Сільське господарство як галузь матеріального виробництва має ряд особливостей, що позначаються на його функціонуванні в умовах ринкової економіки.
Одна з них пов’язана з відносною іммобільністю ресурсів, що є бар’єром на шляху перерозподілу їх (крім трудових ресурсів) з сільського господарства в промисловість та інші галузі. А це означає, що дана галузь не бере повної участі у формуванні середньої норми прибутку між галузями.
Теоретично можна уявити, що у разі зменшення доходів у сільському господарстві, яке може мати місце в дійсності через зниження цін внаслідок зростан-ровиробники в пошуках більш прибуткового бізнесу перерозподілять власні ресурси на користь інших виробництв. Тому пропонування сільськогосподарської продукції зменшиться щодо попиту, отже, зростуть ціні на неї, а з ними — і доходи сільських товаровиробників, урівноважуючись з розміром доходів інших галузей.
Проте в реальному житті такого перерозподілу ресурсів не відбувається, за винятком істотного відтоку сільського населення в промисловість і сферу послуг, що має місце в усіх розвинутих країнах. Причина цього полягає в тому, що людські ресурси на селі хоч і скорочуються, але земельні ділянки, якими вони володіли або на яких вони працювали, не будучи їхніми власниками, продовжують залишатися в сільськогосподарському обороті. На них і далі виробляється сільськогосподарська продукція, що вимагає від товаровиробників достатньої кількості основного та оборотного капіталів. Це є перешкодою для його перетікання до інших галузей.
Більше того, для забезпечення ефективності виробництва в умовах конкуренції сільські товаровиробники повинні здійснювати інвестиції з урахуванням фактичних масштабів землекористування. В цьому саме і виявляється іммобільність ресурсів сільського господарства. Завдяки цьому, а також впровадженню у виробництво досягнень наукового техніко-технологічного прогресу (НТТП) пропонування сільськогосподарської продукції зростатиме. Тому логічно сподіватися, що в таких умовах ціни на сільськогосподарську продукцію і доходи сільських товаровиробників матимуть тенденцію до зниження. Ця проблема вимагає спеціального розгляду, і до неї ми ще повернемося.
На відміну від промисловості до сільськогосподарського виробництва залучено не три, а чотири ресурси — основний і оборотний капітали, жива праця і земля, причому земля в сільському господарстві — головний засіб виробництва, тоді як в інших галузях (крім добувних) є лише просторовим базисом. Як основний засіб виробництва земля вимагає свого відтворення на розширеній основі, що породжує ряд специфічних проблем, пов’язаних зі збереженням і підвищенням родючості ґрунту, які повинні вирішувати аграрні підприємства.
Аграрні підприємства працюють в умовах підвищеного ризику. Однією з причин цього є те, що в сільському господарстві економічний процес відтворення тісно переплітається з природними (біологічними) процесами. Сільськогосподарська продукція виробляється за допомогою живих організмів (рослин, тварин, мікроорганізмів), які часто функціонують як засоби виробництва. Оскільки ці живі організми розвиваються за біологічними законами, то цим і зумовлена відома залежність процесу відтворення в сільському господарстві від природних факторів, що в свою чергу вимагає всебічного їх врахування і глибоких знань агробіологічної науки.
Крім того, підвищений ризик виникає і через існування невизначеності на момент прийняття рішень, що може спричинити настання у зв’язку з цим небажаних для суб’єкта наслідків його дій. Так, по окремих галузях рішення щодо виробництва приймаються наперед за рік і навіть більше до моменту його завершення та реалізації готової продукції. За такий тривалий термін можуть відбу-ливими для підприємства і в результаті воно може не досягти поставленої мети і навіть зазнати збитків. Це насамперед стосується змін у кон’юнктурі ринку на ресурси, що придбає підприємство, і на вироблену продукцію.
Така висока залежність діяльності аграрних підприємств від природного фактора і від непередбачуваних несприятливих змін у зовнішньому середовищі вимагає від них створення відповідних резервів і запасів, що пов’язано із заморожуванням коштів, а отже, втратою певної економічної вигоди.
Сільськогосподарське виробництво здійснюється в різних ґрунтовокліматичних умовах — добрих, середніх і поганих, що безпосередньо позначається на результатах господарської діяльності підприємств і має наслідком (за інших однакових обставин) істотну диференціацію рівня їх економічного розвитку. Підприємства, що працюють у відносно гірших природних умовах, менш конкурентоспроможні, мають вищу вірогідність банкрутства. У ринковій економіці особливостях ціновий фактор не може бути тим важелем, який би забезпечував цим підприємствам відносне благополуччя і зменшував ризик збанкрутувати. Тому виникає потреба у державній підтримці таких сільськогосподарських підприємств за допомогою позацінових економічних важелів.
