1. Як ви вважаєте, — історично процес трансформації власності одноразовий чи постійний? Поясніть вашу думку на прикладах основних течій в економічній теорії.
2. Чим відрізняється процес трансформації власності в постсоціалістичних та постіндустріальних країнах?
3. Сформулюйте основну мету та форми роздержавлення економіки.
4. Чим відрізняються процеси роздержавлення та приватизації?
5. Назвіть основні форми роздержавлення власності.
6. Чи можна вважати, що процес роздержавлення — завжди добре, а одержавлення — завжди погане?
7. Схарактеризуйте українську модель приватизації. Чим вона зумовлена?
8. Назвіть основні законодавчі документи, які регламентують процес приватизації в
Україні.
9. Чи можна визначити ефективність приватизації і якщо можна, то як?
10. «Ефективний власник» — хто він?
ЛІТЕРАТУРА
1. Будкін В. Передумови і результати трансформації власності у постсоціалістичних державах // Економіка України. — 2002. — № 5. — С. 76—83.
2. Держава і перехідна економіка: механізм взаємодії: Монографія / О. О. Бєляєв, А. С. Бебело, О. М. Комяков. — К.: КНЕУ, 2003.
3. Зайцев Ю. К. Соціалізація економіки України та системна трансформація суспільства. — К.: КНЕУ. — 2002.
4. Лазня І., Рибалкін В. З агальний закон власності // Економіка України. — 2001. — № 9.
— С. 43— 51.
5. Перехідна економіка: Підручник / За ред. В. М. Гейця. — К.: Вища шк., 2003.
6. Покритан А., Гринчук В. Деякі питання аналізу і реформування відносин власності // Економіка України — 2003. — № 11. — С. 40
—47.
7. Савчук В. С., Зайцев Ю. К. Система соціального партнерства в Україні: проблеми, протиріччя, методи форм ування // Вчені записки: Наук. збірник. Вип. 4. — К.: КНЕУ. — 2002. — С. 9—18.
8. Сірко А. Постприватизаційний перерозподіл та концентрація прав власності у перехідній економіці // Економіст.
— 2004. — № 9. — С. 34
—37.
9. Тимошенко Ю. Перспективи трансформації власності в Україні // Економіка України. — 2003. — № 10. — С. 17—24.
10. Чечетов М., Жадан І. Соціально-економічний аспект трансформації відносин власності в Укр аїні // Економіка України. — 2004. — № 10. — С. 4—16.
СТАНОВЛЕННЯ РИНКУ ФАКТОРІВ ВИРОБНИЦТВА
8
1. Первісне нагромадження капіталу. Становлення ринку капіталів.
2. Становлення фондових ринків.
3. Проблеми формування ринків землі та нерухомості.
4. Формування системи найманої праці та ринку праці.
1. ПЕРВІСНЕ НАГРОМАДЖЕННЯ КАПІТАЛУ. СТАНОВЛЕННЯ РИНКУ КАПІТАЛІВ
Становлення ринку капіталів тісно пов’язане з процесом первісного нагромадження капіталу, являє собою логічне продовження процесу первісного нагромадження капіталу.
Первісне нагромадження капіталу і становлення ринку капіталів являють собою характерні риси трансформаційної економіки, оскільки ці процеси відбуваються під час переходу від попереднього до нового, капіталістичного способу виробництва. Ця закономі рність була розроблена К. Марксом («Капітал», т. І, гл. 24), історично підтверджена процесом соціально-економічного розвитку капіталістичних країн, виявляється і в умовах переходу до нового типу економічного розвитку в усіх країнах Центральної і Східної Європи.
Первісне нагромадження капіталу, що створює капіталістичні відносини і капіталістичне підприємництво, є процесом, який перетворює, з одно го боку, засоби виробництва та інші матеріальні цінності в капітал, а з другого — безпосередніх виробників у найманих працівників.
