5.1. Зовнішні джерела фінансування економічного зростання

5.2. Роль держави в залученні прямих іноземних інвестицій

5.3. Міжнародна інвестиційна позиція

України

5.1. Зовнішні джерела фінансування економічного зростання

261Для врегулювання зовнішніх платежів і покриття дефіциту платіжних балансів залучається зовнішні фінансові ресурси.

Джерела зовнішнього фінансування у сучасних валютнофінансових відносинах досить різноманітні, що видно на рис. 5.1.

Вони поділяються на державні (офіційні) і приватні, одні з них формують борги, інші не формують. На рисунку джерела, що не форму ють борги, подані справа у формі еліпса, а джерела, що тягнуть за собою боргові зобов’язання, — у формі прямокутників зліва і внизу.

Рис. 5.1. Структура джерел зовнішнього фінансування

На державному рівні джерелами зовнішнього фінансування є:

• офіційна допомога розвитку у вигляді безповоротних позик, державних грантів, списаних боргів;

• залучення коштів за двосторонніми (на рівні урядів) чи багатосторонніми (з міжнародними фінансовими організаціями) угодами, за якими виникають боргові зобов’язання.

262 Офіційна допомога розвитку має переважно політичний характер, і зі зміною політичних реалій змінює свої форми. Механізм офіційної допомоги передбачає гнучке маневрування умовами позик, кредитів, субсидій. У цьому механізмі широко використовують різні пільгові позики, зниження процентних ставок, відстрочка платежів тощо.

Двостороння допомога за економічним змістом — це свого роду державні інвестиції у ма йбутні ринки збуту. Країна-донор розглядає ці інвестиції як плату за можливість контролювати орієнтацію економічного розвитку країни-реципієнта [105, с.109]. Левова частина державної допомоги (50—70% двосторонніх кредитів) має «зв’язаний» характер, тобто при укладанні угоди щодо надання допомоги країна-реципієнт зобов’язується витратити кошти на придбання товарів і посл уг у країни-донора. Для країндонорів така допомога використовується як знаряддя досягнення довготривалих, глобальних цілей щодо країн-реципієнтів.

Важливою складовою державного двостороннього кредитування є державні позики, що мають пільговий характер і за своїми параметрами наближаються до офіційної допомоги (тривалість до 25 років, пільговий період 7—8 років, 3—4% річних). Значна частина офіційної допо моги адресується не безпосередньо країні-реципієнту, а опосередковано, через міжнародні фінансові організації, які, в свою чергу, надають їх позичальникам. Умови щодо позик і кредитів відбивають колективні інтереси кредиторів. Офіційна допомога розвитку протягом 1990-х років у провідних промислово розвинених країнах (членів Паризького клубу) досить стабільна. Це пояснюється праг ненням країн-донорів розглядати її як основу для створення умов щодо просування інших форм зовнішнього фінансування, передусім приватного.

Приватні кошти поступають від банків (банківські кредити), фірм (комерційні кредити), різних фондів і з фондового ринку, де дебітори продають свої державні й приватні цінні папери (акції, облігації, векселі), а також від пере продажу боргових зобов’язань на вторинному ринку цінних паперів.

Кожне джерело зовнішнього фінансування — це добре відпрацьований і справно діючий канал. Усі можливі збої і негативні наслідки за роки функціонування системи були усунуті. Зміни в структурі зовнішнього фінансування відбуваються за двома напрямами: знижується роль офіційних джерел на користь приватних і в дер жавному фінансуванні акценти зміщуються на багатосторонні кредити, які надаються через міжнародні валютнофінансові організації, передусім через МВФ.

263Як зазначалося раніше, для країн-дебіторів розроблені стабілізаційні програми, спрямовані на те, щоб, з одного боку, створити умови для погашення минулих і нових боргів, а з другого — забезпечити сталі темпи економічного зростання в цих країнах, що дало б можливість їм у майбутньому фінансувати за рахунок власних коштів як економічне зростан ня, так і нагромаджену зовнішню заборгованість.

