Ключові поняття і терміни: агропромисловий комплекс; агропродуктовий комплекс; агропродовольчий комплекс; агропромислове виробництво; продовольча безпека; базові фактори виробництва; розвинуті фактори виробництва; сільське господарство.

Вивчивши матеріал цієї теми, ви будете ЗНАТИ: сутність понять «агропромисловий комплекс», «агропродуктовий комплекс», «агропродовольчий комплекс», а також їх спільні та відмінні ознаки; макроекономічні параметри, за якими оцінюється місце і роль сільського господарства в економіці держави, та тенденції їх зміни; особливості сільського господарства, що ускладнюють розвиток галузі та управління агропромисловим виробництвом; перспективи розвитку АПК і посилення його можливостей у вирішенні проблеми продовольчої безпеки на національному і світовому рівнях, а також УМІТИ: ? визначати і оцінювати показники фізичної та економічної доступності продовольства для населення; ? розраховувати та аналізувати продовольчу незалежність країни за окремими видами продуктів сільськогосподарського походження і робити відповідні висновки.

1.1. Агропромисловий комплекс, його місце і роль в економіці держави

У вітчизняній агроекономічній науці, в агробізнесі набули широкого використання такі поняття, як «агропромисловий комплекс», «агропродуктовий комплекс», «агропродовольчий комплекс», «агропромислове виробництво». Між цими поняттями існує багато спільного, проте мають місце і певні відмінності.

Найбільш широким є поняття «агропромисловий комплекс» (АПК). В літературі дають різні його тлумачення, але більшість із них зводиться до того, що приємств харчової і переробної промисловості засобів виробництва; ІІ сферу — власне сільське господарство; ІІІ сферу — заготівля і зберігання сільськогосподарської сировини, її переробка, що є провідною ланкою цієї сфери; ІV сферу

— ринкову інфраструктуру (аграрні біржі, гуртові ринки, аукціони, власна торговельна мережа сільськогосподарських товаровиробників і переробних підприємств; V сферу — виробничу інфраструктуру. В окремих літературних джерелах до складу АПК включають також і соціальну інфраструктуру.

Основою АПК, його стержневим фундаментом є агропродуктовий комплекс

— сукупність видів діяльності з виробництва сільськогосподарської продукції, її заготівлі, зберігання і переробки та просування на ринок продовольства і ринок непродовольчих товарів, виготовлених із сільськогосподарської сировини.

Ключовими складовими (ланками) агропродуктового комплексу є виробництво сільськогосподарської продукції, її переробка та виготовлення з неї продовольчих і непродовольчих товарів (біодизеля, біоетанолу, лляних волокон і тканин, вовняних тканин, шкіри і виробів з неї тощо).

Саме тому на питаннях економіки аграрних підприємств, переробних підприємств, інтегрованих агропромислових формувань, що сумісно здійснюють ці види діяльності, і буде зосереджена увага в наступних темах підручника.

Близьким до поняття «агропродуктовий комплекс» є поняття «агропродовольчий комплекс». Останній за структурою і цільовим призначенням майже повністю збігається з поняттям «агропродуктовий комплекс» лише з тією відмінністю, що тут до уваги не беруться переробні підприємства, які переробляють сільськогосподарську сировину для виробництва непродовольчих товарів.

Агропромислове виробництво можна визначити як виробництво сільськогосподарської продукції, її промислова переробка і виготовлення з неї продовольчих і непродовольчих товарів. При цьому агропромислове виробництво розглядається як збірне поняття, бо може бути представлене як відокремлене сільськогосподарське виробництво і як окреме промислово-переробне виробництво, що здійснюється юридично незалежними суб’єктами господарювання, або як інтегроване виробництво, що здійснюється агропромисловим формуванням (суб’єктом господарювання), в якому аграрне і переробне виробництво організаційно поєднані в єдиному технологічному ланцюгу.

Агропромисловий комплекс — це життєво необхідний, провідний сектор національної економіки, оскільки зачіпає інтереси кожної людини.

Основне завдання АПК, а точніше місія, — забезпечення продовольчої безпеки країни, сприяння забезпеченню її енергетичної безпеки, нарощування і ефективне використання експортних можливостей щодо збуту лишків продовольства. По суті, від рівня розвитку агропромислового комплексу залежать соціальна стабільність держави, стійкість її економічної та політичної системи.

Коли йдеться про продовольчу безпеку як основну ланку національної безпеки, то мається на увазі, що такий різновид безпеки досягається за умови фізичної та економічної доступності продовольства. Фізична доступність свідчить про наявність в країні продуктів харчування в обсязі й асортименті, достатніх для задоволення потреб населення відповідно до фізіологічно обґрунтованих норм селення, яка має бути достатньою для придбання продуктів харчування в обсязі, що задовольняє фізіологічні потреби людини в цих продуктах за оптимальним рівнем калорійності і раціональною структурою харчування.

