Теоретико-методичне підґрунтя управління розвитком компанії назвичайно широке внаслідок поліаспектності й трансдисциплінарного характеру цієї предметної сфери. Утім, ключові теоретичні, методичні та прикладні засади дисципліни можна звести до такого (рис. 1.2).
По-перше, в межах дисципліни компанія як об’єкт вивчення розглядається з позицій системно-інтеграційної концепції, згідно з якою остання являє собою складну соціоекономічну й техніко-технологічну відкриту систему, що поєднує різні, але такі, що взаємодіють між собою, структури, трансформація яких відбувається за еволюційними закономірностями. Поділяючи думку розробників цієї концепції, вважаємо, що її застосування дає змогу сформувати структурно-функціональну модель компанії, яка відображає дію її найважливіших середовищ (ментального, інституціонального, культурного, технологічного тощо).
Рис. 1.2. Теоретико-методологічні та прикладні засади дисципліни «Управління розвитком компанії»
По-друге, розвиток компанії тлумачать на засадах теорій самоорганізації, підґрунтям яких є синергетика і теорія змін. Синергетика, основні положення якої були сформульовані професором Штутгартського університету Г. Хакеном, це евристичний метод дослідження відкритих систем, що самоорганізуються та підлягають кооперативному ефекту. Паралельно із синергетичними дослідженнями, але незалежно від них, у межах Брюссельської наукової школи на чолі з І. Пригожиним розвивалася теорія змін, в межах якої розглядаються як нерівноважні, незворотні процеси, що відбуваються у відкритих системах, так і зворотні, що мають місце в закритих системах. Загалом синергетика і теорія змін вже невіддільні одна від одної, бо з огляду на подібність за об’єктами і методами дослідження для них створено єдиний понятійний апарат. Виходячи з основних положень теорій самоорганізації слід визнати, що процеси розвитку є передбачуваними (з певною ймовірністю). Точнішому прогнозуванню піддаються процеси еволюції системи, оскільки еволюційні процеси, як і структура системи, вирізняються стійкістю, а умови зовнішнього середовища відомі. Куди складніше передбачити сценарій поведінки системи в точці біфуркації — переломному, критичному моменті розвитку системи, коли відбувається вибір напряму подальшого розвитку, оскільки і система, і середовище стають нестійкими, а детермінізм еволюції змінюється випадковістю революції.
По-третє, передбачуваність процесів розвитку дає підстави робити припущення стосовно можливості управління такими процесами. У такому контексті дослідженню підлягають принципи, методи, моделі й технології планування, координації, мотивування та моніторингу спрямованих, якісних і незворотних змін у компанії, які й визначають її розвиток. Доречно звернути увагу на той факт, що зміни на еволюційній фазі розвитку компанії є порівняно більш передбачуваними та контрольованими з боку менеджменту, ніж події, що відбуваються під час революції. Навіть у точках біфуркації системи мають певні закономірності поведінки, які виявлені концепціями самоорганізації, а саме:
• потенційних траєкторій розвитку системи багато, і точно передбачити, в який стан перейде система після проходження критичного моменту неможливо через випадковість впливу зовнішнього середовища. Проте доведені й розвинені в концепціях самоорганізації положення про резонансні збудження, зворотні зв’язки та кумулятивний ефект підтверджують тезу стосовно принципової передбачуваності наслідків революційних процесів для компанії як системи;
• вибір напряму розвитку визначається життєздатністю та сталим патерном поведінки системи;
• зростання розмірності та складності системи зумовлює підвищення її несталості й збільшує кількість можливих напрямів розвитку, внаслідок чого є вірним «закон Лєгасова»: чим вище рівень системи, тим вона більш нестала, тим більше витрат вимагає її підтримка;
• у переломні, критичні моменти розвитку може змінюватися підсистема управління, що має спрямовувати компанію до якісно нового стану. Одначе керованість розвитку не означає, що компанії можна нав’язати будь-який напрям руху: подальший розвиток системи зумовлений накопиченим нею досвідом, стадією життєвого циклу, характером та силою впливу на систему чинників зовнішнього середовища тощо.
Отже, управління розвитком компанії як складної відкритої системи має відбуватися не тільки з урахуванням законів розвитку систем, а й за принципами та закономірностями управління такими системами. Слід зазначити, що висвітлення концептуальних положень дисципліни в межах даного посібника відбуватиметься на таких засадах:
1) філософія управління розвитком компанії ґрунтується на методології стратегічного підходу, що передбачає орієнтацію компанії на досягнення довгострокового успіху шляхом усебічної орієнтації на створення цінності для клієнтів;
2) генеральним напрямом розвитку компанії визнається її намагання досягти унікальності та неповторності в ринковому середовищі за рахунок формування відмітних характеристик (знань, компетенцій, динамічних якостей тощо), що втілюються в її стратегічних активах;
3) моделювання підсистеми управління розвитком компанії здійснюється шляхом гармонійного поєднання переваг процесної та проектної організації, що забезпечує дотримання принципу безперервності розвитку й необхідності врахування обмеженості ресурсів і часу при реалізації якісних трансформацій компанії;
4) з метою оцінювання процесів розвитку забезпечується дотримання принципу збалансованості якісних та кількісних показників результативності, що досягається, зокрема, в межах концепції Balance Score Card (BSC).
