільства в системі показників добробуту;
— роль і місце середнього класу в соціальній структурі суспільства;
— роль і місце олігархії в соціальній структурі суспільства;
— ключові чинники трансформації соціальної структури суспільства, а також умітимете:
— швидко й ефективно знаходити інформацію, необхідну для наукового дослідження проблем розбудови і відтворення соціальної структури суспільства;
— з позицій критичного наукового аналізу виокремлювати визначальні чинники становлення та розвитку соціальноекономічних систем;
— аналізувати ключові тренди трансформації соціальної структури.
— визначати величину абсолютної та відносної бідності;
— проводити аналіз негативного впливу бідності на економічну ефективність і суспільний добробут;
— проводити оцінку рівня та масштабів бідності, Концепції (стратегії) подолання бідності.
3.1. Соціальна структура суспільства
???? 3
Формування ефективної моделі соціально орієнтованої економіки в сучасних умовах глобалізації стає невід’ємним атрибутом загальноцивілізаційного поступу. Соціальні трансформації, які відбуваються в макроекономічних системах, покликані раціоналізувати структурні та інституціональні зрушення, що в них відбуваються, спрямовувати їх у русло загальносвітових тенденцій соціалізації та гуманізації, генерувати оптимальні пропорції економічного відтворення з метою підвищення суспільного добробуту. Особливо значущої ваги в цьому контексті набуває модернізація соціальної структури суспільства як ключового синтетичного індикатора соціально-економічного розвитку.
Як відомо, соціальна структура
— це сукупність соціальних груп, що розрізнюються за їх становищем у суспільстві. Аналіз соціальної структури суспільства має довгу історію. Ще Платон у моделі соціальної структури суспільства виокремлював три складові: філософів, керівників держави, воїнів, робітників (селян, ремісників). Нерівність між групами була наведена Платоном в державному законі. Інше уявлення про соціальну структуру розробив видатний соціаліст Фур’є, який висував п’ять класів: двір, знать, буржуазія, народ, чернь. Кожен клас ставиться вороже до іншого. Над усіма класовими суперечностями панує основне протиріччя між багатими і бідними. Загальним для цих двох уявлень про соціальну структуру є, по-перше: те, що визначена безліч соціальних груп розрізнюються між собою функціями в суспільстві та за розміром багатства. По-друге: і за Платоном, і за Фур’є в основі соціальних прошарків
— позиції, які вони займають у суспільстві: влада, багатство, можливість (неможливість) привласнення.
У світовій науковій літературі досить тривалий час існувало дві традиції щодо поділу суспільства на соціальні структури. Прихильники марксизму основними елементами суспільного устрою визнавали класи. Такий підхід знецінював та ігнорував загальноприйняті суспільні цінності, які традиційно вважалися невід’ємними складовими соціальної структури (культурні традиції, суспільні інститути тощо).
Західноєвропейська соціологічна традиція, представниками якої є такі вчені, як Р. Дарендорф, М. Вебер, Е. Гідденс та ін., наголошували, що класи є конфліктними групами, які, об’єднуючись,
— поняття більш вузьке ніж «соціальна стратифікація», яка являє собою ієрархічну впорядкованість членів суспільства з урахуванням певного критерію: доходу, освіти, способу життя, етнічного походження тощо. Докладний аналіз феномена стратифікації, її зв’язок з іншими інститутами суспільства (такими, як політика, шлюб і сім’я, доходи, освіта тощо) дають комплексне уявлення про тенденції розвитку соціальної структури суспільства.
