Posibniki.com.ua Економіка Трансформаційна економіка 3. ПРИВАТИЗАЦІЯ: ЇЇ ШЛЯХИ, ЕТАПИ, СУПЕРЕЧНОСТІ


< Попередня  Змiст  Наступна >

3. ПРИВАТИЗАЦІЯ: ЇЇ ШЛЯХИ, ЕТАПИ, СУПЕРЕЧНОСТІ


Необхідність та сутність приватизації певної частини об’єктів суспільної власності зумовлюється рядом об’єктивних обставин. Насамперед необхідністю ліквідувати суперечність між реальним і формальним усуспільненням виробництва, штучно нав’язану економіці адміністративно-командною системою у процесі насильницького формування суспільної власності. Суть цієї ірраціональної суперечності виявилася в тотальному одержавленні економіки, тобто в підпорядкуванні державі як об’єктів володі ння, розпорядження і використання не тільки тих підприємств, що утворюють інфраструктуру народного господарства і забезпечують його функціонування як цілого (енергетика, зв’язок, транспортні системи тощо), а й величезної кількості великих, середніх і дрібних (аж до майстерень для ремонту взуття) підприємств сфер матеріального виробництва і послуг, у яких рівень ус успільнення праці й виробництва реально не досяг загальнонародного, тобто не «працює» на функціонування економіки як цілого.

Одержавлення таких підприємств, тобто їхнє формальне усуспільнення, своїми наслідками мало, по-перше, відчуження робітників та службовців цих підприємств від засобів і результатів виробництва, і, по-друге, підрив матеріальної зацікавленості працівників в ефективному господарюванні. То му поряд з роздержавленням приватизація державних підприємств, у яких рівень реального усуспільнення праці і продукту не досяг загальнонародного рівня, є об’єктивно необхідним напрямом здійснення радикальної економічної реформи, що має за свою кінцеву мету з’єднання праці та власності як основи високоефективного виробництва, зростання добробуту народу, формування суспільства соціальної справедливості. Приватизація одер жавлених підприємств означає ліквідацію їх як об’єктів суспільної власності.

Суттєва різниця між роздержавленням та приватизацією полягає в тому, що роздержавлення зводиться до наділення трудових колективів правомочностями володіння, розпорядження та використання майна підприємств, які є власністю усього народу, тоді як приватизація означає перехід не лише володіння, розпорядження та використання, а й прина лежності об’єктів загальнонародної (державної) власності до окремих індивідів та груп осіб, тобто усунення суспільної власності як такої, її перетворення у різні форми приватної власності.

Роздержавлення і приватизація є двома основними шляхами не лише утворення різних форм власності, а й співіснування і конкуренції між ними в ринкових умовах. Процес приватизації є характерним як для країн з висо корозвинутою економікою, так і для всіх інших. країн різних континентів розробили власні програми приватизації. Водночас даний процес у різних країнах має спільні риси: об’єкт приватизації передається у власність суб’єкта, який запропонував за нього найбільшу ціну і кращий варіант його подальшого функціонування.

При цьому шляхи та способи приватизації, як свідчить практика, не можуть бути єдиними для різних підприємств (можливі різноманітні поєднання платної і сертифікатної, масової та одиничної, через вик уп, аукціони тощо). Важливо створити власну, що прийнятна лише для України і максимально враховує її національні особливості, збалансовану систему трансформації відносин власності, оскільки механічне копіювання навіть успішно діючої в інших країнах системи приречене, зрештою, на крах.

Однак, слід зауважити, що будь-яке посилання на передовий досвід приватизації у західних країнах вимагає зва женого підходу, оскільки: по-перше, механізму масової приватизації в таких масштабах не існує; по-друге, обсяги приватизації в західних країнах та її темпи досить незначні. Наприклад, у Великій Британії на продаж десятої частини усіх виробничих потужностей державі було потрібно більше десяти років, крім того вона продавала в приватну власність насамперед те, що свого часу вик упила у підприємців, тобто розпоряджалася своєю власністю. Приватизації підлягають навіть високорентабельні підприємства, оскільки існує велика конкуренція з боку національних та іноземних компаній тощо. У східноєвропейських країнах (зокрема, у Польщі) протягом тривалого часу діяли опозиційні уряду організації, що мали можливість підготувати альтернативну політичну еліту; існувала приватна власність на землю, чо го не було в Україні; не була розхитана промислова структура; перед цими країнами не стояла проблема конверсії оборонної промисловості в таких обсягах, як в Україні, тощо.

