У 1772 році в результаті розподілу Польщі західноукраїнські землі увійшли до складу Австрії. Розпочинається період прогресивнішого розвитку економіки краю в цілому та бухгалтерського обліку зокрема. У другій половині XVIII ст. Марія Тереза, а потім її син Йосиф II проводили реформи, спрямовані на зміцнення державної влади та зменшення впливу церкви.
На момент входження частини українських земель у габсбурзьку монархію відносини панщини підлягали державному нагляду, підданих не можна було покарати в’язницею без дозволу окружного старости. Новостворену провінцію «Галичина і Лодомерія» було реформовано за зразком австрійських земель.
Було створено умови для розвитку в Галичині промислу та торгівлі. Завдяки цьому на приєднані землі з австрійських земель прибували торговці й ремісники з метою пожвавлення економіки краю. Укладення торговельної угоди з поляками у 1775 році, згідно з умовами якої угорські вина транзитом через Галичину спрямовували до Львову, сприяло пожвавленню його торгів.
У провінціях Австрії для виконання та контролю за рухом грошей, які надходили до скарбниці або утримували з неї, існували фінансові та рахункові управління, діяльністю яких керувала Надвірна рахункова палата. З прийняттям Декрету від 27 листопада 1793 року Надвірна рахункова палата разом з провінційними фінансовими та рахунковими управліннями була ліквідована. Замість неї створили Державну бухгалтерію — контрольний орган на рівні держави, а також відповідні установи у провінціях. Так виникла Галицька провінційна державна бухгалтерія, яка проіснувала до 1866 року, після чого цю структуру реформували у фінансовий департамент намісництва.
Для ведення обліку нерухомості та подальшого визначення сум податків австрійський уряд 24 березня 1780 р. створив Королівську табулу при австрійському трибуналі. Ця інституція розглядала всі питання, пов’язані з обліком нерухомості та зміною її власників (угоди купівлі-продажу, заповіти тощо). З історичних облікових документів, які збереглися до наших днів, видно, що бухгалтери користувалися повагою, а їх справа цінувалась.
Після приєднання Галичини до Австрії кілька разів складали інвентаризаційні описи нерухомості «Йозефінську метрику» — у період з 1785—1790 рр. та в 1819—1820 рр. Для опису землеволодінь створювали тимчасові заклади — надвірні комісії, генеральні комісії (у кожній провінції) та окружні комісії (у кожному окрузі). Уточнені дані стали базою визначення податків на нерухомість. Окремі власники землі складали «Індивідуальний аркуш доходу з ґрунту», в якому зазначали дані про розміри ґрунту, характер власності, скільки і яких злаків зібрано, обсяг продажу та належну суму податку. Така форма звітності охоплювала трирічні врожаї і завірялась підписом податкового урядника.
З метою поширення, пояснення і закріплення знань з діловодства, було видано німецькою мовою Інструкцію з діловодства для окружних управлінь із зразками ведення книг реєстрації. Методика ведення діловодства була затверджена на рівні держави та вимагала обов’язкового виконання, сприяючи розвитку єдиних прийомів і методів документообігу. Це
вплинуло на процедуру проведення облікового процесу для спілок, суб’єктів господарювання і в приватному секторі.
Починаючи з 1850 року практично усі нормативні акти австрійської держави, що діяли на українських землях, дублюються українською мовою та друкуються у Державному віснику країни. Так, у перекладі з німецької на українську мову бухгалтерія (buchhaltung) дослівно перекладається як рахівництво. Від того ж часу з’являються зразки ведення бухгалтерських книг українською мовою, що співпало з новим порядком їх штемпелювання. З середини XIX ст. відбувається регламентація ведення бухгалтерських книг, стандартизація їх форми, порядок використання, узаконюється застосування української мови для ведення облікового процесу. Починаючи з 1862 року, згідно з торговельним законодавством бухгалтерські книги, які постійно і правильно вели, визнають як такі, що мають доказову силу для розв’язання спірних питань у суді. Скасування панщини й результати науково-технічної революції сприяли посиленню конкуренції між товаровиробниками та об’єднанню ремісників у кооперативні спілки.
Створені на підставі Закону австрійського уряду «Про товариства заробкові та господарські» від 09.04.1873 р., товариства в особі їх дирекції згідно §22 зобов’язані старатися, щоб постійно і правильно велися бухгалтерські книги, які потім відповідно матимуть доказову силу у різних господарських ситуаціях. Згідно цього ж параграфу дирекція була зобов’язана протягом перших шести місяців ділового року повідомити «замкнення рахунків» за минулий рік і «білянс», тобто здійснювати облік, подавати звітність і проводити ревізію. У звіті вказували кількість членів, які протягом року прибули і вибули, а також кількість «уділів», які існували при складанні балансу та їх зміни за рік. Регламентація облікового процесу, складання звітності та проведення контролю привернули увагу науковців до цих питань. Так, Теофіл Кормош [11] написав перший підручник українською мовою «Практичний підручник для товариств задаткових» (основаних на підставі закону від 09 квітня 1873 року), який вийшов у 1895 році в місті Перемишлі. У підручнику, підґрунтям написання якого стала німецька основа, запропоновано зразковий статут для кооперативів, розкрито методику ведення обліку в товаристві, порядок його організації, надано зразки для ведення діловодства.
Таким чином, остання четверть XIX ст. характеризується розвитком обліку в Галичині, який набуває формалізованого вигляду, а його ведення стає обов’язковим для усіх суб’єктів господарювання. Історичним джерелом, що підтверджує упорядкування та регламентацію облікового процесу у той період, є перший підручник, виданий українською мовою у 1895 році.
