Одним із найпринциповіших питань трансформації відносин власності є досягнення визначеності поняття «ефективного власника». У цілому проблема ефективного власника значною мірою пов’язана з макроекономічними умовами, оподатковуванням, наявністю ефективної системи виконання контрактних зобов’язань тощо. Поряд з тим парадоксальним для низки країн з трансформаційною економікою, у тому числі України, стало подвійне сприйняття самого по няття «ефективний власник». З одного боку, поширеним є погляд, згідно з яким «ефективний власник» ототожнюється з формальним приватним утримувачем великого або контрольного пакета акцій. Це не може не провокувати на формування державних стратегій штучного конструювання «ефективних власників», які насправді з цього ж погляду формальної логіки держави є далеко не ефективними: не сп лачують зарплату, податки, переводять за кордон активи і т. ін.
З другого боку, «ефективним» вбачається власник як конкретний економічний агент, що прагне до максимізації доходу витрат.
Розбіжності згаданих позицій, що виходять з розриву й зовнішнього протиставлення власності й управління, у практиці приватизації останніх років розв’язуються через процес концентрації власності. Дуже часто саме концентрована власність у різних формах визначається як основний механізм формування відносно «прозорої» системи корпоративного контролю, який забезпечує базу для реального впливу інвесторів і сам по собі посилює їх правовий захист.
Більшість країн із трансформаційною економікою законодавчо або на рівні ідеології, через обов’язкові схеми або спонтанно орієнтувалися на моде ль концентрованої власності, відводячи інсайдерам роль ідеологічних противаг. Як показує практика, результати реалізації ідеології ефективного власника є вкрай суперечливими, а попередні оцінки не можуть бути достовірними на рівні узагальнень. Для досягнення позитивного ефекту від її проведення потрібна адекватна державна політика практично на всіх напрямах економічних та інституціональних трансформацій.
Отже, проблема «ефективного власника» є достатньо значущою у процесі реформування економіки в постсоціалістичних країнах. Неоднозначними є підходи до змісту цього поняття.
Багатьма фахівцями звертається увага на невизначеність і багатозначність терміна «власник». Ще більш невизначеним і багатозначним є термін «ефективний власник». Адже в нього цілком переходить усі якості базового поняття «власність» і додається не визначеність, багатоплановість критеріїв «ефективності власності».
Нерідко виходять з тези про те, що «розщеплена», а тим більше «неспецифікована» (тобто без чітко визначених і закріплених за окремими суб’єктами правомочностей) власність явно неефективна. А чим більше ступінь концентрації «пучка правомочно-стей» у руках юридичної, а ще ліпше –– окремої фізичної особи, тим вище ефективність власності.
За такого підходу мо жна побудувати дуже своєрідну шкалу ефективності власності. Найефективнішою була б індивідуальна власність й індивідуальна трудова діяльність, що спирається на неї. Тут абсолютно всі правомочності концентруються в руках окремого суб’єкта, і немає жодних обмежень щодо їх викори-стання. Але з’являються визначені і досить істотні соціальні обмеження, пов’язані з включенням власника в «підприємство» як соціальну організацію. Це веде до того, що правомочності власника вже не тільки речові, а й зобов’язальні. Значно нижчою є ефективність корпоративної власності, навіть якщо контроль над акціонерним товариством перебуває в руках певної фізичної особи, яка володіє контрольним пакетом акцій; ще ни жче вона в разі, коли такий пакет –– у руках юридичної особи; і зовсім неефективна, коли бракує чітко визначеного контролю з боку «розщеплених» власників (і юридичних, і фізичних осіб). Своєю чергою, на таких підприємствах (без контролю реальних «зовнішніх» власників капіталу) ситуація краща, коли вся повнота влади концентрується в руках директорату; і значно гі рша, якщо владу треба поділяти з найманими працівниками, і зовсім погана, коли керівники змушені підкорятися будь-яким органам колективного самоврядування.