Щодо крупних і середніх підприємств, то існує й інший підхід щодо їх приватизації, який полягає у пропагуванні повного їх переходу у власність трудових колективів, тобто перетво рення в акціонерні товариства закритого типу. Подібні підприємства нерідко замикаються «самі на собі», що на практиці призводить до економічного застою. Безсумнівно, право володіти підприємством має трудовий колектив, але водночас підприємство має бути відкритим для вливання нових свіжих сил, здатних змусити його працювати по-новому і більш ефективно. В іншому разі стагнаці йні процеси зруйнують підприємство і всю економіку. Проте однією з особливостей приватизації в Україні є те, що створення акціонерних підприємств відкритого типу реально лише посилює її номенклатурний зміст.

У Російській Федерації було лише три основні способи приватизації великих та середніх підприємств: 56 % — пільговий продаж акцій приватизованого підприємства «інсайдерам» (його менеджменту та рядовим співробітникам); 10 %

— ваучерна приватизація з рівним доступом (приватизація шляхом продажу або видачі ваучерів без спеціальних пільг для адміністрації та співробітників підприємств при їх обміні на акції) та державна власність — 34 %. Хоча більшість російських підприємств була приватизована за допомогою ваучерів, результатом був саме пільговий продаж інсайдерам завдяки привілеям, які вони отримали в ході пр иватизації.

Що ж стосується, наприклад, Естонії, то у неї виявилось більше способів національної приватизації, в тому числі реституція — 10 % (на що необхідно було зробити певну ставку у ході приватизації в Україні) та продаж аутсайдерам — 60 % загальної кількості приватизованих підприємств (рис. 7.4).

Рис. 7.4. Способи приватизації підприємств в Естонії

Рис. 7.4. Способи приватизації підприємств в Естонії

Певного значення в Україні набули й інші форми, пов’язані з викупом підприємства працівниками або з наданням на пільгових умовах певної частки акцій підприємства, що приватизується. Як свідчить досвід, приватизація може проводитись більш ефективно, якщо створити різноманітні механізми її реалізації — добровільний викуп підприємств своїми трудовими колективами, вільний продаж іншим громадянам і юридичн им особам, у тому числі і на конкурсних засадах. Разом з тим необхідно наголосити, що форма приватизації через проведення аукціону або на конкурсній основі не відповідає інтересам більшої частини населення України, а лише влаштовує найбільш «активну» його частину, що має необхідні матеріально-фінансові можливості.

Критеріями проведення приватизації в Україні є: ? підвищення ефективності виробництва; стимулювання обсягів виробництва та зміна на краще економічної ситуації в країні; ? прискорення науково-технічного прогресу; ? оздоровлення фінансової системи держави; ? посилення мотивації раціонального господарювання; ? досягнення більшої соціальної справедливості.

Соціально-технологічні передумови приватизації ілюструє схема на рис. 7.5.

Рис 7.5. Передумови приватизації в Україні

Рис 7.5. Передумови приватизації в Україні

Процес приватизації своїми наслідками повинен мати формування (відновлення) різних форм приватної власності шляхом безкоштовної передачі та повного або часткового продажу державного майна у приналежність окремим особам, групам осіб та колективам підприємств; формування на цій основі широкого прошарку власників як чинника соціальної стабільності суспіль-ства; відновлення становища трудівника як власника практично в ме жах будь-якої форми власності.

Серед цілей приватизації є і цілком прагматичні, і такі, що безпосередньо не пов’язані з реформуванням відносин власності. Одна з них полягає в тому, щоб за рахунок продажу державних підприємств отримати кошти, якими можна було б хоч частково «латати дірки» у величезному бюджетному дефіциті. Інша спрямована на стимулювання ін вестиційних процесів як найважливішого чинника структурних змін. При цьому соціальні аспекти приватизації повинні відігравати роль не лише стимулів або обмежень, що амортизують експансію приватного капіталу, а й бути органічною складовою цілей приватизації у поточному і стратегічному вимірах.