Основу приватного, підприємницького капіталу становлять прямі та портфельні інвестиції. Прямими інвестиціями є вкладання капіталу (первинного чи реінвестицій) з метою отримання підприємницького прибутку. До прямих інвестицій належать також усі внутрішньофірмові перекази капіталу у формі кредитів та позик між прямим інвестором і філіями, до чірніми та асоційованими компаніями. Портфельні інвестиції — це вкладення капіталу в цінні папери з метою отримання доходу у формі дивідендів.

Прямі інвестиції забезпечують реальний контроль інвестора над об’єктом інвестування, портфельні — не забезпечують такого контролю. Пряме інвестування розглядають як міжнародну інвестиційну діяльність, а портфельне — у контексті розвитку відповідн их операцій на фондовому ринку.

З боку країни-реципієнта більш вигідним джерелом зовнішнього фінансування вважаються прямі іноземні інвестиції (ПІІ), оскільки вони обумовлені довгостроковим економічним інтересом, не тягнуть за собою боргових зобов’язань і не погіршують стан платіжного балансу. Із глобалізацією руху капіталу загальні темпи зростання міжнародних інвестицій стали істотно переви щувати темпи зростання міжнародної торгівлі товарами, зокрема частка прямих інвестицій у загальному обсязі приватного і державного капіталу в 90ті роки сягнули 33%. Тенденція до зростання прямих іноземних інвестицій пояснюється низкою причин: зацікавленістю країндонорів у потенційних ринках збуту; зростання ролі країнреципієнтів як виробників важливих видів сировини, енергії; прагнен ня передати в ті країни, що фінансуються, трудомісткі і екологічно шкідливі галузі промисловості, розвиток яких стає недоцільним у промислово розвинених країнах; вищою прибутковістю ПІІ порівняно з іншими формами вкладання капіталу.

Проте після фінансових криз наприкінці 90-х років тенденції в потоках приватного капіталу змінилися, про що свідчать дані табл. 5 .1. Визначальними факторами зміни тенденції слід визнати: зниження попиту на інвестиції в приріст основного капіталу у

264 зв’язку з перенасиченням виробничих потужностей та їх передислокацією з розвинутих країн в азійські; посиленням ролі інформаційних технологій, а не виробничого капіталу як вирішального фактора зростання продуктивності праці; неефективність фінансових ринків та регулятивної політики на ринках, що розвиваються.

Таблиця 5.1

СЕРЕДНЬОРІЧНІ ТЕМПИ ПРИРОСТУ ПРЯМИХ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ У

СВІТІ, %

Роки	1986—1990	1991—1995	1996—2000	2000	2001	2002	2003	2004
Темпи приросту (зменшення)	23,1	21,1	40,2	29,1	– 40,9	– 21,0	0,3	4,1

Джерело: [email protected]

У ролі прямого інвестора найчастіше виступають транснаціональні корпорації, які й формують світовий інвестиційний ринок. Перенесення значної частини виробництва за кордон, створення там філій, інтегрованих в єдину мережу виробництва товарів та послуг, придбання акцій національних підприємств дозволяє ТНК використовувати ресурси і конкурентні переваги інших країн.

Однією з форм інвестування інозе много приватного капіталу є створення змішаних або спільних підприємств, тобто таких, які засновані на умовах пайової участі іноземного і національного капіталу. Сутність спільного підприємства полягає передусім у технологічному партнерстві, яке виражається: з боку іноземного інвестора — наданням техніки, нової технології, кваліфікованого персоналу, довгострокових позик; з боку національного учасника спільного підприємства — надання землі, пло щ для розміщення будівель, робочої сили, будівельних матеріалів, сировини і т. ін.

Чи буде взаємною вигода експортерів і імпортерів капіталу? Чи впливає зовнішнє фінансування, особливо ПІІ, на ВВП і зростання заощаджень у країні — імпортері капіталу? Неокласична трактова заперечує прямий внесок іноземного капіталу в національну економіку країни-донора, визнаючи лише йо го опосередкований вплив, оскільки отримані на інвестований капітал прибутки репатріюються.

