Власність
— одна з найскладніших категорій. У першому наближенні її можна охарактеризувати як соціально-економічну форму присвоєння умов і результатів виробництва. Власність забезпечує стабільність суспільства, вона є найважливішою умовою подолання соціальних і політичних потрясінь. Чим більше
життя програму підтримки дітей-сиріт і дітей із малозабезпечених сімей, освітніх закладів у регіонах діяльності корпорації. З ініціативи групи компаній в Івано-Франківській області відкрито мережу соціальних магазинів, де товари реалізуються за закупівельними цінами. У Кіровоградській області започатковано акцію, котрою передбачено підтримку місцевого товаровиробника з подальшим продажем товарів у магазинах для соціально вразливих верств населення.
Власність є одночасно економічною і юридичною категорією. Як економічна категорія вона визначає форми господарювання, норми розподілу прибутків, ступінь і характер задоволення економічних і соціальних запитів. Юридична визначеність відносин власності виражається в тому, що за допомогою юридичних законодавчих актів оформлюються правові норми, котрі регламентують взаємини між людьми, пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном, що належить різним суб’єктам власності. Право власності фіксує і юридично оформлює систему економічних відносин, яка функціонує.
Володіння власністю є, по суті, органічною властивістю природи людини як істоти суспільної і виступає найважливішим природним правом людини. Право на власність є конституційною гарантією для використання людиною всіх інших прав і свобод.
У системі економічних відносин власність завжди асоціюється з певними речами, благами, продуктами інтелектуальної діяльності. Але це лише форми матеріалізації власності. Ресурси, речі самі по собі не є власністю. У доісторичну епоху земля, рослинний і тваринний світ не були чиєюсь власністю. Лише пізніше, коли люди почали привласнювати елементи природи і продукти праці, речі стали власністю, тому що люди почали вступати в економічні взаємини з приводу їх присвоєння і споживання. Тому головним у відносинах власності виступає не те, що привласнюється, а те, ким і як привласнюється. У процесі історичного розвитку відносини власності змінюються під впливом різноманітних факторів і набувають форм, що відповідають рівню розвитку продуктивних сил і характеру суспільного устрою.
Відносини власності стосуються використання рідкісних ресурсів. Одним з перших цю думку обґрунтував шотландський філософ Давід Юм у «Трактаті про людську природу» (1734
— 1737 .). Він заклав основи погляду на власність, відомого сьогодні як «економічна теорія власності» або «теорія рідкісності». Юм вважав приватну власність не природним правом, а явищем, яка має відношення тільки до обмежених благ. Він пише, що «власність можна визначити як таке відношення між особою та предметом, яке дозволяє цій особі, але забороняє будь-якій іншій вільно користуватися та володіти предметом, не порушуючи законів справедливості та моральної правомірності». На його думку, встановлення власності на речі, які наявні у необмеженій кількості, є позбавленим змісту. Якщо ж благо є обмеженим, то між людьми виникає
реальних власників у суспільстві, тим воно стабільніше, тим вищий життєвий рівень громадян.
Цей підхід був розвинутий у 1871 р. австрійським економістом К. Менгером у книзі «Засади політичної економії», де зазначалося, що власність має своєю основою існування благ, кількість яких менша порівняно з потребами в них. Тому інститут власності
— це інститут розв’язання проблем між необхідністю, потребою і можливою пропозицією благ. Невідповідність, яка тут виникає, викликана винятковим характером рідкісних благ.
У сучасній економічній теорії дістав розвиток цілий напрям економічного аналізу власності, іменований неоінституціоналізмом. Однією з найвідоміших теорій цього напряму стала економічна теорія прав власності, представниками якої є такі знані економісти, як Р. Коуз, Д. Норт та ін. Суть їхнього підходу до розуміння власності та її використання як методологічної і загальнотеоретичної основ економічного аналізу полягає в тому, що вони не оперують економічним поняттям власності, а використовують термін «право власності».