Шкала цілком логічна, але вже з першого погляду очевидні її неповноцінність і непридатність як реального індикатора ефективності власності. Це шкала ступеня концентрації правомочностей власності, але аж ніяк не її ефективності. Чи збігаються мі ж собою критерії «ступінь концентрації правомочностей» і «ефективний власник»? Очевидно, що ні. Адже інакше довелося б зробити висновок, що найефективнішою власність була б тоді, коли на неї спиралося підприємництво (індивідуальна трудова діяльність, докорпоративні дрібні частки підприємства), а найменш ефективною власність стала б тоді, коли підприємництво, базуючись на ній, досягло б найвищої проду ктивності (великі корпоративні підприємства з деперсоніфікованими відносинами власності). Це, звичайно, нонсенс, що відразу ж робить очевидною непридатність шкали концентрації правомочностей власності для виміру ефективності власності.
Тут слід виходити на достатньо важливу методологічну проблему: де варто шукати критерій ефективності власності — у визначених проявах самих відносин власності чи у їхньому впл иві на економічну результативність діяльності окремих підприємств і економічних систем? Напевно, навряд чи можна заперечувати, що соціально прийнятним і інструментально корисним тут може бути тільки «зовнішній» критерій — ступінь впливу тих чи інших специфікацій відносин власності на ефективність економічної діяльності.
Ефективнішою є не та власність, що більш «повна» чи, навпаки, біл ьш «розщеплена», а та, котра створює умови для ефективнішої економічної діяльності. Тільки на підставі аналізу стійкого взаємозв’язку між визначеними специфікаціями відносин власності й ефективністю економічної діяльності господарських організацій можна зробити визначений висновок про більшу чи меншу ефективність власності.
Здавалася б, економічна практика давно вже дала вичерпну відповідь на запитання, які особливості від носин власності ефективніші. Насправді заздалегідь відповісти тут не можна, і не останньою чергою тому, що багато чого залежить від конкретних умов. Так, специфікація власності, ефективна для малих підприємств, виявляється зовсім непридатною для великих корпорацій, і навпаки. Не останню роль відіграють і національні особливості. Скажімо, розщеплення відносин власності, яке забезпечує умо ви для високої ефективності економіки в соціокультурних умовах Японії, може виявитися вкрай неефективним у соціокультурних умовах Північної Америки, Англії, України тощо.
При цьому слід мати на увазі низку соціально-політичних стереотипів, ідеологічних штампів, крізь призму яких дають оцінки відносин власності ті чи інші політичні сили. Приміром, для ідеології часів соціалізму най більш ефективною вважалася державна власність, «кращою з гірших» — корпоративна, а найгірша — індивідуальна приватнокапіталістична. Для лібералів ліпшою, найефективнішою є індивідуальна приватнокапіталістична власність, «гіршою з кращих» — корпоративна, а зовсім неефективними і неприйнятними формами — колективна і державна. А от у деяких гілках неокласики вважаються найбільш ефективними індивідуальна, дрібногрупова і колективна форми власності, малоефективною — ко рпоративна і зовсім неефективною — державна.
Захисники наведених ідеологічних стереотипів можуть наве-сти безліч аргументів на їх користь, посилаючись при цьому і на певні економічні реалії. Приміром, прихильники індивідуальної приватної власності постійно підкреслюють, що тільки вона робить людину «власником». Це справді так. Але велика частина «власників» — консерватори з антипідприємницькою ментальні-стю. І якби в економі чному житті будь-якого суспільства домінували суб’єкти господарювання з переважною діловою орієнтацією «власників», воно було б приречено на застій.
Символом підприємництва часто вважають інший, набагато менший за своєю чисельністю різновид дрібних підприємців — сміливих, схильних до ризику, «авантюрних» інноваторів, котрі постійно здійснюють мікрореволюції у виробництві, протиставляючи їх держа вним і корпоративним бюрократам. Але якщо така «авантюрність» соціально корисна і надзвичайно бажана в сегменті дрібних венчурних підприємств, то в діловій поведінці керівників великих і найбільших корпорацій зовсім неприйнятна й неефективна. Для того щоб інноваційне підприємництво впливало на інтенсифікацію економічного розвитку, необхідні серйозні зусилля компетентних бюрократів-організаторів щодо оформлення, тиражування і налагодження масового виробництва нововведень.