За своєю сутністю цей процес характеризується передусім нагромадженням грошових ресурсів, а також матеріальних цінностей (засобів виробництва та предметів споживання) в руках окремих осіб, включенням їх у ринковий обіг, що і пере творює ці нагромадження на капітал. Первісне нагромадження капіталу здійснюється в певних формах, через конкретні методи, які доцільно об’єднати у дві групи: економічні та насильницькі (вольові).
Процес первісного нагромадження капіталу в постсоціалістичних країнах розпочався ще за часів соціалізму, у межах існуючого «тіньового сектору». Наприкінці 80-х років ХХ ст. цей процес тривав завдяки активному розвитку кооперативних підприємств. Останні, по-перше, працювали у вигідніших умовах, ніж державні підприємства, продавали готову продукцію за вільними цінами, а, по-др уге, вирішуючи проблему дефіциту товарів, отримували значні прибутки. Високий рівень інфляції початку 90-х років ХХ ст. також посприяв перерозподілу інфляційних доходів від населення з середніми та низькими доходами до підприємців.
Але найважливішу роль відіграла приватизація державної власності. Незважаючи на те, що державна програма приватизації державної власності в Україні п ередбачала досягнення таких цілей, як зміну відносин власності на засоби виробництва з метою їх якісного відтворення та ефективного використання, структурну перебудову економіки, створення соціально орієнтованої ринкової економіки тощо результатом приватизаційних процесів став перерозподіл державної власності на користь тієї меншості, яка вже нагромадила певні капітали, володіючи владою і певн ими підприємницькими здібностями.
Роздержавлення і приватизація, які були проведені протягом 90-х років в Україні, перетворили величезні ресурси державного майна у власність меншості, представлену, з одного боку, колишньою партійно-господарською бюрократією, а з другого, підприємливими особами, які є вихідцями із звичайних радянських громадян. Особливими учасниками приватизаційних процесів є ті грома дяни, які концентрували у своїх руках багатства шляхом прямого розкрадання та пограбування державного майна.
Усі незаконні способи приватизації державного майна та цінностей базуються на його розкраданні та пограбуванні. При цьому, де це можливо, розкрадання та пограбування узаконюють. Визначимо, які «хитроумні» способи використовувались колишньою господарською, партійно-господарською і партійною номенклату рою в процесі роздержавлення і приватизації з метою здійснення процесу первісного нагромадження капіталу.
По-перше, керівники підприємств, що підлягали приватизації, використали можливість перерозподілити за заниженими цінами власність державних підприємств на користь власних приватних підприємств. Занижена ціна на приватизоване майно прискорює перерозподіл державної власності на користь нових влас ників. Можна стверджувати, що одним із головних способів нагрома-
Зниження вартості державного майна також відбувалося у процесі продажу державою підприємств іноземним інвесторам, оскільки саме такою була вимога іноземних інвесторів. Держава погодилась із цією вимогою з метою стимулювання припливу іноземного капіталу і зменшила ціни продажу підпр иємств на суму кредиторської заборгованості. Держава прийняла їх борги на себе, і це зменшило надходження до державного бюджету від їх приватизації.
Зниженню вартості реалізації державного майна також посприяло прийняття у 2000 р. нової методики оцінки вартості майна у процесі приватизації, згідно з якою з’явилась можливість отримувати підприємства з уже списаними боргами пер ед бюджетом, Пенсійним фондом, а також переводити прострочені борги підприємств перед бюджетом в акції акціонерних підприємств, які належать державі, з відповідним зменшенням на конкретну суму заборгованості підприємств.
По-друге, державне майно придбавалося через організацію штучних банкрутств. Підприємство після «невиконання» умов контракту визнається банкрутом. При цьому з’являються кредитори, які «по годжуються» надати фінансову допомогу за умови передачі або додаткового випуску акцій підприємства-боржника. Банкрутство пояснюється не тільки спадом виробництва в певних галузях, а, швидше за все, бажанням заволодіти правом власності на майно акціонерного товариства.