Німецький соціолог Макс Вербер досліджує стратифікацію як багатопланову категорію, що містить три автономні виміри: економічний (багатство), соціальний (престиж) та політичний (владу). Ці категорії (багатство, престиж і влада) найшвидше можна віднести до зовнішніх ознак соціальної стратифікації, підґрунтям якої є місце тієї чи іншої соціальної групи в організації суспільного виробництва. Цікавим з огляду на вищезазначене є місце юристів, лікарів та педагогів у різних суспільно-виробничих системах. Так, у розвинутих країнах світу (США, країнах Західної Європи) ці верстви суспільства посідають елітарне положення та мають стабільні й великі доходи. У країнах, що розвиваються (наприклад, в Україні), інтелігенція здебільшого належить до бюджетної сфери, фінансується за залишковим принципом, а отже, потрапляє до найменш захищених верств населення. Тобто одні й ті ж соціальні пласти населення у різних країнах займають різні місця у системі соціальної стратифікації. Розробки в напрямі підходів Вебера продовжили такі вчені, як Р.Дарендорф, Е. Гідденс, Ф. Паркін, С. Стюарт та ін.
Ральф Дарендорф висуває концепцію стратифікації з критерію розподілу влади та наявності авторитету: «Клас означає конфліктні групи, які виникають унаслідок диференційованого розподілу авторитету в імперативно координованих асоціаціях». Вчений вважає, що оскільки влада та авторитет обмежені, то боротьба за них набуває форму конфлікту, який і є зовнішнім проявом соціальної стратифікації. Р. Дарендорф особливу роль у процесі соціальної стратифікації відводить відносинам власності (особливо підкреслює роль корпоративної, акціонерної власності). Унаслідок масової корпоратизації в управлінні цією власністю суттєво зростає роль менеджерів, які відіграють провідну роль у бюрократичній та управлінській ієрархії. «Розмив», «розповзання» власності, на думку Дарендорфа, призводить до ліквідації категорії «класи» й утворення категорії «соціальні групи», які взаємодіють за принципом панування та підкорення. При цьому людина не закріплюється постійно за тією чи іншою соціальною групою, а
насамперед цікавляться питаннями розподілу влади. Отже, «соціальні класи»
Франк Паркін вводить термін соціальне «огородження», яке виступає, передусім, як ставлення тієї чи іншої соціальної групи до власності, до освіти (передумовами до стратифікації він вважає рівень кваліфікації, рівень знань, престиж дипломів тощо). На соціальну стратифікацію також впливають расові, мовні, релігійні атрибути та інші будь-які життєві шанси людини (lifechances), які дають можливість тій чи іншій особі «піднятися по соціальних сходах». Особливу роль у визначенні належності людини до тієї чи іншої соціальної структури Ф. Паркін вивчає у власності. «Володіння власністю є одна з форм огородження, яка обмежує загальний досвід до засобів і продуктів виробництва; володіння формальною кваліфікацією є одна із форм огородження, що призначена для відслідкування та контролю за воротами, що ведуть до ключових позицій у системі поділу праці».
Класиком теорії стратифікації та теорії середнього класу вважають Йозефа А. Шумпетера. Його розробки щодо визначення принципів та інструментів дослідження соціально-економічних форм обособлення та конструктивної взаємодії різних суб’єктів господарювання, різних соціальних груп і класів є особливо цінними для прихильників теорії постіндустріального суспільства. Концептуальні проблеми соціальної стратифікації Й. Шумпетер розглядає у працях «Капіталізм, соціалізм і демократія» (1942 р.) та «Історія економічного аналізу» (дана робота не була завершена й побачила світ вже після смерті автора). Свої погляди Йозеф А. Шумпетер викладає на основі критичного аналізу концепції класової структури суспільства, розробленої Карлом Марксом. Науковець доходить висновку, що схема К. Маркса утверджує однобокий зв’язок, не враховуючи «взаємодію між сферою виробництва та іншими сферами соціального життя».
Якщо Маркс розрізняє класи насамперед з критерію відношення власності на засоби виробництва, то Шумпетер розрізняв суспільний клас як:
1. Реальне явище, повнокровну діяльність, що існує «незалежно від діяльності дослідників».
2. Живий організм, який думає, має відчуття та дії (тобто цілісне, динамічне утворення).
3. Категорію, «що завдячує своїм існуванням класифікаторській діяльності дослідників». Науковим здобутком автора слід визнати теорію «середнього класу» Й. Шумпетера, існування та збільшення питомої ваги якого у загальній соціальній структурі
може «мігрувати між ними внаслідок нового рівня освіти, вищої кваліфікації тощо».
