Реалізація можливостей банків щодо залучення неорганізованих заощаджень населення вимагає системного підходу до управління, який передбачає одночасне запровадження відповідних заходів на двох рівнях — макроекономічному (державному) та мікроекономічному (рівень кожного окремого банку). Проблема прийняття системних рішень у банківській сфері з особливою гостротою постала в період фінансової кризи 2008 року, одним з найбільш тяжких наслідків якої стала втрата довіри до банків з боку всього населення, а якщо дивитися ширше — загалом до української економіки з боку вітчизняних та іноземних інвесторів. У подоланні кризових явищ у вітчизняній банківській системі за обставин, що склались, основна роль належить державі. З метою подолання наслідків фінансової кризи необхідно реалізувати програми та антикризові заходи системного характеру, коли проблемами такої важливої ланки фінансової системи країни, як банківська, опікується не лише регулятор, а й усі гілки влади.
Необхідною умовою зміцнення фінансово-кредитного сектора, підвищення довіри до нього з боку інвесторів, вкладників і кредиторів, а також посилення його ролі в стимулюванні прискорення та збалансованого розвитку всіх галузей і секторів економіки є забезпечення стабільності банківської системи країни та фінансової стійкості кожного окремого банку.У сучасних умовах постійно зростають вимоги до фінансових інститутів щодо їх стійкості та економічної ефективності, а також до урядів щодо поліпшення інвестиційного клімату, забезпечення політичної та економічної стабільності національної економіки. Це зумовлене не лише кризовими явищами, а й рівнем конкуренції, яка постійно загострюється. Щоб виконувати взяту на себе місію збереження та примноження суспільного капіталу, банки мають постійно вдосконалювати інструментарій управління, оперативно реагуючи на зміну поточних суспільних потреб.
Трансформація національної економіки, яка активно відбувається на сучасному етапі розвитку держави, зумовлює об’єктивну необхідність підвищення ефективності всіх сфер господарювання. Це повною мірою стосується й банківської системи як однієї з важливих складових ринкової інфраструктури, де формуються механізми перерозподілу грошових потоків між суб’єктами господарської діяльності. Адже в підсумку завдання банківської системи полягає в створенні інфраструктури, необхідної для нормального функціонування економіки, зокрема, в розробці банківських продуктів, адаптованих до змін загальноекономічної ситуації, та збереженні доступності основних банківських послуг у всіх регіонах України.
До початку світової фінансової кризи та її поширення на терени України в жовтні 2008 року вітчизняна банківська система України розвивалася доволі високими темпами, переважно екстенсивним шляхом з орієнтацією на кількість та якість проведених операцій і наданих послуг. Достатньо високий рівень дохідності банківського бізнесу забезпечував не лише великі прибутки акціонерам, а й безпроблемне покриття окремих збитків, що створювало ілюзію високої ефективності діяльності банків.
Проте різка зміна ситуації в банківській сфері, спровокована, насамперед, світовою фінансовою кризою та посилена процесами глобалізації, загострення конкуренції як з боку іноземних банків та інших операторів банківської сфери, так і з боку небанківських фінансових установ змушують банківські установи поступово переходити до інтенсивних методів ведення бізнесу, приділяти увагу якісній стороні надання послуг і поступово відходити від цінової конкуренції.
Світова криза 2008 році стала найзначнішою подією в економічному житті світової спільноти в новому тисячолітті. На думку експертів, ця криза стала першою повномасштабною економіч-ною кризою в умовах глобалізації, тобто першою кризою планетарного масштабу. Підтвердженням цього є висока швидкість поширення (упродовж короткого часу криза охопила більшу частину світу), стирання географічних меж (кризові явища вивилися в усіх країнах світу), прояв кризи навіть у тих країнах, які не переживали банківських криз в останній третині століття (Німеччина, Великобританія, Голландія). Наприклад, у США впродовж 2008 року збанкрутували 23 банківські установи. Ці факти підтверджують глобальний характер економічної кризи, яка охопила весь світ.
Україна стала далеко не першою країною, що зіштовхнулася з масштабною кризою в економіці та банківській сфері, зокрема. Кризові явища в економіці призвели до деформацій і нестабільності діяльності суб’єктів господарської діяльності, переважна більшість яких користувалася банківськими кредитами, що, зрештою, негативно позначилося на результатах діяльності самих банків. Так, лише за сім місяців 2009 року банки зазнали збитків 18 360 млн грн, що перевищило сукупну суму прибутків, отриманих банківською системою за три попередні роки (18 068 млн грн).