Власниками у результаті процесів роздержавлення та приватизації в Україні можуть бути: ? все населення країни; ? все дорос ле населення країни; ? працівники об’єктів, які приватизуються; ? спроможні придбати такі об’єкти; ? ті, хто можуть та хочуть ефективно та відповідально керувати власністю.

Принципи, які мають лежати в основі розроблення Державної програми приватизації, такі

Рис. 7.6. Державна програма приватизації Ініціаторами приватизації можуть бути:

— органи спеціальної державної служби приватизації;

— вітчизняні й іноземні фізичні особи;

— вітчизняні й іноземні юридичні особи (колективи підприємств включно).

Лімітуючі приватизацію обставини:

— структурна нерівновага економіки (відсталий виробничо-технічний потенціал);

— гранична замонополізованість економіки;

— нестабільність цін, велика інфляція;

— супутні приватизації матеріальні витрати.

Учасники пр иватизації:

— фізичні та юридичні особи, що бажають набути права власності на засоби виробництва;

— власник майна, що приватизується (що являє орган управління);

— посередники.

Серед можливих видів (способів) приватизації вирізняють примусову, стихійну, платну, безкоштовну, сертифікатну, масову, одиничну, шляхом викупу, через аукціони, різноманітні їх поєднання тощо.

Види приватизаційних цінних паперів в Украї ні наведено на рис. 7.7.

Рис. 7.7. Приватизаційні цінні папери в Україні

Рис. 7.7. Приватизаційні цінні папери в Україні

Здійснення приватизації повинно відповідати низці загальних обов’язкових вимог:

1. Упорядкування юридичних прав власності і фактичного права розпоряджатися нею.

2. Використання вже у перехідний період стимулів, що надають можливість працювати за критеріями ринкового господарства.

3. Мінімізація передумов зловживань у процесі приватизації.

4. Пошук оптимального вирішення питання капіталомісткості внутрішнього ринку.

5. Створення умов, що забез печують заінтересованість населення у приватизації, та підтримання такого інтересу в процесі її проведення.

Етапи приватизації

З погляду авторів фундаментальної праці «Перехідна економіка», процес приватизації в Україні залежно від форм і методів умовно можна поділити на чотири основні етапи:

1. Передприватизаційний етап (1988

—1992 рр.).

2. Етап індивідуальних технологій (1992—1994 рр.).

3. Етап масової приватизації (1995—1998 рр.).

4. Етап індивідуальної грошової приватизації (початок 1999-х рр.).

Перший етап розпочався у 1988 р. у межах колишнього СРСР з дозволу приватного підприємництва у формі кооперативів. У 1991 р. в Україні було прийнято комплекс законів, що створило правове поле для приватного підприємництва. За слабкого державного контролю приватний капітал почав активно зростати, оскільки практично кожний суб’єкт підприємництва розвивав одночасно легальну й тіньову частини свого бізнесу. Дрібні капітали шукали ніші на нерозвинутому ринку споживчих товарів і послуг. Середні й великі (за українськими масштабами) в основі свого зростання мали нееквівалентний обіг між державним і приватним секторами економіки на користь останнього. У 1991—1993 рр. цей процес був напівлегальним.

Тисячі так званих малих підприємств були організовані як дочірні фірми великих державних підприємств і відомств або створюва-лися через підставних осіб менеджерами вищого рівня. До цього руху були залучені раніше створені кооперативи. У 1993 р. «малі підприємства» разом з монопольними торговими і фінансовими фірмами державно-приватної форми власності були каналами привла-снення не тільки прибутку, а й державного майна. Під впливом законодавчих змін цей процес перейшов у «тінь», став більш винахідливим. Однак описана схема й нині є важливим чинником первинного нагромадження великого приватного капіталу в Україні.

У цей період поширилися колективістські методи приватизації, нерозвиненого орендного законодавства. Великі підприємства викуповували об’єднання працівників (організації орендарів) за кошти самих підприємств. Зародився конфлікт між орендним і приватизаційним законодавством, який на етапі масової приватизації було розв’язано на користь останнього.