На думку Дж. Стігліца, всі, хто належить до середнього класу, є найбільш активними прихильниками принципу рівних можливостей та шанувальниками законів (зокрема і законів про конкуренцію): «Історично саме середній клас має внутрішній стрижень чесності та рівності, відіграючи таким чином головну роль у створенні правової держави». Зростання питомої ваги частки національного доходу, що вироблена середнім класом, свідчить про стабільність і демократичний розвиток суспільства.
Як бачимо, в сучасній науковій літературі є безліч підходів і концептуальних побудов стосовно пояснення феномена стратифікації. Водночас у кожній концепції є положення, які говорять про матеріальне підґрунтя стратифікації
— стратифікацію по доходах. Нерівність становища різних груп людей (насамперед за доходами) зберігається протягом усієї історії цивілізації. Навіть у примітивних суспільствах вік і фізична сила людини були одними з найважливіших критеріїв стратифікації. Останні два тисячоліття ілюстрували збереження соціальної й матеріальної нерівності, що стало найважливішою особливістю соціального життя. Водночас з другої половини ХХ століття у розвинутих країнах світу з’явилися прецеденти пом’якшення наслідків стратифікації, в основному за рахунок можливості впливу на подальший розвиток суспільства, зокрема за допомогою державного регулювання економічного та соціального розвитку країни. Зменшення негативних наслідків соціальної стратифікації пов’язано насамперед із формуванням державної політики доходів.
Дослідження соціальної структури суспільства своїм корінням сягають ще античних часів, коли у тогочасній філософській думці почали виокремлюватися перші цілісні системи поглядів на суспільний устрій. Зокрема, Платоном було запропоновано виокремлювати такі складові соціальної структури суспільства (по суті
— верстви, категорії населення): контролерів (отримують найбільше прав у суспільстві, оскільки є наймудрішими), солдатів (покликані виконувати волю контролерів) і масу (має дотримуватися наказів перших двох верств). Згідно із концепцією Фур’є, пропонувалося виокремлювати такі соціальні класи, як двір, знать, буржуазія, народ, чернь, між якими утвердилися специфічні або класові суперечності, а в основі яких
— поділ людей на бідних і багатих. Звісно, наведені концепції передували розвитку більш наукових теорій
суспільства вчений ототожнює з прогресом суспільного розвитку країни в цілому. На думку Й. Шумпетера, до середнього класу належить клас ділових людей, праця яких у найрізноманітніших формах її прояву має складний і творчий характер.
Відомий англійський соціальний антрополог Е. Еванс-Прітчард у своїх дослідженнях, які проводилися в 1940-х рр., постулював, що соціальна структура нарівні з культурою є визначальними складовими будь-якого суспільства. У соціальній структурі суспільства вчений убачав «відносини між групами осіб у рамках системи таких груп» . Важливі і цікаві доповнення до даного визначення були здійснені іншим британським соціальним антропологом новозеландського походження Р. Фіртом, який у своїй праці «Деякі принципи соціальної організації» (1955 р.) зауважив, що «соціальна структура суспільства є постійною протягом тривалого часу, а це означає, що вона регулярна і безперервна, незважаючи на будь-які порушення чи збурення; водночас взаємозв’язки між складовими соціальної структури суспільства є відносно сталими, незважаючи на можливі розширення чи скорочення соціальних груп» 2 . Ці та інші положення вчених стали засадничими в подальших дослідженнях соціальної структури суспільства, зокрема в працях інституціоналістів, марксистів (неомарксистів), представників структурно-функціонального підходу та ін.
Так, у працях представників інституціонального підходу до розуміння соціальної структури суспільства, таких як Р. Мілс, Дж. Бернард, Л. Томпсон, під цією категорією розуміють «комбінацію інституціональних порядків», яка по суті ототожнюється із сукупністю інститутів у різних сферах суспільства. Вчені вважають, що соціальна структура суспільства
— це особливий порядок (розташування) інститутів, покликаних допомагати людям взаємодіяти та облаштовувати проживання у спільноті.
