Posibniki.com.ua Економіка Глобальна економіка Частина 2. 2.2. Перспективи і потенціал локальних цивілізацій


< Попередня  Змiст  Наступна >

Частина 2. 2.2. Перспективи і потенціал локальних цивілізацій


Динаміка частки локальних цивілізацій у світовому економічному продукті свідчить, що останніми роками найбільш значно зросла частка ісламської і китайської цивілізацій — відповідно у

3,8 і 3 рази за 42 роки, сумарна частка цих цивілізацій зросла з

6,4 до 21%. Високий рівень і швидкі темпи зростання показала в перші два десятиліття XX ст. японська цивілізація, проте потім її частка стабі лізувалася і навіть почала дещо падати. Латиноамериканська цивілізація показала помірковане зростання власної ваги в світовій економіці — з 5,6 до 8,3% за 42 роки. В 1950—

1970-ті роки стрімко зростала африканська цивілізація — в 8,5 раза за 20 років, проте потім потенціал ривка був в основному вичерпаний, частка в світовій економіці підвищувалася поступово — 2% у 1980 р. і 2,1 % у 1992 р., а наприкінці XX ст. почала знижуватися. Західна цивілізація за перші два десятиліття після

Другої світової війни втратила у власній економічній вазі — з

64,1 до 48%. Проте на подальше її частка стабілізувалася. Найбільш значних втрат відчула в останній час євразійська цивілізація. Якщо в перші десятиліття після другої світової вій ни її частка навіть дещо підвищилася (з 16 до 17,4%), то в 1970 вона почала знижуватися і далі стала стрімко втрачати в економічній вазі — з 16,4% в 1980 р. до 6,2% в 1992 р., тобто в 2,6 раза. В останні роки, хоча і повільними темпами, її частка продовжувала знижуватися — впритул до 2000 р., коли почала проявлятися зворотна тенденція. Докла дніше структурні зсуви в глобальній економіці з 1950 по 2000-ий р. і на перспективу до 2020 р. представлені в табл. 2.10 [265, с. 213].

Першість у світовій економіці належить західним цивілізаціям. Проте їх сукупна питома вага у світовому ВВП, що була розрахованою за паритетом купівельної спроможності валют, знизилася з

54,5 у 1950 р. до 4

4,6 у 2000 р., а в перспективі до 2015 р. очікується зниження до 37,5%. На протилежному полюсі зростає вплив трьох східних цивілізацій — японської, китайської і індійської: з

9,3 в середині XX ст. до 22,5 наприкінці цього періоду і 25,5% в

2015 р. Якщо додати до них мусульманські і буддійські країни, то зсув на користь цивілізацій стане ще більш очевидним: відповідно

12,3, 36,0,

39,3%. На цьому фоні не дуже оптимістично виглядає частки євразійської і східноєвропейської цивілізацій. Питома вага постсоціалістичних країн у світовому ВВП досягла максимуму у

1960 р. — 21,4, у 1990 р. знизилася до 13,6 і у 2000 р. зросла до

7,8%, хоча у 2015 р. ймовірним є невелике зростання частки — до

8,8%. Особливо помітним є падіння частки СНД — з 13,8 % у 1960

100Таблиця 2.10

ЧАСТКА ЦИВІЛІЗАЦІЙ ТА ОКРЕМИХ КРАЇН У ВВП СВІТУ, В ЦІНАХ І ЗА

ПКС 1995 р., % [265, с. 214]

1950 р. 1990 р.

101

Чимало проблем у розвитку аутсайдерів техногенної цивілізації виникло саме в зв’язку з ліберальним диктатом СОТ. Причиною стало не лише обмеження державного суверенітету, що тільки-но сформувався, і навіть не очевидна нерівність конкурентних позицій лідерів і аутсайдерів техногенного етапу глобалізації, а загальна невідлагодженість ринкових відносин у країнах, що ро звиваються, внаслідок відсутності чи небездоганного досвіду ринкового регулювання. Проблема ще полягає в тому, що під час перетворення ГАТТ на СОТ, яке відбувалося під безпосереднім впливом країн

