2.1. ПРОТИРІЧЧЯ СТРАТЕГІЧНОГО ВИБОРУ ПІДПРИЄМСТВА: МЕТОДОЛОГІЧНИЙ КОНТЕКСТ

Функціонування підприємств в умовах постіндустріальної економіки відбувається в умовах високого рівня турбулентності та зростаючої складності зовнішнього середовища. Така ситуація вимагає від науковців і бізнесменів постійно тримати в полі своєї уваги проблему з’ясування природи та формування механізмів створення конкурентних переваг фірми, які дають змогу отримувати додаткові економічні вигоди. Одним з найефективніших способів розв’язання цієї проблеми є подальший розвиток і впровадження в бізнес-практику концепції стратегічного управління підприємством.

Трансдисциплінарна природа стратегічного управління зумовлює формування його проблемного поля як об’єкта наукового дослідження. Складність і водночас цінність роботи щодо впорядкування теоретичного підґрунтя стратегічного управління підприємством зумовлюється наявним масштабом досліджень і зростанням кількості відповідних публікацій. Проте високий рівень еклектичності теорії стратегічного управління, широке застосування підходів і концепцій різних наукових і прикладних дисциплін зумовлюють невисокий рівень структурованості наукового знання в цій сфері.

З метою уточнення предметної сфери стратегічного управління та систематизації його методологічних засад уважаємо актуальними постановку та вирішення проблеми пошуку й розуміння природи протиріч стратегічного вибору підприємства.

Теорія стратегічного менеджменту спирається на запозичення ідей і технік аналізу з мікроекономіки, соціології організації, політології, філософії, когнітивної психології тощо. Подібна трансдисциплінарність теорії стратегічного менеджменту приводить до того, що різні за своєю дисциплінарною природою концепції стратегії акцентують увагу на різних його аспектах, що усклад-нює формування єдиної методологічної бази стратегічного менеджменту. Важливою особливістю стратегічного управління є значна роль бізнес-практики в процесі формування його методології.

На наш погляд, увесь масив останніх публікацій щодо формування та реалізації стратегії можна поділити на дві групи. До першої належать публікації теоретико-методологічного характеру, у яких оприлюднюються результати наукових досліджень щодо подальшого розвитку теорії стратегії (наприклад, [94]), а також про принципи, методи й моделі управлінського впливу на систему підприємства та окремі її елементи з метою досягнення стратегічних цілей [95]). Останнім часом у науковому просторі з’являються ґрунтовні наукові дослідження моделей і механізмів стратегічного управління [96].

До другої групи доречно віднести публікації, у яких висвітлюється позитивний і негативний досвід реалізації в окремих компаніях управлінських заходів, спрямованих на вдосконалення їх діяльності, усунення проблем функціонування та набуття нових конкурентних переваг (наприклад, у [97]). Подібні публікації утворюють своєрідний банк кейсів, мають практичну цінність для усвідомлення реальних проблем розвитку підприємств і компаній, а також дають уявлення про практику та результативність стратегічного управління цими процесами.

Проте, незважаючи на велику кількість і різноманітність наукових і науково-прикладних досліджень у сфері стратегічного управління, слід визнати, що зазначена предметна сфера залишається в зоні активних наукових дискусій. Теорія стратегічного управління (загалом) і методологія стратегічного процесу на підприємстві (зокрема) перебуває на стадії активного формування. Специфічним проявом розвитку теорії стратегії є наявність безлічі концептуальних підходів, які являють собою неузгоджену (а

94

Клейнер Г. Б. Эволюция и модернизация теории предприятия / Г. Б. Клейнер // Экономическая трансформация и экономическая теория: 5-й Международный симпозиум по эволюционной экономике. — М., 2004.

95

Наливайко А. П. Теорія стратегії підприємства. Сучасний стан та напрямки розвитку: Монографія / А. П. Наливайко. — К.: КНЕУ, 2001. — 227 с.; Герасимчук В. Г. Розвиток підприємства: діагностика, стратегія, ефективність / В. Г. Герасимчук. — К.: Вища школа, 1995. — 167 с.

96

Круглов М. И. Стратегическое управление компанией: Учебник для ВУЗов / М. И. Круглов. — М.: Русская Деловая Литература, 1998. — С. 128.