У сільському господарстві робочий період (час безпосереднього використання живої й уречевленої праці) не збігається з періодом виробництва (час від початку виробництва до одержання готової продукції). Через такий незбіг виникає сезонність виробництва, що виявляється в нерівномірному, переривчастому використанні робочої сили і засобів виробництва, в нерівномірному надходженні продукції і доходів протягом року. Це вимагає розробки заходів із пом’якшення сезонності і врахування цього фактора у виборі спеціалізації підприємства.
Крім того, така залежність від природних умов зумовлює необхідність створювати на аграрних підприємствах значні страхові резерви насіння, кормів на випадок неврожаю, спричиненого форс-мажорними обставинами — посухою, градобоєм, повенями тощо. Сезонність виробництва в сільському господарстві, нетривалі терміни зберігання окремих видів сільськогосподарської продукції породжують і сезонність виробництва в окремих підгалузях переробної і харчової промисловості, наприклад, у цукровій, овочеконсервній, на підприємствах первинного виноробства.
Сільське господарство — це кредитомістка галузь, яка не може нормально розвиватися без залучення зі сторони (банків, інших кредитних установ) додаткових фінансових ресурсів, насамперед у формі короткострокових кредитів, для здійснення поточних платежів з метою забезпечення операційної діяльності. Адже в сільському господарстві, як уже зазначалось, існує великий сезонний розрив між вкладенням оборотного капіталу і отриманням доходів. Тому аграрні підприємства повинні мати значні суми коштів для покриття сезонних витрат. Тримати спеціально на такі цілі власні кошти тривалий час економічно невиправдано. Набагато ефективніше мінімальні виробничі запаси і кошти в вих, тобто за рахунок кредитів.
Сільське господарство є менш інвестиційно привабливою галуззю порівняно з низкою інших галузей національного господарства. Це спричинено порівняно тривалим періодом виробництва сільськогосподарської продукції, який продовжується нерідко більше року і характеризується поступовим наростанням вкладень від початку виробництва до його завершення і одночасним вивільненням коштів у кінці виробництва при одержанні готової продукції. Потенційні інвестори спрямовують свій капітал насамперед у ті виробництва, де має місце швидкий кругообіг коштів, а отже, де можна одержати і швидку віддачу від його інвестування. За цією характеристикою сільське господарство є менш привабливою галуззю.
Якщо взяти до уваги ще й існування підвищеного ризику недодержання готової продукції в очікуваному обсязі через незалежні від виробника обставини
— несприятливі природно-кліматичні умови, то стає зрозумілим, чому ця особливість сільського господарства не є тимчасовою, а органічно притаманна йому і виявляється лише з різною інтенсивністю залежно від стану розвитку галузі і окремих аграрних підприємств та кон’юнктури на ринку інвестицій.
Тут потрібно наголосити на ще одній обставині. Через тривалість технологічного циклу (період виробництва) особливу роль у сільськогосподарській діяльності аграрних підприємств відіграє збутова політика, яка має бути орієнтована на своєчасний продаж продукції за максимально прийнятними цінами.
Якщо, скажімо, за невдалого продажу торговельна організація відразу може укладати нову більш вдалу угоду і швидко виправити своє економічне становище, а переробне підприємство протягом одного-двох місяців запропонувати якісніший товар, то сільськогосподарський товаровиробник, припустивши прорахунки у збуті продукції, може виправити свою помилку лише через рік, вкладаючи значні кошти і докладаючи великих зусиль, щоб в умовах погодних і кон’юнктурних ризиків мати бажану економічну вигоду.
У сільському господарстві порівняно з іншими галузями значно ускладнюється процес управління виробництвом, що зумовлено такими причинами: ? необхідністю розвивати в аграрних підприємствах кілька товарних галузей, які істотно відрізняються за технологією та організацією виробництва; ? розосередженістю працівників по великій території, площею нерідко у кілька десятків або навіть сотень тисяч гектарів земельних угідь і складністю у зв’язку з цим прийняття оперативних рішень (розпоряджень) відповідно до зміни поточної виробничої ситуації; ? доступністю території аграрних підприємств та їх господарських об’єктів стороннім особам і необхідністю докладання додаткових зусиль для організації збереження власного та орендованого майна, вирощеного врожаю; ? потребою у залученні сезонної робочої сили в періоди збігу сільськогосподарських робіт і труднощами управління нею в складі тимчасових організаційних ланок, які нерідко посилюються через низьку кваліфікацію таких працівників. Проблема залучення сезонної робочої сили стоїть і перед окремими овочеконсервними заводами та ін.); ? необхідністю подовження робочого дня працівників аграрних підприємств з метою своєчасного виконання ними важливих технологічних операцій у стислі (оптимальні) агротехнічні строки та існування таких робочих місць, зокрема в молочному скотарстві, що характеризуються розірваністю робочого дня працівників.