Вагомим доробком стали праці представників соціального інституціоналізму (або так званого ліберального напряму інституціоналізму), зокрема Дж. Гелбрейта, Р. Хейлбронера, Л. Туроу. Відомий американський дослідник Дж. Гелбрейт характеризував капіталізм як лад, який постійно зазнає перетворень. Основу таких перетворень становить еволюційне оновлення суспільства і його спонтанна трансформація. Серед чинників еволюційного оновлення соціальної структури суспільства Дж. Гелбрейт особ
1 Evans-Pritchard E.E. The Nuer: A Description of the Modes of Livelihood and Political Institutions of a Nilotic People.
— Oxford: Clarendon Press, 1940.
— P. 262.
2 Firth Raymond. Some Principles of Social Organization // The Journal of the Royal Anthropological Institute of Great Britain and Ireland.
— 1955.
— Vol. 85.
— № 1&2.
— P. 2.
соціальної структури суспільства, системному вивченню цієї категорії з погляду різних наук (міждисциплінарний підхід), зокрема й економічної. Розглянемо докладніше сутність наукової категорії соціальної структури суспільства, різні підходи до її розуміння.
У працях інших інституціоналістів, таких як Р. Хейлбронер і Л. Туроу, йдеться про необхідність запровадження державою всебічного соціального контролю, покликаного розширювати та зміцнювати економічну базу державного регулювання та підвищувати його дієвість. Сюди зокрема відносять реформи, які стосуються великих корпорацій, управління їх діяльністю, державні регуляторні заходи, що впливають на механізм ринкової конкуренції, ціноутворення, зайнятість, стан грошово-кредитного ринку, фінансовобюджетної системи тощо. Значне місце в організації соціального контролю відводиться індикативному плануванню, зокрема розвитку загальнодержавної системи програмування економіки. Інший різновид державного соціального контролю
— над монополістичними корпораціями
— пропонував установлювати американський економіст Дж. М. Кларк. У своїх працях він обстоював актуальність переорієнтації держави від пасивного спостерігача до активного організатора національного виробництва. Головне завдання соціального регулювання і контролю Дж. М. Кларк убачав у належному державному регулюванні економіки та соціальної сфери, яке полягає у збільшенні сукупного попиту за рахунок нарощування та перерозподілу урядових видатків, стимулювання прибутків підприємств, зайнятості населення тощо.
Згідно з поглядами К. Маркса та його наступників, соціальна структура суспільства створюється шляхом формування великих соціальних груп, які називаються соціальними класами. Класичне марксистське визначення цьому поняттю дав В. Ленін: «Класами називаються великі групи людей, які відрізняються своїм місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, за відношенням до засобів виробництва, за роллю в суспільній організації праці, а в результаті, за способом отримання і розмірами тієї частки суспільного багатства, що є в їхньому розпорядженні» . Як відомо, класовий підхід до розуміння соціальної структури суспільства розвивається й нині, у численних роботах неомарксистів (сучасна версія марксизму). Інша група вчених, яку представляють такі відомі соціологи, як Т. Парсонс, Г. Спенсер, Е. Дюркгейм, Б. Малиновський, Р. Мертон та ін. (так званий структурно-функціональний підхід в соціології), вважала, що соціальна структура є визначальним
1
Ленин В. И. Великий почин.
— М.: 1969.
— С. 22.
ливо виокремлював науково-технічний прогрес. Своєрідного «технологічного» трактування у дослідженнях вченого набули й проблеми добробуту, економічних криз, безробіття тощо.