—лідерів світу, не були елімінованими економічні перекоси, що корінилися в їх власній економіці. Ці перекоси були викликаними підтримкою сільського господарства і текстильної промисло вості, яка явно затягнулася внаслідок багатьох причин. До їх числа крім природного піклування про підтримку певного рівня самозабезпеченості продовольством і зайнятості, входять і наміри в політичних цілях зберегти традиційні важелі впливу на країни, що розвиваються. Про це, зокрема, свідчать не тільки імпортні квоти, що зберігаються на більшість промислових і продово льчих товарів, а і ескалація нетарифних бар’єрів, масштабне субсидіювання західноєвропейського сільського господарства та американського аграрного експорту, а також лібералізація торгівлі фінансовими послугами поряд з одночасним її гальмування стосовно будівельних і каботажних послуг, у виробництві яких низка країн, що розвиваються, досяг порівняльних переваг. Без відповідного врахування інтересів країн, що ро звиваються, вирішуються і проблеми, які пов’язані з захистом прав інтелектуальної власності. Такий митний режим поряд з природоохоронними стандартами і заходами, які стали більш жорсткими, загальним прискоренням НТП і потребою у вивільненні додаткового економічного простору для безперервно зростаючого асортименту видів виробництва сприяли переміщенню на периферію матеріало- і праце містких, екологічно небезпечних і морально застарілих виробництв, але в той же час ускладнили становлення і розвиток там оброблювальної промисловості середнього, а тим більше високого технологічного рівня. Винятком стали лише окремі малопродуктивні її ланки, що входять до складу транснаціональних виробничих комплексів. У результаті основні вигоди від глобалізації одер жали самі глобалізатори.

Частка країн, що розвиваються, у світовій торгівлі товарами зросла у 1,8 раза і досягла 32,1%. Причому ця експансія відбулася головним чином за рахунок продукції добуваючої промисловості. Її частка у світовому експорті промислових виробів підвищилася

102за ті ж роки майже у 5 разів (з 5,5% до 26,8%), в тому числі в експорті машинотехнічних виробів — у 12 разів (з 2 до 24,3%). До того ж у 1981—1998 рр. в експорті цих країн вдвічі (з 8,2 до

16,8%) зросла частка виробів середньої техномісткості і майже у

2,7 раза (з 11,6 до 31%)

— високотехнологічної промислової продукції. Насправді, твердження про о благородження експорту країн, що розвиваються, яке фіксується стандартною торговельною статистикою, не відповідає дійсності [263, с. 10].

Експерти ЮНТАД саме і звертають увагу на те, що так зване облагородження не супроводжувалося відповідним приростом промислового виробництва і не сприяло зменшенню розриву між двома групами країн за їх середньодушовими обсягами. Виняток становить лише обмежена гр упа країн на чолі з четвіркою далекосхідних нових індустріальних країн (НІК), які глибоко інтегрувалися у міжнародний розподіл праці ще до початку лібералізації, інспірованою Вашингтонським консенсусом. Участь більшості країн, що розвиваються, у виробництві техномісткої продукції обмежувалася найпростішими збиральними операціями, котрі створюють лише невелику частку доданої власності, яка міс титься у продукції, що експортується ними. Так, в 1981

1997 рр., незважаючи на зниження частки країн-лідерів в світовому експорті промислових виробів з 82,3 до 70,9%, їхня частка у доданій оброблюваною промисловістю вартості (на базі якої власне і розраховуються реальні обсяги виробництва), навпаки, зросла з 64,5 % до 73,3%. [263, с. 10]. Це фактично означало, що помітна частк а приросту промислового виробництва індустріально розвинутих країн у розглянутий період була забезпечена завдяки «оптимізації» його структури за рахунок перенесення збиральних виробництв з малим додаванням вартості у країни, що розвиваються.

Глобалізація на динаміку промислового зростання країн, що розвиваються, чинила досить слабкий вплив, особливо у порівнянні з державами еко номічного авангарду. За умов підвищення у 1981

—1997 рр. частки країн, що розвиваються, у світовому промисловому експорті на 15,9% (з 10,6 до 26,5%) їх частка у світовому промисловому виробництві зросла тільки на 7,2% (з 16,6 до 23,8%) [263, с. 10]. Проблема полягає і в тому, що численні тарифні й нетарифні обмеження на імпорт промислових виробів у промислово розвинуті країни поряд з забор оною на використання країнами, що розвиваються, деяких апробованих інструментів промислової політики істотно ускладнили просування останніх у більш продуктивні ніші світового ринку, які форму

103ються товарами середньої і високої техномісткості. Між тим зростаюча концентрація на вузькому економічному просторі дешевих трудомістких операцій містить реальну загрозу виникнення ситуації, коли через надмірну концентрацію продуцентів на обмеженій ділянці економіки загостриться конкуренція, відбудеться обвал цін на конкуруючі товари і послуги.