Права власності розуміють як санкціоновані поведінкові відносини між людьми, які виникають у зв’язку з існуванням благ і стосуються їх використання. Ці відносини визначають норми поведінки щодо благ, яких будь-яка особа має дотримуватися у своїй взаємодії із іншими людьми або ж нести витрати через їх недотримання. Вони охоплюють повноваження як над матеріальними об’єктами, так і над правами людини (право голосувати, друкувати тощо). Панівна в суспільстві система прав власності є в такому випадку сумою економічних і соціальних відносин з приводу доступу до рідкісних ресурсів. Іншими словами, права власності
— це певні «правила гри», прийняті суспільством, які визначають шляхи, правила використання благ.
Права власності виводяться із проблеми обмеженості, рідкісності ресурсів. Відносини власності виникають тоді, коли ресурси не є загальнодоступними. Центральним пунктом відносин власності стає їх виключаючий характер, що обмежує доступ до ресурсів окремих суб’єктів ринкових відносин. Вільний доступ до благ означає, що вони не належать нікому або ж належать усім. Такі ресурси не є об’єктом власності.
З погляду суспільства права власності виступають як правила гри, які впорядковують відносини між окремими агентами. З по-
конфлікт щодо використання цього блага, і власність покликана запобігти йому, формуючи певні правила поведінки. Власність дає суспільству етичні правила, що регулюють використання обмежених ресурсів, вона встановлює механізм надання виключних прав на контроль над ними.
Аби реалізувати свої різноманітні цілі, індивід здійснює контроль над приналежним виключно йому пучком прав власності. У літературі найбільшого поширення дістала класифікація прав власності за А. Оноре. Основними правами власності є:
1. Право володіння, тобто виняткового фізичного контролю над річчю.
2. Право користування, тобто особистого використання речі.
3. Право управління, тобто рішення, як і ким річ може бути використана.
4. Право на дохід, тобто на блага, що виникають від попереднього особистого користування річчю або від дозволу іншим особам користуватися нею (іншими словами
— право привласнення).
5. Право на капітальну вартість речі, яке передбачає право на відчуження, споживання, зміну або знищення речі.
6. Право на безпеку, тобто імунітет від експропріації.
7. Право на перехід речі в спадщину або за заповітом.
8. Право на безстроковість.
9. Заборона шкідливого використання, тобто обов’язок утримуватися від використання речі у шкідливий для інших спосіб.
10. Право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість відібрання речі на сплату боргу.
11. Право на залишковий характер, тобто очікування природного повернення переданих кому-небудь повноважень після закінчення строку передачі або в разі втрати нею сили з будь-якої іншої причини.
На думку авторів теорії прав власності, вилучити певне коло осіб із процесу вільного доступу до ресурсів означає специфікувати права власності на них. Зміст і мета специфікації в тому, щоб створити умови для придбання прав власності тими, хто цінує їх вище, хто здатний мати з них більшу користь. Головне завдання визначеності прав власності на ресурси пов’язане зі зміною поведінки суб’єктів виробництва, орієнтації їх на прийняття ефективніших рішень. Саме тому в процесі обміну права власності на певні блага продаються суб’єкту власності, для якого вони є найвищою цінністю, а тим самим забезпечується найефективніший розподіл ресурсів (ця теза відома як «теорема Коуза»).
У господарській діяльності людей відповідно до теорії прав власності виокремлюють два основні правові режими: приватної
гляду індивіда права власності виступають як пучки повноважень на прийняття рішень щодо того чи іншого ресурсу.
—чотирма з численних прав, але не мати інших прав. Комбінації прав, якими володіють різні фізичні та юридичні особи, можуть бути дуже різноманітними, у зв’язку з чим є підстави говорити про розмаїття форм приватної власності.
Право державної власності означає, що всім «пучком» прав або різними його компонентами володіє винятково держава, причому чим більшою мірою всі зазначені права на обмежені ресурси реалізуються державою, тим більше така система господарювання претендує на звання ієрархії.