Фінансова криза суттєво вплинула на діяльність вітчизняних банків, очевидні втрати яких простежуються за всіма основними параметрами їх діяльності. Рентабельність банківських активів знизилася до рівня мінус 4,38 % (у 2009 році) проти найвищого значення за останній період 1,6 % у 2006 році. Навіть попри збільшення чистої відсоткової маржі з 5,3 % у 2008 році до 6,36 % у 2009 році та чистого спреду відповідно з 5,18 % до 5,5 % [159], які вказують на збільшення різниці між кредитними та депозитними ставками, банкам не вдалося уникнути значних збитків, спричинених різким погіршенням якості кредитного портфеля внаслідок неповернення кредитів. Проведений аналіз показав стійку тенденцію перевищення доходів над витратами банків у 2006—2008 рр., тоді як у 2009 році відбувся негативний перелом в зворотному напрямі. Усе це свідчить про неефективне управління активами й пасивами банків, яке призвело до негативних результатів діяльності банківської системи загалом.
Аналіз ситуації, яка склалась у вітчизняній банківській системі, свідчить, що чимало банків зазнало фінансового краху в зв’язку з надзвичайно ризикованою діяльністю. У цей період значно підвищилися ризики ліквідності (жовтень — грудень 2008 року), валютний (висока волатильність курсу — зростання з 5,05до 9,87 грн за долар з подальшим зниженням до 8,05), відсотковий (значне підвищення депозитних ставок у зв’язку з різким відтоком депозитів). Проте найсуттєвіший вплив на банківську діяльність мав кредитний ризик, адже стрімке нарощування обсягів кредитування в останні роки призвело до критичного рівня концентрації сукупного кредитного портфеля банків. У гонитві за надприбутками був проігнорований загальновідомий факт, що банки найбільш вразливі до кредитного ризику, який відображає наявну чи потенційну загрозу для надходжень чи капіталу й виникає через неспроможність сторони, що взяла на себе зобов’язання виконати умови будь-якої фінансової угоди з банком або в інший спосіб виконати взяті на себе зобов’язання. Як показали подальші події, висока концентрація кредитного ризику вже в жовтні 2008 року призвела до банківської кризи.
У 2008—2009 рр. чимало банків зазнало фінансового краху саме через надзвичайно ризиковану кредитну діяльність. Упродовж цих років у банківській системі відбувалося значне та систематичне зростання обсягів кредитування. Так, якщо в 2001 році темпи приросту кредитного портфеля становили 15,6 %, то вже впродовж наступного року вони збільшилися до 45,6 %, а у 2003 році становили 57,1 %. Найвищі темпи приросту спостерігалися у 2007 році, коли обсяг сукупного кредитного портфеля банків збільшився на 80 % порівняно з попереднім роком.
Водночас високими темпами відбувалося й зростання питомої ваги кредитного портфеля в активах банків за рахунок зменшення частки всіх інших статей балансу. Так, якщо в 2001 році цей показник становив 63 %, що було зіставним з європейськими банками, де частка кредитного портфеля становить близько 65 %, то в 2005 році він поступово підвищився до 70 % та перевищив 80 % у 2008 році.
Стрімке нарощування обсягів кредитування в передкризовий період, коли обсяг кредитного портфеля перевищив 81 % обсягу активів, слід визнати однією з основних причин катастрофічного погіршення фінансової стійкості банків. Такий показник можна розцінювати як критично високий, відповідно й рівень концентрації кредитних операцій занадто ризикований. Безперечно, зростання кредитного портфеля позитивно впливає на ефективність банківської діяльності, проте не варто довго працювати в такому режимі за низької диверсифікації робочих активів.Особливістю кредитної діяльності банків у цей період стало нарощування обсягів споживчого кредитування населення, спровоковане банками з іноземним капіталом, які розвивали цей напрям найбільш активно. Слід зауважити, що, починаючи з 2003 року, основним кредитором банківської системи України було населення. Однак у 2006—2007 рр. ситуація кардинально змінилася, й це джерело формування банківських ресурсів поступилося своїми позиціями запозиченням на зовнішніх ринках. Водночас банки, насамперед з іноземним капіталом, орієнтувалися переважно на кредитування фізичних осіб, різко нарощуючи портфель споживчих кредитів.
