України, здійснені на основі опрацювання даних відносно
422 загальнодержавних і 3441 регіональних укрупнених ринків виявили, що на початок 2011 р. на ринках, де структурні передумови конкуренції повністю відсутні, реалізується 8,5 % продукції, на ринках із домінуванням однієї фірми — 30,7 %, на олігопольних ринках — 12,5 %. Водночас майже половина продукції реалізується суб’єктами господарювання, що діють на ринках, де структурні обмеження конкуренції відсутні.
Має місце суттєве скорочення обсягів виробництва у ряді галузей із конкурентною структурою ринків (насамперед, у металургії, будівництві, торгівлі). Водночас відбулося розширення секторів, у яких конкуренція суттєво обмежена, насамперед, завдяки підвищенню рівня концентрації у паливно-енергетичному комплексі, окремих галузях машинобудування. Рівень монополізації на початок 2010 р. порівняно з 2009 р. зріс у 29 галузях, у той час як зниження його рівня спостерігалося лише у 14 галузях. Частка монополізованих ринків зросла в усіх секторах економіки. Найбільш монополізованими в Україні, крім сфери природних монополій, є видобування вуглеводнів, продуктів нафтопереробки, пошта і зв’язок, транспорт, виробництво та розподілення електроенергії, газу і води, деякі галузі машинобудування. До негативних тенденцій розвитку структурних передумов конкуренції також слід віднести скорочення інтенсивності вступу нових суб’єктів господарювання на товарні ринки, що знайшло відображення у скороченні темпів зростання кількості фірм, які здійснюють господарську діяльність, протягом 2007—2009 рр. майже втричі.
Таблиця 11.3
СТРУКТУРНІ ПЕРЕДУМОВИ КОНКУРЕНЦІЇ В ЕКОНОМІЦІ УКРАЇНИ (2008 — 2010 РР.)
| Тип ринкової структури |
2008 |
2009 |
2010 |
| 1. «Чиста» монополія |
5,7 |
6,5 |
8,5 |
| 2. Ринки з ознаками домінування |
25,6 |
22,6 |
30,7 |
| 3. «Жорстка» олігополія |
12,0 |
16,6 |
12,5 |
| 4. Ринки з конкурентною структурою |
56,7 |
54,3 |
48,3 |
Погіршення структурних передумов конкуренції та посилення монополізму в Україні обумовлюються впливом негативних чинників, що випливають із особливостей структури ринків, а також антиконкурентних факторів інституційного характеру, пов’язаних із особливостями поведінки учасників і регуляторів ринків.
Згідно з даними проведених Держкомстатом України опитувань, серед чинників, які стримують виробництво, значна кількість промислових підприємств відзначає саме високі тарифи на продукцію природних монополій. Протягом 2006—2009 рр. цей негативний вплив суттєво посилився: відсоток промислових підприємств, що його відчувають, збільшився з 20 % у 2006 р. до 26 — 27 % у 2009 р.
Стосовно рівня концентрації промисловості, існують суперечливі тенденції в його динаміці. З одного боку, частка 10 і 20 найбільших фірм в обсязі реалізованої продукції в 2009 р. зменшилась порівняно з 2005 р., проте частка 50, 100, 150 та 200 помітно зросла, що є ознакою недостатніх умов для розвитку малого та середнього бізнесу у промисловості.
У 2006 р. в Україні нараховувалося 11 загальнодержавних і понад 2300 регіональних і локальних ринків природних монополій. Особливостями вітчизняних природних монополій є те, що всі суб’єкти природних монополій мають незадовільний технологічний стан і дуже великі витрати продукції. Це відбувається через недосконалість існуючого механізму регулювання їх діяльності та гальмування їх науково-технічного розвитку. Крім того, у структурі вітчизняних природних монополій існують господарські суб’єкти, що діють на суміжних потенційно конкурентних ринках.
В Україні у 2010 р. на ринки природних монополій припадало 5—7 % загального обсягу реалізації товарів, робіт (послуг). У сфері транспорту та зв’язку на початок 2009 р. частка валової доданої вартості становила 12,2 %, що на 7,1 % більше, ніж у добувній промисловості (5,1 %). Оплата праці найманих працівників у сфері транспорту та зв’язку протягом 2007— 2009 рр. зросла на 37,1 %, у сфері виробництва та розподілення газу, електроенергії та води
— на 51,4 %. Для порівняння, у добувній промисловості оплата праці за аналогічний період зросла на 46,6 %, у переробній промисловості — лише на 0,7 %.
Переважна більшість галузей природних монополій в Україні залишається найприбутковішою. Так, за даними Держкомстату України, протягом 2008—2010 рр. відбулося зростання показника валового прибутку підприємств у сфері виробництва та розподілення електроенергії, газу та води на 34,1 %, у сфері транспорту і зв’язку — на 39,1 % (у добувній і переробній промисловості темпи росту показника за аналогічний період становили відповідно 14,3 % та (- 0,4 %)). Зростання рівня прибутковості природних монополій обумовило високий рівень рентабельності. Так, у 2010 р. рівень рентабельності операційної діяльності у сфері транспорту і зв’язку становив 7,2 %, що на 1,7 % вище, ніж в цілому по промисловості (5,5 %). У сфері виробництва та розподілення електроенергії, газу та води рівень рентабельності у 2010 р. становив 1,4 %, що засвідчує державне утримання цін (тарифів) на реалізовані послуги.
