його існування, можна представити у вигляді піраміди регулятивних інститутів (рис. 3.4).
Сучасним інструментом, який дозволяє вивчити соціальну структуру суспільства, є теорія соціальної стратифікації, яка віддзеркалює наявність соціальної нерівності, розшарування у суспільстві, поділ людських ресурсів та соціальних прошарків за рівнем доходів і способом життя, за наявністю чи відсутністю привілеїв.
У сучасному загальнонауковому лексиконі для характеристики диференціації суспільства, крім терміна «клас», використовується поняття «страта» (від латинського
— stratum)
— суспільний шар, група людей, об’єднана якоюсь загальною соціальною ознакою (майновим, професійним рівнем, рівнем освіти і т. д.). У соціології цей термін уперше був використаний П. Сорокіним на означення диференціації певної сукупності людей (населення) на класи в ієрархічному ранзі. Стратифікація
— це визнання існування в суспільстві нерівності вертикального розшарування, вищих і нижчих прошарків
— страт.
Як елемент соціальної структури страта за виробничими та іншого роду критеріями (зайнятість, доходи, власність, побутові умови, освіта, психологічні риси, релігійні переконання, стиль поведінки і т. д.) визначає ті чи інші підходи в розумінні соціальної диференціації (стратифікації) суспільства. Під соціальною структурою в даному разі розуміють комплекс стійких і впорядкованих зв’язків між елементами соціальної системи, зумовлених відносинами класів та інших соціальних груп, поділом праці, характером різних соціальних інститутів.
Соціальна стратифікація (лат. stratum
— шар)
— поділ суспільства на вертикально розташовані соціальні групи і верстви (страти), які мають різний престиж, власність, владу, освіту тощо.
Теорія соціальної стратифікації виникла на початку 40-х років XX ст. Її основоположниками вважають американських соціологів Толклта Парсона, Роберта Кінга Мертона, К. Девіса та інших вчених, які вважали, що вертикальна класифікація людей і їх груп спричинена розподілом функцій у суспільстві. На їхню думку, соціальна стратифікація забезпечує виокремлення соціальних верств за певними важливими для конкретного суспільства ознаками: характером власності, розміром доходів, обсягом влади, освітою, престижем, національними та іншими рисами. Соціально стратифікаційний підхід є одночасно методологією і теорією
1) обов’язковість дослідження всіх верств суспільства;
2) застосування для їх порівняння єдиного критерію;
3) достатність критеріїв для повного і глибокого аналізу кожної з досліджуваних соціальних верств.
Соціальна стратифікація показує безперервний процес нерівності індивідів, родин, а то й цілих країн (шовінізм). Слід бачити чітку різницю між терміном «різниця» та «нерівність». Різниці
— це лише відмінність, а нерівність
— більш жорсткий термін. Так, різне становище
— не те саме, що нерівне. Різним може бути дохід, а прикладом нерівності можуть прислужити антоніми пан
— кріпак. Пан
— кріпак, фараон
— раб, президент
— сантехнік
— це приклади представників різних верств населення. Одначе, стратифікація є не лише методом виявлення верств конкретного суспільства, а й портретом цього суспільства. Простратифікувавши населення країни, можна виокремити страти (верстви), з яких воно складається. Тому стратифікація
— риса будь-якого суспільства.
Зрозуміло, що стратифікувати можна по-різному, залежно від ознак. Відповідно до цього і розрізняють «одновимірну стратифікацію», коли групи визначаються на основі якось однієї ознаки, і «багатовимірну стратифікацію», що здійснюється на основі багатьох критеріїв: доходу, багатства, влади, престижу тощо.
Слід додати, що доходи, влада, престижність професії, освіта визначають становище людини в суспільстві, її соціальноекономічний статус.
Згідно з цим соціологи типологізують соціальну стратифікацію на:
— економічну (за рівнем багатства й доходів);
— політичну (за рівнем доступу до політичної влади);
— освітню (за рівнем освіти);
— професійну (за престижністю професії).
Кожну з цих страт можна зробити у вигляді вертикальної вимірювальної шкали, де можна позначити суму доходу за місяць, рік, ранг посади, кількість років навчання, престижність професії і таким чином визначити своє становище у суспільстві.