У результаті населення з кредитора поступово перетворилося на одного з основних боржників банківської системи. Так, напередодні фінансової кризи в Україні кредити, надані фізичним особам, становили третину обсягу сукупного кредитного портфеля банків країни, а саме: 235 039 млн грн із загального обсягу наданих кредитів 770 024 млн грн, тоді як у 2005 році — лише 15 % (або 14 599 млн грн з 97 197 млн грн). Це ще раз підтвердило високу ризикованість кредитної політики окремих банків, що надавали так звані «легкі» кредити фізичним особам, які не завжди мали достатні доходи для їх погашення. Використання окремими банками спрощених методик кредитного скорингу давало змогу класифікувати їх за оптимістичним сценарієм як надійні та формувати мінімальні резерви, отримуючи додаткові прибутки завдяки мінімізації витрат на відрахування до резервів за кредитними операціями. Отже, банки обрали стратегію максимізації доходів за рахунок підвищення рівня ризику, адже кредитні операції завжди були й залишаються найбільш ризикованими.
Банки, які дуже активно нарощували свій кредитний портфель, зіштовхнулися з проблемою фінансування вже наданих кредитів. У докризовий період таке фінансування значною мірою здійснювалося за рахунок міжбанківських кредитів і коштів населення. Проте з наближенням світової фінансової кризи іноземні банки різко зменшили обсяги міжбанківського кредитування, стався відтік коштів населення з депозитних рахунків, що й призвело до кризи ліквідності наприкінці 2008 року.
З приходом іноземного капіталу обсяги міжбанківського ринку значно зросли, адже іноземні банки мають можливості залучати дешеві ресурси в своїх країнах і розміщувати їх під значно вищі відсотки на українському ринку. Так, якщо впродовж2001—2007 рр. частка міжбанківських кредитів у ресурсній базі банків була стабільною й становила близько 14 %, то на початок 2008 року цей показник збільшився вдвічі — до 28 %. Як свідчить аналіз, вітчизняні банки почали доволі активно використовувати це джерело запозичення коштів, різко нарощуючи свої кредитні портфелі. До цього банки спонукали й низькі відсоткові ставки міжбанківського ринку в передкризовий період (рис. 4.3). Здебільшого міжбанківські ресурси, які за своєю природою є короткостроковими, спрямовувалися на фінансування кредитів, у структурі яких в цей період переважали довгострокові.
Рис. 4.3. Динаміка відсоткових ставок за кредитами на міжбанківському ринку, %
Таким чином, різке зростання міжбанківського ринку спровокувало значні розриви між термінами залучення пасивів і розміщення активів, а отже, появу великих ризиків, насамперед, ризику незбалансованої ліквідності та відсоткового ризику. У середині 2008 року розпочалася світова фінансова криза, що змусила іноземні банки різко вивести ресурси з вітчизняного (насамперед, міжбанківського) ринку, до чого вітчизняні банки були не готові, оскільки вже звикли до можливості запозичувати кошти в будьякий час і у будь-якій кількості на міжбанківському ринку. Вартість запозичення міжбанківських ресурсів у національній валюті в цей період суттєво зросла (рис. 4.3). Водночас через паніку на банківському ринку, спровоковану рейдерською атакою на Про-мінвестбанк, стався масовий та неконтрольований відтік коштів населення з депозитних рахунків. Саме ці явища й стали причиною кризи ліквідності в банківській системі України, яка вибухнула в жовтні 2008 року.
Загальні тенденції сучасного розвитку банків свідчать про суттєве послаблення ролі банківського кредиту в забезпеченні виробничого сектора додатковими грошовими коштами. Кризові явища в економіці призвели до деформацій та нестабільності в сфері кредитування банками діяльності суб’єктів господарської діяльності й, зрештою, до погіршання результатів діяльності самих банків. У 2009 році обсяги кредитування постійно знижувались, і сукупний кредитний портфель банків на кінець року становив 747,3 млрд грн, тобто 94 % попереднього року. На 1 червня 2010 р. обсяг кредитного портфеля продовжував зменшуватись і становив 719,7 млрд грн. Питома вага кредитного портфеля в обсязі загальних активів також знизилася до рівня 78 %, хоча ще й залишалася доволі високою.
Серед причин, що призвели до погіршення ситуації, були також низька платоспроможність вітчизняних позичальників, неврегульованість законодавства, зокрема щодо процедур банкрутства та реєстрації обтяжень, високий кредитний ризик, що, своєю чергою, вимагав формування значних резервів.
Через різке погіршення якості кредитного портфеля вітчизняні банки були змушені в 2009 р. істотно збільшити резерви за активними операціями, насамперед кредитними, що поглинуло майже весь їх прибуток. Так, на 1 січня 2009 року резерви під активні операції становили 48409 млн грн, тоді як січня 2010 р. — уже 122 433 млн грн, тобто банки були змушені збільшити резерви майже втричі. Ця тенденція зберігалась і в подальшому (рис. 4.4).