На другому етапі приватизовано 11 тис. об’єктів, однак передбачених першою програмою приватизації темпів не було досягнуто. Деформувалася структура приватизаційного процесу, зокрема співвідношення малої та великої приватизації. Більше половини підприємств, що перейшли у недержавний сектор економіки за 2,5 року, становили середні та великі підприємства. Процес приватизації почав поширюватися у нетрадиційних напрямах. На відміну від інших країн, торгівля, побутове обслуговування та громадське харчування не стали сферами першочергової приватизації. Об’єктами її були промислові гіганти, підприємства-монополісти (як правило, ті, що оформили оренду з правом викупу). Вони належать до галузей, приватизацію яких планувалося здійснити пізніше — у ході формування зрілої ринкової інфраструктури.

Процес приватизації відбувався повільно, без очікуваного динамізму. Більшість приватизаційних процедур здійснювалася за ініціативою знизу і значною мірою на умовах трудових колективів. Зміна форми власності має вигляд «точкової» приватизації випадкових об’єктів. Хаотичне скорочення державного сектору часто руйнувало технологічні та господарські зв’язки, посилювало і без того кризову ситуацію.

У 1994 р. була спроба надати приватизації масового характеру. Розроблено технологію приватизації «двох хвиль», яка мала забезпечити безперервну, суворо за графіком процедуру приватизації. Поки одна група підприємств перебувала у процесі приватизації, тривала підготовка (переведення в акціонерну форму) наступної групи, тобто мав забезпечуватися конвеєр підприємств для масової приватизації. Цю ідею не було реалізовано через недостатнє законодавче забезпечення, а також унаслідок невиконаних завдань щодо корпоратизації підприємств.

На третьому етапі середньорічні темпи приватизації зросли більш як у 2,5 раза. За 4 роки (1995—1998) було приватизовано майже 50 тис. об’єктів.

У проведенні масової приватизації значну допомогу надали міжнародні організації. Проект малої приватизації здійснювався за участю Міжнародної фінансової корпорації (МФК) — члена групи Світового банку. Активізація приватизації малих підприємств розпочалася наприкінці 1994

— на початку 1995 р. з виходом указів Президента України про її прискорення. Внаслідок цього у приватну власність було продано більш як 90 % підприємств торгівлі, сервісу і громадського харчування.

Середньорічні темпи малої приватизації за цей період зросли у 2,8 раза. У 1995—1998 рр. змінили форму власності 40,4 тис. малих підприємств. Середньорічні темпи приватизації великих та середніх підприємств зросли майже у 2 рази. За цей період приватизовано 8,1 тис. таких об’єктів.

У 1999 р. з прийняттям четвертої Державної програми приватизації стартував її четвертий етап — переважно індивідуальна грошова приватизація.

До об’єктів, які підлягають приватизації, віднесено нові складні комплекси: машинобудування, транспорт, зв’язок, переробку нафти і газу.

Запропоновано індивідуальний підхід до приватизації, що передбачає підвищення інвестиційної привабливості об’єктів та ліквідності емітованих цінних паперів завдяки застосуванню процедури реструктуризації організаційної структури підприємств та їх боргів.

Нововведенням стало значне розширення кола фінансових організацій, які беруть участь у продажі об’єктів приватизації. Крім традиційного продажу на фондових біржах, аукціонах і конкурсах пакети акцій можуть бути продані:

— на міжнародних фондових ринках (згідно з правилами їх функціонування);

— через торговців цінними паперами на основі договору з ними;

— за прямими міжнародними договорами (згідно з процедурою, встановленою Кабінетом Міністрів України). На цьому етапі Фонд державного майна України керувався принципом продажу максимально можливих пакетів акцій.

З метою пожвавлення процесу приватизації Верховна Рада України прийняла Закон України «Про Державну програму приватизації на 2000

—2002 роки». Відповідно до цього стратегічного напряму ринкових реформ в Україні нагальним стає вдосконалення відносин власності: проведення винятково грошової приватизації з механізмами залучення інвестицій на підприємства, поповнення їхніх оборотних коштів; передприватизаційна підготовка стратегічно важливих об’єктів; продаж підприємств разом із земельними ділянками; післяприватизаційний супровід та удосконалення механізмів управління державними корпоративними правами.