Прибічники сучасної моделі глобалізації для того щоб пі дтвердити її сприятливий вплив на країни, що розвиваються, нерідко посилаються на прискорення економічного зростання цих країн в останні десятиліття минулого століття. Наприкінці XX ст. дійсно відбулася деяка динамізація їх економічного зростання, яка з уповільненням темпів приросту населення сприяла підвищенню рівня добробуту країн, що розвиваються. У 1971—2000 рр. середньодушовий ВВП світу, що роз вивається, зріс майже у 2,3 раза, в тому числі за останні 15 років — у 1,5 раза. Проте навряд чи можна говорити про скорочення їх розриву з економічним авангардом, тому що це прискорення у кращому разі лише компенсувало відставання, яке було накопиченим у перші післявоєнні десятиліття. За одними оцінками, середньодушовий ВВ

П світу, що розвивається, у 2000 р. склав 13,7% аналогічного показника країн авангарду проти 15,7% у 1950 р., а за іншими — 13,6 проти 12,2% відповідно [263, с. 13].

Таблиця 2.11

РАНЖУВАННЯ 100 НАЙВАЖЛИВІШИХ В ЕКОНОМІЧНОМУ СЕНСІ КРАЇН,

ЩО РОЗВИВАЮТЬСЯ, ЗА СЕРЕДНЬОРІЧНИМИ ТЕМПАМИ ПРИРОСТУ ВВП

НА ДУШУ НАСЕЛЕННЯ [263, с. 13]

Темп приросту, % 1951—1970 Кількість країн Частка в населенні, % 1 0,1 1 0,1 7 1,9 7 1,9 11 5,9 28 38,5 21 38,8 24 12,8 1971—1985 1986—2004
Кількість країн Частка в населенні, % Кількість країн Частка в населенні, %
Більше 6 3 1. 7 1 27,1
5,1—6 3 6,1 2 1,1
4,1—5 8 33,3 5 2,3
3,1—4 6 6,7 7 23,0
2,1—3 16 29,0 9 8,4
1,1—2 17 6,0 17 12,1
0,1—1 19 7,4 24 15,6
Мінусовий 28 9,8 35 10,4

У перші 20 років періоду, що розглядається, незважаючи на підвищений попит на основні товари їх експорту, подушний ВВП

104країн, що розвиваються, зростав досить повільно. Це було також пов’язане з післявоєнним демографічним вибухом. У наступні роки, завдяки уповільненню приросту населення і розгортанню індустріалізації темпи приросту подушного ВВП цих країн помітно зросли і в 1971

—2000 рр. склали 2,8 на рік проти 1,6% у

1951—1970 рр. [263, с. 13]. Наскільки цьому сприяла глобалізація, робити висновки досить ва жко, оскільки на економічну динаміку кожної окремо взятої країни, а тим більше, всієї їх сукупності впливає множина найрізнорідніших факторів. У цьому зв’язку доцільно згадати і про згасаюче зростання країн авангарду, попри високу динаміку їх зовнішньої торгівлі. Тим не менше сприятливий вплив на світ, що розвивається, часткової лібералізації зовніш ньоекономічного і, зокрема, зовнішньоторговельного режиму в обох групах країн, не підлягає сумніву.

Під час розгляду результатів ранжування країн, що розвиваються, за темпами приросту подушного ВВП (табл. 2.11) звертають на себе увагу зміни в кількісному складі груп, що відрізняються одна від іншої за цим показником, а також у чисельності населенн я тих самих груп у виділених часових інтервалах. В основі цих змін лежить стрибкоподібна нерівномірність їх розвитку.

Його перша хвиля була, окрім всього іншого, пов’язана з наслідками світової енергетичної кризи, яка так чи інакше ускладнила економічне становище країн, що залежали від імпорту нафтопалива, а друга була спровокована форсованою ліб ералізацією, проведеною під впливом міжнародних економічних організацій. Але якщо у 1971

—1985 рр. кількість країн з темпами приросту подушного ВВП, що перевищували 2% (які умовно приймаються за нижню межу відносного добробуту), у порівнянні з попереднім десятиліттям, попри енергетичну кризу, збільшилась на третину, то в наступні 15 років вона скоротилася у 1,5 раза [2

63, с. 14].

Між тим, частка цих країн у загальній чисельності населення світу, що розвивається, спочатку зросла з 9,9 до 76,8, а потім скоротилася до 61,9%. Отже процес економічного зростання країн, що розвиваються, в останні три десятиліття XX ст. підтримувався поряд з четвіркою НІК перш за все і в основному багатонаселени ми країнами з порівняно більшим ринковим потенціалом на чолі з Китаєм, Індією, Бангладеш, Пакистаном і Індонезією, тобто потенціалом, який навіть за умов низького розвитку забезпечує більші у порівнянні з малими країнами можливості для проведення відносно незалежної економічної політики [263, с. 14].