Слід підкреслити, що як продаж державного майна за заниженими цінами, так і організація так з ваних «банкрутств» б’є своїми наслідками по трудовому колективу, простим робітникам, оскільки в першому випадку колектив працівників стає власником не забезпечених активами акцій (коли глава підприємства продає певну частину активів свого підприємства за більш низькими цінами), а в другому випадку «хитромудро» здійснюється поділ акціонерного товариства на дв а товариства, із яких одне має активи, що дають прибуток, а друге має тільки борги. Нескладно зрозуміти, що одне, прибуткове товариство «належить» директорській верхівці, а інше, збанкрутіле — трудовому колективу.
По-третє, від самого початку керівники державних підприємств мали значні додаткові пільги щодо придбання акцій приватизованого підприємства порівняно з простими працівника ми, що і дало їм змогу стати реальними власниками і розпорядниками
дження капіталу на постсоціалістичному просторі було скуповування акцій та паїв приватизованих підприємств за заниженими цінами.
Нерівність громадян щодо об’єктів приватизації, їх доступу до найперспективніших з них у законодавчому порядку забезпечувалась також поділом об’єктів приватизації на групи А, Б, В, Г, Д, Е. Таким чи ном, ще в період «паперової» приватизації державного майна, чинне законодавство поділило громадян України — суб’єктів приватизації на дві протилежні групи:
1) громадяни, які не прикуповували сертифікати і не мали пільг щодо їх придбання з п’ятивідсоткового фонду ВАТ або які продали свої майнові се ртифікати та акції;
2) громадяни, які мали пільги щодо п’ятивідсоткового придбання акцій статутного фонду ВАТ і придбали їх, скуповували також акції дрібних членів ВАТ і стали засновниками ВАТ чи ЗАТ.
Перша група громадян, зайнята на приватизованих підприємствах, фактично є найманою робочою силою, що відчужена як від власнос ті акціонерних товариств, інших приватизованих підприємств, так і від управління ними. Відповідно фонди колишніх державних підприємств перетворились у капітал, а його реальні власники — у капіталістів-підприємців.
По-четверте, одним зі специфічних способів нагромадження капіталу в постсоціалістичних країнах були затримка виплати і заборгованість із заробітної плати. Фактично можна назвати злочином використання не виплаченого фонду заробітної плати (хоча можливості для своєчасної виплати були) для отримання відсотків за банківськими депозитами.
По-п’яте, в період переходу постсоціалістичних країн до ринкової економіки значного поширення набув такий спосіб нагромадження капіталу, як ухиляння підприємств від сплати податків.
По-шосте, оскільки «паперова» (сертифікатна) приватизація в Україні (1995—1998 рр.) не сприяла поя ві нового ефективного власника, створенню продуктивного капіталу, надходженню коштів до державного бюджету, залученню інвестицій для розвитку підприємств і галузей, то було прийняте рішення про перехід до нового етапу — грошової приватизації (з 1998 р.). Але і на цьому етапі виявилося більше недоліків, ніж позитивних процесів.
Хоча торги державними пакетами акц ій ВАТ були оголошені конкурсними, до конкурсу допускалися лише певні суб’єкти. Важ-
майна приватизованих підприємств. Оскільки закони не забороняли скуповувати акції акціонерів новостворених товариств, то керівники підприємств викупали значну частину акцій дрібних акціонерів, що перетворювало керівників на реальних власників.
По-сьоме, наприкінці 1990-х років почали створюватися державні органи з управління корпоративними правами держави, метою яких було підвищення курсової вартості акцій державних підприємств, одержання дивідендів, передача пакетів акцій у довірче керування різним компаніям, банкам тощо. Це також сприяло утвердженню неконкурентних способів придбання прав власності на де ржавне майно.