Аналіз якості сукупного кредитного портфеля банків, визначеної за співвідношенням резервів на відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків та обсягу кредитного портфеля, а також частки проблемних кредитів, показав, що з початку фінансової кризи проблемні позики зросли з 6,36 млрд (на 01.01.2008) до 69 935 млн грн (на 01.01.2010), тобто більш, як у 11 разів. У 2009 році резерви за активними операціями зросли на 36,1 млрд грн, зокрема за кредитними операціями на 31,1 млрд грн, або на 70 %. Необхідність формування значних резервів за кредитними операціями призвела до збитків банків в обсязі 18,3 млрд грн, задекларованих банківською системою (станом на
01.08.2009). Таким чином, якість банківських кредитів значно погіршилася за незначного зростання обсягів. Усе це підтвердило необхідність у процесі прийняття управлінських рішень орієнтуватися не лише на прибутковість, але й оцінювати можливі ризики та зважувати їх допустимість для банку.
79292
81200
4456
6357
18015
69935
118041
44502
18 477
122 46
112965
99238
0
10 000
20 000
30 000
40 000
50 000
60 000
70 000
80 000
0
20 000
40 000
60 000
80 000
100 000
120 000
140 000
Проблемні кредити
Резерв на відшкодування можливих втрат за кредитними операціями
01.01.200701.01.200801.01.200901.01.201001.01.201101.01.2012
Рис. 4.4. Динаміка обсягів проблемної заборгованості та резервів, сформованих під кредитні ризики банків України за 2006—2011 рр. (млн грн)
Отже, стрімке зростання обсягів кредитного портфеля, яке спостерігалося впродовж останніх кількох років, призвело до негативних наслідків і втрати стабільності банківської системи. Ще однією причиною підвищення ризикованості діяльності вітчизняних банків і швидкого поширення світової фінансової кризи на терени України стало різке нарощування присутності іноземного капіталу в банківські системі. Найпривабливішими для іноземних інвесторів були саме банківські установи, адже навіть у кризовому 2008 році банківський сектор забезпечив майже половину всього приросту прямих іноземних інвестицій в Україну. Міжнародний досвід свідчить, що надмірна активність міжнародного капіталу зумовлює виникнення диспропорцій у національнійекономіці, створює нерівні умови для здійснення банківської діяльності, підвищує ризики, а тому потребує посиленого регулювання діяльності.
Разом з тим, очевидно, що в сучасних умовах національні економічні системи не можуть функціонувати без іноземного капіталу. Тому банки створюють філії на території інших країн і конкурують з місцевими банківськими установами. Посилення впливу транснаціональних банків на світові фінансові ринки спричиняє зростання їх впливу на національні грошовокредитні системи та діяльність як ділових, так і центральних банків.
Як показав перебіг фінансової кризи 2008 року, уряди розвинутих країн світу разом з центральними банками взяли на себе відповідальність за забезпечення фінансової стійкості окремих банківських установ. За ініціативою європейських центральних банків після низки банківських криз було створено спеціальний Форум з фінансової стійкості, на якому голови центральних банків європейських країн регулярно розглядають найбільш актуальні проблеми в цій галузі та шляхи їх вирішення.
У вітчизняній практиці стратегія регулятора щодо відновлення стабільності банківського сектора помітно відрізнялася від практики зарубіжних центральних банків. У кризових умовах підтримання ліквідності банків відбувалося значною мірою за рахунок кредитів рефінансування, отриманих від НБУ. Однак цей процес відбувався в умовах жорсткого дефіциту коштів, що виділялися державою на ці цілі, та політичної нестабільності, яка виявилася в неузгодженості дій між гілками влади. На практиці політика НБУ в період нестабільності була орієнтована на підтримку найбільших банків з одночасною відмовою від підтримки ліквідності середніх і малих банків, а також на використання прямих інструментів грошово-кредитної політики (підвищення облікової ставки, уведення прямих обмежень, мораторій). НБУ також надавав допомогу уряду в здійсненні аналізу реального фінансового стану окремих банків, контролю за реалізацією планів проведення оздоровчих заходів, в оцінюванні витрат на реорганізацію цих установ. До червня 2009 року основний акцент у процесі проведення реструктуризації в Україні робився не на фінансове вливання коштів, а на організаційні заходи, такі як втручання в діяльність проблемних банків, зміна керівного складу, збереження існуючої інфраструктури з одночасною зміноюбанківської стратегії, створення нових напрямів діяльності банківської установи.