У цілому основне поняття стратифікаційного підходу передбачає, що для будь-якого людського суспільства нерівний доступ до ресурсів і винагород є фундаментальним фактом. Завдяки закріпленню в законах, нормах і звичаях він перетворюється в соціальну нерівність між групами людей. У ході історичного розвитку
розгляду соціальної структури суспільства. Він сповідує такі основні принципи:
Становище людини або групи в тій або іншій ієрархії є загальним визначенням статусу. Статуси поділяються на «приписані», або успадковані, і «досягнуті», або придбані. Важливо обумовити, що приписані статуси (вік, національність) цікавлять економічну соціологію тільки в тому разі, якщо вони стають джерелом соціальних привілеїв (наприклад, якщо представники корінної національності обіймають кращі професійні позиції на ринку праці або якщо жінки отримують нижчу винагороду за труд порівняно з чоловіками), тобто коли вони заломлюються в досягнутих статусах.
Економічна стратифікація фіксується за допомогою таких критеріїв:
• розміри отриманих доходів;
• досягнутий рівень життя;
• масштаби накопиченої особистої власності;
• масштаби виробничого капіталу, що контролюється.
Особливість економічного статусу в тому, що він, як правило, може дістати кількісну (зокрема грошову) оцінку. Нарівні з власне економічним розшаруванням важливу роль у господарському житті відіграють:
• соціально-професійний статус (рівень утворення і кваліфікації, посадове становище і позиції на ринку труда);
• трудовий статус (умови і зміст праці, міра її автономії);
• владний статус (вплив, панування, авторитет).
Кожна людина (група) одночасно займає «сходинки» на безлічі соціальних сходів і належить, отже, відразу до безлічі страт. Відносна важливість того або іншого статусу (наприклад, бути власником майна, випускником університету або посадовою особою) залежить від багатьох чинників, починаючи від характеру суспільного устрою і закінчуючи специфікою конкретної ситуації. Незбіг рівня різних статусів індивіда або групи називають статусним розузгодженням (невідповідністю, або декомпозицією статусів).
Люди часто прагнуть не тільки до збереження, а й до зміни свого становища в соціальній структурі (зрозуміло, в кращий, на
останнє аж ніяк не усувається, а навпаки, набуває дедалі складніших і різноманітних форм. Сукупність відносно стійких стосунків диференційованих соціальних груп утворює соціальну структуру суспільства. Там, де структурна диференціація груп набуває ієрархічного характеру, виникає соціальна стратифікація, за якої розташування різних шарів (страт) у гранично спрощеному вигляді подібне геологічному нашаруванню в зрізі гірських порід.
— за критерієм зайнятості.
Стратифікаційні підходи виокремлюють щонайменше три засоби стратифікаційного аналізу.
1. За об’єктивними позиціями в суспільстві. Наприклад, групи робітників-шахтарів відрізняються від інженерно-технічного персоналу більш низьким рівнем освіти і кваліфікації, тяжкими умовами фізичної праці, що компенсується частково підвищеною оплатою та соціальними пільгами
2. За світоглядом та інтересами. Наприклад, шахтарі можуть усвідомлювати себе як «робітники» на противагу «начальству» або поділяти антиурядові настрої (учора по відношенню до комуністів, сьогодні
— до їх наступників).
3. За діями. Наприклад, створення робочого комітету і оголошення страйку означає спільну дію, що відрізняє шахтарів від інших, менш солідарних або інакше орієнтованих груп.
Серйозна проблема в тому, що схоже становище в суспільстві не гарантує наявності у людей однакових поглядів і інтересів. А збіг інтересів не означає, що люди діють схожим чином (випадок із шахтарями
— радше виняток, ніж правило). У першому випадку ми отримуємо «структуру позицій», у другому
— «структуру інтересів», а в третьому
— «структуру соціальних сил». І відповідно маємо три абсолютно різні картини.
