Різноманітність змінних витрат, а головне — їх різні величини і різноманітність комбінацій зумовлюють неоднакове співвідно-шення «фактор-продукт», тобто неоднаковий характер залежнос-ті цих витрат від обсягу виробництва продукції. Для розуміння суті цього співвідношення потрібно знати зміст таких понять, як граничний (маржинальний) ресурс, граничний (маржинальний) продукт, повний продукт і середній продукт.
Граничний (маржинальний) ресурс — це додаткові витрати ре-сурсу, використані для виробництва додаткової продукції. Він ви-значається відніманням від кожного наступного обсягу витрачання ресурсу його попереднього обсягу. Як бачимо, граничний (маржи-нальний) ресурс формується за умови, коли в процесі виробництва, як це має місце в реальному житті, витрачаються різні обсяги пев-ного ресурсу — добрив, насіння, зрошувальної води, кормів тощо.
Граничний (маржинальний) продукт — це приріст продук-ції, одержаний від додатково спожитого (граничного) ресурсу. Він обчислюється відніманням від кожного наступного рівня ви-робництва продукції його попереднього значення. Граничний продукт може набувати і від’ємного значення. Граничні витрати —це приріст витрат, необхідний для виробництва однієї додатко-вої одиниці продукції.
Повний продукт (загальний фізичний продукт) — це загаль-ний обсяг виробництва продукції, одержаний за деякого рівня витрачання ресурсу. В грошовому виразі його називають вартіс-тю виробленої продукції. Середній продукт визначають ділен-ням повного продукту на загальний обсяг ресурсу, що викорис-таний для його одержання.
Для співвідношення «фактор-продукт» характерні три типи залежності: а) кожна наступна одиниця граничного (маржиналь-ного) ресурсу забезпечує однакову величину граничного (маржи-нального) продукту (однаковий приріст продукції); б) кожна на-ступна одиниця граничного (маржинального) ресурсу забезпечує все зростаючий граничний (маржинальний) продукт; в) кожна наступна одиниця граничного (маржинального) ресурсу забезпе-чує все менший граничний продукт (рис. 6.2, а, б, в).
Не слід думати, що для відповідного виробництва характер-ний лише якийсь один тип залежності між змінними витратами (ресурсом) і обсягом продукції. В сільському господарстві в про-цесі виробництва будь-якого виду продукції, як правило, мають
місце всі три типи залежностей. Це пов’язано із законом спа-дної доходності, дія якого особливо рельєфно виявляється в цій галузі. Згідно з цим законом за послідовного зростання витрат певного ресурсу, коли граничний ресурс залишається однаковим, і за незмінних інших умов виробництво продукції збільшується, але тільки до певної межі. За нею починається зменшення грани-чного (маржинального) продукту. В остаточному підсумку він може набувати нульового або навіть від’ємного значення. Графі-чно така залежність показана на рис. 6.3.
Справді, якщо, наприклад, простежити залежність між уро-жайністю певної культури і нормою внесення добрив або нормою висіву насіння на гектар посіву, то за їх збільшення врожайність підвищуватиметься доти, доки не буде досягнуто такої величини витрат цих ресурсів, за межами якої починається зниження цього показника. З рис. 6.3 видно, що крива виходу продукції (врожай-ності) відображає всі три типи залежності. Як правило, випере-джаюче зростання граничного (маржинального) продукту порів-няно з граничним (маржинальним) ресурсом має місце за низького рівня витрат даного ресурсу, наприклад, за низьких доз внесення добрив і норм висіву насіння, малих норм поливу. Таке зростаюче співвідношення «фактор-продукт» спостерігається в першій зоні. Для неї характерне і зрівноважене співвідношення «фактор-продукт» (перший тип залежності). Спадний тип спів-відношення «фактор-продукт» характерний для другої зони, яка закінчується на рівні точки, де крива маржинального продукту перетинає вісь абсцис. У третій зоні будь-яке збільшення ресурсу призводить до негативного наслідку — зменшення обсягу вироб-ництва повного продукту (врожайності).
