Трансформація у ХХ ст.(під впливом низки внутрішніх і зовнішніх чинників, які розглядалися вище) основних форм економічного й суспільного життя в розвинутих капіталістичних країнах світу сприяла значному послабленню атмосфери майже суцільної ворожості стосовно власного соціального ладу, про яку говорив Й. А. Шумпетер і, відповідно, йшлося у попередніх розділах теми. Одним із ефективних ва желів розв’язання цієї низки суперечностей стали об’єктивні процеси соціалізації економіки, що охопили розвинуті в економічному плані країни на тлі НТР, формування постіндустріального, інформаційного типу господарювання. Важливим інструментом сприяння цим об’єктивним процесам стала системна економічна політика держав, яка визначала та враховувала стратегічні цілі соціального спрямування.
Соціалізація життя, у загально му розумінні цього поняття, виявляється у динамізації процесу засвоєння особистістю певної системи знань, норм та цінностей, які дозволяють їй функціонувати як повноправному члену суспільства, забезпечувати позитивну та конструктивну спрямованість своїх стосунків із іншими людьми у будь-якій сфері власних інтересів.
У процесі розвитку людської цивілізації сукупність таких знань, норм та цінносте й невпинно зростає, що, з одного боку, ускладнює процес їх засвоєння, робить його суперечливішим, однак, з другого, робить більш цінною для суспільства, держави, колективу кожну особистість, що змогла опанувати та трансформувати через свою свідомість необхідну базову, на даному етапі розвитку суспільства, систему загальнолюдських наукових, світоглядних та поведінкових норм.
Соціалізація економіки, висту паючи органічною ланкою загального процесу соціалізації, виявляється у становленні та розвитку тенденції, а згодом і закономірності, згідно з якою під впливом потреб виробництва значно прискорюється процес засвоєння та використання основними суб’єктами господарювання (у своїх інтересах) специфічної системи знань, норм і цінностей, необхідних для успішного функціонування народного господарства, соціальноекономічних відносин, суспільства заг алом.
Особливістю такого процесу є те, що за умов стрімкого всмоктування конкурентною економікою досягнень НТП і НТР стрімко зростає цінність не тільки підприємця, менеджера, а й надзвичайно широкого кола найманих працівників, які володіють значним обсягом необхідних знань, навичок, запасом творчого потенціалу, мобільності та комунікативності в усіх без винятку гал узях народного господарства. Це викликає потребу, можливість і доцільність трансформації економічних відносин як у межах окремих країн, так і в межах світового господарства (як тенденція на перспективу).
Розвиток соціалізації економіки на макрорівні переплітається із соціалізацією господарства на мікрорівні, що виявляється у зустрічних потоках та взаємовпливах: 1) наймані працівники намагаються та повинні засвоїти прин ципи, цінності, правила й інші елементи культури відносин, що склалися у фірмі; 2) водночас керівництво фірми, підприємства добровільно або вимушено проводить політику соціалізації бізнесу, забезпечуючи найбільш ефективну, звичайно насамперед з позицій реалізації завдань фірми, систему гармонізації інтересів усіх зацікавлених сторін, як у внутрішніх, так і у зовнішніх відносинах, інтегруючи найманих працівників у процеси прийняття рішень, роз уміння відповідальності за свою діяльність та діяльність фірми, колективу.
85Рівень розвитку соціалізації економіки, а отже, якість змін у си-стемі економічних відносин залежить від ступеня активності особи-стості у процесі прийняття та реалізації рішень, готовності сприймати ці зміни та забезпечувати їхній позитивний характер своєю працею. Тому значення соціальних чинників економічного розвитку у системі мотивації та стимулів невпинно зростає, особливо у процесі ста новлення постіндустріального, постекономічного суспільства.
Розуміння цього факту, активний пошук моделей та інструментів, які б включали позаекономічні, соціальні мотиви економічного зростання, узгодження економічних та інших інтересів працівника, фірми, суспільства, стає домінуючим та дає позитивні результати у розвинутих країнах Заходу.
Процес формування інститутів, які забезпечують соціальну спрямованість економічного розвитку, розпочався у країнах Євро пи ще у першій третині ХХ ст. Зокрема, Соціалдемократична робітнича партія Швеції, яка з невеликими перервами перебуває при владі понад 60 років, вже на початку 20-х рр. ХХ ст. визначила для себе і для держави основні принципи і цілі розвитку економіки та суспільства: по-перше, усі громадяни країни мають однакову ц інність; по-друге, виробництво функціонує для забезпечення та підвищення добробуту кожного окремого громадянина; по-третє, кожен громадянин країни має рівні шанси щодо працевлаштування, отримання адекватної праці винагороди, створення умов для розвитку особистості.
