1. Економічна теорія соціалізму та її політична детермінанта.
4
2. Соціально-економічна сутність централізованокерованої економічної системи.
3. Централізоване директивне планування.
4. Господарські реформи як спроби вдосконалення централізовано керованої економічної системи.
5. Нагромадження кризових явищ у виробничій сфері.
6. Необхідність, сутність і цілі соціально-економічної трансформації командно-адміністративної системи соціалізму.
1. ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ СОЦІАЛІЗМУ ТА ЇЇ ПОЛІТИЧНА ДЕТЕРМІНАНТА
Ринкова економіка в Україні почала формуватися на уламках радянського соціалістичного господарства. Понад сім десятиліть економіка України була однією з основних складових жорстко вибудованої радянської союзної господарської системи. Ось чому без знань про минулий соціально-економічний лад неможливо осягнути трансформаційний перехід від однієї економічної системи до іншої.
Теоретична схема соціалізму зо вні виглядала досить переконливо і не була позбавлена логічної завершеності. Основою (ядром) соціалістичного суспільства повинна була стати суспільна (загальнонародна) власність на засоби виробництва. Це означало повну ліквідацію приватної власності. Зберігалась лише особиста власність на предмети споживання. Допускалось існування також кооперативної форми власності, яка виникала на основі усуспільнення власності дріб них виробників. У перспективі ця форма власності повинна була перерости у загальнонародну власність.
Оскільки власність на засоби виробництва передбачала (за Марксом) активне, безпосереднє відношення власників до об’єктів власності, це означало, що бути реальним власником суспільної власності можна лише за умови конкретного користування нею. Таким чином, обґрунтувалась необхідність обов’язковості праці. Саме за такої умови всі працівники стають асоційованими (в масштабах народного господа рства) власниками загальнонародних засобів виробництва, що ліквідує експлуатацію людини людиною.
У межах цієї асоціації рівноправних власників цілком виправдано формується загальна і єдина мета суспільного виробництва
— дедалі повніше задоволення потреб всіх членів суспільства, забезпечення їхнього повного добробуту і всебічного розвитку. Звідси абсолютно логічною виглядає теза про те, що економічною формо ю зв’язку між асоційованими виробниками можуть бути лише безпосередньо-суспільні зв’язки. Так, праця в загальнонародній асоціації набуває безпосередньо-суспільного характеру, оскільки власник-виробник безпосередньо поєднується із засобами виробництва. Саме виробництво має безпосередньосуспільний характер, тобто, по-перше, відпадає необхідність використовувати опосередковані (товарно-грошові) відносини, як не використову ються вони, наприклад, у сім’ї, де також існують співвласники-виробники. По-друге, це означало, що вже у самому виробництві продукт набуває суспільної корисності — настільки «прозорими» є відносини між асоційованими виробниками.
Але ця «прозорість» економічних відносин повинна бути «підкріплена» механізмом погодження діяльності всіх членів загальнонародної асоціації. Таким механізмом є планомірність, яка повинна була враховувати і погоджуват и потреби й інтереси виробників (а отже, і споживачів) ще на стадії їх формування. Таким чином, планомірність виглядала як значно ефективніший (порівняно з ринковим) механізм, оскільки передбачала раціональніше використання всіх ресурсів і виключала, зокрема, кризи надвиробництва. Але, оскільки охопити всю га му господарських зв’язків можливо лише із центру, передбачалась керівна роль останнього.
Сукупність зазначених характеристик соціалізму автоматично виключала необхідність функціонування ринку засобів виробництва. По-перше, за умов безпосередньо-суспільного виробництва вони не є товарами, а тому повинні передаватись асоційованим виробником прямо, безпосередньо. По-друге, розподілити зага-
льнонародні засоби виробництва досить легко за допомогою використання планомірності (знову ж таки — з єдиного центру).
Водночас політекономія соціалізму виходила з того, що на першій (соціалістичній) стадії комуністичного будівництва асоційовані власники
—виробники-споживачі ще не є всебічнорозвиненими особами, а тому розрізняються за рівнем фізичних, інтелектуальних можливостей, а також за рівнем сві домості. Це передбачало вбудову у схему соціалістичного суспільства інструментарію економічних стимулів. Стимулювання праці базувалось на використанні закону розподілу за працею, що породжувало певну диференціацію асоційованих власників стосовно отримуваних доходів. Ця нерівність не тільки допускалась, а й схвалювалася і пропагувалася теоретиками політекономії соціалізму. У власне комуністичному су спільстві ця нерівність повинна була зникнути.