Соціальні функції відносин власності полягають у тому, що власність:
— поєднує особистий фактор виробництва з речовинними;
— зумовлює характер виробництва;
— є формою організації виробництва;
— визначає порядок, якісну і кількісну грані розподілу.
Власність з урахуванням відзначеного можна охарактеризувати як історично зумовлені суспільно-економічні взаємини між людьми з приводу присвоєння (відчуження) умов виробництва (робоча сила, засоби виробництва) і його результатів (сукупність матеріальних благ). Основними формами присвоєння є дві
— суспільна й індивідуальна, зумовлені розвитком знарядь праці та такими, що своєю чергою мають багато форм прояву (наприклад, суспільна
— державна, індивідуальна
— приватна). Взаємодія індивідуальної і суспільної породжує змішану (наприклад, колективну
— зі своїми формами прояву).
Власність визначає ідеологічні засади соціально-економічного розвитку
— індивідуалізм і колективізм, які у свою чергу мають зворотний вплив на відносини власності. В останніх панують дві тенденції: монізм і плюралізм. Монізм, зокрема панування приватної власності, лежить в основі ліберальної моделі економіки, плюралізм
— визначає модель соціально орієнтованої ринкової економіки. У нашій країні склалася парадоксальна ситуація
— теорією проголошується побудова соціально орієнтованої економіки (базованої на плюралізмі форм власності), а на практиці
— чим скоріше розробляється і здійснюється програма приватизації, заснована на монізмі (пануванні приватної власності).
та державної власності, а також змішані (на основі цих двох) правові режими. Право приватної власності означає, що окрема фізична чи юридична особа володіє всім чи, навпаки, частиною прав власності або, за висловом американського економіста П. Хейне, деякими «травинками» з цього «пучка» прав власності. Наприклад, ви можете володіти одним
Розуміння того, що відбувається при змінах відносин власності, без урахування її взаємозв’язку з відносинами управління суб’єктами господарювання (держава, корпорація, фірми, підприємства, домашнє господарство, дрібний бізнес) буде обмеженим. Характерні риси управління власністю визначаються тією економічною системою, способом виробництва, в яких вона здійснюється. Наприклад, в умовах капіталізму виробник юридично вільний. Він стає власником такого ресурсу, як праця, яку він надає в користування (з метою споживання) підприємцю, одержуючи за це заробітну плату. У даному суспільстві зберігається і примножується власність на ресурси, фактори виробництва, виникають такі форми прибутків, як відсоток, дивіденд, рента, які модифікують відносини власності. Таким чином характер економічної системи створює свій, тільки їй притаманний тип управління власністю.
Кожна з форм власності виробляє свої підходи до управління об’єктами власності. Так, у межах державної власності можуть застосовуватися методи управління нею, котрі не властиві кооперативній власності, і навпаки.
Загальну методологію управління власністю встановлює держава, визначаючи механізм господарювання взагалі й у межах кожної форми власності зокрема. Запроваджуючи політику антимонопольного законодавства або пільгового оподаткування, держава стимулює розвиток малого бізнесу; здійснюючи заходи для роздержавлення і приватизації власності, сприяє зміцненню приватного сектора в економіці. Акціонування підприємств посилює демократичний принцип керування власністю, а націоналізація веде до розширення методів державного керування економікою.
Ступінь зрілості власності багато в чому залежить від того, наскільки в демократичній системі управління економічні суб’єкти беруть участь у роботі органів управління господарством. Залучення населення до управління власністю визначається самоврядуванням, що розгортається на рівні бригади і цеху, підприємства, фірми і регіону народного господарства в цілому. Тут діють два принципи прямої і представницької демократії. Принцип прямої демократії діє безпосередньо на виробництві: фірмою або корпорацією керує директорат, акціонерним товариством
— збори (правління) акціонерів. Для вирішення важливих господарських чи управлінських рішень збирається рада уповноважених, куди делегують своїх представників окремі ланки економіки, що господарюють, їхні відділки або підвідділки.