Особливо виразним є економічне піднесення НІК, які спромоглися раніше і краще за інших скор истатися можливостями дина

105мізації економіки, що були пов’язані з перевагами міжнародного розподілу праці. І все ж таки досягнуті ними успіхи є переважно їх власним здобутком. До цього слід додати, що в період, коли в цих країнах закладалося підґрунтя для форсованого наступу на відсталість, вони не відчували настирливого неоліберального опікування. НІК, як це було рекомендова но Вашингтонським консенсусом, також приділяли підвищену увагу розвитку експорту, проте не поспішали зі зниженням імпортних бар’єрів. Зовнішня торгівля в результаті була лібералізованою, але лише поступово у міру створення нових робочих місць в експортній промисловості. Поетапно, усупереч рекомендаціям Вашингтонського консенсусу, там відбувалася і лібералізація фінансового ринку. А г оловним здобутком цих країн було те, що замість рекомендованого Вашингтонським консенсусом форсованого витіснення держави з економіки вони досить успішно скористалися своїм потенціалом. У багатьох параметрах схожа економічна політика провадилася в Китаї, що спромігся захистити власні економічні інтереси під час вступу до СОТ. Якщо проаналізувати держави, що опи нилися у 1986

—2000 рр. у категорії, що зараз розглядається, то можна зробити висновок про те, що всі вони за винятком Чилі і деяких невеликих держав досягли динамічного економічного зростання саме завдяки позитивній ролі держави.

Всього ж за останні 30 років століття, яке минуло, темпів приросту подушного ВВП, що перевищували б середній показник у кр аїнах економічного авангарду, вдалося досягти 32 країнам, на частку яких припадало 72% населення країн, що розвиваються. При цьому, проте, подушний ВВП майже трьох десятків країн, де проживає близько 20% його скупного населення, не зріс, а скоротився [263, с. 15].

Слід також враховувати, що позитивний тренд у розвитку країн, що розвиваються, як невід’єм ної підсистеми світового господарства, супроводжувався різким посиленням нерівномірності цього розвитку і зростанням кількості вкрай неблагополучних країн. Якщо у 1971

—1985 рр. нараховувалося 28 країн (9,8% населення світу, що розвивається), які відчули абсолютне скорочення подушного ВВП, то в 1986—2000 рр. таких країн стало вже 35 (10,4% населення) [263, с. 15].

Кількість країн з середньорічними темпами приросту по душного ВВП менше 1% зросло за цей час з 19 (7,5%) населення до

24 (15,7%). Таким чином, наприкінці XX ст. серед неблагополучних країн опинилося більше половини вибірки зі 100 країн, де зо

106с. 15]. Ці викладки стверджують, що будь-які теоретичні конструкції: моделі «спадаючого до низу каскаду технологій», «гусей, що летять», такі, що репрезентують дві версії спонтанного просування людства до загального глобального добробуту, спрацьовують у досить обмеженому регіональному контексті, котрий спирається на культурно-цивілізаційну близькість народів і демонструють позитивний ефект у порівня но нетривалому в історичному розрізі часі. На сьогодні до таких географічних регіонів можуть бути віднесені лише Європа, Далекий Схід і Південно-Східна Азія. Причому тенденція до вирівнювання рівнів розвитку окремих країн стала помітною тільки в Європі.

Отже, на початку XXI ст. у глобальному економічному просторі серед класичних цивілі заційних груп IV покоління можна виділити: авангардні цивілізації, що реалізують постіндустріальну економічну програму, яка ґрунтується на високотехнологічній основі і узгоджує ринкові механізми з регулюючою функцією держави. Вони є лідерами глобальної економіки і забезпечують високий рівень багатства і прибутків населення як за рахунок ефективності відтворення, так і в результаті нееквівалентного обміну і пр ивласнення значної частки світової ренти і квазіренти. Їх представляють Північна Америка, Західна Європа, Японія, а також нові індустріальні країни; цивілізації з приблизно середньосвітовим рівнем розвитку, які мають значний потенціал зростання, але недостатньо його використовують (латиноамериканська і частково мусульманська цивілізації, а також країни Східної Європи); цивілізації з низьким рі внем економічного розвитку, що перебувають у стадії застою, — африканська цивілізація (на південь від Сахари, але без ПАР), частина мусульманських і буддійських країн з низьким рівнем прибутку; китайська цивілізація, яка поки що має низький рівень економічного розвитку, але стрімко наближається до названих вище груп і робить пре тензійні заяви на першість у частці світового

ВВП до 30-х років XXI ст.; а також індійська цивілізація, яка також набирає обертів власного розвитку; євразійська цивілізація, що втрачає позиції в світовій економіці і стає об’єктом економічної експлуатації з боку розвинутих цивілізацій.