У результаті проведеного НБУ в 2009 році діагностичного обстеження 38 банків першої та другої груп, на які припадає понад 80 % активів банківської системи України, було встановлено, що докапіталізації потребувало 26 банків. Сума докапіталізації становила 37 млрд грн, з якої банкам І групи необхідно було 31 млрд грн, банкам ІІ групи — 6,3 млрд грн Було виявлено сім банків, у яких існуючі власники не мали можливості збільшити капітал і забезпечити безперебійне функціонування. І НБУ запропонував уряду взяти участь в їх капіталізації на загальну суму 18,5 млрд грн.
З метою подолання наслідків кризи та відновлення стабільності банківської системи вперше у вітчизняній практиці було здійснено рекапіталізацію трьох банків за рахунок коштів держави. Це відбулося шляхом придбання акцій додаткової емісії банками АТ «Родовід Банк», ПАТ АКБ «Київ» та АТ «Укргазбанк» на загальну суму 9,5 млрд грн в обмін на облігації внутрішньої державної позики. Вважаємо, що подальше збільшення державної частки в банківському секторі сприятиме зміцненню банківської системи. Державна політика з реструктуризації банківського сектора на сучасному етапі повинна мати чітку мету — формування життєздатного ядра банківської системи України. Це необхідно для подальшого розвитку економіки, нормального обслуговування господарського обороту, відновлення довіри до українських банків.
Глобальна фінансова криза 2008 року висунула нові вимоги до стійкості банківських установ і змусила центральні банки світу шукати ефективні механізми підтримання стабільності банківських систем. Після подій кінця 2008 року рівень довіри до банківської системи знизився майже до нульової позначки, і на її відновлення необхідно багато часу та зусиль. Це істотно впливає на обсяги залучених коштів і структуру активів банківської системи, яку слід визнати недосконалою, з погляду співвідношення прибутковості та ризиків. Усе це свідчить про те, що банківська система перебуває в дуже важкому стані. Однак, незважаючи на рекордний показник збитків, зафіксований у балансах банків у 2009— 2010 рр., криза загалом спонукала банківську систему до переоцінки позицій в сфері нагляду та регулювання, структурних зрушень, удосконалення систем управління.Для відновлення діяльності банківської системи на попередньому рівні необхідно спрямувати зусилля на підвищення довіри до банків, зосередитися на зростанні рівня капіталізації банківської системи та змінити структуру активних операцій з огляду на досягнення оптимального рівня диверсифікації, приділити основну увагу вдосконаленню системи управління ризиками. Це потребує не лише зусиль кожного окремого банку в сфері фінансового менеджменту, а й виваженої державної політики та посилення системи банківського регулювання й нагляду.
У подоланні наслідків кризи у вітчизняній банківській системі за обставин, що склалися, основна роль належить НБУ. Про вирішальну роль центральних банків у протидії кризовим явищам свідчить і світовий досвід. НБУ слід переглянути низку обов’язкових нормативів з погляду вдосконалення як методики розрахунку, так і визначення оптимальних нормативних значень. Слід урахувати й те, що окремі нормативи хоч і виконуються банками, проте суттєво не впливають на реальну ситуацію та не спонукають менеджмент до оптимізації управління фінансовими потоками. Це стосується, зокрема, нормативів ліквідності, які більшість банків напередодні кризи виконували, проте це не пом’якшило кризу ліквідності наприкінці 2008 року, яка мала катастрофічні наслідки.
Необхідно також ураховувати, що останніми роками в світовій банківській індустрії розвинутих країн відбулися доволі важливі зміни, що позначилися на ефективності та конкурентоспроможності банківського сектора. Велике значення має те, що в світовій фінансовій сфері за останні два десятиліття відбулися процеси дерегламентації, були зняті географічні та економічні обмеження, завдяки чому активізувалися процеси злиття та поглинання банків. Загалом ведення банківського бізнесу налаштоване на універсалізацію діяльності банків. Усі ці процеси приводять до масштабних перетворень у банківському секторі, а інституційна структура сучасних національних банківських систем стає багатоплановою.
