5) у банку спостерігається систематичне незабезпечення ефективності функціонування та/або адекватності системи управління ризиками, що створює загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів фінустанови.
НБУ має право віднести банк до категорії проблемних з інших підстав, визначених нормативно-правовими актами регулятора. Проблемний банк у строк до 180 днів зобов’язаний привести свою діяльність у відповідність із вимогами законодавства [175].НБУ зобов’язаний визнати банк неплатоспроможним у разі, якщо:
— банк протягом 180 днів після того, як сам НБУ визнав його проблемним, не виправив порушення, допущені у своїй діяльності;
— банк зменшив свій регулятивний капітал на понад 30 % нижче за норму, встановлену українським законодавством до мінімального розміру регулятивного капіталу українського банку;
— протягом 10 днів банк не виконує свої зобов’язання перед вкладниками та іншими кредиторами за умови, що загальна сума вимог до банку всіх кредиторів перевищує 10 % його зобов’язань перед фізичними та юридичними особами.
Новий Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» закріпив за Фондом функцію виведення неплатоспроможних банків з ринку. На наступний робочий день після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних Фонд розпочинає процедуру виведення такого банку з ринку та здійснення в ньому тимчасової адміністрації. У разі прийняття НБУ рішення про ліквідацію банку Фонд набуває прав ліквідатора, призначає уповноважену особу та розпочинає процедуру ліквідації банку (за виключенням випадків, коли ліквідація відбувається за ініціативою власників банку, який Національним банком України не віднесено до категорії проблемних або неплатоспроможних). Строки діяльності тимчасової адміністрації обмежено: вона вводитиметься у банк на строк до 3-х місяців (для системоутворюючих банків — до 6 місяців). Впродовж цього періоду Фонд прийматиме рішення щодо виведення банку з ринку найменш витратним для Фонду способом.
Якщо за результатами роботи тимчасової адміністрації платоспроможність банку буде відновлена, то НБУ знову візьме під контроль банк, і вже банк виплачуватиме відсотки за депозитами і повертатиме депозити самостійно. У цьому випадку роль ФГВФО полягає в тому, щоб тільки за рахунок управління за допомогою тимчасової адміністрації повернути банк у працездатний стан. Але якщо за результатами роботи тимчасової адміністрації стане зрозуміло, що банк неможливо реанімувати, то НБУ відкликає ліцензію у банку і він оголошується банкрутом. Тільки з цього моменту ФГВФО може формувати список вкладників
— фізичних осіб, які мають право на компенсацію, і через сім днів після визнання банку банкрутом починати її виплату. Різниця між часом визнання банку неплатоспроможним та визнаннямчасом визнання банку неплатоспроможним та визнанням банку банкрутом може бути від трьох місяців до півроку, а в окремих випадках і більше. Це може створити проблеми власникам вкладів, особливо якщо вклад у валюті. За час, що минув від оголошення банку неплатоспроможним і до визнання його банкрутом, курс долара може змінитися. При цьому виплата буде проводитися за старим курсом і ніяких перерахунків вкладу за новим курсом гривні здійснюватися не буде. Така ж неприємність може стосуватися і відсотків за депозитом. Відсотки протягом роботи тимчасової адміністрації банку нараховуватися не будуть, тож хоча вкладник і не отримає прямого збитку, але явно недоотримає очікуваного доходу.
На сьогодні існує потреба в посиленні ролі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у розвитку банківської системи, розширенні його регуляторних функцій, поетапному збільшенні гарантованих сум відшкодування.
Нині є певний конфлікт між завданнями та інструментами Національного банку України та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Головною функцією НБУ, яка відображена в законодавстві, є забезпечення стабільності національної грошової одиниці, тоді як метою ФГВФО є соціальний захист вкладників банківської системи. З огляду на це доречним здається передача Фонду частини повноважень банківського нагляду. Зокрема, він повинен займатися ліквідацією банків після прийняття такого рішення Національним банком, оскільки безпосереньо зацікавлений в отриманні коштів для виплати компенсацій вкладникам.
В сучасних умовах скорочено термін початку здійснення виплат відшкодування за вкладами неплатоспроможних банків із двох місяців до 7 днів із дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку. У разі виникнення тимчасового дефіциту ліквідності Фонд має право звернутися до Національного банку з метою отримання короткострокового кредиту.