Теоретичним підґрунтям такої політичної концепції й, відповідно, економічної політики є погляди на закономірності соціально-економічного розвитку країни та світу відо мих економістів: Б. Уліна, Г. Мюрдаля, А. Мюрдаль, Д. Хамаршельда, Р. Мейднера, Й. Рена та інших. Зокрема, саме Г. Мюрдаль у 1934 р., на противагу сталінській моделі соціалізму, висунув ідею третього шляху, побудови демократичного соціалізму, або держави колективного добробуту, на базі згадуваних вище принципів.
Соціальною основою, чинником швидкої соціалізації економіки у Шве ції стали специфічні особливості організаційної структури суспільства, яке швидко набувало усіх ознак громадянського. Так, вже на початку 20-х рр., у країні з населенням 8 млн громадян членами СДРПШ були 1,2 млн осіб. У 20—30-х рр. ХХ ст. фактично усе доросле населення Швеції було об’єднане у кілька громадських та політичних організацій. Такий рівень ор-га нізованості основних суб’єктів господарювання забезпечив підписання у 1938 р. так званої Сальтшебаденської стратегічної угоди між Центральним об’єднанням профспілок Швеції (тобто між 90 % працюючих) та Об’єднанням роботодавців Швеції, основні принципи та положення якої чинні і сьогодні.
Згідно з цією угодою було сформульовано та закріплено правила процедури переговорів між су б’єктами господарювання щодо забезпечення робочими місцями, оплати та умов праці, найму та звільнення з роботи працівників, взаємодії у процесі виробництва. Принциповою особливістю угоди стало положення про заборону уряду та парламенту втручатися у трудові відносини між роботодавцем та найманим працівником, хоча, звичайно, за державою залишалося право законодавчого регулювання цих відносин.
Шве дська модель соціалізації економіки проіснувала практично без змін до початку 1960-х рр., коли внутрішні суперечності, що були закладені в неї від самого початку, змусили владні структури оголосити «Програму великих реформ» — концепцію так званого соціального конструювання. Водночас слід зазначити, що Швеція у своїх діях щодо соціалізації економіки, орієнтації на забезпечення загальної рівності до закінчен ня Другої світової війни була практично самотньою, значно відрізняючись від більшості країн — учасниць цієї війни.
Середина ХХ ст. стала тим переломним етапом у переплетінні проблем і суперечностей взаємодії економічної, соціальної, екологічної та інших систем, який може свідчити про початок зародження та швидкий розвиток нового типу надсистем — метасоціальних систем на націонал ьному та світовому рівнях. Одним із найвиразніших та ефективніших наслідків такого процесу можна вважати виникнення концепції та практику створення соціального ринкового господарства, соціальної держави у Німеччині та інших європейських країнах, у межах Євросоюзу загалом. Зокрема, положення про розбудову соціальної держави та використання з цією метою у тій чи іншій формі моделі соціального ринко вого господарства посіли своє місце у конституціях Швеції, ФРН, Франції, Італії, у визначенні стратегічних цілей економічної політики Норвегії, Фінляндії, Швейцарії, а також Канади, Ізраїлю, Китаю, Південної Кореї, Нової Зеландії, а згодом й України, Росії та інших країн.
Узагалі у науковій літературі еволюцію сутності та функцій держави розглядають насамперед як еволюцію її соціальних функцій, виокремлюючи три ос новні етапи їх розвитку:
1) наявність первісних соціальних функцій у вигляді загальних соціальних цілей і завдань;
2) реалізація соціальних функцій у вигляді економічних;
86Поняття ж соціальна держава вперше було введено у науковий обіг ще 1850 р. Лоренцом фон Штайном. І вже тоді роль соціальної держави пов’язувалася із виконанням нею таких завдань, як підтримка рівності у правах усіх суспільних класів та окремих особистостей, сприяння економічному та суспільному прогресу усіх громадян, оскільки, на думку того ж Л. фон Шта йна, розвиток одного умовою розвитку іншого, і саме у цьому розумінні йдеться про соціальну державу. У ХІХ ж ст. (80-ті рр.) у Німеччині з’являється й поняття держава добробуту (благоденства), розуміння сутності якої було пов’язане із політикою, спрямованою на поліпшення життя усіх громадян.
Обидва поняття на той час вва жалися фактично тотожними, вони визначали суть основних змін природи держави через надання соціальних прав громадянам і прийняття державою на себе соціальної відповідальності.