Принцип представницької демократії застосовується тоді, коли колективи працівників делегують свої повноваження спеціально
Власність зі своєю системотворною функцією повинна реалізуватися економічно. Найважливішими формами економічної реалізації власності є прибуток домогосподарств і фірм, прибуток підприємців, позичковий відсоток, рента, дивіденд та інші форми збільшення майна. Це відбувається завдяки тим субстанціям, через які проходить власність,
— присвоєння, відчуження, розпорядження, володіння і використання власності.
Присвоєння
— це процес економічного і юридичного закріплення ресурсів, майна, засобів виробництва, матеріальних благ і послуг, різних видів прибутків за суб’єктом господарювання або фізичною особою. Присвоєння припускає наявність двох сторін відносин власності: суб’єктів та об’єктів присвоєння. Суб’єктами присвоєння є фізичні, юридичні особи; об’єктами присвоєння є ресурси, промислове устаткування, об’єкти виробничої і соціальної інфраструктури, фінансові засоби, об’єкти інтелектуальної власності тощо.
Привласнення передбачає збільшення власності. Якщо цього не стається, то власність утрачає свій економічний зміст.
Основними формами збільшення власності є прибутки домогосподарств, дивіденди і рента. У періоди економічних криз, стихійних лих, воєн, інших природних, соціальних потрясінь збільшення власності може зупинитися, вона може обмежитися але після таких катаклізмів знову почне зростати.
Привласнення
— парна категорія. Другою гранню цього явища є відчуження. Відчуження власності
— процес її розподілу, передачі її іншій фізичній чи юридичній особі, перерозподіл між класами або навіть фізичне знищення. Основними формами відчуження є розподіл, перерозподіл і ліквідація власності. Істотна властивість власності
— розпорядження. Розпоряджатися об’єктами власності може тільки реальний власник, що володіє юридичним правом на них. Він може продати власність, пустити її в господарський обіг, здійснити дарування або спадкування, здати в оренду тощо. Інші особи, якщо вони не наділені визначеними повноваженнями, зробити цього не можуть.
створеним органам чи установам. Ці органи можуть мати як суто господарський статус (наприклад, союз підприємців, спілка кооператорів і орендарів), так і статус державної установи (міністерство будівництва, комітет з науки і техніки, обласне управління і т. ін.). Держава повинна контролювати роботу органів представницького самоврядування, тому що завжди є небезпека їх перетворення в бюрократичні установи, котрі втратили належний зв’язок з населенням, яке брало участь в обранні представницького складу подібних державних інститутів управління.
Володіння передбачає протягом визначеного терміну певні господарські дії над об’єктами власності: користуватися будинками, устаткуванням, кредитом, землею і т. ін. Користування передбачає витяг з об’єктів власності корисних властивостей для виробництва матеріальних благ чи надання послуг. Зрештою користування
— це споживання об’єктів власності.
Трансформаційні зміни відносин власності всеосяжні. Так, С. В. Мочерний бачить їх ось у чому: до традиційних об’єктів власності
— засобів і предметів праці, робочої сили, використовуваних людиною сил природи додаються такі нові об’єкти, як форми і методи організації праці, наука, інформація. Ті підприємства і фірми, як і держава, що стали власниками подібних об’єктів, значно посилили свою економічну могутність, а отже, й конкурентоспроможність. Однією з найважливіших особливостей нових об’єктів власності є те, що вони не можуть тривалий час перебувати у власності окремої фірми, компанії. Крім того, їхніми носіями до певної міри стають особи найманої праці. Росте можливість і потреба ширшої персоніфікації таких об’єктів, що зумовлюють значне розширення і суб’єктів їх присвоєння, тобто наймані працівники певним чином стають співвласниками даного об’єкта присвоєння, а це
— один з вагомих чинників зростання вартості їхньої робочої сили.