97

Топ-100 Рейтинг лучших компаний Украины // Инвест-газета. — 2009.

— № 3–4; 200 крупнейших непубличных компаний. Рейтинг закрытой экономики // Forbes. — 2009. — № 10 (67).іноді — суперечливу) сукупність поглядів на можливості вирішення стратегічних проблем підприємства.

Очікує на своє вирішення й ціла низка питань теоретичного, методологічного та прикладного характеру, серед яких питання щодо розв’язання протиріч сучасного стратегічного менеджменту як наукової дисципліни та формування на цих засадах єдиної методології стратегічного процесу на підприємстві, що діє в умовах високої непередбачуваності та турбулентності середовища функціонування.

Дослідження методологічних засад стратегічного процесу на підприємстві як такого, що характеризується спрямованістю на створення відмітних характеристик організації або підвищення рівня її компетентності в спільноті подібних суб’єктів певної діяльності, доречно здійснювати в двох аспектах — прикладному та загальнотеоретичному.

У прикладному аспекті становлення принципів і методів стратегічних досліджень передусім зумовлене невизначеністю та суперечливістю практичних рекомендацій щодо вибору способу формування стратегічних альтернатив (планова чи спонтанна стратегії), фокусу стратегічного вибору (ринкове позиціонування чи набуття ключової компетенції) [98, с. 247], тактики стратегічних дій (пряма конкуренція чи кооперація [99, с. 229]). Таким чином, прикладні проблеми стратегічних досліджень знаходять свій вияв у трьох площинах (рис. 1). Розкриємо сутність цих трьох ключових протиріч.

1. На підприємстві вибір способу формування стратегічних альтернатив можливий у континуумі «планова стратегія — спонтанна стратегія». Доречно пригадати дві групи моделей стратегічного процесу на підприємстві: 1) прескрептивні, у межах яких стратегія розуміється як образ рішень, що визначає наміри та цілі підприємства, формує політику та плани їх досягнення (такі моделі пропонують ідеальну картину того, як стратегії повинні формуватися на підприємстві); 2) описові (зокрема емерджентні) — моделі, що описують, як стратегії фактично формуються в компанії. У такому контексті залишаються відкритими питання про умови вибору тієї чи іншої моделі стратегії або можливість їх поєднання; сфери поширення та найвищої результативності планових і емерджентних стратегій; рівень компетентності учасників

98

Кэмбел Дж. Стратегический менеджмент: Учебник: Пер. с англ. Н.И. Алмазовой. / Кэмбел Дж. Стоунхаус, К. Хьюстон. — М: ООО «Издательство Проспект», 2003. — 336 с.

99

Бойетт Дж. Г, Бойетт Дж. Т. Путеводитель по царству мудрости: лучшие идеи мастеров управления: Пер. с англ. — М.: ЗАО «Олимп-Бизнес», 2001. — 416 с.стратегічного процесу за плановою або спонтанною моделлю. Практично та методологічно не дослідженими та такими, що очікують на своє ґрунтовне вивчення, є проблеми емерджентності стратегічних рішень, що позначається через різні аспекти, зокрема: джерела та способи формування емерджентної стратегії, керованість і передбачуваність управлінських дій у межах емерджентної стратегії, її дієвість та результативність у стабільних і нестабільних умовах розвитку підприємства, необхідний рівень та якісна характеристика компетентності управлінського персоналу, що намагається впроваджувати принцип емерджентності в систему стратегічного управління підприємством [100].

Рис. 1. Простір протиріч сучасного стратегічного менеджменту [101, c. 88]

2. Пошук фокусу стратегічного вибору відбувається або на засадах конкурентного позиціонування, або з фокусом на форму

100

Гребешкова О. М. Емерджентність у стратегічному процесі підприємства / О. М. Гребешкова // Формування ринкової економіки: Зб. наук. праць. — Вип. 22.

— К.: КНЕУ, 2009.

— С. 129–137.

101

Востряков О. В., Гребешкова О. М. Методологія стратегічного процесу на підприємстві: проблеми та напрями розвинення / О. В. Востряков, О. М. Гребешкова // Вчені записки: Зб. наук. праць. — Вип. 12.

— К.: КНЕУ, 2010.