Так, у США, Великобританії, Франції значну роль відіграють кооперативні банки й банки взаємних заощаджень, в інших країнах (Німеччина) — банки з державним капіталом і регіональні банки, контрольовані місцевими органами влади. При цьому структура банківського сектора постійно змінюється. Так, у Великобританії житлово-будівельні кооперативи з 1997 року почализмінювати свій статус та акціонуватись. У Франції кооперативні банки й банки взаємних заощаджень беруть під свій контроль комерційні банки, у результаті чого формуються змішані банківські групи. Диверсифікація діяльності банківських установ збережеться і в майбутньому, оскільки залишаться такі її передумови, як різноманітність запитів клієнтів, невигідність деяких послуг для банків. Крім того, зменшення ступеня диверсифікації інститутів банківського сектора ускладнює перебіг банківських криз.
Дослідження свідчать, що розвиток сучасної світової фінансової архітектури характеризують тенденції акумулювання фінансових ресурсів. У результаті активізації процесів злиття та поглинання створюються універсальні фінансові холдинги, які об’єднують страхові компанії, пенсійні та взаємні фонди, інвестиційні й комерційні банки. У сучасних умовах цілком очевидно, що високодохідним стає тільки масштабний транснаціональний бізнес. Саме такий бізнес здатний надати високі гарантії для індивідуальних інвесторів і забезпечити необхідний рівень дохідності вкладень населення.
Така тенденція є загальносвітовою. Наприклад, кількість банків США, які мають відділення в інших країнах, з 1970 до 1993 року зросла майже вдвічі (з 79 до 153). Японські банки контролюють близько 25 % банківського ринку в деяких штатах США, створюючи істотну конкуренцію банкам-резидентам. Швидкими темпами продовжує зростати банківський сектор Центральної та Східної Європи. Найбільше зростання (у відносному вимірі) було зафіксоване в Румунії — 53,5 %, Україні — 30,2 % та Росії — 28,5 %.
В Україні немає суттєвих законодавчих бар’єрів входження іноземного капіталу в національну банківську сферу. Середній обсяг операцій злиття та придбання, проведених на вітчизняному ринку в 2007 році, становив близько 250 млн дол. США. Аналіз галузевої структури операцій злиття та придбання в Україні свідчить, що безумовним лідером за кількістю укладених угод є банківський сектор. У банківській сфері України впродовж 2004— 2007 рр. було укладено 13 угод злиття та придбання, а в 2008 р.
— 9 угод на суму 1974,75 млн дол. Загалом в Україні в 2004— 2009 рр. обсяг угод злиття та придбання в банківському секторі становив 7541 млн дол. США.
Серед найзначніших за обсягами були угоди продажу активів групою «Приват» Evraz Group за 3,65 млрд дол., продаж Укрсоц-банку за 2,07 млрд дол., придбання компанії First Ukrainian Deve-lopment (нерухомість) австрійською Petrochemical Gmbh за 1,3 млрд дол., продаж Тас-Комерцбанку і Тас-Інвестбанку Swedbank за 735 млн дол., придбання Commerzbank КБ «Форум» за 600 млн дол.
У 2004—2008 рр. найбільшою в нашій країні операцією стала купівля Укрсоцбанку міжнародною групою UniCredit Group (Bank Austria Creditanstalt AG). Друга за масштабами операція — продаж Промінвестбанку російському Внєшекономбанку за 1080,0 млн дол., третя — продаж АКБ «Райффайзенбанк Україна» угорському OTP Bank за 812,5 млн дол. США. Як бачимо, покупцями більшості банківських установ є іноземні інвестори. Отже, у результаті інтеграції України в світову економічну систему частка іноземного капіталу в українських банках неухильно зростає.
Значні обсяги угод і високі ціни свідчать про зростання привабливості банківського сектора України. Це підтверджує значення мультиплікатора — відношення ціни до капіталу, який у банківському секторі в середньому становив 3,65. Найвищий мультиплікатор було зафіксовано для Укрсоцбанку — 5,3, найнижчий (1,74) — у придбанні банку «Престиж» банком «Ерсте Банк». Отже, високі ціни, які зарубіжні банки платять за українські банки, є свідченням значної привабливості регіону, вихід на який відкриває нові можливості значного розширення клієнтської бази.
Незважаючи на фінансову кризу, іноземні інвестори продовжували доволі активно укладати угоди про придбання українських банків. У 2008 році банківський сектор забезпечив майже половину всього приросту прямих іноземних інвестицій в Україну, обсяг якого становив 1,92 млрд дол. (8 угод). В Україні в 2004— 2009 рр. обсяг угод зі злиття в банківському секторі становив 7541 млн дол. США.