Продемонструємо різноманітність стратифікаційних інструментів на прикладі виділення господарської еліти. Якщо, слідуючи за Р. Міллсом, ми використовуємо інституціональний підхід, то треба віднести до еліти людей, що очолюють великі господарські корпорації. Але якщо більш продуктивним здається «подвійний» підхід, що обстоюється Р. Далем, то нам доведеться вивчати конкретні механізми прийняття найважливіших економічних рішень. І виявиться, що формальні керівники не завжди потрапляють у число провідних постатей. Можна дотримуватися меритократичного принципу в стилі В. Парето і вважати, що еліта
їх погляд). Ця зміна виражається поняттям соціальної мобільності. Мобільність буває індивідуальна, сімейна, групова. Вона може бути горизонтальною, коли нове становище не міняє місця в соціальній ієрархії (наприклад, при переході з токарів до фрезерувальників чоловік залишається в одній і тій самій соціальній стратегії), і вертикальною, коли відбувається зміна ієрархічних позицій. Вертикальна мобільність у свою чергу може бути висхідною і низхідною. Скажімо, отримання університетського диплому є прикладом висхідної індивідуальної мобільності за критерієм формальної кваліфікації, а «масові звільнення» низхідної групової мобільності
З кожним із стратифікаційних критеріїв пов’язані особливі засоби детермінації і відтворювання соціальної нерівності. Характер соціального розшарування і засіб його фіксації в єдності утворять те, що ми називаємо стратифікаційною системою. Коли заходить мова про основні типи стратифікаційних систем, звичайно відповідно до поглядів англійського соціолога Ентоні Гідденса дається опис кастової, рабовласницької, станової і класової диференціації (рис. 3.5).
У контексті історичних типів соціальної стратифікації суспільства виокремлюються такі його ключові елементи:
1. Рабство. Воно було граничною формою нерівності, за якої одні люди володіли іншими. Щоправда, і рабство було неоднорідним залежно від періоду чи культури: в одному випадку раб перебував поза законом (класична форма рабства), в іншому
— йому відводилася роль слуги чи солдата.
Соціальна стратифікація
РабствоКастиСтаниКласи
Закритий тип: існують жорсткі перепони між верствами (стратами), які обмежують переміщення
Відкритий тип: можливі і бажані переміщення з одного класу в інші
Рис. 3.5. Історичні типи соціальної стратифікації
2. Касти. У різних регіонах поділ на касти має різні форми. Особливо характерний він для Індії. Як правило, межі між кастами дуже різкі, що практично виключає будь-яку соціальну мобільність. Каста пов’язана з індуїзмом і з ученням про «переселення душі». Сподівання на те, що в «наступному» житті його каста підвищиться, спонукає індивіда суворо дотримуватися певних суспільних норм.
включає найбільш сильних, енергійних і здібних управлінців. А якщо ми в цьому переконані, то застосовуймо культурологічний підхід І. Бібо, що еліту утворюють групи, які пропонують зразки ділової поведінки і творять економічну культуру, то коло «елітарних господарників» знову виявиться іншим.
3. Стани. Властиві вони європейському феодалізмові. До найвищого стану належали аристократи і вельможі. До нижчого
— духівництво, наділене значними привілеями. До третього стану
— вільні селяни, чиновники недворянського походження, купці й ремісники. Межі між станами не були такими різкими, як за кастової системи, а соціальне переміщення було можливим, хоча й складним.
4. Класи. Цей тип стратифікованого суспільства є головним об’єктом соціології марксизму. Її основоположник К. Маркс вважав класову структуру суспільства основою розвитку і змін, а виникнення класів пояснював економічними чинниками
— суспільним поділом праці, формуванням відносин приватної власності. В. Ленін застосовував багатофакторний аналіз класоутворюючих ознак: місце в системі суспільного виробництва, відношення до власності на засоби виробництва, роль у суспільній організації праці, розміри доходів та ін.
У сучасній науково-дидактичній літературі, окрім зазначеного вище, використовується більш широкий підхід до соціальної стратифікації суспільства, в рамках якого виокремлюються відповідні типи стратифікаційної системи суспільства.
В основі першого типу фізико-генетичної стратифікаційної системи лежить диференціація соціальних груп за «природними» соціально-демографічними ознаками. Тут відношення до людини або групи визначається статтю, віком і наявністю певних фізичних якостей сили, краси, спритності. Відповідно більш слабкі, що володіють фізичними недоліками, вважаються збитковими і займають принижене суспільне положення. У цьому випадку нерівність утверджується існуванням загрози фізичного насильства або його фактичним застосуванням, а потім закріпляються в звичаях і ритуалах.
Другий тип
— кастова система. В її основі
— етнічні відмінності, які в свою чергу закріпляються релігійним порядком і релігійними ритуалами. Кожна каста являє собою замкнену, наскільки це можливе, ендогамну групу, якій відводиться суворо певне місце в суспільній ієрархії. Воно є результатом відособлення функцій кожної касти в системі розподілу праці. Існує чіткий перелік занять, якими її члени можуть займатися: жрецькі, військові, землеробські. У зв’язку з тим, що становище в кастовій системі передається в спадок, можливості соціальної мобільності тут надто обмежені. І чим сильніше виражена кастовість, тим більше закритим виявляється дане суспільство.