Основною формою виявлення нової якості функцій держави на початку ХХ ст. була її активна діяльність зі створення системи законодавства соціального спрямування, яке стало підґрунтям формування сучасної системи соціальних нор м і стандартів. Саме така діяльність викликала до життя поняття соціальна правова держава (1930 р., Г. Геллер), сутність якого пов’язувалася із акцентуванням прав громадянина на соціальні гарантії з боку держави.
Як зазначають дослідники, поява соціальної правової держави — це такий етап у її розвитку, коли соціальні функції не просто набули правового підґр унтя, а й дістали пріоритет у державі, особисті ж права людини стали наріжним каменем усієї її правової системи, визначаючи через виборче право владу, через громадянські права
— політичну природу держави та її соціальні обов’язки, а через соціальні права — її соціальні функції.
Починаючи із середини ХХ ст., коли повоєнне відновлення та вх одження до системи координат нового технологічного способу виробництва на основі розвитку НТР почало приносити реальні та масово відчутні результати виробництва, ідея держави загального добробуту переходить у практичну площину повсякденної економічної політики багатьох, насамперед європейських держав. Завдяки сформованій системі страхування соціальних ризиків для переважної частини громадян цих країн була значною мірою подола на невизначеність майбутнього. Держава загального добробуту фактично перенесла функцію забезпечення високого рівня життя усіх членів суспільства у розряд домінуючих, підпорядкувавши їй усі інші соціальні, економічні та політичні завдання й цілі. В основу механізму реалізації цієї функції було покладено принцип забезпечення розподільчої, або корегуючої, справедливості, тобто перерозподілу благ між багатими і бідними на користь останніх.
Відомі досл ідники проблем формування та функціонування держави добробуту, такі як Томас Маршалл, Коста Еспін-Андерсон, Тімоті Тілтон, Норман Ферніс, розрізняють три її основні різновиди.
1. Позитивна держава соціального захисту — держава, яка проводить політику, спрямовану на вирівнювання шансів добробуту для всіх громадян, гарантування їм рівних можливостей (наприклад, США).
2. Держава соціальної безпеки — га рантуючи рівні можливості усім громадянам, проводить політику створення умов для повної зайнятості та отримання доходів не нижче прожиткового рівня (Велика Британія);
3. Соціальна держава загального добробуту — націлює свою соціальну політику на забезпечення повної зайнятості, зменшення диференціації у рівнях доходів громадян, створює для проведення такої політики розгалужену мережу державних та громадя нських соціальних служб (наприклад, Швеція).
У науковій літературі існує також класифікація соціальної держави за політичними ознаками. Зокрема розрізняють ліберальну, консервативну та соціал-демократичну моделі соціальної держави. Наведемо основні ознаки такого поділу.
1. Ліберальна соціальна держава виходить із необхідності забезпечити рівні соціальні шанси усім громадянам та залишкового принципу фінансування малозабезпечених, стимулюючи тим са мим активний пошук роботи останніми.
2. Консервативна соціальна держава вважає за доцільне проводити політику рівноваги патерналістських дій влади та використання адресних програм соціальної підтримки різних професійних, майнових груп і прошарків населення країни.
3. Соціал-демократична соціальна держава проводить політику визнання рівних соціальних прав громадян і, відповідно, забезпечення їх однаковими соціальними умо вами та пільгами.
Практичні напрями діяльності держави, форми відновлення та підтримання рівноваги економічної та соціальної систем, приборкання соціальних суперечностей, залежали від історичних традицій розвитку соціально-економічних відносин у тій чи інший країні, від глибини проникнення у сутність проблеми та розуміння шляхів її розв’язання політиками,
87вченими, домінуючими групами бізнесу. Саме тому, мабуть, маючи фактично однопорядкову суть стратегічних цілей із моделлю суспільства добробуту у Швеції, модель соціального ринкового господарства, сформована, наприклад, у Німеччині, відрізняється своєю спрямованістю на забезпечення доброякісної ефективної конкуренції, розвиток ініціативи, самостійності й відповідальності працівника у задоволенні своїх потреб та інтересів.
Зокрема, концепція сформованого суспільства Л. Ерхарда, основною метою розр облення якої було подолання суперечностей у системі економічних і соціальних інтересів суспільства та забезпечення добробуту усіх його членів, базовими принципами реалізації проголошених цілей визначала: ? застосування властивих ринку засобів економічної політики; ? відкидання всього, що придушує особисту ініціативу; ? самостійне закладання кожним працівником підвалин свого майбутнього.