265У 1990-ті роки для країн Центральної і Східної Європи залучення прямих іноземних інвестицій виявилося основним джерелом фінансування капіталовкладень і покриття дефіцитів платіжних балансів, про що свідчать дані табл. 5.2.

Таблиця 5.2 ІНОЗЕМНІ ІНВЕСТИЦІЇ ЯК ДЖЕРЕЛО ПОКРИТТЯ ДЕФІЦИТУ ПЛАТІЖНОГО

БАЛАНСУ за 2000 р.

Країна	Відношення рахунка поточних операцій до ВВП, %	Співвідношення приросту ПІІ і дефіциту платіжного балансу
Болгарія	– 5,4	140
Чехія	– 4,6	189
Угорщина	– 4,2	81
Польща	– 6,2	82
Румунія	– 3,0	72
Словаччина	– 3,7	286

Джерело: Тенденції української економіки. —2001.

— Червень. — С. 73—74.

У Болгарії, Чехії і Словаччині прямі іноземні інвестиції перекривали дефіцит рахунка поточних операцій повністю, в Угорщині і Польщі — понад 80% , у Румунії, що мала найменший дефіцит платіжного балансу, — 72%. Велика роль прямих іноземних інвестицій в інноваційному наповненні інвестиційного процесу (передача сучасних технологій, ноу-хау і передового досвіду). Якщо дефіцит платіжного ба лансу утворився за рахунок інноваційного імпорту, то у майбутньому він сприятиме швидкій модернізації економіки і формуванню техніко-економічної бази для швидкого економічного зростання. Індикаторами зовнішнього інвестування слугують:

• відношення приросту прямих іноземних інвестицій до ВВП;

• відношення приросту прямих іноземних інвестицій до сальдо рахунка поточних операцій.

Взаємозв’язок між сальдо пла тіжного балансу і приростом прямих іноземних інвестицій можна подати алгебраїчно: 266

де СА — сальдо платіжного балансу; ?І — приріст прямих іноземних інвестицій; Q — валовий внутрішній продукт.

На рис. 5.2 подано взаємозв’язок між приростом ПІІ та сальдо платіжного балансу у країнах Східної Європи.

Рис. 5.2. Взаємозв’язок приросту прямих іноземних інвестицій і сальдо платіжного балансу в країнах Східної Європи:

СА/Q; I/CA; I/Q

Відношення інвестицій до валового внутрішнього продукту певною мірою відтворюють ступінь покриття інвестиціями дефіциту платіжного балансу.

У системі міжнародного регулювання валютно-кредитних відносин центральну роль відіграє МВФ. Це один з економічних підрозділів ООН, який ставить за мету, як записано в його статуті, допомагати країнам-членам долати валютно-фінансові трудн ощі, зокрема:

• сприяти стабілізації міжнародної системи платежів і розрахунків;

• створювати умови для розширення і збалансованого розвитку зовнішньої торгівлі;

• узгоджувати та координувати валютну політику, підтримувати валютні курси і конвертованість валют, сприяти упорядкуванню валютно-фінансових відносин;

• надавати у тимчасове користування фінансові кошти для коригування платіж них балансів.

Фінансові ресурси МВФ складаються з власних і залучених коштів. Власні ресурси формуються за рахунок внесків країнчленів. Для кожної з них встановлюється квота, розмір якої обраховується в SDR і залежить від економічного потенціалу країни.

267Квота визначає кількість голосів країни в МВФ та максимальний розмір фінансової допомоги, яку можна отримати на врегулювання платіжного балансу. На початок 2001 р. фінансові можливості Фонду становили 210 млрд SDR. Набільшим (а отже, і найвпливовішим) акціонером Фонду є США (17,7%). Частка інших країн: Японії — 6,3%, Німеччини — 6,2%, Франція — 5,1%, Росії

— 2,8%. Квоти періодично переглядаються [24

4].