У вітчизняному законодавстві доцільно розширити повноваження Фонду у сфері сприяння забезпеченню фінансової стабільності банківської системи через її оздоровлення, наділивши його правом надавати кредит банку, що потребує фінансового оздоровлення, правом надавати кредит для фінансового оздоровлення банку, до якого приєднується банк, що потребує фінансового оздоровлення; бути поручителем за кредитом, наданим банком, що потребує фінансового оздоровлення; розміщувати депозит убанку, що потребує фінансового оздоровлення; здійснювати викуп акцій (часток) банку, що потребує фінансового оздоровлення на термін до одного року.
У разі надання банку такої фінансової допомоги передбачається, що Фонд матиме право здійснювати контроль за належним виконанням плану заходів з фінансового оздоровлення банку, зокрема через участь у засіданнях органів управління та контролю банку, а також призначати тимчасову адміністрацію банку.
Однак мета Фонду — не захищати конкретний банк за рахунок його внесків, а захищати системний ризик. Тому необхідно впроваджувати нові механізми, які передбачають можливість попереджувальних заходів щодо проблемних питань. Сьогодні ФГВФО не має змоги компенсувати свої витрати іншим шляхом, ніж збирати від банківської системи нові внески. За озвученими даними під час «круглого столу» (організованого за ініціативою Ліги фінансового розвитку за підтримки «Дзеркала тижня» та проекту USAID «Розвиток фінансового сектора»), який відбувся 2 грудня 2010 року в українському офісі Світового банку, «рівень відшкодування витрат фонду на виплати вкладникам становив лише 4,5 % за попередні 12 років існування [176]. Для порівняння: у Сполучених Штатах цей показник становить 85 %, Болгарії — 50—60 %, Румунії — до 30 %. Це означає, що необхідно щось робити не тільки з наглядом і не тільки із сумою покриття, а докорінно змінювати процес роботи з проблемними банками, щоб Фонд міг збільшити компенсації своїх витрат, а фінансова система не наштовхувалася на такі значні ризики, які виявилися впродовж 2008—2009 рр.
З огляду на це, слід вирішити питання поліпшення фінансування Фонду гарантування. З цією метою пропонується доповнити перелік джерел формування коштів за рахунок:
— спеціальних — щорічних внесків Національного банку України;
— початкових — збільшення початкового збору до Фонду з одного до двох відсотків зареєстрованого статутного капіталу банку;
— регулярних — збільшення регулярного збору до Фонду в іноземній валюті до одного відсотка на рік.
Останнім часом в Україні зроблено ряд кроків щодо поліпшення фінансового наповнення Фонду. Зокрема банки
—учасники Фонду зобов’язані за станом на останній робочий день кожно-го кварталу здійснювати нарахування регулярного збору до ФГВФО. За гривневими депозитами вони перераховуватимуть до Фонду, як і раніше, 0,5 % від бази нарахування, а за валютними депозитами ставку збільшено з 0,5 % до 0,8 %. Базою нарахування є середньозважена сума щоденних балансових залишків на рахунках, де обліковуються вклади та відсотки за ними, за відповідний розрахунковий період.
Щодо спеціальних внесків, то необхідність їх запровадження зумовлена тим, що саме Національний банк найбільше зацікавлений у стабільності роботи банківської системи й відповідальний за неї. З 2008 року Законом України «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб» передбачено щорічне відрахування коштів НБУ [177, с. 230]. Відрахування частини прибутку НБУ може стати додатковим джерелом поповнення ФГВФО. В економічній літературі вже давно ведеться дискусія з цього питання. Так, С. Аржевітін пропонує встановити фіксований рівень відрахування прибутку в розмірі не менше 20 % [178, с. 6]. Можливість реалізації такого підходу виходить з того, що сплачувати відрахування пропонується саме за рахунок перевищення кошторисних доходів над кошторисними витратами.
Пропонуємо не встановлювати фіксований рівень відрахувань від прибутку НБУ, а визначати його залежно від макроекономічної ситуації та дефіциту бюджету. За умови макроекономічної стабільності та розвитку економіки це не потребуватиме додаткових бюджетних витрат і не зменшить планових надходжень до бюджету. У період нестабільності діяльність НБУ має бути спрямована на підтримку ліквідності та фінансової стабільності банківської системи. За цих умов можна обмежити або відмінити відрахування.