— С. 85–92.ванні унікальних характеристик, що забезпечуватимуть підприємству довготривалу неповторність і відмітність на ринку [102, с. 247]. В основу позиційного (ринкового) підходу покладено методологічні засади теорії конкурентних ринків та інструментарій галузевого аналізу, які слід визнати загалом теоретично усталеними та методично забезпеченими. Достатньо пригадати такі хрестоматійні в практиці стратегічного управління аналітичні інструменти, як модель п’яти конкурентних сил М. Портера, побудова карти стратегічних груп, портфельний аналіз тощо. Що ж до розвитку компанії на засадах ресурсно-компетенційного підходу, то ці моделі досі залишаються неусталеними. Ґрунтуючись на ресурсній теорії фірми та концепції ключової компетенції та динамічних здатностей, відповідні способи розвитку компанії очікують на свій подальший теоретико-методичний розвиток і прикладну апробацію. До того ж слід зазначити, що ресурсно-компетенційні моделі розвитку притаманні компаніям з так званою проактивною ринковою поведінкою, а отже, для таких компаній оточення перетворюється на середовище реалізації своїх новаторських ідей, а не «арену битви» за «найкраще втілення найкращого досвіду в найкращі терміни» [103].

3. Нарешті, у виборі тактики стратегічних дій, що забезпечує підприємству успішний довгостроковий розвиток, більшість дослідників зосереджують увагу на двох ключових моментах. З одного боку, триває науковий пошук у напрямі виявлення способів набуття та утримання конкурентних переваг через пряме зіткнення інтересів підприємств на ринку (конкуренцію). З іншого боку, усе більшої популярності набуває ідея про виживання і розвиток підприємства шляхом активного застосування неконкурентних технологій та способів ринкової поведінки, до яких відносяться участь у стратегічних альянсах, укладання аутсорсингових, франчайзингових і ліцензійних угод, реалізація програм лобіювання інтересів підприємств у владних структурах різних рівнів, соціальному середовищі тощо. Причому, на відміну від традиційного способу набуття конкурентних переваг шляхом виявлення найкращого досвіду серед подібних собі господарюючих суб’єктів і копіювання його в різних формах, що визнається в умовах турбулентності економіки практично недієвим [104], дру

102

Кэмбел Дж. Стратегический менеджмент: Учебник / Пер. с англ. Н. И. Алмазовой. / Кэмбел Дж. Стоунхаус, К. Хьюстон. — М: Изд-во Проспект, 2003.

— 336 с.

103

Майкл Портер. о новых стратегиях совершенствования управления. [Электронный ресурс] // Доступ к документу: http://www.management.com.ua/bp/bp016.html

104

Там само.гий підхід у формуванні відмітності підприємства через непротиставлення та співконкуренцію з іншими учасниками ринку заслуговує на пильну увагу дослідників. У такому контексті особливе місце в проблематиці забезпечення успішного довгострокового розвитку підприємства шляхом реалізації неконкурентних стратегій може посісти проблема вибору способу організації його поведінки в так званому реляційному просторі [105].

У загальнотеоретичному аспекті розвиток методологічних засад стратегічного процесу на підприємстві характеризується трьома ключовими моментами.

По-перше, методологічно відкритим залишається питання про співвідношення нормативної та позитивної теорії стратегії. Як визнають дослідники [106, с. 5], у сучасному своєму стані теорія стратегії підприємства є переважно позитивною й оперує насамперед конструкціями, що є здебільшого концептуальним віддзеркаленням практичних проблем. Саме тому найбільш поширеним у цій предметній сфері є аналітичний інструментарій кейс-методу, що дає змогу вивчати досвід реалізації стратегічного процесу в різних компаніях та організаціях, укладати своєрідні «банки» позитивних і негативних результатів реалізації стратегії.

По-друге, подальше розширення теоретичних засад методології стратегічного менеджменту відбувається на основі трансдисциплінарного підходу, який передбачає розширення наукового світогляду шляхом розгляду різних явищ і процесів, не обмежуючись рамками якої-небудь однієї наукової дисципліни [107]. Саме тому процес активного формування методології сучасного стратегічного менеджменту ґрунтується на знаннях і концептуальних положеннях таких наукових дисциплін, як історія, психологія, соціологія, етика та ін.