Для того щоб визначити, в якій зоні підприємство може досяг-ти найбільшої ефективності виробництва, потрібно обов’язково взяти до уваги закономірності формування повного, середнього і граничного (маржинального) продукту. Відповідно до цього по-вний продукт зростає доти, доки має місце будь-яке позитивне збільшення маржинального продукту. Крива маржинального продукту спочатку зростає швидшими темпами, ніж крива серед-нього продукту і проходить вище за останню до моменту зміни своєї траєкторії, що набуває форми спадної. В точці перетину кривої граничного (маржинального) продукту з віссю абсцис по-дальше збільшення ресурсу призводить до зменшення повного продукту. Крива середнього продукту досягає максимуму в точці її перетину з кривою граничного (маржинального) продукту. Далі ця крива змінює траєкторію на спадну, не перетинаючи при цьо-му вісь абсцис (в умовах «нормального» господарювання).
Тепер стає зрозумілим, що коли за додаткових вкладень ре-сурсу зростає середній продукт, то за незмінних цін на них (про-дукт і ресурс) зростатиме і середній прибуток підприємства. А це означає, що на всіх ділянках першої зони підприємству економіч-но вигідно здійснювати додаткові вкладення ресурсу, оскільки воно одержує за таких умов все більшу масу прибутку. Це прави-ло діє доти, доки зростає середній продукт. У точці, де величина середнього продукту дорівнює величині маржинального, почина-ється друга зона, в межах якої діє інше правило — приріст про-дукту на одиницю послідовно збільшуваного ресурсу все змен-шується, що (за умови стабільних цін) призводить до зменшення прибутку на одиницю додаткових витрат.
Таким чином, додаткові вкладення в другій зоні будуть ефе-ктивними доти, доки грошова виручка, яку отримує підприємс-тво від маржинального продукту, перевищує витрати ресурсу (в грошовій формі) на одержання цього продукту. Як бачимо, дру-га зона є зоною ефективного господарювання, в якій потрібно відшукати економічно найвигідніший рівень додаткових вкла-день змінного фактора, за якого досягається найбільший прибу-ток. Цей рівень формується, коли вартість маржинального про-дукту дорівнює вартості додатково витраченого ресурсу. Саме цій точці відповідає оптимальний рівень урожайності культури (продуктивності тварин).
Отже, максимальна економічна ефективність досягається ра-ніше, ніж максимальна технологічна ефективність, яка вимірю-ється врожайністю культури з гектара посіву або продуктивністю тварин. У цьому можна переконатись, якщо проаналізувати ви-робничу функцію врожайності цукрових буряків, побудовану за фактичними даними відповідно до вимог методу найменших квад-ратів. Функція має вигляд:
у = 230 + 36х – 2,5х2,
де у — урожайність цукрових буряків з гектара; х — кількість внесених мінеральних добрив у діючій речовині, ц/га.
Дослідження цієї виробничої функції на екстремум дає змогу встановити, що максимальний рівень урожайності цукрових бу-ряків у даних умовах (максимальна технологічна ефективність) досягається за внесення 7,2 ц діючої речовини мінеральних доб-рив і становить 359,6 ц/га. Якщо додатково внести ще 0,8 ц доб-рив (а всього 8 ц), то врожайність знизиться на 2 ц і становитиме 357,6 ц. Наведена виробнича функція врожайності відображає спадну ефективність додаткових доз мінеральних добрив. Якщо, скажімо, третій центнер добрив забезпечив приріст урожайності з гектара на 23,5 ц, четвертий — на 18,5, то сьомий — лише на 3,5 ц. Оскільки вартість центнера добрив більша за грошову виручку, що її одержує підприємство від реалізації додатково одержаних 3,5 ц коренів, то висновок очевидний — за таких умов сьомий центнер добрив підприємству вносити економічно не вигідно, хоч він і забезпечує деякий приріст урожайності і тим самим під-вищує технологічну ефективність.
