Головне призначення керівників — забезпечувати досягнення цілей підприємства, які відбиваються у виробничих планах і планах соціального розвитку. Свою місію керівники реалізують, керуючи найманим персоналом: професіоналами, фахівцями, технічними службовцями, робітниками.
Щоб забезпечувати досягнення цілей підприємства і кожного структурного підрозділу, керівники повинні впливати на підлеглий персонал, домагатись від нього запланованого рівня проду ктивності та якості праці.
Кожен керівник має окреслене коло службових (посадових) обов’язків, отримує для цього відповідні ресурси, у тому числі й ресурси праці — персонал певних професійно-кваліфікаційних характеристик.
Принципова відмінність позиції керівника від становища інших працівників полягає у тому, що керівник наділений правами ухвалювати рішення, віддавати накази й розпоря дження, контролювати діяльність підлеглих, заохочувати і карати, а це означає, що керівник має певну міру влади над підлеглим персоналом. Отже, влада керівника — це надана йому можливість впливати на поведінку інших.
Влада може набувати різних форм. Американські дослідники в галузі влади і лідерства запропонували класифікацію, в якій виділено п’ять основних форм влади.
1. Влада, заснована на примусі. Виконавець знає, що керівник має можливість його покарати, завадити задоволенню якоїсь важливої потреби, спричинити інші неприємності.
2. Влада, заснована на винагороді. Виконавець упевнений, що керівник може задовольнити нагальну потребу чи надати певне заохочення.
3. Експертна влада. Виконавець переконаний, що керівник має спеціальні знання, які дозволяють забезпечувати потреб и персоналу і виробництва.
4. Еталонна влада. Характеристики, або якості, керівника настільки привабливі для виконавця, що він намагається їх наслідувати.
5. Законна влада. Виконавець знає, що керівник наділений правом віддавати накази, а обов’язок виконавця — підкорятися. Традиція підказує підлеглому, якщо він виконуватиме розпорядження керівника, то це приведе до задоволення певних потреб. Тому цей рі зновид влади іноді називають традиційною владою [32, с. 468].
Як свідчить практика, формальне володіння владними повноваженнями ще не гарантує менеджерові успіху в його діяльності. Справа у тому, що не лише підлеглі залежать від керівника, керівник теж у багатьох аспектах залежить від поведінки підлеглих. Численними дослідженнями було доведено, що керівник може ус пішно управляти трудовим колективом за умови, що поряд із формальними повноваженнями, він також володіє якостями лідера. (Слово «лідер» англійського походження. В англійській мові вживається в різних значеннях, зокрема, — керівник, вождь, командир, диригент).
У сучасній теорії менеджменту словом «лідер» прийнято називати авторитет керівника, менеджера, а лідерством — здатність впливати на працівників, скеровуючи їхні зус илля на досягнення цілей організації.
На підприємствах існувало б набагато менше проблем, ніж є тепер, якби кожен менеджер був справжнім лідером. Однак це ідеальний варіант, у реальному житті — недосяжний, хоча винятки можуть бути.
Відмінності між керівником взагалі та лідером такі:
Керівником людину призначають офіційно, а лідер формується сам за підтримки оточення.
Згідно з нормативними документами керівникові надаються певні права та обов’язки, а лідер може їх і не мати.
Керівник наділений певною системою офіційно встановлених санкцій (має владу), використовуючи які він може впливати на підлеглих, а лідеру таких санкцій не надано.
Керівник діє у зовнішньому середовищі та вирішує питання, пов’язані з офіційними відносинами групи або організації за її межами, а лідер у сфері своєї активності обмежений в основному внутрішньогруповими стосунками.
Керівник на відміну від лідера несе відповідальність перед законом за стан справ у групі, організації. Якщо керівник групи та її лідер не являють собою одну особу, то взаємовідносини між ними можуть сприяти ефективності спільної діяльності та гармонізації життя групи або ж, навпаки, набувати конфліктного характеру, що зрештою визначається рівнем групового розвитку і зрілості [61, с. 96—97] .
Отже, кожен керівник, особливо це актуально для нижчого рівня управління, повинен прагнути, щоб у колективі його визнавали і як формального, і як неформального лідера. Якщо у трудовий колектив приходить новий керівник і бачить, що там є сильний і авторитетний неформальний лідер (необов’язково це може бути, наприклад, бригадир), то йо му слід намагатися насамперед установити добрі, довірливі стосунки з цим неформальним лідером, а надалі робити все можливе, щоб заслужити у підлеглих високий авторитет, довіру, повагу.
Керівник, який хоче і прагне досягти успіхів у своїй діяльності, мати не лише матеріальне, а й моральне задоволення, заслужити справжній авторитет і повагу підлеглих, му сить цілеспрямовано працювати над собою, поліпшувати особистісні, професійні та ділові якості.
Проведене опитування 1500 менеджерів європейських компаній показало, що до найважливіших лідерських якостей керівника належать:
• здатність формувати ефективну команду (96%);
• уважне ставлення до думки колег і підлеглих (93%);
• здатність приймати самостійні рішення (87%);
• здатність і бажання залучати інших до реалізації рішень (86% ) [61, с. 102].
Кожен керівник є унікальною особистістю. Навіть за умови однакової професійної підготовки різні керівники мають різні темпераменти, характер, силу нервової системи, різні погляди на управління та організацію, різні моральні цінності. Тож не випадково, що дослідники вирізняють неоднакові стилі керування людьми, яких дотримуються різні керівники.