По-третє, зазначене спричиняє ще одну методологічну проблему, а саме встановлення істинності постулатів теорії стратегії підприємства, яка через соціальний характер самої теорії є значною мірою відносною. Отже, «ступінь істинності» визначається компетентністними та когнітивними характеристиками дослідника та його приналежності до тієї чи іншої наукової школи.

105

Гребешкова О. М. Базові положення стратегічного управління підприємством в його реляційному просторі / О. М. Гребешкова // Вісник Хмельницького національного університету. Економічні науки. — 2009.

— № 3.

— Т. 1.

— С. 85–89.

106

Наливайко А. П. Теоретичні засади стратегії підприємства. Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора екон. наук. / Наливайко А. П. — К.: КНЕУ, 2002. — 32 с.

107

Свободная энциклопедия Википедия. [Электронный ресурс]. — Режим доступа: http://ru.wikipedia.org/

Слід визнати, що останні тенденції розвитку теорії стратегії підприємства свідчать про поширення ідеї методологічного плюралізму, у межах якої визнаються можливість і природність існування кількох, не порівнюваних між собою парадигм, що відображають різні боки предмета дослідження, вибір яких, своєю чергою, припускає та передбачає значну частку суб’єктивізму. Яскравою ілюстрацією широти теоретичних поглядів на стратегію підприємства як предмет наукового дослідження, на нашу думку, є запропонована зарубіжними дослідниками еволюція наукових шкіл стратегії [108]. Рухаючись від жорсткої формалізації аналітичних процедур і пріоритету зовнішнього середовища в напрямку зосередження уваги менеджерів на внутрішніх відмітних характеристиках підприємства, його сильних сторонах і потенційних можливостях, модель стратегічного процесу набула принципово нових рис.

Головну причину «емпіричності» теоретико-методологічного підґрунтя стратегічного процесу ми бачимо у тому, що розвиток методологічної бази стратегічного управління здебільшого відбувається за рахунок узагальнення та формалізації прийомів і практик розробки та впровадження стратегії підприємства, які виявились успішними в окремих компаніях і конкретних ситуаціях. Таким чином, роль практичної діяльності підприємств та тенденцій їх еволюції є визначальними в розвитку теорії стратегії.

Отже, залежно від того, на якій платформі реалізується стратегічний процес, набувають специфічних обрисів цілеспрямовані зусилля менеджменту щодо розвитку економічної організації.

Прийняття за основу наведеного на рисунку 1 схематичного уявлення про тривимірність простору протиріч у сфері стратегічного менеджменту дає змогу виокремити вісім типів стратегічного процесу (табл. 1).

Визначення зазначених у таблиці 1 типів стратегічного процесу дає змогу підприємствам зорієнтуватись у виборі методів і моделей стратегічного управління, які адекватні досвіду та баченню менеджментом стратегічної поведінки підприємства, що позначається в способі формування стратегічних альтернатив, фокусі та тактиці стратегічних дій.

108

Минцберг Г. Школы стратегий: Пер. с англ. / Под ред. Ю.Н. Каптуревского. / Г. Минцберг, Б. Альстрэнд, Дж. Лэмпел. — СПб.: Изд-во «Питер», 2000. — 336 с.

Таблиця 1

ТИПИ СТРАТЕГІЧНОГО ПРОЦЕСУ НА ПІДПРИЄМСТВІ В КОНТЕКСТІ

ОСНОВНИХ ПРОТИРІЧ СУЧАСНОГО СТРАТЕГІЧНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ

довгостроковій перспективі

Закінчення табл. 1

Таким чином, можна дійти висновку, що методологія стратегічного процесу перебуває на етапі активного формування та характеризується високим рівнем плюралізму, що, своєю чергою, призводить до наявності протиріч у підходах до реалізації стратегії підприємства. До ключових протиріч стратегічного менеджменту, які зумовлюють неусталеність методологічної бази, можна віднести спосіб формування на підприємстві стратегічних альтернатив, підхід до визначення фокусу стратегічного вибору та вибору тактики стратегічних дій. На підставі виокремлених трьох пар протиріч стратегічного менеджменту доцільно виокремити вісім типів стратегічного процесу, що дає змогу впорядкувати та формалізувати розробку та прийняти стратегічні рішення, підвищити рівень їх обґрунтованості.