У перспективі на XXI ст. можна намітити наступні те нденції економічної динаміки цивілізацій четвертого покоління на фоні

107глобалізації, що поглиблюється. До найбільш характерних належать:

По-перше, більша синхронізація економічних циклів і криз, які не матимуть штучних кордонів. Ймовірно, ще декілька десятиліть припаде на період становлення постіндустріального суспільства в авангардних цивілізаціях, а у тих, що відстають, перехідний період затягнеться на більш тривалий час. Чітко почнуть проявля тися півсторічні Конратьєвські цикли з тривалими кризовими фазами на стику циклів (можливо, такі кризи будуть спостерігатися у 10—20 і 60—70-ті рр. XXI ст.) Збережеться ритм середньотермінових циклів з періодичними економічними кризами приблизно кожне десятиліття. Світова криза 2001

—2002 рр. підтвердила цю тенденцію. Всі ці цикли і кризи носять глобальний характер, але в кож ній цивілізації мають своєрідний прояв, причому сильні цивілізації, які є лідерами світового господарства, будуть намагатися перенести вагу криз на більш слабкі цивілізаційні утворення.

По-друге, спостерігатиметься поетапне утвердження постіндустріального економічного способу виробництва з характерним набором і співвідношенням устроїв: державного (в соціокультурному, оборонному секторах, стратегічних галузях), при ватного і змішаного (в галузях важкої промисловості, в будівництві, банківській справі), дрібнотоварного (малий бізнес, середній), у сфері послуг, роздрібній торгівлі, частково в сільському господарстві; інтернаціонального в частині секторів, безпосередньо втягнутих у глобальну економіку, і тих, що є власністю ТНК.

По-третє, більш чітко розмежується ринковий і неринковий сектори — за умов зр остання частки і значення останнього у зв’язку з випереджаючим розвитком соціокультурної сфери, яка не може функціонувати цілком на ринкових принципах, а також розвитку дрібного натурального господарства для власного споживання. Е. Тоффлер відмічав як характерну рису третьої хвилі (постіндустріальної цивілізації) зміну співвідношення ринкового і неринкового виробництва, злиття виро бника і споживача, що спостерігається, «відновлення великого сектору економіки, що ґрунтується на виробництві для споживання, а не для обміну» [230, с. 345]. Ця тенденція тим більше є важливою, що забезпечує зайнятість робітників, які витісняються з сфери виробництва товарів та послуг. Безроздільне панування ринку, яке було характерним для індустріальної цивілізації, поступово відійде у мину ле.

Співвідношення ринкового і неринкового секторів істотно розрізняються за локальними цивілізаціями: частка неринкового

108сектору є найменшою у Північній Америці (де значна частка соціальних послуг має платний, ринковий характер) і Японії, але значно вищою у Західній Європі і в решті цивілізацій, де суттєва частка потреби у продовольстві і послуг задовольняється за рахунок родинного і домашнього господарства.

По-четверте, можна очікувати на зміну співвідношення реал ьної і «віртуальної» економіки, що віддзеркалює пропорції відтворення у викривленій реальності фінансово-кредитних цінностей, які обертаються за власними законами. Потужний потік фінансового капіталу, посилений можливостями сучасних інформаційних технологій, розширює сферу спекулятивної гри на фондових біржах. Віртуальні потоки перебувають під контролем потужних

ТНК, які концентруються в західних цивілізаціях, і міжнар одних фінансових організацій, які реалізують інтереси головних акціонерів і засновників — західної цивілізації і, перш за все, США.

Проте, така тенденція є вкрай несумісною з цивілізаційним поліцентризмом, який є характерним для постіндустріального суспільства.


< Попередня  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
Частина 2. 2.3. Прогностичні сценарії глобального розвитку
Розділ 3 ДУАЛІЗМ І СУПЕРЕЧНОСТІ ГЛОБАЛЬНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ПРОЦЕСІВ
3.2. Діапазон і характер критики глобальних економічних процесів
3.3. Глобальні економічні парадокси: зміст і об’єктивна природа
3.4. Передумови, принципи і програми альтерглобалізму
Дисциплiни

Медичний довідник новиниКулінарний довідникАнглійська моваБанківська справаБухгалтерський облікЕкономікаМікроекономікаМакроекономікаЕтика та естетикаІнформатикаІсторіяМаркетингМенеджментПолітологіяПравоСтатистикаФілософіяФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki (2022)