Певна невдоволеність Ніццьким договором підштовхнула багатьох урядовців з країн Європейського Союзу до більш рішучих дій щодо політичної реформи , яка мала б, на їх думку, виходити з федерального устрою самого ЄС та створення додаткових інституцій , яким були б надані додаткові права та обов’язки. З іншого боку, побоювання повторення сценарію «ірландського» референдуму підштовхувало державиучасниці до необхідності роз’ яснювальної та інформаційної роботи над тим, чому саме це є необхідним для рядових громадян.
У грудні 2001 року, тобто через рік після Ніццької декларації, яка, як було сказано раніше, закликала до подальшого політичного реформування, у Лаекені (Бельгія) було оприлюднено Декларацію про майбутнє Європи (Laeken Declaration). Цей документ містив 60 питань, які торкалися найбільш болючих для ЄС тем, зокрема визначення та розподілу повноважень, майбутньої інституційної структури, спрощення договорів. Утім, центральною виявилася мета створення конституції ЄС, щоправда, і на початку, і наприкінці роботи над нею її прийняття викликало чимало заперечень, адже, приміром, в Об’єднаному Королівстві, яке існувало весь час без конституції, було важко довести необхідність її створення.
Робочим органом щодо написання проекту Конституції було визначено спеціально створений задля цього — Конвент. Після довгих дискусій головою цього органу було призначено колишнього Президента Франції Валері Жискар д’Естена. Цей орган виявився доволі складним за представництвом, адже мав включати п’ятнадцять представників лідерів державучасниць, по двоє представників національних парламентів країнчленів, двох представників Єврокомісії та шістнадцять членів Європарламенту.
Під час дії Конвенту (лютий 2002 — червень 2003 рр.), який завдяки головуючого у ньому д’Естену почали називати конституційним проривом, провів доволі складну роботу щодо створення Європейської Конституції, яка не один раз переривалася гучними заявами з боку різних лідерів, адже до складу цього органу входило 100 осіб з 28 країн, а відтак дійти спільного рішення було доволі складно.
Тим не менше, після схвалення у червні 2003 року Європейською Радою тексту Конституції як базової основи для наступного вдосконалення розпочалася подальша робота над її змістом. Було внесено вісімдесят поправок до основного Проекту, причому половина з них належала Великій Британії.
29 жовтня 2004 року в Римі відбулося підписання 25ма державами—учасницями нової, а точніше, першої Європейської Конституції, яка була видрукувана двадцятьма мовами ЄС. Доволі символічним було те, що підписання проходило у римському палаці Кіджі на Капітолійському пагорбі, де ще 1952 року було підписано Римську угоду.
Конституційний договір складався з чотирьох основних частин, які охоплювали ключові положення, зокрема повноваження, інституції, завдання, цінності та умови членства (1 розділ), Хартію основних прав (2 розділ), чинних (Маастрихтський, Амстердамський, Ніццький) договорів з деякими змінами та уточненнями (3 розділ), протоколи та додаткові матеріали (4 розділ). Разом із преамбулою виходило 265 сторінок, що містять 450 статей та 60 000 слів. Основні зміни, що були внесені до договору, можна скомпонувати у такий спосіб:
1. Зміна повноважень. Замість голови Ради, який автоматично призначається на кожні півроку під час головування тієї чи іншої держави з числа її президентів чи прем’єрміністрів, запроваджувалася посада Президента Ради ЄС, який відтепер мав призначатися на 2,5 року. Запроваджувалася також посада Міністра закордонних справ ЄС , який перебирав на себе функції верховного представника ЄС із зовнішньої політики та члена Єврокомісії, який відповідає за зовнішні зв’язки.
2. Розширення повноважень Європарламента. За Конституцією, він повинен був не лише виконувати бюджетну функцію, а й контролювати дотримання громадянських свобод, управляти прикордонним контролем, міграційними процесами, сприяти співробітництву правоохоронних органів державучасниць.
3. Скорочення складу Єврокомісії. Замість принципу «одна країна — один єврокомісар» передбачалося, що, починаючи з 2014 року, чисельність цих високопосадовців зменшиться до ⅔ від числа учасників (цей пункт Конституції викликав суттєву критику з боку «малих країн Європи», які таким чином позбавлялися права бути постійно представленими в основному виконавчому органі ЄС).
4. Відмова від принципу консенсусу, який досить важко було реалізувати за такої великої кількості країнчленів. Нову формулу «кваліфікованої більшості» при голосуванні визначали як 55 % державчленів та 65 % населення (у Конвенті це співвідношення становило, відповідно, 55 % та 60 %, а це полегшувало країнам створення блокувальної меншості).
5. Розширення організаційних принципів ЄС, до яких одтепер, крім відомих раніше субсидіарності та пропорційності, додавалися ще й принципи наданих повноважень і сумлінної співпраці між країнамиучасницями.
6. Відмова від стовпової структури (за Амстердамським договором це так званий «Античний храм») та надання ЄС статусу юридичної особи.
7. Конституція чітко визначала, що право «вето» запроваджується лише тоді, коли рішення Ради ЄС іде врозріз із національними інтересами окремої країни. Щоправда, її при цьому мали б підтримати мінімум три інші держави.
Не зважаючи на всі переваги узгодженого в жовтні 2004 року Конституційного договору та його урочисте підписання в Римі, він мав чимало недоліків, які фахівці бачили вже тоді. Головними серед них були:
- занадто великий розмір документа,
- текст договору був написаний досить складною мовою (це створювало доволі багато суперечок серед тих, хто мав за нього проголосувати, тобто серед електорату), люди не зовсім розуміли, що ж нового він несе особисто їм*.
Процедурою передбачалося, що Конституцію мають ратифікувати всі країни учасниці, одначе форми такого схвалення були обрані різні — чи то голосуванням у парламенті, чи на референдумі. Перше таке голосування в Іспанії 20 лютого 2005 року дало позитивні результати. Натомість референдуми у Франції (29 травня 2005 р.) та Нідерландах (1 червня 2005 р.) дали негативний результат. І хоча на наступному голосуванні 10 липня 2005 року більшість виборців Люксембургу відповіла «так», усім стало зрозумілим, що Конституційна реформа і зумовлені нею політичні зміни цього разу виявилися невдалими.