Третій тип представлений станово-корпоративною стратифікаційною системою. У цій групі люди різняться формальними
— «ярмо» у вигляді податей або трудових повинностей. Важливо і те, що приналежність до стану часто передається у спадок, сприяючи відносній закритості даної системи.
Деяка схожість зі становою системою спостерігається в четвертому типі
— етакратичній системі. Диференціація між групами тут будується насамперед за їх становищем у владно-державних ієрархіях (політичних, військових, господарських), за можливостями мобілізації і розподілу ресурсів, а також за тими привілеями, що їх ці групи здатні витягувати зі своїх владних позицій. Ступінь матеріального благополуччя, стиль життя соціальних груп, як і престиж, що відчувається ними, пов’язані з формальними рангами, які ці групи займають у відповідних владних ієрархіях.
П’ятий тип
— соціально-професійна система, в якій групи діляться за змістом та умовами праці. Особливу роль виконують кваліфікаційні вимоги, що висуваються до тієї або іншої професійної ролі володіння відповідним досвідом, уміннями і навичками. Твердження і підтримка ієрархічних порядків у даній системі здійснюються за допомогою фіксуючих рівня кваліфікації і здатності здійснювати певні види діяльності. Дієвість кваліфікаційних сертифікатів підтримується силою держави або якоїсь іншої досить могутньої корпорації (професійного цеху). Самі сертифікати у спадок не передаються, хоч історія і дає приклади відступів від цієї норми.
Шостий тип
— класова система. У найбільш традиційному соціально-економічному трактуванні класи являють собою соціальні групи однорідних у політичному і правовому відношенні громадян. Відмінності між групами спостерігаються передусім у характері і розмірах власності на засоби виробництва та продукт, що проводиться, а також в рівні прибутків, що отримуються, і особистого матеріального добробуту. На відміну від багатьох попередніх типів приналежність до класів буржуа, пролетарів, самостійних фермерів і т. ін. не регламентується владою, не встановлюється законодавчо і не передається у спадщину (передаються майно і капітал, але не сам статус). У чистому вигляді класова система взагалі не містить жодних внутрішніх формальних перетинів (економічне досягнення успіху, накопичення власності автоматично переводить вас в більш високу групу).
(юридичними) правами, які в свою чергу жорстко пов’язані з їх обов’язками і перебувають від них у прямій залежності. Останні мають на увазі зобов’язання перед державою або корпорацією, закріплені формальним (законодавчим) порядком. Одні стани зобов’язані нести ратну або чиновницьку службу, інші
Сьому стратифікаційну систему ми назвали культурносимволічною. У ній диференціація виникає з відмінностей доступу до соціально значущої інформації, неоднакових можливостей її фільтрувати й інтерпретувати, здібностей бути носієм сакрального знання (містичного або наукового). У давнину ця роль відводилася жерцям, магам і шаманам, у середньовіччі
— служителям церкви, які складали основну масу письменного населення, в новий час
— науковцям, технократам і партійним ідеологам. Більш високе становище в даній системі мають ті, які мають кращі можливості для маніпулювання свідомістю і діями інших членів суспільства, які краще за інших можуть довести свої права на істинне розуміння, володіють кращим символічним капіталом.
Восьмий тип правомірно назвати культурно-нормативною системою. У ній диференціація побудована на відмінностях поваги і престижу, що виникають із порівняння зображень життя і норм поведінки, якими керується дана людина або група. Відношення до фізичної та розумової праці, споживчі смаки і звички, манери спілкування й етикет, особлива мова (професійна термінологія, місцевий діалект, карний жаргон)
— усе це лягає в основу соціального розподілу.
Нарешті, дев’ятий тип
— соціально-територіальна система, що формується внаслідок нерівного розподілу ресурсів між регіонами. Відмінності в доступі до робочих місць і житла, якісних продуктів і послуг, користування освітніми і культурними установами закріпляються адміністративними бар’єрами у вигляді паспортного режиму і прописки, державних кордонів, що лімітують мобільність людей і потоків товарів. Нівелюванню нерівності перешкоджають і такі економічні причини, як нерозвиненість ринку житла, висока ціна транспортних послуг і т. ін.
Перераховані стратифікаційні системи
— це «ідеальні типи» і не більше за те. Будь-яке реальне суспільство є їх складною комбінацією. І безглуздо зводити справу до якої-небудь однієї системи.