За визначенням відомого російського дослідника В. Радаєва, соціальна структура суспільства
— це сукупність відносно стійких відносин диференційованих (які різняться між собою) соціальних груп. Учений стверджує, що в разі, коли така структурна диференціація груп набуває ієрархічного характеру, то виникає соціальна стратифікація, за якої «розміщення різноманітних соціальних прошарків (страт) в максимально спрощеному вигляді подібне до геологічних нашарувань на зрізі гірських порід» . Насправді соціальну стратифікацію розуміють як розмежування певної сукупності людей (населення) на класи. Ця категорія дістає своє відображення в існуванні вищих і нижчих соціальних прошарків, а ключовою її причиною є нерівномірний розподіл у суспільстві прав і привілеїв, обов’язків та відповідальності, наявність або відсутність соціальних цінностей, влади і впливу серед членів тієї чи іншої спільноти 2 . Виходячи з цього, можна стверджувати, що соціальна структура суспільства є дзеркальним відображенням класовості суспільного устрою.
Визначальне місце в соціальній структурі суспільства, за концепцією В. Радаєва, відводиться соціальним статусам індивідів, які відповідно можуть бути успадковані (стать, вік, національність) або набуті (професія, кваліфікація, авторитет). При цьому під соціальним статусом розуміють становище людини чи людей у певній соціальній ієрархії (у колективі, спільноті, соціумі загалом). В іншу групу дослідник виокремлює так званий економічний статус людей, особливістю якого є те, що він може бути визначений, або інтерпретований за допомогою кількісної (в тому числі грошової) оцінки. З цією метою, зокрема, пропонується ціла низка так званих критеріїв економічної стратифікації, серед яких варто назвати такі:
— розмір отримуваних доходів;
— досягнутий рівень життя;
— масштаби накопиченої особистої власності;
— масштаби контрольованого виробничого капіталу.
Безумовно, наведені критерії можуть бути доповнені та розширені іншими показниками, які визначають економічний статус
1
Радаев В. В. Экономическая социология. Курс лекций: учеб. пособ.
— М.: Аспект Пресс, 1997.
— С. 225.
2
Сорокин П. Социальная стратификация и мобильность / Сорокин П. Человек, цивилизация, общество.
— М.: Политиздат, 1992.
— С. 302.
чинником підтримання соціального порядку в суспільстві. Для представників даного напряму вихідними елементами соціальної структури є позиції і ролі людей, які вони займають та виконують в суспільстві, або так званий соціальний статус.
Під соціальною структурою суспільства американські дослідники Дж. Машоуніс та Л. Гербер розуміють «комплексну систему соціальних інститутів (таких, як економіка, політика і релігія) та соціальних практик (правила і соціальні ролі), що складають суспільство та організовують і встановлюють обмеження на поведінку людей». Дана система соціальних інститутів, практик і груп (рис. 3.1) є критично важливою для виживання всього людства і для забезпечення добробуту кожної людини, тому що забезпечує «соціальну мережу родинної підтримки та соціальних відносин, які поєднують кожного з нас у суспільство в цілому» . Справді, соціальна структура суспільства є багатовимірною і багатофункціональною, бо включає багато елементів, які наділені різними функціями в сучасній економіці добробуту.
СУСПІЛЬСТВО
Соціальні статуси і роль
Соціальні інститути
Традиційні
Похідні
Приписані
Набуті
Сім’я
Спорт
Раса
Професія
Релігія
ЗМІ
Національність
Здобута освіта
Сфера освіти
Наука / Медицина
Вік
Рівень доходу
Держава
Армія
Стать
Економіка
Клас
Соціальні групи
Первинні
Вторинні
Члени родини
Школи
Близькі друзі
Церкви
Колеги
Корпорації
Рис. 3.1. Соціальна структура суспільства
Джерело: Macionis John J., Gerber Linda M. Sociology. 6 th Canadian Edition.
— Pearson Education Canada, 2008.
— P. 103.
1 Macionis John J., Gerber Linda M. Sociology. 6-th Canadian Edition.
— Pearson Education Canada, 2008.
— P. 101.
людей залежно від цілей економічного аналізу чи структурних елементів соціально-економічної системи, що є його об’єктом дослідження.