Як видно, у банківській сфері найбільші установи вже продані. Тому, ймовірно, надалі відбуватиметься процес злиття й консолідації банківських капіталів серед дрібних і середніх банків або перепродаж великих банків. Так, у 2008 році було укладено низку угод щодо придбання невеликих за розмірами банків: продаж «Ікар-банку» французьким банком «Societe Generale» за 35 млн дол., Укрінбанку ізраїльському «Hapoalim» за 136 млн дол., неконтрольного пакета «Рада-банку» російському «КІТ Фінанси» за 7,5 млн дол., Банку НРБ російському «Ощадбанку».Наведені дані свідчать, що іноземний капітал дедалі глибше проникає в банківську систему України, а його роль постійно зростає. За період 2001—2008 рр. кількість банків з іноземним капіталом зросла на 133 %, тоді як загальна кількість банків збільшилася лише на 21,5 %. У 2001—2007 рр. частка іноземного капіталу в статутному капіталі банків зросла на 193,6 % і напередодні кризи 2008 року досягла 36,7 %. Високими темпами зростає кількість банків із 100 %-м іноземним капіталом, зокрема за цей же період їх кількість збільшилася втричі. На 1 січня 2010 року в Україні діяв 51 банк з іноземним капіталом зі 182 зареєстрованих, у тому числі 17 — зі 100 %-м іноземним капіталом. Наведені дані переконливо свідчать, що в Україні немає суттєвих законодавчих бар’єрів входження іноземного капіталу в національну банківську сферу. Таким чином, пріоритетними напрямами іноземних інвестицій є не реальні проекти, реалізація яких забезпечує економічне зростання та підвищення життєвого рівня населення країни, а галузі з найвищою прибутковістю та окупністю, якою є банківська сфера. Слід підкреслити, що ці процеси протікають у руслі загальносвітових тенденцій, і відмежуватися від них неможливо.
Підвищення частки іноземного капіталу неоднозначно впливає на розвиток банківської системи загалом, а отже, цей вплив не можна розглядати як одновекторний. Це особливо рельєфно виявилося під час кризи. З одного боку, іноземні банки демонструють високі стандарти обслуговування клієнтів, пропонують кредити під нижчі відсоткові ставки, розширюють спектр банківських послуг, зокрема й таких, які вітчизняні банки виконати не можуть через свої невисокі рейтинги, активно на вітчизняному ринку впроваджують сучасні банківські технології. З іншого боку, надмірна активність міжнародного капіталу призводить до диспропорцій у національній економіці, загострює конкуренцію на банківському ринку, створює нерівні умови для здійснення банківської діяльності, негативно впливає на вартість послуг, підвищує ризики.
Відтак, можна дійти висновку, що державі слід жорсткіше контролювати процес входження іноземного капіталу саме в банківський сектор. Це зумовлене тим, що банківський капітал за своєю природою дуже мобільний, оскільки на відміну від інвестицій у виробництво не зв’язаний в матеріальних активах, а тому мігрує доволі швидко. Отже, НБУ необхідно розробити низку додатко-вих заходів, спрямованих на мінімізацію впливу іноземного капіталу на стабільність банківського ринку в Україні. Передусім, потрібні зміни в державній політиці, а потім уже в стратегії роботи самого банку, адже навіть сьогодні деякі банки здійснюють невиправдано ризиковану кредитну політику. Деякі з них не повністю виконують нормативи НБУ, не у всіх банках виконуються нормативи щодо страхового, резервного фондів.
Не потребує доказів і те, що жодна економіка не може ефективно розвиватися без достатніх інвестиційних ресурсів, які формуються за рахунок як зовнішніх, так і внутрішніх інвестиційних джерел. Однак в умовах фінансової нестабільності та непередбачуваності кон’юнктури валютних ринків залучати зовнішні інвестиційні джерела стає все складніше. Водночас відомо, що найвагомішим за сукупним обсягом джерелом інвестицій є внутрішні ресурси та заощадження населення. Необхідною умовою трансформації заощаджень в інвестиції є процес їх акумулювання, адже обсяг вільних коштів кожного окремого домогосподарства незначний і не може стати серйозною інвестицією. Тому для нарощування інвестиційного потенціалу слід створити сприятливі умови та ефективні механізми акумулювання внутрішніх фінансових ресурсів для їх подальшої трансформації в інвестиції.
В Україні вирішення цієї проблеми не стало пріоритетним, адже держава більше дбає про створення сприятливого інвестиційного клімату для іноземних інвесторів, створюючи умови для активного входження іноземного капіталу на український ринок. Політика найбільшого сприяння іноземним інвестиціям вже призвела до відчутних структурних зрушень в економіці країни і, зокрема, у фінансовому секторі.
