Поява та розвиток нових соціальних форм існування людського капіталу в умовах постіндустріального, інформаційного суспільства були зумовлені не лише масовими технологічними змінами у системі продуктивних сил під впливом НТР, відповідними змінами у змісті та характері праці, а й певною трансформацією системи відносин власності, яка є підґрунтям економічної системи капіталізму. Звичайно, як і ра ніше, найважливішою критеріальною ознакою трансформації форм і відносин власності є економічний чинник, адже найефективнішою формою власності є така, що дає змогу мінімізувати граничні витрати та максимізувати граничний продукт. Водночас слід уважити, що розвиток позаекономічних чинників економічного зростання і трансформації суспільного життя ускладнює систему цілей формування та використання власності, отже відбивається й на характері та напря мах її руху.
Державна політика у галузі освіти та науки, що наполегливо проводилася розвинутими країнами протягом останніх десятиліть ХХ ст., створила умови для динамічного зростання капіталізації високонаукових фірм. Починаючи з 80-х рр. ХХ ст. індекс Доу-Джонса фіксує постійне зростання розриву між ринковою капіталізацією таких фірм і вар тістю їхніх реальних матеріальних активів. Отже, відбувається невпинне зростання вартості інтелектуального капіталу, який безпосередньо не пов’язаний із матеріальними цінностями і визначається насамперед рівнем розвитку людського та соціального капіталу, можливостями його самореалізації, що, безперечно, впливає на характер якісних змін у си-стемі соціальноекономічних відносин сучасного капіталізму.
Тенденції до еволюці ї відносин власності виявляються насамперед у розвитку та ускладненні форм приватної власності. Зокрема:
1) скорочується значення індивідуальної капіталістичної приватної власності як бази організації тих чи інших економічних або інноваційних проектів у суспільному виробництві;
2) відбувається швидке зростання корпоративної власності, яка демократизує характер капіталістичної приватної власності, оскільки реалізується одночасно і як індивідуальна при ватно-капіталістична, і як колективна капіталістична (різновид загальної), і як трудова приватна власність (у формі володіння акціями найманими працівниками).
Як форма та наслідок розвитку процесів усуспільнення, змі-стом якого є ускладнення механізмів взаємодії окремих елементів в економічній та інших підсистемах єдиної
80метасистеми, посилення потреби у такій взаємодії для досягнення сталого синергетичного соціально-економічного ефекту, корпоратизація власності свідчить про появу стійкої тенденції до якісних змін у взаємодії основних суб’єктів господарювання, нових форм забезпечення ефективності володіння, розпорядження, користування об’єктами власності у суспільному виробництві — через об’єднання індивідуальних власників, безпосередню інтеграцію інтересів підприємців, держави, на йманих працівників.
Слід зазначити, що саме розвиток корпоративної власності породжує потребу не тільки у формуванні концепції та різноманітних моделей соціальної відповідальності бізнесу, а й тенденцію до появи концепції корпоративного громадянства, яка формулює нові принципи відносин зі структурами громадянського суспільства, партнерами по бізнесу та державою. Така концепція передбачає не просто соціально відповідальну пове дінку, а й тісну, конструктивну взаємодію із внутрішніми та зовнішніми контрагентами, виходячи з того, що усі вони не просто актори, а й партнери. На противагу кампаніям власників, пріоритети яких визначаються лише інтересами акціонерів та виключно мотивами одержання прибутку, корпорації, що підтримують ідеї корпоративного громадянства, отримали назву «кампанії учасників» (stakeholders companiers);
3) нарешті, як специфічни й вид та масове явище, з’являється інтелектуальна власність. Вона може існувати у різних формах, зокрема як особиста, індивідуальна приватна, колективна, корпоративна та державна інтелектуальна власність.