По-восьме, у середині 1990-х років загострилася проблема неплатежів, яку було вирішено розв’язати за допомогою вексельних і взаємних бартерних схем розрахунків, інакше кажучи, за допомогою взаємозаліків (тобто списання взаємної заборгованості суб’єктів підприємницької діяльності). Фінансово-бюджетна політика другої половини 90-х років проводилась в Україні під прапоро м постійного розширення схем заліку — як у структурі розрахунків підприємств, так і в ході виконання бюджету. Заліки призвели до збільшення норми прибутку за рахунок дисконту (різниця між номінальною та реальною вартістю векселя чи продукції). У разі бюджетного заліку підприємець постачав продукцію державі за завищеною ціною, держава погоджувалася на ці умови, то бто дисконт забезпечувала держава за рахунок бюджетних коштів. Залікові схеми набули великого поширення. Мінімальний дисконт за бюджетними взаємозаліками становив 30 % (в окремих випадках він перевищував 70 %). Навіть за мінімального дисконту бюджет 2000 р. втратив понад 2,5 млрд грн, що дорівнювало ? 8 % доходів зведеного бюджету України. Таким чин ом, взаємозаліки сприяли перерозподілу ресурсів і доходів, а також нагромадженню капіталу в країні.
По-дев’яте, способом розкрадання державного майна стало створення таких підприємств, як: ? різноманітних товариств з обмеженою відповідальністю, усіляких СП, які обслуговували ще не приватизовані державні підприємства і куди перетікали державне майно і кошти; ? малих підприємств, які практично безкоштовно дісталис я новій буржуазії з числа державно-господарської номенклатури
ливими складовими мети грошової приватизації було відновлення виробництва на підприємствах, що приватизувалися, створення продуктивного капіталу та ефективного власника, однак аналіз процесу приватизації свідчить про пріоритетність такої мети, як покриття дефіциту державного бюджету. Хоча приватизація повинна здійснюватися згідно з вимогами антимонопольного законодавства, ці вимоги протягом всього періоду приватизації порушу валися.
Таким чином, всебічний аналіз процесів роздержавлення та приватизації державного майна в пострадянських країнах дозволяє стверджувати, що завдяки широкому використанню незаконних способів приватизації, порушення механізму реалізації чинних законів, приватизація перетворилася на масове розкрадання і «прихватизацію» державного майна, в результаті чого було здійснено пер вісне нагромадження капіталу і, як наслідок цього процесу, утворено потужний тіньовий капітал та тіньовий номенклатурно-капіталістичний сектор, який спеціалізується передусім на пограбуванні й розкраданні державного майна та майна громадян (грошових вкладів, цінних паперів тощо).
У результаті формування капіталу відбувається зародження і подальший розвиток ринку капіталів. Сп ецифіка формування ринку капіталів у постсоціалістичних країнах полягає у тому, що зростання капіталів відбувалося не в результаті закономірних процесів концентрації та централізації капіталу, не в результаті зростання суспільного капіталу у вартісному і в матеріальноуречевленому вираженні, а за рахунок перерозподілу раніше створеного національного ресурсу і багатства через роздержавлення і п риватизацію державного й суспільного майна.
Специфікою функціонування капіталу, що також зумовлює особливості розвитку ринку капіталів, є те, що продуктивний капітал у постсоціалістичних країнах залишається за своїм складом «соціалістичним», інакше кажучи, створеним ще за часів соціалізму. Це означає, що значна частка такого капіталу є фізично й морально застарілою. Ма ючи такий капітал, постсоціалістичні краї-
завдяки швидкій перереєстрації численних державних малих підприємств та кооперативів, створених за кошти державних підприємств, як приватних чи колективних; ? орендних підприємств, які були викуплені з часом за мізерні кошти; ? трастових компаній та інвестиційних фондів, куди мільйони громадян вклали свої сертифікати, якими ці компанії скористалися для реалізації своїх власних ко рпоративних інтересів; ? офшорних компаній, організація яких дає змогу приховувати не лише прибуток, а й реальних власників українських підприємств; ? холдингів, метою створення яких був доступ до управління акціями державних підприємств, які ще не підлягають приватизації. При цьому досвід показав, що замість контрольних пакетів акцій підприємств держава од ержувала акції холдингу у розмірі 5—10 % його статутного капіталу.