Державною програмою приватизації заборонено зменшувати кількість підприємств, що є передумовою стабільності у здійсненні приватизаційних процесів. Крім того, постановами Кабінету Міністрів України розблоковано кілька десятків закріплених за державою пакетів акцій, у тому числі контрольних пакетів стратегічних підприємств та пакетів акцій об’єктів агропромислового комплексу, з метою їх пропозиції до продажу.

Суперечності процесу приватизації у постсоціалістичних країнах

Досвід та здобутки початкового етапу приватизації в Україні довів таке:

1. Не можна керуватися принципом швидкості у процесі передавання державної власності. Державна власність здатна вирішувати певні завдання ефективніше, ніж приватна власність.

2. Державну власність варто передавати у приватні руки лише за умови, якщо угода про приватизацію буде оптимізована з макроекономічного погляду і якщо буде гарантія того, що новий в ласник поведе цю справу краще, ніж колишній.

3. Не можна передавати будь-кому власність без гарантій фінансових (вагома грошова застава у формі плати за титул власності), правових (включаючи кримінальну відповідальність за порушення законів і зловживання) і моральних (формування атмосфери суспільної нетерпимості до тих, хто недбайливо господарює) за ефективне її використання.

4. Не мо жна покладатися на автоматизм, стихію ринкового саморегулювання у процесі формування ефективних власників. Передавати майно потрібно тільки тоді, коли вдалося підібрати таких покупців, що заінтересовані в ефективному функціонуванні й розвитку підприємства і які матимуть необхідні організаційно-правові можливості для контролю за його діяльністю. Навряд чи може з’я витися віра в успіх протилежного перебігу подій, тобто коли спочатку продаються акції всім і кожному в надії на те, що згодом раптом з’явиться той, чий голос почують керівники підприємства.

Держава повинна передавати підприємства тільки в надійні руки, адже в кінцевому підсумку саме вона і сьогодні, і завтра, і в н айвіддаленішому майбутньому несе й нестиме відповідальність за ефективність функціонування і розвитку національної економічної системи. Тому їй немає ніякого резону поспішати з «розпродажем» майна без урахування постприватизаційних соціально-економічних наслідків, так само як немає сенсу тримати у своїх руках безпосереднє керування будь-якими підприємствами, якщо є можливість перекласти цю турботу з користю для су спільства на плечі приватного власника.

Водночас протягом тривалого перехідного періоду держава повинна забезпечити ефективне керування державними і напівдержавними підприємствами, а також дійовий контроль за діяльністю приватних підприємств. Одне з найневідкладніших завдань сьогодні — якнайшвидше покінчити зі станом «нічийності», «безвідповідальності» в управлінні підприємствами і «розімкнути» той паразитичний симбіоз між держ авними і приватними підприємствами, що виник на початку «перебудови», коли приватні підприємства одержали особливі пільги, а державні стали розглядатись як приречені «на відмирання». Формування оптимальних взаємозв’язків між «приватним» і «державним» –– це одна з найважливіших і непростих проблем, що стоять перед постсоціалістичними країнами.

Ступінь розвиненості ринкових відносин, інституціональної й факторної стру ктур економіки зумовлює істотні розбіжності в підходах до приватизації. Серед них, очевидно, особливо варто виокремити дві моделі — постсоціалістичну та постіндустріальну (табл. 7.1).