Розглядаючи докладніше склад соціальної структури суспільства, варто зауважити, що під соціальними інститутами розуміють сукупність наявних і встановлених вірувань та правил, які визначають спосіб задоволення соціальних потреб у суспільстві. Статус означає соціально визначену позицію індивіда у певній групі чи суспільстві загалом, яка характеризується певними сталими очікуваннями, правами та обов’язками. Соціальні групи складаються з двох або більше людей, які часто взаємодіють між собою, спільно визнають свою ідентичність (походження) та взаємозалежність. Головною ж функцією соціальної структури суспільства, зазначають Дж. Машоуніс та Л. Гербер, як і багато інших дослідників, є забезпечення порядку і передбачуваності в суспільстві, а також всебічне сприяння людському розвитку.
Заслуговує на особливу увагу підхід до структуризації соціальної системи суспільства загалом, який було запропоновано японськими вченими Й. Хаямі та Й. Годо у праці «Економіка розвитку. Від бідності до добробуту націй» (2005 р.). Зокрема, вчені розробили модель еволюції соціальної системи суспільства на основі діалектичних взаємозв’язків між економічними та соціально-інституціональними змінними (фактично модель соціальної системи суспільства, що передбачає виокремлення культурно-інституціональної та економічної підсистем, рис. 3.2).
Культура (система цінностей) Інститути (правила)
Культурноінституціональна підсистема
Економічна підсистема
Ресурси (фактори виробництва)
Технологія (виробнича функція)
Рис. 3.2. Модель соціальної системи суспільства, згідно з Й. Хаямі та Й. Годо
Джерело: Hayami Yujiro. Godo Yoshihisa. Development economics. From the Poverty to the Wealth of Nations. Third Edition.
— New York: Oxford University Press Inc., 2005.
— P. 10.
Нижня частина моделі на рис. 3.2 представляє економічну підсистему соціальної системи суспільства, а верхня
— культурноінституціональну. Перша підсистема, як пропонують дослідники, складається із взаємозв’язків між ресурсами (чинники виробництва) і технологією (визначає спосіб виробництва кінцевого продукту із заданої комбінації виробничих факторів та описується відповідною виробничою функцією). Друга, культурно-інституціональна підсистема
— це комплекс взаємозв’язків, які існують між нематеріальними цінностями (культура), що створені самим суспільством і певними правилами його формування та відтворення (інститути). Ключову роль в обох підсистемах відіграє людський капітал (знання, вміння, навички людей, їхнє здоров’я), інвестиції в який підвищують ефективність процесу генерування нових знань, що в свою чергу покликано поліпшувати ефективність виробництва доданої вартості з тих чи інших ресурсів, якими володіє суспільство. Й. Хаямі та Й. Годо наголошують, що продуктивність економічної підсистеми, яка поєднує в собі фактори виробництва і технологію, повністю залежить від культури, або системи цінностей, які утвердилися в суспільстві, та суспільних інститутів, тобто правил поведінки (формальних і неформальних), що санкціоновані самими членами суспільства. Кінцевою метою функціонування та відтворення соціальної системи суспільства є поліпшення добробуту людей з одночасним забезпеченням економічної та соціальної ефективності суспільного виробництва.
Відомий американський соціолог Т. Парсонс, який представляє так званий структурно-функціональний підхід у соціології, розглядав суспільство як особливий тип соціальної системи, що досягає свого найвищого рівня самодостатності порівняно з іншими навколишніми системами; при цьому члени суспільства здатні задовольняти всі свої індивідуальні і колективні потреби та сповна існувати в його рамках. Базуючись на розробленій концепції соціального порядку, Т. Парсонс виходив з того, що суспільство як складна соціальна система не може існувати без вирішення ключових проблем свого існування і відповідно виконання своїх належних функцій у тій чи іншій сфері. Поєднання цих функцій, яке дістало назву «схема AGIL» (від перших літер англійських назв ), передбачає виокремлення таких з них:
— соціальна система повинна вміти пристосовуватися до зовнішнього середовища й адаптувати його до потреб людей (функція адаптації
— функція A);
1 Adaptation
— адаптація; GoalAttainment
— досягнення цілей; Integration
— інтегрування; Latency
— латентність (збереження дотеперішнього порядку).