Різну роль у забезпеченні високої продуктивності підприємств відіграє ступінь повноти правомочностей, якими оперують його «власники». Адже для ефективної діяльності підприємства важливі не тільк и ті можливості, що відкриває більш-менш повна концентрація правомочностей для розпоряджання й управління, а насамперед те, як і з якою метою використовуються ці правомочності. На рівні невеликого підприємства, де підприємець орієнтовно є і власником, і вищим менеджером, проблеми правомочностей узагалі не має. Але тут надзвичайно актуальним є питання про те, як використову ються ці правомочності. Крах більшості нових невеликих підприємств уже в перші роки їхньої діяльності свідчить про те, що далеко не кожен «власник», що володіє повним і неподільним «пучком правомочностей власника» є «ефективним власником».
Сьогодні ніхто не може стверджувати, що господарська діяльність власників малих підприємств із повним «пучком прав влас ності» ефективніша, ніж діяльність керівників аналогічних підприємств, що мають організаційно-правовий статус господарських товариств, хоч тут правомочності власника вже якоюсь мірою розщеплені і всевладдя керівника істотно обмежене. Можна, звичайно, припустити, що обмеження всевладдя керівника може дещо знизити ступінь реалізації потенційних можливостей ініціативного й талановитого підприємця, але ці ж обмеження деякою мірою «підстраховують» підп риємство від тих втрат і навіть можливого краху, що пов’язані з «правильними» діями не надто компетентного «творчого власника». І якщо економічний і соціальний збиток від сваволі й некомпетентності власників у малому бізнесі не такий уже й великий, навіть у разі краху окремих підприємств, то зовсім інша ситуація на вели ких і найбільших підприємствах. Тут ціна сваволі й некомпетентності власника може зачіпати інтереси безлічі осіб, пов’язаних з діяльністю великої корпорації, а нерідко і суспільства в цілому. Тому розосередження влади у середньому і великому бізнесі, за всіх пов’язаних з цим витрат і проблем, є життєво необхідною умовою функціонування корпоративного се ктору економіки.
Значні інвестори й вищі менеджери, звичайно, з розумінням ставляться до обмеження в контролі й управлінні, що пов’язані з цим розщепленням, але намагаються сконцентрувати якнайбільше правомочностей в одних руках. Ця небезпека, пов’язана з такою концентрацією, набагато більша, ніж ті можливі переваги, що їх вона може дати (тут ситу ація якоюсь мірою аналогічна проблемі поділу влади в політичній системі). Річ у тім, що талановитий керівник може реалізувати свій творчий і організаторський потенціал, свої інноваторські ідеї через механізм поділу правомочностей, хоч і з певними додатковими затратами зусиль, деякою втратою темпу і часу. Проте буде поставлена перешкода для некомпетентних керівників, здатних розвалити пі дприємство. Історія підприємництва знає чимало прикладів, коли, спираючись на корпоративні механізми поділу влади, вдавалося відсторонити від неї «власників», діяльність яких могла призвести до загибелі організації. Приміром, менеджери і службовці американської корпорації «Форд-мотор» одержали «другий подих» і змогли істотно зміцнити конкурентні позиції фірми тільки тоді, коли їм удалося позбутися «власницької», але волюнтаристської й некомпетентної влади Генрі Форда, що, за свідченням одного з колишніх вищих менеджерів цієї фірми Якокки, влаштовував бійню, перетворюючи компанію на пекло, тільки тому, що йому так захотілося. Існує думка (взагалі — це центральна дилема), що розпорошення власності –– це завжди погано («неефективний власник»), а наявність великого інвестора, здатного здійснювати контроль, — це добр е («ефективний власник»). Доволі поширеним є також погляд, що «ефективний власник» — це окрема людина чи група людей, що володіють контрольним пакетом акцій і несуть відповідальність за результати роботи об’єкта господарювання. Однак наявність великого пакета акцій у руках будь-якого інституціонального інвестора аж ніяк не є свідченням того, що у певного підпр иємства є ефективний власник. Тут ще більшого значення, ніж у разі з індивідуальним власником, набуває цільова орієнтація і мотивація інвестора.