Зазначене стосується й інтелектуальної власності, сформованої на основі такого якісно нового елемента системи продуктивних сил, як наука. Розрізняють три основні її види: приватна власність, що закріплюється у вигляді патента або ліцензії; суспільна власність, що існує як сума знань та ідей, які перебувають у розпорядженні всього суспільства; проміжна форма власності, що являє собою інноваційну науково-технічну інформацію. Її неможливо закріпити у формі патентів і ліцензій на тривалий час, оскільки на основі цієї інформації можна створити продукцію зміненого вигляду.
Така еволюція об’єктів власності зумовлює принципові зміни й у товарі робоча сила. У зв’язку з тим, що носієм інформації дедалі частіше стає сама кваліфікована робоча сила, то саме вона є інтелектуально, інформаційно насиченою, і її відчуження від власника відбувається в якісно новій формі. При цьому традиційні форми відчуження значною мірою розмиваються.
Еволюція об’єктів власності викликає зміни її суб’єктів, які полягають насамперед у тому, що частина висококваліфікованих учених і фахівців, працюючи за наймом у науково-дослідних лабораторіях корпорацій, університетах тощо, паралельно займа-
Якщо оцінювати соціально-економічну спрямованість змін, що відбуваються з відносинами власності з боку їхніх суб’єктів, то стає очевидною тенденція до зростання їх усуспільнення. Воно здійснюється на рівні окремого підприємства, фірми, корпорації, організації, держави й на міжнаціональному рівні.
Зміни відбуваються в таких формах реалізації власності, як володіння, розпорядження і користування. Коли панувала індивідуальна приватна власність, ці права належали переважно одній особі, а в сучасних умовах власники підприємств у різних галузях промисловості передають свої права іншим особам, одержуючи за це винагороду. Крім того, широко практикується передача управління своєю власністю, що означає посилення процесу відокремлення капіталу-власності від капіталу-функції.
Зміни бачаться й у тому, що відбувається процес певної деперсоніфікації власників і перехід їхньої власності в руки юридичних осіб (компаній, банків, інших фінансових інститутів). Одночасно спостерігається посилення персоніфікації власності через механізм придбання акцій. Частково він здійснюється й через пенсійні та страхові фонди.
Купівля акцій частиною трудящих, особливо за пільговими цінами, дає їм можливість у дуже обмежених масштабах привласнювати частину прибутку, частково переборювати своє відчуження від засобів виробництва. Крім того, поширення акціонерної власності сприяє створенню профспілкової власності
— власності трудового колективу на певну частину підприємства.
Усі зазначені риси (та й не тільки вони) свідчать про соціалізацію відносин власності, яка характеризує реальне поєднання працівників із засобами виробництва, трансформацію структури розподілу, що зумовлює присвоєння працівниками результатів виробництва. Соціалізація власності виявляється й через соціалізацію окремих прав власності. Так, соціалізація права управління (можливість вирішувати долю матеріальних благ) може відбуватися і відбувається через делегування його функцій державі чи
ється підприємницькою діяльністю, організовує свою ризикову чи венчурну справу. Крім того, ці фахівці можуть працювати за контрактом у кількох фірмах чи поєднувати роботу за наймом. Отже, власник висококваліфікованої робочої сили, працюючи за наймом, може одночасно стати суб’єктом приватної власності як в індивідуальній, так і в колективній формах. Полісуб’єктність частково поширюється і на найманих працівників, а також і на службовців нижчої кваліфікації, коли вони стають власниками певної кількості акцій фірми.
— це збільшення ступеня рівномірності розподілу результатів виробництва й розширення можливості регулювання майнової диференціації.
Соціалізація пом’якшує, а згодом усуває суперечності між працівником і власником за рахунок їхнього поєднання на основі розвитку акціонерних товариств, «дифузії» власності. Поступово усувається суперечність між суспільним характером виробництва і приватною формою присвоєння.