Специфічною особливістю сільського господарства вважається існування взаємозалежності і взаємодоповнюваності окремих галузей, що вимагає всебічного обґрунтування галузевої структури підприємства. Виявом цієї особливості є, зокрема, й обставина, що значна частка продукції цієї галузі не набуває товарної форми, а використовується в наступних циклах відтворення.
Для сільського господарства характерна нееквівалентність обміну сільськогосподарської продукції на вхідні промислові ресурси, що виробничо споживаються в цій галузі. Іншими словами, має місце диспаритет цін не на користь аграріїв, що вимагає, з одного боку, державного регулювання щодо забезпечення паритетності доходів (послаблення нееквівалентного обміну), а з другого — створення й ефективного функціонування самоврядних організацій — об’єднань сільськогосподарських товаровиробників і міжпрофесійних структур для збалансування інтересів виробників, які перебувають на різних стадіях єдиного технологічного ланцюга.
Для сільського господарства, причому і не лише для нашої країни, стало характерним таке негативне явище, як вичерпання кадрового потенціалу села через міграцію молодого покоління до міст, інших країн на заробітки, що стає однією з основних причин стримування розвитку агропромислового виробництва і породжує тенденцією до здорожчання сільськогосподарської продукції.
Специфікою сільського господарства є те, що в структурі витрат на виробництві більшості видів сільськогосподарської продукції переважають постійні витрати. Це призводить до більш повільних темпів зниження собівартості продукції порівняно з темпами зростання урожайності культур і продуктивністю тварин, і навпаки — до швидкого підвищення собівартості за їх зниження, що загрожує прискореним настанням порогу беззбитковості виробництва. (Детальніше до цього питання ми повернемось у темі 6.)
Крім того, витрати в сільському господарстві є інерційними в тому розумінні, що їх важко або ж неможливо скоригувати відповідно до змін обсягу виробництва продукції, викликаних дією природного фактора. За несприятливих природних умов знижується урожайність, але підприємство вже не в змозі знизити змінні витрати, бо вони понесені для одержання запланованого врожаю (добрива, отрутохімікати, заробітна плата на їх підготовку і внесення тощо). Можуть лише дещо зменшитися витрати на збирання культури. Внаслідок такої інерційності витрат зростає собівартість продукції і знижується дохідність аграрних підприємств.
Важливою особливістю агропромислового виробництва є короткі строки зберігання окремих видів сільськогосподарської продукції і продовольства, що породжує загрозу значних втрат підприємств агропромислового комплексу від втрат через пошук каналів швидкого просування продукції до кінцевого споживача, а також створення сучасної інфраструктури зберігання. І нарешті, звернемо увагу на складність побудови досконалого організаційно-економічного механізму забезпечення розвитку сільського господарства і агропромислового виробництва в цілому. Цей механізм містить організаційні важелі (складники) та їх інструменти, а також економічні важелі (складники) та їх інструменти.
Основними організаційними складниками є забезпечення функціонування існуючих і створення нових організаційно-правових форм господарювання в агропромисловому комплексі; створення ефективної інфраструктури аграрного ринку (інструменти: біржі, оптові ринки, торгові доми, аграрний фонд тощо); організація ефективних земельних відносин (інструменти: законодавчі акти щодо земельного кадастру, ринку землі, грошової оцінки землі, захисту земель тощо); розвиток сільського підприємництва і сільськогосподарської обслуговуючої кооперації (інструменти: різні напрями державної підтримки); організація системи державного контролю (інструменти: фітосанітарний, ветеринарний, технічний, безпеки, за якістю).
Основними економічними складовими організаційно-економічного механізму є стимулювання інноваційно-інвестиційного розвитку; доступність кредитування (інструменти: здешевлення кредитів, розвиток кредитної кооперації, іпотеки, мікрокредитування, лізингу тощо); страхування сільськогосподарських ризиків (інструменти: державна підтримка страхування аграріями врожаю, розвиток взаємного страхування, підтримка розвитку страхової інфраструктури); державна економічна підтримка (інструменти: підтримка аграрної науки, освіти, соціальної сфери села, виплата дотацій виробникам тощо); цінове регулювання (інструменти: встановлення мінімальних цін на об’єкти цінового регулювання, заставних цін, здійснення фінансових і товарних інтервенцій, ціновий моніторинг); зниження податкового тиску (єдиний фіксований податок, митні тарифи і нетарифне регулювання); захист внутрішнього ринку і стимулювання експорту.