Варто враховувати, що раціональний економічний сенс поняття «ефективне використання власності» може мати зовсім різне трактування для зовнішнього інвестора і для підприємства, в яке він інвестував свої кошти. Зокрема, з погляду інвестиційног о фонду «ефективний власник» — це вміння так вкладати і гнучко маніпулювати коштами фонду, щоб вони давали максимальний прибуток. З позиції підприємства «ефективний власник» –– це вміння так використовувати ресурси, в тому числі й інвестиції банків, фондів, щоб вони забезпечили довгострокову конкурентоспроможність і виживання фірми, максимальну реалізацію її виробничо-технічного й соціального потенціалу. Ці два інтереси не завжди легко узгоджуються між собою. Тому досягнутий завдяки концентрації акцій більший обсяг правомочностей, з одного боку, дозволяє корпорації більш успішно реалізувати свій інтерес, а з другого –– може виявитися згубним для інтересів іншої корпорації.
Отже, «ефективний власник» стосовно до окремого підприємства передбачає такий характер вз аємодії між основними суб’єктами, причетними до його діяльності, що дозволяє найефективніше використовувати його виробничо-економічний і соціальний потенціал у конкурентній боротьбі з іншими виробничими організаціями на національному і світовому ринках. Сьогодні немає однозначного набору критеріїв такої ефективності. Часто вважають, що зручний, простий і зрозумілий універсальний показник такої ефективності — прибутковість. Але тут варто врахову вати чинники, що впливають на динаміку прибутковості. Можна вилучати якийсь час високий прибуток і водночас створювати умови для краху підприємства в недалекому майбутньому. Тому прибуток використовується лише як один з показників ефективності в комплексі з іншими: динамікою конкурентних позицій на ринках, довгостроковою інвестиційною й інноваційною політикою, нагромадженням «соціального капіталу» і збільшення м ступеня його використання тощо.
На невеликих підприємствах специфіка таких відносин порівняно проста. Тут головне значення має фігура господарського лідера — «власника» чи «першого» керівника, а також наявність певних «витрат», що захищають підприємство і його персонал від деспотизму (на підприємствах з «господарською» владою) чи браку організаторських здібностей, від марнотратства і зловживань (на підприємствах з «менеджерською» владою).
Значно складнішими і різноманітнішими виглядають відносини власності на середніх і особливо великих підприємствах. Тут малоймовірна та й небажана абсолютна концентрація правомочностей у руках окремої особистості чи юридичної особи. Правилом тут є певне розщеплення правомочностей між окремими суб’єктами підприємницької діяльності й визначеність взаємозв’язків і взаємодії мі ж ними у процесі реалізації цих правомочностей. Навряд чи можлива якась єдина, універсальна модель цього оптимального розщеплення і взаємозв’язків. Як водиться, кожна з відомих типових моделей, сформованих у ході історичного розвитку корпоративного підприємництва, має свої «плюси» й «мінуси» з погляду створення умов для найбільш ефективного функціонування окремих підприємств.