Щодо регулярних внесків, то незважаючи на передбачену можливість сплати диференційованих регулярних зборів банків до Фонду на основі оцінки ступеня ризиків банківської установи, це питання все ще залишається актуальним. Застосування єдиних, однакових для всіх норм внесків фактично призводить до того, що банки, які здійснюють обережну політику, проводять безпечні активні операції, фінансують оплату зобов’язань банків, які дотримуються політики проведення високоризикованих операцій. Цілком виправданим може бути запровадження системи, що передбачає підвищений рівень розміру регулярного внеску в разі виникнення проблем з якістю активів і, зокрема, кредитного портфеля.Такий підхід допоможе не тільки регулювати ризикову діяльність банків і сприяти стабільності банківської системи, а й збільшить наповнення фінансових ресурсів ФГВФО. Диференційовані внески потрібно запроваджувати до тих банків, які збільшують навантаження на ФГВФО або через більш ризикову діяльність, або через застосування нечесних заходів конкурентної боротьби за кошти клієнтів. Тим самим буде усунуто субсидування більш ризикованих банків менш ризикованими, властиве діючій в Україні системі з фіксованим відсотком відрахування.
Щодо першого напряму диференціації внесків то вважаємо, що чим ризикованіша діяльність банку щодо активних операцій, тим ймовірніше виникнення проблем у подальшій роботі з вкладиками щодо повернення їм довірених банку коштів. Відсутність можливості повернення коштів вкладникам підриває довіру не тільки до конкретного банку, а й до банківської системи загалом. Відповідно такі банки мають сплачувати до ФГВФО й більші страхові внески. Щоб зменшити цю проблему, можна прив’язати розмір відрахувань кожного банку до рівня ризикованості його активів, а саме: залежно від якості кредитного та інвестиційного портфеля та ступеня ризикованості здійснюваних ними операцій. Такі схеми сплати внесків існують у 14 країнах світу, зокрема у США [179]. І навпаки, якщо банк працює стабільно, не розміщує кошти у високоризиковані активи, не зловживає спекулятивними операціями, то до нього можна застосовувати більш низькі коефіцієнти. З метою стимулювання економічного розвитку країни низькі коефіцієнти можуть застосовуватися й за довгостроковими вкладами, що розміщені в інвестиційні проекти реальної економіки. Різницю відрахувань може компенсувати держава з бюджету. До того ж можна здійснити незначне та поступове підвищення відрахувань банків після завершення кризи. Запровадження такої системи поставить банки, що ведуть ризиковану діяльність, перед вибором: зменшити ризики або відмовитися від залучення коштів фізичних осіб.
Західна практика та вітчизняні дослідники пропонують розраховувати інтегральний коригуючий коефіцієнт за окремими напрямами діяльності банку. Таку практику підтримує і МВФ, який радить установлювати цільовий діапазон активів, щоб обмежити навантаження на банки за умов макроекономічної нестабільності та фінансових криз. Крім того, у разі недотримання банками еко-номічних нормативів до них можуть бути застосовані або спеціальні штрафні санкції, або разове підвищення регулярних норм відрахувань.
Щодо другого напряму диференціації, то особливо в умовах макроекономічної нестабільності окремі вітчизняні банки застосовують практику встановлення завищених відсотків за депозитними внесками. Зазвичай це — середні або невеликі банки, надійність яких викликає сумнів через недостатню капіталізацію. Діяльність таких банків підвищує проблему морального ризику. Вкладники, прагнучи отримати більший відсоток за вкладами, не завжди розуміють, що ризики в такому банку завищені. Для уникнення проблеми ризику щодо таких банків пропонуємо встановлювати диференційовані ставки відрахування, що не дасть змогу перенести відповідальність за власні спекуляції на більш консервативних колег [180].
Як критерій диференціації сум відшкодування пропонуємо використовувати вітчизняний ринковий індикатор — Український індекс ставок за депозитами фізичних осіб (в англійському варіанті індикатор звучить як Ukrainian Index of Retail Deposit Rates, або UIRD). Індикативна ставка українського ринку розраховується щодня на основі номінальних ставок за депозитами фізичних осіб провідних 20 українських банків — учасників Фонду.
Для розрахунку індексу використовують ставки за «класичним» депозитом для стандартних сум на відповідні терміни. «Класичним» уважається депозит для фізичної особи — нового вкладника без права поповнення до кінця терміну, з виплатою відсотків наприкінці терміну. Якщо ж в депозитній лінійці банку відсутній такий депозит, то береться найбільш близький за економічним значенням депозит.