Особливості формування інтелектуальної власності, інтелектуального капіталу полягають у тому, що: ? значну долю процесу виробництва знань складають неречові чинники, які безпосередньо пов’язані зі здатністю носія інтелектуа льного капіталу до засвоєння та використання набутих знань щодо продукування інтелектуального продукту. Забезпечення такої здатності через систему освіти, самоосвіти справа не тільки держави, а й передусім самого працівника; ? «речову інфраструктуру» інтелектуальної праці — робоче місце та устаткування, рівень комфортності життя тощо мають забезпечувати усі зацікавлені суб’єкти — працівник, робото давець, держава; ? якість речових складових інтелектуального технологічного процесу, рівень виробничих можливостей щодо продукування інтелектуального продукту, отже перспективи конкурентоспроможності національної економіки на макрорівні, можуть бути забезпечені лише у процесі взаємодії держави та приватного капіталу.
Якщо носій інтелектуального капіталу здатний здебільшого забезпечити своє безпосереднє робоче місце самостійно, то на етапі формування фу ндаментальних знань, проведення базових науково-дослідних робіт і виробництва експериментальних партій новітньої продукції, фінансування проектів і пов’язані із цим ризики повинні взяти на себе держава і приватний капітал. До того ж, саме держава створює (або не створює) відповідне правове поле, у тому числі й таке, що забезпечує стійкість інтересу до р озробки певних технологічних проектів з боку усіх його учасників.
До речі, такі принципи забезпечення процесу створення високотехнологічної продукції визначають одну зі специфічних ознак сутності трансформаційних процесів у сучасній системі відносин власності капіталізму, внаслідок чого формуються не лише нові види власності, зокрема, такі як згадувана інтелектуальна власність, а й виникають нові форм и відносин між суб’єктами господарювання у цій системі. Так, наприклад, поява інтелектуальної власності та інтелектуального капіталу зумовила (через певні специфічні чинники функціонування названих інститутів) створення системи поліволодіння, або спільного володіння, цим капіталом усіма спільними інвесторами, незалежно від форми інвестицій.
Слід зазначити, що сьогодні немає єдиного підходу до визначення методології формування, зміст у, ареалу поширення, умов та чинників, що сприяють розвитку цього виду власності, характеризують результати її функціонування у віддаленій перспективі. Так, наприклад, одним із найпоширеніших на Заході підходів до визначення інтелектуальної власності є розуміння її як власності, «об’єктами якої є творіння людського розуму, людського інтелекту», зокрема й інформація, «що може бути предста влена на матеріальному носії та розповсюджена у необмеженій кількості копій в усьому світі».
Конвенцією про затвердження Всесвітньої організації інтелектуальної власності (Стокгольм, 14 червня 1967 р.) основними об’єктами інтелектуальної власності визначаються: літературні, художні твори та наукові праці; виконавча діяльність артистів, фонограми та радіопередачі; винаходи у всіх сферах людської діяльності; наукові відкриття; промисло ві зразки тощо.
До інтелектуальної власності відносять також специфічні форми промислової власності, такі як винаходи: нові рішення технічних задач та промислові зразки; дизайнерські рішення, що визначають зовнішній вигляд промислових продуктів. Окремі дослідники вирізняють три
81основні групи об’єктів інтелектуальної власності: 1) об’єкти промислової власності; 2) об’єкти авторського права; 3) ноу-хау, інформація, що охороняється власниками як комерційно цінна та закрита.
Подібні визначення змісту інтелектуальної власності не розкривають повною мірою її сутність і структуру, оскільки не враховують досить важливу складову — власне інтелект людини, який містить як накопиченні знання, та к і здатність створювати нові знання, тобто є водночас й основою, і змістом, і об’єктом власності. Адже, наприклад, елементи фізичного капіталу, які через ті чи інші причини певний час не функціонують, отже не створюють продукту і прибутку, не перестають бути капіталом і об’єктом відносин власності.