— система має вміти визначати свої первинні цілі і досягати їх (функція досягнення цілей, або цільова
— функція G);
— для досягнення цілей система повинна володіти достатньою внутрішньою єдністю та впорядкованістю, координувати взаємовідносини між усіма елементами суспільства (інтеграційна функція
— функція I); за допомогою цієї функції також забезпечується управління зв’язками і взаємозалежностями в соціальній системі у рамках інших функцій
— A, G, L, тобто відбувається їх ефективне поєднання;
— внутрішня єдність повинна зберігатись і відтворюватися за допомогою засвоєння членами суспільства певних норм, культурних цінностей (функція збереження усталеного порядку, або латентна функція
— функція L) .
Т. Парсонс, виходячи з наведеної схеми цілей AGIL, розрізняє в суспільстві й відповідні їм структури (або підсистеми)
— економіку, політику, підсистему піклування (соціалізації) і соцієтальну спільноту (рис. 3.3).
Латентна функція L Інтеграційна функція I
Підсистема піклування
Соцієтальна спільнота
ЕкономікаПолітика A
Функція адаптації G
Цільова функція
Рис. 3.3. Суспільство, його функції та функціональні імперативи (соціальна структура суспільства, згідно з Т. Парсонсом)
За визначенням Т. Парсонса, економіка
— це підсистема, яка виконує в суспільстві функцію адаптації до зовнішнього середовища через працю, виробництво і розподіл благ. Фактично економіка пристосовує зовнішнє середовище до суспільних потреб і допомагає суспільству пристосуватися до зовнішніх реалій. Політика (або політична система) виконує функцію досягнення цілей суспільства та забезпечує мобілізацію необхідних для цього агентів і ресурсів. Підсистема піклування, або соціалізації (у школі,
1
Ритцер Дж. Современные социологические теории. 5-е изд. СПб: Питер, 2002.
— С. 119.
— закону, системи інших регуляторних інститутів), яка по суті організовує саме суспільство, об’єднуючи воєдино його членів, координує різноманітні елементи суспільства, загалом встановлює соціальний контроль у ньому.
Модель глобальної інституціональної структури суспільства, що враховує сучасні процеси глобалізації і транснаціоналізації, пропонують відомі дослідники І. Валлерстайн, Л. Склер, У. Бек. Так, у центрі наукового аналізу І. Валлерстайна перебуває сучасна «світ-система», яку формує капіталістична «світ-економіка» . Дана концепція звертає увагу на спосіб укладу світової соціально-економічної системи, виокремлюючи в структурі єдиної «світекономіки» групи суспільств, що формують центр, периферію і напівпериферію глобальної соціально-економічної системи, які групуються не за географічними ознаками, а за характером та інтенсивністю зв’язків між ними. Усередині центру капіталістичної світ-економіки зв’язки між національними економічними системами відображають відносини кооперації та конкуренції (постають у вигляді міжнародних операцій материнських компаній, розбудови численних ТНК у країнах, які представляють центр капіталістичного світу); між центром і периферією
— відносини експлуатації, залежності і підпорядкування (представлені операціями іноземного інвестування країнами капіталістичного центру у країни, які розвиваються); напівпериферія перебуває із центром та периферією у відносинах змішаного типу. Інший відомий соціолог Л. Склер в основу своєї теоретичної схеми «світ-економіки» покладає так звані «транснаціональні практики», що існують відносно відмежовано від умов національного середовища і національно-державницьких інтересів у міжнародних відносинах. Транснаціональні практики існують на трьох специфічних рівнях, на кожному з яких формується базовий інститут, який зумовлює і стимулює глобалізацію:
— економічний рівень
— представлений транснаціональними компаніями;
1 Wallerstein Immanuel.The Modern World-System: Capitalist Agriculture and the Origins of the European World-Economy in the Sixteenth Century.