Запроваджена методика розрахунку індексу дає підстави використовувати його як основу градаційних відрахувань за прин
ципом LIBOR+. Потрібно встановити гранично допустиму межу перевищення, яка визначала б загальний ризик банківської установи. Як величину перевищення від зазначеного індексу можна використовувати рівень ризиковості діяльності банку, або ставку дисконтування, або скориговану величину облікової ставки, або банківську маржу чи премію за «довжину» коштів. Таким чином, банки, які встановлюють завищені відсоткові ставки, мають сплачувати й більші суми регулярних внесків до Фонду.ципом LIBOR+. Потрібно встановити гранично допустиму межу перевищення, яка визначала б загальний ризик банківської установи. Як величину перевищення від зазначеного індексу можна використовувати рівень ризиковості діяльності банку, або ставку дисконтування, або скориговану величину облікової ставки, або банківську маржу чи премію за «довжину» коштів. Таким чином, банки, які встановлюють завищені відсоткові ставки, мають сплачувати й більші суми регулярних внесків до Фонду.На сьогодні Фонд не має належних важелів впливу на порушників Закону, оскільки самостійно може лише нараховувати пеню за несвоєчасне або не в повному обсязі перерахування коштів банками — учасниками (тимчасовими учасниками) фонду та за наявності достатніх підстав переводити банки до категорії тимчасових учасників Фонду. Виключити банк з числа учасників (тимчасових учасників) Фонд правомочний лише за поданням НБУ. У разі ж виявлення допущених банком порушень норм Закону Фонд може вносити пропозиції про застосування НБУ до такого банку заходів впливу. У зв’язку з цим постає питання: чи буде ефективним контроль, коли контролюючий орган, навіть виявивши порушення, не може самостійно застосувати до порушника відповідні заходи впливу?
Доходимо висновку, що коло функцій системи гарантування вкладів і відповідно повноважень органу, який здійснює управління такою системою, має бути доволі широким.
21 квітня 2010 року адміністративна рада ФГВФО затвердила концепцію реформування системи гарантування вкладів фізичних осіб. Головною метою реформування системи гарантування вкладів в Україні є суміщення Фондом двох функцій — гарантування вкладів і роботи із проблемними банками, що дасть можливість сформувати один центр відповідальності перед кредиторами проблемних банків та сприятиме підвищенню довіри до банківської системи та інститутів державної влади. Ці функції є взаємодоповнюючими й мають забезпечити комплексний підхід до вирішення проблем, що можуть виникати в банківській системі. Адже в такому випадку страховик під час здійснення перевірки самостійно визначить проблемний банк і матиме в своєму розпорядженні весь комплекс заходів для стабілізації його роботи. Він зможе оперативно надавати фінансову допомогу банкам, які її потребуватимуть. А за необхідності проведення процедури ліквідації банку покладання на Фонд функції ліквідатора дасть можливість скоротити час, упродовж якого відновлюватиметься резерв коштів, що підлягатимуть спрямуванню на відшкодування за вкладами фізичних осіб.
Проект Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» був розроблений у 2010 році [165], пройшов погодження у Національному банку України, Кабінеті Міністрів та Адміністрації Президента, розглянутий на засіданні комітету Верховної ради. 23 лютого 2012 року Закон був прийнятий Вер-ховною Радою України. Положення прийнятого Закону мають на меті:
— удосконалення процесу роботи з проблемними банками в Україні шляхом підвищення операційної та економічної ефективності такої роботи;
— прискорення процесу прийняття рішень про виведення з ринку банків з використанням найкращої світової практики та досвіду, що, як наслідок, сприятиме підвищенню загального рівня довіри населення до банківської системи України;
— оптимізацію витрат ФГВФО, пов’язаних із виплатами вкладникам — фізичним особам;
— підвищення захисту прав інших кредиторів банків.
З огляду на світовий досвід набуття ФГВФО додаткових повноважень є пріоритетним напрямом розвитку системи гарантування вкладів в Україні для підтримки довіри до банківської системи країни, розширення довгострокової депозитної бази банків, забезпечення стабільності банківської системи України. Однак ставлення до положень цього закону доволі неоднозначне: з одного боку, експерти агентства Moody’s зауважували, що закон підвищить довіру вкладників до банків, з іншого, серед фахівців розгорнулися дискусії щодо уточнення багатьох положень, які стосуються і закріплення за ФГВФО функції виведення з ринку неплатоспроможних банків, і введення диференційованих внесків банків до ФГВФО. Тому новітній механізм функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб потребує подальшого дослідження.