З огляду на наведені вище аргументи вважаємо, що на сучасному етапі розвитку економіки України пріоритети державної політики в інвестиційній сфері слід змінити й перенести акценти із залучення зовнішніх ресурсів на акумулювання внутрішніх джерел. Для цього необхідно, насамперед, створити систему державних гарантій для банківських вкладів населення, а також коштів приватного та малого бізнесу. Крім того, важливо сформувати в суспільстві стимули для активізації процесу акумуляції внутрішніх ресурсів у банках, які за вітчизняних реалій залишаються найбільш керованими та контрольованими з боку держави (в особі НБУ) фінансовими установами. Це завдання має вирішуватися на двох рівнях — макрорівні (державний рівень) та мікро-рівні (рівень фінансових інституцій). Стратегічна орієнтація розвитку вітчизняної банківської системи має носити комплексний характер та включати заходи, спрямовані на відновлення довіри суспільства до банків:
— забезпечення політичної та економічної стабільності в країні;
— модернізація системи гарантування вкладів фізичних осіб;
— удосконалення системи регулювання та банківського нагляду;
— підвищення транспарентності банків;
— моніторинг фінансової стійкості банків на державному рівні;
— формування механізмів запобігання банкрутству банків;
— установлення законодавчих обмежень щодо присутності іноземного капіталу в банківському секторі.
На мікрорівні банки мають активніше впроваджувати нові види фінансового обслуговування населення, які дадуть їм змогу отримати конкурентні переваги без прямого підвищення депозитних ставок. Наприклад, у 1980-х роках один з найбільших інвестиційних банків США запропонував клієнтам новий на той час вид обслуговування — рахунки з управління готівкою. Тоді банк відкрив понад мільйон таких рахунків, які були, по суті, комбінацією кількох фінансових послуг і не вимагали додаткових витрат [160, c. 232]. Стратегія поєднання різних видів послуг привела до утворення потужної хвилі фінансових інновацій, спрямованих на залучення заощаджень населення в банки.
Активізація залучення заощаджень населення можлива завдяки інтенсивному створенню та просуванню електронних каналів доставки банківських послуг на основі сучасних технологічних інновацій, ефективність упровадження й використання яких уже підтверджена найбільшими західними банками. Їх досвід свідчить, що автоматизація банківської діяльності — питання стратегічне, нерозривно пов’язане з розвитком фінансово-кредитних відносин. Прагнення відповідати вимогам часу змушує їх збільшувати витрати на нові інформаційні та телекомунікаційні технології, розвивати, крім наявної філійної мережі, електронні дистрибутивні канали. На розвиток своїх інформаційних технологій банки інвестують значні суми, у середньому 15—25 % загальних операційних річних витрат.
Однак за вітчизняних реалій найвагомішим аргументом для населення в процесі прийняття рішення про вкладення заоща-джень в банк є фактор надійності, який тісно пов’язаний з рівнем ризикованості діяльності кожного конкретного банку. У період кризових явищ, за загального спаду економіки, коли фінансовий стан позичальників суттєво погіршується, особливої актуальності набуває концепція управління ризиками. Функціонування банківської системи в кризових ситуаціях характеризується зростанням ризику ліквідності, валютного, кредитного, відсоткового та інших ризиків унаслідок значного відпливу депозитів, невисокого рівня надходжень від погашення активів, обмеження можливостей банків щодо кредитування економіки та залучення коштів на міжбанківському й зовнішніх фінансових ринках. За таких умов найважливішим є збереження фінансової стійкості та платоспроможності банку. Фінансова стійкість банку — це його здатність у процесі своєї діяльності в умовах впливу мінливих зовнішніх і внутрішніх факторів підтримувати стабільний фінансовий стан і дотримуватися найважливіших фінансово-економічних пропорцій діяльності, що забезпечують його сталий розвиток. До найважливіших фінансовоекономічних пропорцій належать ліквідність, платоспроможність, достатність капіталу, ділова активність і прибутковість банку.
На сучасному етапі розвитку банківської діяльності завдання полягає в тому, щоб банки зважено та обґрунтовано обирали свою стратегію на ринку депозитів і забезпечували ефективну її реалізацію. Слід підкреслити, що вибір найраціональнішої стратегії управління є індивідуальним і залежить, насамперед, від настроїв, сподівань і преференцій власників (акціонерів) банку. Акціонерам і керівникам банків важливо усвідомити, що в цивілізованому соціумі інтереси та преференції власників банку не повинні суперечити суспільним інтересам і потребам, а гонитва за надприбутками не має превалювати над усіма іншими мотивами та основоположними принципами ведення банківського бізнесу.