Через різні обставини об’єктивного і суб’єктивного характеру практичне втілення в життя теоретичних засад соціалізму супроводжувалося значними відхиленнями від теорії. В результаті реалізована модель соціалізму втілилась у специфічній економічній системі, яка отримала назву централізовано керованої економічної системи. Головним політичним каталізатором у творення цієї системи була монополізація політичної влади однією партією.
Центральзовано керована економічна система була однією з найбільш політизованих систем, які існували в історії людства. Як справедливо зазначав відомий економіст Янош Корнаї, ключем для розуміння класичної системи соціалізму є його політична структура, в якій політична влада належить правлячій партії, причому партія і держава так переплетені, що в країні не доп ускається будь-яке відхилення чи протидія політиці партії.
У політичному сенсі Радянський Союз (як і інші соціалістичні країни) був країною «диктатури пролетаріату». Представником інтересів робітничого класу вважалася комуністична партія. Вона була монополістом політичної влади і здійснювала не лише політичне, а й економі чне керівництво. Це виявлялось у тому, що п’ятирічні плани соціально-економічного розвитку обов’язково затверджувалися на з’їздах КПРС. Вищі керівні посади, за рідким винятком, обіймали лише члени КПРС. Це стосувалося навіть профспілкових діячів, які у країнах з ринковою економікою є певною опозицією до влади. Хід соціально-еконо мічного розвитку був предметом постійного контролю з боку КПРС. Економічні успіхи чи невдачі керівників завжди діставали відповідну партійну оцінку. Таким чином, згідно з внутрішньою логікою свого са-
моруху «диктатура пролетаріату» за досить короткий відтинок часу перетворюється на диктатуру правлячої партії, потім на диктатуру вузького кола партійних лідерів і, нарешті, на диктатуру однієї особи. Монополія політичної влади зумовлює монополізм в економіці, ідеології, соціальній сфері.
Форми прояву політичної монополії в економіці досить багатогранні. Зупинимося лише на деяких осно вних.
1. Заідеологізованість економіки. Виявилося у тому, що, поперше, будь-які економічні процеси та явища подавалися «під соусом» безперечних переваг соціалізму і мали демонструвати його переможну ходу. По-друге, всі економічні досягнення трактувались як результат конкретного втілення економічної політики партії.
2. Декларативність, яка виявлялося насамперед у розриві мі ж словом і ділом. Офіційні гасла, що відображали економічну політику партії, не підкріплювались життєвими реаліями. А тому в міру їхнього «морального зношення» вони непомітно знімалися з порядку денного і замінювалися «вдосконаленішими», не стаючи від цього більш реальними і виконуваними. Таким був, наприклад, курс ХVІІІ з’їзду ВКП(б), який основн им завданням проголосив наздогнати і випередити розвинуті капіталістичні країни за показником виробництва продукції на душу населення. Такими ж були обіцянки Сталіна щодо побудови в країні матеріально-технічної бази комунізму через три п’ятирічки. Не випадає із цього ряду і заява Хрущова про те, що «нинішнє покоління ра дянських людей житиме при комунізмі». Останнє подібне гасло — це горбачовський заклик до побудови «соціалізму з людським обличчям».
3. Дезорганізація. Як не парадоксально, але саме централізовано керована економіка породжувала феномен дезорганізації економічного життя. Це пояснюється тим, що управлінські рішення різного рівня були не результатом науковообґрунтованої економічної політики, що баз ується на використанні об’єктивних економічних законів, а наслідком реалізації суб’єктивноволюнтаристських задумів і дій партійної еліти. Встановлення народногосподарських пропорцій, наприклад, зумовлювалось не реальними потребами суспільства, а особливостями політикоекономічних завдань партії. Реалізація цих завдань супроводжувалась такими процесами і явищами, котрі, швидше за все, мали б бути адекватними «сти хійній» ринковій економіці. Йдеться, зокрема, про неритмічність виробництва, штурмівщину.
4. Засилля партійної ідеології таким чином трансформувало економічне життя, що воно поставало в ірраціональному світлі.
Необхідність реалізації декларативних партійних гасел призводила до того, що в кінцевому результаті виробництво функціонувало заради самого ж виробництва, а не для споживання. Ірраціональними були і засоби досягнення поставленої мети, які зводилися до формування витратної економіки. Жодна економічна категорія не відповідала своєму економічному змісту, а тому не виконувала своїх ф ункцій (повністю чи частково). Так, гроші не були справжнім мірилом вартості, ціни не завжди відображали суспільно необхідні витрати, прибуток не був кінцевою метою суб’єктів господарювання. Отже, економіка функціонувала в ірраціональній системі координат.
5. Перетворення головної продуктивної сили — людини у гвинтик механізму діяльності партії. Людська діяльність була зведена до ланки у ланцюгу вели чних звершень партії.