Таке уточнення дає змо гу більш предметно та глибоко визначити характер і значення взаємозв’язку між потребами розвитку економіки та соціальними чинниками цього розвитку, місцем і функціями держави у реалізації цих потреб у ринковому господарстві. Зокрема, держава може (і це її безпосередня функція) сприяти розвитку інтелектуальної власності (впливаючи на процес формування індивідуального, групового та сукупного інтелекту),ефективності її використання не тільки в освітній або науковій сфері, а й при формуванні в країні культурного та морального простору певної спрямованості, забезпечуючи умови для виробництва нових знань, отже для формування та розвитку широкого інтелектуального середовища, у якому виникають механізми мотивованої конкурентної боротьби носіїв інтелектуального капіталу.
Підґрунтям розвитку інтелекту альної власності та відносин, пов’язаних із привласненням, розпорядженням і використанням її об’єктів, є виробництво не лише нових знань, а й матеріального продукту, який, безперечно, має високу вартість, пов’язану із високою вартістю інтелектуального капіталу, що використовується у ході розроблення, реалізації та обслуговування процесу споживання даного продукту.
Саме такий зв’язок за безпечує постійне поглиблення та розвиток НТП та НТР, нових форм усуспільнення, що виявляється зокрема, у зростанні потреби до об’єднання зусиль (фінансових, матеріальних, інтелектуальних тощо) корпорацій і держави (на рівні її центральних і регіональних органів) з метою забезпечення ефективного функціонування інтелектуальної інфраструктури, збільшення таких об’єктів інтелектуальної власності, як інформація, інтелект уальний капітал, реалізації відповідної технологічної та інноваційної політики.
За будь-яких визначень сутності інтелектуальної власності, бурхливий розвиток системи відносин, у якій вона знаходить свій вияв, поле і механізми реалізації свідчать про кардинальні зміни у змісті праці, характері кваліфікації працівника, отже й у системі інтересів та мотивації економічної діяльності людини.
До речі, зм іст праці, будучи на сучасному етапі розвитку су-спільного виробництва узагальнюючою характеристикою процесу праці, яка фіксує багатогранність функцій праці, види трудових операцій, особливості виробничої діяльності за галузями, фізичну та інтелектуальну напругу працівника під час його активної діяльності, ступінь самостійності працівника у регулюванні послідовності трудових операцій, можливість та ступінь новизни у рішеннях, що прий маються в ході виробничого процесу, дає змогу визначати не тільки рівень залежності між її продуктивністю та кваліфікацією, здібностями працівника, а й можливості останнього щодо формування, володіння, використання та нагромадження інтелектуальної власності, зміцнення та збагачення функцій інституту особистої власності.
Про стан розвитку залежностей між змістом праці та інститутами інтелек туальної особистої власності можуть свідчити дані, що наводилися у попередніх розділах: наприкінці ХХ ст. в інтелектуальних кампаніях США, де частка працівників розумової праці сягає 40 та більше відсотків, було зайнято 28 % усіх працюючих у країні, однак в останні п’ять років на ці компанії припадало 43 % новостворених робочих місць. У 1994—1998 рр. 95 % загального нетто-приросту ро бочих місць припадало на високотехнологічний сектор економіки, де інтелектуали надають перевагу «роботі із компанією, наприклад, у галузі обробки та оцінки даних, але не на компанію, не як її працівники». Водночас, експорт із США сьогодні на 50 % складається із продукції компаній, в яких зайнято 19 та менше працівників, що, безперечно, свідчить про якісні трансформа ційні зміни у формах прояву та реалізації відносин власності.
Справді, розгортання НТР, перетворення високотехнологічного виробництва у домінуючий та визначальний сектор, двигун економіки, а найманого працівника у високоосвіченого, кваліфікованого, творчого носія ідей та значних інтелектуальних можливостей сприяють не тільки подальшій динамізації якісних змін у змісті людської праці, поглибленню безпосередньої соціалізації економічного життя, а й виз начають особливості змін у системі відносин власності.
Тенденції таких змін окреслює у своїх працях відомий вчений В. Л. Іноземцев, який вважає: навіть не модифікуючи будь-як глибоко сутність приватної власності, сучасні
82господарські процеси об’єктивно підривають її значення як детермінанти суспільної ієрархії. За цих умов формуються нові пропорції оптимального поєднання особистих та соціальних інтересів, індивідуалізму та колективізму, і, як наслідок, народжується дихотомія приватної та особистої власності.