— New York: Academic Press, 1976.
родині) виконує латентну функцію, передаючи членам суспільства культурні норми та цінності і дозволяючи їх засвоєння, тим самим забезпечуючи збереження усталеного порядку в соціальній системі. У широкому аспекті в даному випадку йдеться про різноманітні інститути соціалізації людини. Функцію інтеграції виконує соцієтальна спільнота (як система чи сукупність колективів, організованих і впорядкованих на основі єдиних нормативних зразків
— політичний рівень
— ототожнюється з транснаціональним класом капіталістів;
— ідеологічно-культурний рівень
— постає у формі ідеологізованої економічної або комерціалізованої ідеологічної практики (наприклад, конс’юмеризм) .
Доповнюючи цю теорію, У. Бек вводить категорію «транснаціонального соціального простору», під яким розуміє не зв’язані кордонами повсякденні дії у різних вимірах економіки, інформації, екології, техніки, транскультурних конфліктів і громадянського суспільства 2 . Це дозволяє вченому стверджувати, що в економіці глобалізація означає наступ денаціоналізованого, дезорганізованого капіталізму, ключовими елементами якого є непідвладні національно-державному контролю ТНК і спекуляції на транснаціональних фінансових потоках. У сфері культури глобалізація означає «глокалізацію», тобто взаємопроникнення локальних культур у транснаціональних просторах, які безпосередньо представлені сучасними західними мультикультурними містамимегаполісами.
Ключове місце в соціальній структурі суспільства, як було показано вище, посідають інститути, або, як визначає класик інституціоналізму Д. Норт, «правила гри у суспільстві, тобто створені людьми норми діяльності і поведінки, обмежувальні рамки, на основі яких організовуються взаємовідносини між ними» . Альтернативне трактування категорії інституту знаходимо у працях відомого американського дослідника Н. Смелзера, який визначає його як «сукупність ролей і статусів для задоволення певної соціальної потреби» . Одним із таких (соціальних) інститутів є система освіти, яка включає ресурси та ролі, необхідні для передачі знань і культурних цінностей від одного покоління до іншого. Ще одним важливим інститутом, до якого апелює авторитетний науковець, є сім’я, яка покликана відтворювати суспільство. Основне призначення економічних інститутів
— виробництво та розподіл товарів і послуг. Усю сукупність інститутів за еволюційною ознакою, тобто тими їх різновидами чи формами, які домінували в суспільстві впродовж тривалого історичного періоду
1 Sklair L. Sociology of the Global System.– Hemel Hempstead: Harvester Wheatsheaf, 1991.
— P. 17.
2. Beck U. Was ist Globalisierung?
— Frankfurt a M., 1998.
— Pp. 44
—45.
3
Норт Дуглас. Институты, институциональные изменения и функционирование экономики Пер. с англ. А. Н. Нестеренко; предисл. и науч. ред. Б. З. Мильнера.
— М.: Фонд экономической книги «Начала», 1997.
— С. 17.
4
Смелзер Н. Социология: пер. с англ.
— М.: Феникс, 1994.
— С. 79.
На першому рівні піраміди зосереджуються так звані архаїчні першонорми, які притаманні суспільству ще починаючи з прадавніх часів і включають різного роду табу, категоричні заборони на вбивство людей, людожерство тощо. Їх трансформація у релігійні норми та цінності позначає другий рівень піраміди, основою якого є релігійні вчення, вірування, заповіді. Наступний рівень регулятивних інститутів
— моральні та ідеологічні норми, які ініціюються соціальними групами чи державою і передували становленню цілісних правових норм, що юридично закріплюють і впорядковують усю сукупність інститутів (у формі приписів, регламентів, заборон, законів). Без сумніву, якість правових норм є визначальним чинником формування оптимальної і збалансованої соціальної структури суспільства.
Рис. 3.4. Піраміда регулятивних інститутів
Складено за даними: Бачинин В. А. Философия права и преступления
— Харьков: Фолио, 1999.
— С. 91.