Таблиця 7.1

ПОСТСОЦІАЛІСТИЧНА ТА ПОСТІНДУСТРІАЛЬНА МОДЕЛІ ПРИВАТИЗАЦІЇ

Моделі Складники Постсоціалістичн Постіндустріальна
Трансформа ція відносин ? передбачається, що приватизація формує остаточну структуру ? приватизація розглядається як початковий етап
власності власності; ? домінує формальна сторона передавання права власності; ? значна питома вага участі держави в акціонерній власності; ? корпоративна власність формується «явочним порядком», за несформованого фондового ринку і правового поля; ? переважає «паперова» корпоратизація, реальне інвестування незначне; ? серед суб’єктів власності домінують (крім держави) фізичні особи; ? основна мета — забезпечення прибутковості і дивідендів реструктурування власності; ? формується ефективний власник; ? участь держави в акціонерній власності, як правило, незначна; ? корпоративна власність формується за сформованого фондового ринку і правового поля; ? переважає «грошова» корпоратизація, реальне інвестування; ? серед суб’єктів власності домінують юридичні особи; ? основна мета — забезпечення розширеного відтворення й утримання поля ринкової влади
Економічна влада ? зосереджена на рівні вищого управлінського персоналу; ? погроза «перехоплення влади» виходить від державних владних структур; ? базується не стільки на контрольному пакеті, скільки на авторитарних діях директорату ? базується на контрольному пакеті акцій і прихованих можливостях його «перехоплення»; ? зосереджена на рівні директорів і власників великих пакетів акцій; ? погроза «перехоплення» влади постійна
Корпоративн е управління ? значна частина старого управлінського персоналу залишається на своєму місці; ? однозначна ієрархія згори вниз, невідповідність між владою і відповідальністю, дефіцит довіри між управлінським персоналом і службовцями; ? ухиляння від ризику ? заміна більшої частини управлінського персоналу; ? комбінація «згори вниз» і «знизу вгору», двосторонні комунікації, групова робота, високий рівень звітності ключових фігур; ? націленість на зважений ризик

Закінчення табл. 7.1

Моделі Складники Постсоціалістичн Постіндустріальна
Трудові відносини ? відчуження персоналу від прийняття рішень, «участь у керуванні» лише на стадії впровадження ? партисипативне управління
Корпоратив ні цінності і культура ? вищі цінності асоціюються з показниками прибутковості; ? у фокусі корпоративних цілей — інтереси «внутрішніх» акціонерів і насамперед вищого управлінського персоналу ? вищі цінності визначаються з позицій корпоративного місіонерства, проблеми прибутковості розглядаються в стратегічному плані; ? у фокусі корпоративних цілей — інтереси «внутрішніх» і «зовнішніх» акціонерів, менеджерів, персоналу, постачальників і клієнтів, громадськості

Аналіз суперечностей приватизації у постсоціалістичних країнах дає підстави для висновку, що формування цілей приватизації підприємств має традиційно характер кампанії. Передбачається, що цілі приватизації сприйнятні тільки тому, що вони пропонуються «згори». При цьому у програми закладаються завдання усунення наслідків, а не причин суперечностей, що їх викликали. А деякі з причин такі: ? брак повноцінного ринкового середовища та недостатність його інституційного забезпечення, лібералізація економіки на початку 1990-х рр. без належного правового підґрунтя; ? cуперечливість економічної політики держави та чинного законодавства. Силові та адміністративні заходи, які реалізуються державою для розв’язання суперечностей приватизаційного процесу, не дають очікуваного позитивного результату, оскільки радикальним чином не змінюються умо ви підприємницької діяльності в Україні; ? cлабкість судової влади, особливо механізму виконання її рішень. Це створює живильне середовище для зростання корупції, дискредитує державну регуляторну політику, сприяє поширенню в суспільстві психології «правового нігілізму». На такому тлі формується зневажливе ставлення підприємців та інших суб’єктів господарювання до державної влади загалом; ? недосконалість по даткової політики та нестабільність її законодавчої бази; ? незбалансованість державної регуляторної політики; ? неефективність управління державною власністю та недостатня захищеність прав власників та інвесторів; тіньовий сектор найчастіше експлуатує потужності державних підприємств, більшість з яких перетворилися на осередки тінізації.


< Попередня  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
ВИСНОВКИ
КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ
2. СТАНОВЛЕННЯ ФОНДОВИХ РИНКІВ
3. ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ РИНКІВ ЗЕМЛІ ТА НЕРУХОМОСТІ
4. ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ НАЙМАНОЇ ПРАЦІ ТА РИНКУ ПРАЦІ
Дисциплiни

Медичний довідник новиниКулінарний довідникАнглійська моваБанківська справаБухгалтерський облікЕкономікаМікроекономікаМакроекономікаЕтика та естетикаІнформатикаІсторіяМаркетингМенеджментПолітологіяПравоСтатистикаФілософіяФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki (2022)