Продовольча безпека характеризується і третьою важливою ознакою — безпекою продовольчих товарів для споживачів: недопущення виробництва і реалізації неякісних харчових продуктів, що становлять загрозу життю і здоров’ю населення країни. На сьогодні це одна з найболючіших проблем продовольчої безпеки більшості країн світу.

Україна має величезні можливості для повного забезпечення продовольчої безпеки за всіма трьома її напрямами, а також у створенні потужного продовольчого експортного потенціалу. Проте станом на 2012 р. проблематичною для багатьох сегментів населення країни залишається економічна доступність продовольства, що визначається відношенням середньодушового доходу до вартості «продовольчого кошика» (середньодушова вартість продуктів харчування) (коефіцієнт).

Такий коефіцієнт економічної доступності доцільно розрахувати, по-перше, у розрізі груп населення за величиною їх грошового доходу (децільних групах); по-друге, за кожним важливим видом продовольства відношенням середньодушового фактичного використання відповідного продукту до медично обґрунтованої норми його споживання.

Добуток такої норми споживання на чисельність населення дає показник місткості продовольчого забезпечення таким продуктом. Нарешті, продовольча незалежність за окремими продуктом буде дорівнювати різниці між одиницею та часткою від ділення імпорту окремого продукту в натуральному виразі на місткість його внутрішнього ринку.

За останні роки до числа економічно малодоступних для чималих груп населення потрапили м’ясо-молочні продукти, окремі види овочів і фруктів. Істотно знизилася в 2008 — 2011 рр. продовольча незалежність країни за таким важливим продуктом, як м’ясо, імпорт якого за вказані роки постійно зростав.

На фоні загострення світової продовольчої кризи, виявом якої став зростаючий у світі дефіцит продовольства і навіть виникнення терміна «продовольча зброя» та явища агфляції, коли темпи зростання цін на продовольство стали перевищувати темпи підвищення цін на товари в економіці в цілому, Україна спроможна стати в недалекій перспективі одним зі світових лідерів з виробництва і експорту сільськогосподарської продукції та продовольства з огляду на її значну забезпеченість базовими факторами виробництва — великі площі сільськогосподарських земель, порівняно вища родючість землі, сприятливі для сільськогосподарського виробництва кліматичні умови, вигідне географічне розташування (це стратегічні активи країни), а також на можливості щонайшвидшого підвищення рівня забезпеченості розвинутими факторами виробництва

— технологіями, інфраструктурою, людським капіталом.

Уже в 2009 р. Україна за площею ріллі і виробництвом низки продуктів посідала вагоме місце в світі з огляду на співвідношення між питомою вагою населення й аграрною діяльністю (табл. 1.1). ЧАСТКА СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ У ЗАГАЛЬНОСВІТОВИХ ОБСЯГАХ

	Частка в загальносвітових обсягах, %
Загальна чисельність населення	0,8
у тому числі сільського	0,26
Площа рілля	2,2
Виробництво:
Зерно	1,9
у тому числі пшениця	4,0
Соняшник	10,5
Картопля	5,4
М’ясо всіх видів (забійна вага)	0,7
Молоко	2,4
Олія соняшникова	12,2

До цього варто додати, що країни світу стали вбачати місію України в забезпеченні світової спільноти в продовольстві. Так, уже в 2010 р. Україна посідала перше місце в світі з експорту соняшникової олії та ячменю, третє — по кукурудзі, восьме — з експорту пшениці.

Україна залишається енергозалежною державою, що є однією із серйозних загроз економічної незалежності, а отже, і політичної. Значну роль у зменшенні енергозалежності України покликаний відіграти агропромисловий комплекс завдяки виробництву біопалива.

Станом на 2012 р. виробництво біопалива в нашій країні, на відміну від низки країн Європи, Латинської Америки, перебуває, на жаль, лише на початковій стадії. Хоча за рівнем виробництва сировини, особливо насіння ріпаку, Україна займає одне з провідних місць в світі, але воно головним чином експортується. За підрахунками вчених, для заміни 30 % обсягу дизпалива і бензину, які споживає національна економіка України, для виробництва біодизеля та біоетанолу необхідно відвести 8

— 10 % посівних площ за умови одержання врожайності енергетичних культур, яка досягається аграрними товаровиробниками при дотриманні технології їх вирощування. Причому для України не є суперечливою проблема «продовольство проти палива», яка зараз резонансно обговорюється у світовій пресі.