Сьогодні, на думку В. Л. Іноземцева, уперше в історії умовою приналежності людини до панівного класу стає не право во лодіти благом, а здатність його використати. Отже, соціальний статус людини усе більше визначається насамперед її освітнім рівнем, здатністю перетворювати інформацію у знання, самостійно здійснювати продуктивну діяльність в умовах технологічно досконалого суспільства.
Швидке зростання поля відносин, пов’язаних із впливом інтелектуальної власності на відтворювальні процеси у суспільному виробництві, гармонізує усю систему мот ивації людини до праці. Адже, згідно з поглядами одного із класиків теорії державного управління Абрахама Маслоу (американська школа): а) наріжним каменем теорії мотивації повинна бути цілісність організму, тобто цілісність усієї системи потреб та інтересів людини, отже гармонізація її стосунків із іншими суб’єктами економічної та соціальної діяльності; б) класифікації мотивацій повин ні засновуватися на цілях, а не на збуджувальних потребах чи мотивованій поведінці; в) у центрі уваги теорії мотивації повинна бути людина, а не тварина, тобто будь-яка фізіологічна потреба відкидається як центральний пункт або модель для цілком сформованої теорії мотивації. Будь-яка потреба, основу якої складають потреби організму, вважалося швидш е нетиповою, ніж типовою у теорії мотивації.
Саме кардинальні зміни у змісті праці під впливом дії закону зростання потреб в умовах НТР на основі формування та зро-стання ролі інтелектуальної праці, інтелектуальної власності, основної форми її існування — особистої власності, сприяють повноцінній реалізації основних принципів згадуваної теорії мотивації, гармонізують системи потреб та інтересів. Та кі зміни забезпечують для багатьох працівників розв’язання однієї з основних соціальних суперечностей доби індустріальної епохи, яка, на думку професорів Йельського університету Чарльза Уолкера та Роберта Геста, полягала у відчутті поступової втрати особистості, що є з психологічного погляду більш руйнівним чинником виробничого середовища, ніж одноманітність або напруга, які виника ють від механічного повторення одних і тих самих операцій.
Водночас не слід забувати, що становлення інтелектуальної власності відбувається в умовах розвинутого капіталістичного суспільства, із притаманними йому законами економічного й соціального розвитку, безпосередніми специфічними цілями цього розвитку, інститутами та інструментами, що забезпечують цілісність його економічної системи.
За цих умов інтелектуальна власність, по-пер ше, навіть якщо вона виступає у формі особистої, не завжди забезпечує справедливість у відносинах між власником інтелектуального капіталу та представниками середнього, а тим паче, великого бізнесу. По-друге, вона може виступати, і чим далі, тим більше, інструментом монополізації інтелектуального продукту, права на володіння ним, використання лише у своїх егоїстичних, корисливих інтересах, баз уючись на основі суто ринкових механізмах реалізації.
Деякі дослідники вже сьогодні застосовують для характеристики такої тенденції досить яскраву та точну термінологію, кажучи, наприклад, про появу так званих кіберлордів — класу власників у інформаційному секторі, які контролюють або сам масив інформації, або матеріальну інфраструктуру, необхідну для її створення, поширення та використання. Зокрема, на ду мку Роберто Версоли, кіберлорди — це капіталістичний клас, що живе за рахунок ренти. Особливості ж відносин кооперованих власників різних факторів виробництва (у даному разі інтелектуального та інших форм капіталу) полягають у тому, що традиційна експлуатація праці змінюється тотальною експлуатацією особистості, оскільки масова свобода творчості є незбагненною за умов, коли значна частина дослідників прац ює на замовлення тих чи інших комерційних або політичних сил.
До речі, із процесами розвитку інтелектуальної власності та інтелектуального капіталу в умовах формування постіндустріального та інформаційного суспільства пов’язана поява концепції постекономічного суспільства, прихильників якої у світових наукових колах дедалі стає усе більше
21 .