Надання фінансової допомоги Фондом має обумовлений характер: країна-реципієнт бере на себе зобов’язання виконати умови МВФ, твердо додержуватися програми стабілізації та її часового графіка, а

Фонд контролює виконання цих зобов’язань шляхом проведенням політики кредитних траншів (часток квоти). Для усіх країн, що зазнають фінансових труднощів, Фондом пропонується однотипна модель економічних реформ: фінансова стабілізація, лібералізація національної економіки, приватиза ція і відновлення економічного зростання.

Вступ країни до МВФ автоматично забезпечує її членство у другому міжнародному фінансовому інституті — Світовому банку. Надання кредитів Фондом одночасно означає доступ до кредитних ресурсів Світового банку, який є основним джерелом інвестиційного фінансування. Країнам з трансфор маційною економікою Світовий банк надає системні позики на реформування окремих секторів економіки та інвестиційні кредити. Саме кредити Банку, які надаються далі за кредитами МВФ, мають нейтралізувати чи хоча б пом’якшати негативні наслідки реалізації стабілізаційних і адаптаційних програм МВФ.

Для країн — членів МВФ наявність такої «каси взаємодопомоги» має важ ливе значення, оскільки дає змогу оперативно реагувати на платіжні диспропорції і тим самим підтримувати стабільність курсу національної валюти. Кредити МВФ і Світового банку досить привабливі для країн-реципієнтів через їхню вартість, оскільки процент за цими кредитами суттєво нижчий порівняно з процентами на світових фінансових ринках. У 90-ті роки за кр едитами

Фонду нормальною була ставка 4,5

—5%, за кредитами банку —

7,5%. Звичайно, кредити МВФ і Світового банку самі по собі не є достатніми для вирішення усіх економічних і фінансових проблем країн-реципієнтів, зокрема, проблеми заборгованості. Так, наприкінці 90-х років відношення кредитів МВФ до кумулятивної заборгованості країн з трансформаційною екон омікою становило

23,7%, а до їхнього експорту — 26,4% [244]. Проте співпраця з цими впливовими міжнародними організаціями розглядається світовою фінансовою спільнотою як фактор довіри, підтвердження кредитоспроможності країни. Кредити сприяють скороченню бю

268джетних дефіцитів, покращанню економічної ситуації, дають сигнал для припливу в країну-реципієнт інших форм зовнішнього фінансування, зокрема і приватного капіталу.

Міжнародні фінансові організації реалізують у країнахреципієнтах чотири типи проектів розвитку економіки:

• проекти макроекономічної стабілізації економіки (системні);

• проекти структурних перетворень в окремих секторах економіки (структурні);

• інвестиційні проекти;

• проекти тех нічної допомоги.

Системні проекти призначені для надання допомоги урядові країни-реципієнта у трансформації економіки на таких напрямах: фінансова стабілізація економіки, структурні зміни в економіці, реформування економічних відносин, здійснення адміністративної реформи. Інвестиційними вважаються проекти розвитку окремих галузей, секторів економіки, виробництв, фінансування яких здійснюється на умовах самоокупності та обо в’язкового внутрішнього співфінансування.

Квота України в МВФ — 1372 млн SDR, або 0,65%. У рамках кредитних угод з МВФ в Україні за 1992—2002 рр. почергово реалізовано три типи програм: 1) програма системної трансформації економіки (STF); 2) програма «Stand-by» (SBA), спрямована на підтримку курсу національної валюти і фінансування дефіциту платіжного балансу; 3) трирічна програма розширеного фінансування (EFF), мета якої — сприяння макроеко номічній стабілізації. За час співпраці Україна отримала від МВФ 4,29 млрд USD, від Світового банку — 1,86 млрд USD за системними позиками і 0,27 млрд USD інвестиційних кредитів.

Нині заборгованість України перед Фондом перевищує квоту на 16%.

Фінансові ресурси, що надаються міжнародними фінансовими організаціями, спрямовуються траншами безпосередньо до державного бюджету, можуть бути використані на фінанс ування дефіциту бюджету та підтримку платіжного балансу і повертаються за рахунок бюджетних коштів.