Характерною рисою капіталу в пострадянських країнах є також перебування в тіні значної частини цього капіталу, вив із її тіньовими структурами в інші країни. Специфікою функціонування капіталу на постсоціалістичному просторі є також зрощення влади з капіталом, яке досягло такого рівня, що влада породжує надприбутки капіталу. Саме про таку ситуацію можна говорити як на рівні держави в цілому, так і на рівні окремих галузей, підприємств, корпорацій. Має місце така ситуація, коли з переходом до переважно акціонерної форми власності відбувається диференціація акціонерів, обмеження прав і можливостей більшості акціонерів, а саме, стосовно отримання дивідендів на акції та впливу на політику керівних органів акціонерних компаній. Водночас матеріальне становище і безмежні права керівників акціонерних компаній, їх жорс тка боротьба за свої посади свідчать про те, що саме шляхом володіння владою можна нарощувати капітали попри всі економічні труднощі, високі податки, які існують у країні, але не заважають владі (на всіх рівнях) збільшувати свої капітали. Існує ще одна важлива специфіка становлення ринку капіталів у постсоціалістичних країнах — це особливіс ть походження нового класу власників капіталу, тобто капіталістів. Треба зазначити, що особливості цього класу зумовлені трансформаційним характером постсоціалістичних економік.
По-перше, нові власники — це представники старої номенклатури, тобто керівники державних підприємств та державних органів управління, представники партійної верхівки із соціалістичного минулого. Саме таке «походження» нових вл асників зумовило вибір ними такого шляху отримання прибутків, як використання та експлуатація державних, національних ресурсів. Шлях отримання прибутків та нагромадження капіталу через чесну конкуренцію і власні підприємницькі здібності та професіоналізм був їм незрозумілим та непридатним. Будучи наближени-
ни можуть розраховувати лише на просте відтворення у провідних галузях економіки, а реальна можливість розширеного відтворення з’явиться тільки за умови активного інвестиційного процесу. Таким чином, капітал у сфері матеріального виробництва, хоча за формою власності вже не є тільки державним (або суспільним), а являє собою приватний і корпора тивний, тобто «капіталістичний», але за складом залишається «соціалістичним». І ця суперечність не розв’язується швидко. Водночас капітал, який обертається у сфері ринкової інфраструктури, є справді новим, «капіталістичним» як за суттю, так і за формою.
По-друге, нові власники прагнули використати у боротьбі за економі чне панування владу. Для цього вони брали активну участь у політиці, прагнули зайняти важливі позиції в різних гілках влади, лобіювали свої інтереси в уряді і парламенті. Саме через опанування державною владою ці нові «олігархи» повністю визначали розвиток економіки, в тому числі процеси «прихватизації», розвиток окремих галузей і регіонів, політик у ціноутворення, кредитування, фінансування, прожитковий мінімум у країні, політику доходів тощо.
По-третє, нові власники, з’явившись у країні після процесів приватизації, створили кілька груп, об’єднаних економічними та політичними інтересами. Ці групи називаються «олігархічними». Вони мають власні політичні партії або депутатські групи, а також «свої» сфери впливу (в гал узях, регіонах). «Постсоціалістична олігархія» створила певні способи контролю над галузями та підприємствами, починаючи від володіння власністю і закінчуючи всебічним контролем над фінансовими, матеріальними, товарно-грошовими потоками.
По-четверте, для «олігархічних утворень» у пострадянських державах характерним є непрозорість зв’язків у вигляді участі в контролі та прибутках, що поро джує складні взаємовідносини та суперечності всередині таких утворень.
По-п’яте, «олігархічні групи» почали з’являтися дуже швидко саме в результаті акціонування. Через фіктивний капітал здійснюються контроль і реалізація прав власності новими власниками-олігархами. Фіктивний капітал відіграв значну роль як у становленні ринку капіталу, так і в с тановленні фондового ринку. Про розвиток останнього в Україні та в інших постсоціалістичних країнах йдеться у наступному параграфі.