В Україні існують недоліки методичного забезпечення державного регулювання монопольних цін, адже більшість із них є недосконалими або обмеженими у застосуванні. Зокрема, недоліки методу встановлення граничних нормативів рентабельності проявляються у довгостроковому періоді та полягають у пропорційній залежності розміру прибутку від собівартості, що стимулює нарощування витрат. Тому поширені в Україні методи не знайшли належного відображення у світовій практиці застосування.
Напрямами усунення існуючих недоліків антимонопольного регулювання в Україні є:
1) необхідним є розмежування функцій державного управління та антимонопольного регулювання шляхом створення незалежних регулюючих органів, що дасть їм змогу ефективно вирішувати суперечності між зацікавленими сторонами, встановлювати правила та стежити за їх виконанням;
2) варто застосовувати накопичений досвід розвинених країн, у якому поширеною є практика організаційного відокремлення діяльності суб’єктів природних монополій від суміжних ринків, що забезпечить: визначення тарифів на основі принципів справедливого розподілу витрат, стимулювання фірм до скорочення витрат, підвищення якості продукції, створення умов для розвитку конкуренції тощо;
3) удосконалення існуючого механізму державного регулювання монопольних цін має здійснюватись у напрямку встановлення ефективного балансу механізмів ринкового ціноутворення та державних регуляторів. Зокрема, необхідними є надання монополістам державної методичної допомоги, розробка правових норм із ціноутворення, вплив держави за допомогою економічних методів на прийняття монополістами рішень щодо цін.
Ключові положення
1. Неспроможність (провали) ринку — це випадки, коли галузеві ринки за різних причин не можуть забезпечити належного рівня використання обмежених ресурсів. До них відносяться: податки та субсидії на виробництво продукції, недосконала конкуренція, асиметрія інформації, зовнішні ефекти, суспільні блага. У механізм функціонування неспроможних ринків необхідним є втручання держави.
2. Методи державного впливу на економіку поділяються на прямі та непрямі. Прямі методи не пов’язані із створенням додаткового матеріального стимулу або загрозою фінансового ущербу і базуються на силі державної влади. Методи непрямого державного регулювання економічних процесів спираються в основному на товарно-грошові важелі та впливають на економічні інтереси суб’єктів господарювання.
3. Загальною метою державної галузевої політики виступає розв’язання проблем, пов’язаних із неспроможністю (провалами) ринку, для підвищення рівня суспільного добробуту. Напрямками державної галузевої політики виступають: антимонопольна державна політика, в т.ч. антимонопольне регулювання; усунення асиметрії (неповноти) інформації та зовнішніх ефектів, забезпечення ефективного виробництва суспільних благ.
4. Монополізація ринків не відповідає інтересам суспільства з економічних та соціальних питань. Наявність монопольної влади фірм на ринку обумовлює завищення ціни на продукцію порівняно з ефективною, скорочення обсягів виробництва, відсутність стимулу до виробничої і технологічної ефективностей, втрату чистих вигод суспільства у порівнянні з конкурентними ринками, зниження суспільного добробуту та зростання нерівності доходів. Тому аргументи на користь монополії не знімають проблеми обмеження конкуренції з боку монопольних утворень, що є причиною здійснення у більшості країн світу антимонопольної політики держави.
5. Державна антимонопольна політика — це економічна політика, спрямована на запобігання монопольній діяльності, обмеження та припинення такої діяльності, а також розвиток конкуренції. Вона передбачає здійснення демонополізації вже існуючих і попередження створення нових монопольних утворень, включає систему заходів попередження і припинення зловживань монопольним становищем.
6. Реалізація антимонопольної політики держави базується на застосуванні відповідного законодавства. Загальним принципом застосування антимонопольного законодавства є факт антиконкурентних дій фірм, що володіють ринковою владою. Практика застосування чинного вітчизняного антимонопольного законодавства показала неможливість забезпечення належного запобігання монопольним зловживанням та необхідність його удосконалення.
7. Антимонопольне законодавство країн світу має суттєві відмінності, що стосуються практики визнання дій антиконкурентними, визначення критеріїв та факту монополізації галузі; складу, повноважень державних органів, процедур впливу тощо. Спільним принципом конкурентного законодавства розвинених країн виступає т.з. правило розумності, коли рішення відносно незаконності дій приймаються з огляду на суспільні інтереси, визначається баланс позитивних і негативних наслідків антиконкурентного впливу.
8. Одним із напрямків державної антимонопольної політики виступає антимонопольне регулювання — процес обмеження монопольної діяльності, що передбачає державне втручання на конкретних монополізованих ринках або в діяльність конкретних монопольних утворень шляхом адміністративного встановлення кількісних і якісних показників. Об’єктом державного антимонопольного регулювання виступає природна монополія.
9. Методи державного регулювання монополій поділяються на економічні та соціальні. Економічне регулювання передбачає контроль за цінами, стягування податків, надання субсидій, встановлення стандартів продукції та обслуговування, створення (зміну) умов входу та виходу із галузі тощо.
10. Ціновим методом регулювання діяльності монополії є встановлення граничної норми ціни на її продукцію. Результатом такого державного заходу є зростання споживчого надлишку внаслідок як перерозподілу частини монопольного прибутку, так і зростання обсягів випуску поряд із виникненням ринкового дефіциту. Встановлення державою верхньої межі ціни може здійснюватись на рівні середньої вартості, в результаті чого забезпечується нормальний прибуток монополіста, проте мають місце втрати чистого виграшу суспільства через те, що рівноважний обсяг випуску є нижчим за ефективний. Ціною, яка забезпечує ефективне розміщення ресурсів, є ціна, яка дорівнює граничним витратам. Ефективна ринко-