Для України агропромисловий комплекс має велике значення ще й тому, що він репрезентує собою одну з найбільших галузей національної економіки — сільське господарство як вид господарської діяльності з виробництва незамінної продукції, що пов’язана з біологічними процесами її вирощування і призначена для споживання в сирому і переробленому вигляді та для використання на нехарчові цілі. мічних параметрів, найважливішим з яких є частка сільського господарства у валовій доданій вартості (ВДВ) . У 1990 р. ця частка становила 24,4 %, а в подальші роки поступово знижувалася і в 2008 — 2010 рр. перебувала в межах 7,5

— 8,5 % (у 2009 р. — 8,2 %). Таке істотне зниження внеску галузі у створення ВДВ пояснюється, головним чином, ціновим фактором 2 .

Валова додана вартість по галузях визначається, як відомо, за поточними цінами звітного року. З цієї причини сільське господарство при визначенні ВДВ потрапляє в нерівні умови з іншими галузями економіки. Адже з початку ринкових перетворень держава адміністративними важелями стримувала зростання цін на продукцію сільського господарства, а в наступні роки хоча від такого стримування відмовилась, все ж подальше зростання цін стримувалося низьким платоспроможним попитом населення.

Тимчасом ціни на промислову продукцію стали вільними від самого початку переходу до ринкової економіки і зростали значно швидшими темпами порівняно з цінами на сільськогосподарську продукцію. Саме за таких «ножиць цін» частка галузі у ВДВ істотно занижувалася. За останні роки диспаритет цін значно зменшився, а тому роль цінового фактора у зниженні частки сільського господарства у формуванні ВДВ стала відносно невеликою.

Про місце галузі в економіці країни засвідчує й те, що на початок 2010 р. сільське населення України становило 14,51 млн осіб, або 31,7 % загальної кількості населення. У сільському господарстві зайнято 3,15 млн осіб, або 15,6 % усіх зайнятих, тоді як у розвинутих країнах світу в сільському господарстві було зайнято на початку ХХІ ст. приблизно 5 % працездатного населення, у тому числі в США — 2,5, Франції — 3,6 %. Споживачі зараз витрачають переважну частку своїх доходів на придбання продуктів харчування і товарів широкого вжитку, виготовлених із сільськогосподарської сировини.

Отже, сільське господарство є економічною базою для забезпечення життєдіяльності третини населення України. З урахуванням саме цієї обставини та місця і ролі агропромислового комплексу і насамперед сільського господарства у забезпеченні продовольчої та енергетичної безпеки країни, значної участі у створенні валової доданої вартості та соціальної значущості має забезпечуватись пріоритетність розвитку цієї галузі і сільських територій.

Сільське господарство відіграє винятково важливу роль у розвитку ринкової економіки. Ринкова економіка — це одне з найвидатніших досягнень світової цивілізації, це природне середовище людства і взаємодії товаровиробників, середовище, якому притаманні певний порядок і саморегуляція завдяки дії основного закону — попиту і пропонування. В становленні ринкової економіки України ця галузь, враховуючи її масштаби, може відіграти (і вже частково відіграє) виключно важливу роль завдяки своїм специфічним властивостям.

1

Валова додана вартість у Статистичному довіднику України наводиться разом по сільському господарству, мисливству і лісовому господарству. Частка сільського господарства домінуюча.

2 Інформація про ВДВ у цілому по агропромисловому комплексу в державній статистичній звітності відсутня. ній діє багато незалежних підприємств, що виробляють переважно ті самі товари. Досить сказати, що в 2010 р. налічувалось 769 господарських товариств, 952

— сільськогосподарських виробничих кооперативів, 4243

— приватних підприємств, 41,7 тис. — фермерських господарств, 322

— державних підприємств, 1481 — підприємств інших форм господарювання, 5 млн — особистих селянських господарств.

У перспективі кількість аграрних підприємств за названими їх видами може змінитися за рахунок перетворення одних їх типів на інші (наприклад, сільськогосподарських кооперативів у ТОВ чи приватні підприємства), а також завдяки появі нових організаційно-правових форм господарювання, наприклад, холдингів.

За такої значної кількості підприємств кожне з них постачає на ринок лише невелику частку певного виду сільськогосподарської продукції від загального обсягу її продажу. Це і є тією першопричиною, що породжує високу конкурентність між сільськими товаровиробниками і водночас звужує можливості монополізму в аграрній сфері.

У результаті створюється ринкове середовище, що стимулює розвиток також в інших секторах економіки. Адже сільське господарство — центральна ланка агропромислового комплексу, тому воно тісно технологічно пов’язане з переробною промисловістю, системою заготівлі і зберігання продукції, з сільськогосподарським машинобудуванням, виробничою інфраструктурою, паливноенергетичним комплексом, транспортом. У свою чергу переробна промисловість пов’язана з машинобудуванням переробної промисловості, що разом із сільськогосподарським машинобудуванням пов’язане з сталеплавильною промисловістю, а та — з гірничорудною і т. д.

Отже, відповідно до побудови міжгалузевого балансу стає очевидною надзвичайно велика роль сільського господарства як замовника засобів виробництва і як постачальника сировини у розвитку національної економіки.