Так, у ко рпораціях, де зовнішній інвестор має юридичне право ефективно контролювати їх діяльність, менше можливостей для зловживань і некомпетентної чи авантюрної політики вищих менеджерів, але існує велика небезпека зловживань з боку зовнішніх інвесторів, менше простору для реалізації підприємницького хисту талановитих менеджерів, менше визначеності і стабільно-сті в їхньому статусі тощо. Якщо ж прав а власників капіталу «розпорошені» і вони не мають можливості ефективно контролювати вищих менеджерів, то, по-перше, створюються сприятливі умови для повної та безперешкодної реалізації творчого підприємницького й організаторського таланту вищих менеджерів, посилення їхньої внутрішньої мотивації. А по-друге — це сприятливі умови для можливих зловживань з боку керівників підпр и-ємства, безгосподарності, безвідповідальності, недостатньої уваги до економічної ефективності використання ресурсів.
У зв’язку з цим важливою проблемою корпоративного підприємництва є формування, «налагодження» і постійне коригування перманентних ситуацій, «співвідношення сил» і умов відносин між основними елементами корпоративного «силового чотирикутника», а також із зовнішнім соціальним середовищем, що забезпечує сприятливі умови для ус пішного функціонування і розвитку. «Ефективний власник» тут не стільки певна особистість, скільки визначена якість взаємозв’язків і взаємовідносин між різними суб’єктами економічної діяльності.
Не можна погодитися з поширеною думкою про те, що «ефективний власник» можливий тільки за наявності контрольного пакета акцій. У такому разі один із суб’єктів домінує в корпоративній ве ртикалі. Це не стільки позитивна, скільки потенційно небезпечна ситуація з погляду впливу на ефективність підприємництва. Більш оптимальним є таке становище, коли кожний із суб’єктів зацікавлений у контролі і має для цього достатню юридичну можливість, і водночас не має можливості нав’язати свою позицію і блокувати право на контроль з бок у інших суб’єктів. Це може бути за умови, коли щонайменше два з трьох основних суб’єктів мають по 20—25 % акцій, що цілком достатньо для заінтересованого контролю, але недостатньо для домінування. Що ж стосується менеджерів, то вони в будь-якому разі відіграють ключову роль в управлінні. І для того щоб обстоювати св ої професійні інтереси, їм не так уже й важливо мати вагомий пакет акцій. Важливо, щоб в інших «центрах сили» не було можливості нав’язати їм свою волю. У такому разі рішення приймаються на основі обґрунтування і переконання з метою досягнення консенсусу. І менеджери як професіонали мають можливість домогтися прийняття своїх пропозицій. Якщо «ефективний власник» на мікрорівні — це така система взаємозв’язків і взаємодії між суб’єктами, причетними до підприємницької діяльності в рамках окремих підприємств, що забезпечує розвиток останніх в умовах ринкової конкуренції, то «ефективний власник» на макрорівні — така система регуляції взаємовідносин між основними суб’єктами господарювання, що перебуває в оточенні соціально-економічного се редовища і держави та забезпечує максимальне використання і динамічне нарощування економічного потенціалу країни. «Ефективний власник» на макрорівні не є сума «ефективних власників» на мікрорівні. Без «ефективних власників» на мікрорівні не може бути «ефективного власника» на макрорівні. Але наявність безлічі «ефективних власників» на мікрорівні ще не гарантує автоматично «ефективного власника» на макр орівні. Тут вирішальну роль відіграє якість системних зв’язків та ефективних інститутів. Низька якість таких зв’язків може звести нанівець діяльність «ефективних власників» на мікрорівні.
Отже, концепція «ефективного власника» містить результати аналізу структури взаємозв’язків і взаємовідносин між підприємствами з різними організаційно-правовими формами, що забезпечує економічній системі максимальний синергетичний ефе кт. Формується вона і через механізм ринкового саморегулювання (стихійний добір і виживання найбільш ефективних підприємств і визначених типів взаємозв’язків між ними), і через цілеспрямоване непряме макрорегулювання (кредитно-фінансова і фіскальна політика), і через організаційнорозпорядницьку діяльність державних органів влади, і через розвиток відповідної економічної і соціальної інфраструктури, і через фо рмування певних ідеологічних цінностей, культурних норм, традицій тощо. Найважливішим зі складників цієї концепції є проблематика партисипативного управління.