Отже, ба зовими принципами організації соціального ринкового господарства на основі такої концепції виступають: вільне розкриття особистості та відповідальність кожного за результати реалізації власних зусиль і здібностей; витіснення держави з підприємницько-економічної сфери, а також із інших приватних сфер життя; зведення до мінімуму колективістських тенденцій на користь індивідуальної ініціативи. Лише на такій основі вв ажалося за можливе забезпечити гідне людини життя бідним, старим, немічним та хворим, якими держава повинна постійно опікуватися.
Орієнтована на масову психологію, держава добробуту, на думку Л. Ерхарда, несе людям не добробут, а в кінцевому підсумку тільки злидні, безладдя та рабську залежність, тому повернути собі свободу та безпеку можна лише тоді, «коли за мовкне останній крик до держави про матеріальну допомогу», оскільки колективна допомога завжди супроводжується накладанням додаткових тягарів на громадянина держави і є «хибно визначеною потребою у безпеці».
Про необхідність захисту особистості від її масовизації, створення умов, за яких би суспільство, що розглядається як взаємозв’язок індивідуума (одиниці) та свободи, сприяло розвитку кожного індивідуума, го ворили й видатні німецькі теоретики Вільгельм Рьопке та Александр Рюстов, визначаючи соціальне ринкове господарство як «третій шлях», альтернативу капіталізму, що історично вичерпав себе, та комунізму з його колективізмом. Стрижнем концепції соціального ринкового господарства вони, так само, як і Л. Ерхард, вважали пріоритет індивіда над колективом і державою, людина мала ста ти у такому господарстві головним господарським та політичним суб’єктом.
Як бачимо, на першому плані у концепції сформованого суспільства та моделі соціального ринкового господарства стояло завдання створення такої економічної та соціальної системи, яка б насамперед забезпечила високий рівень ефективності ринкової економіки і лише на цій основі максимум соціальної справедливості, забезпеченості та соціального прогре су.
Крім шведської моделі держави колективного добробуту та німецької концепції сформованого суспільства (соціального ринкового господарства) у науковій літературі виокремлюють такі європейські моделі трансформації соціально-економічних відносин, як британська, французька тощо.
Особливості британської моделі визначаються багатьма чинниками, насамперед, збереженням основних позицій манчестерського лібералізму, тобто захисту принципів абсолютної цінності ринку, та ро звитком соціального лібералізму, який, визнаючи примат права та економічної свободи в усіх її формах, водночас припускає необхідність цілеспрямованого державного втручання у розв’язання проблем економічного та соціального розвитку країни. До того ж, британська модель економічного та соціального розвитку традиційно тяжіла до моделі американської, у якій основною метою управлінської діяльності є макс имізація доходів акціонерів на відміну від Європи, де економічний прогрес і соціальний захист, за висловом французького соціолога А. Турена, розглядаються як єдине ціле.
Після потужної кризи середини 70-х рр. ХХ ст. у Великій Британії відбувся остаточний розрив із принципами кейнсіанства щодо регулювання національної економіки. В економічній політиці за короткий термін були сформовані та задіяні поло ження економічної філософії «нового консерватизму» (насамперед на основі теоретичних поглядів неоліберала Ф. Фон Хайека, монетариста М. Фрідмена та інших).
Прем’єр-міністр країни М. Тетчер, сповідуючи принципи індивідуалізму, або антиколективизму, антикорпоративизму в економіці та у системі соціальних відносин, значно обмежила свободу дій профспілок, їх роль та місце щод о прийняття рішень у системі трипартизму ( система співпраці підприємців, держави та профспілок). Власне, профспілки були вилучені із механізму консультацій щодо узгодження економічних та соціальних інтересів основних суб’єктів господарювання. Тому сучасна британська модель соціальної
88орієнтації економіки почала формуватися значно пізніше, ніж в інших країнах континентальної Європи, після приходу до влади у 1997 р. лейбористів на чолі із Т. Блером.
Основними положеннями концепції нового лейборизму є:
— усунення негативних елементів в економічній та соціальній системі капіталізму; використання в інтересах усього суспільства таких переваг капіталізму, як ринок, конкуренція, вільні світогосподарські зв’язки;
— забезпечення переходу до так званого «третього шляху» — справедливого суспільного устрою, що має базуватися на розвитку різноманітних форм участі громадян у розв’язанні економічних, соціальних і політичних проблем розвитку суспільства. (До речі, «перший шлях» означає заснований на принципах індивідуалізму неолібералізм, у тому разі у виконанні М. Тетчер; «другий шлях» — це традиційний для лейб ористів шлях, орієнтований на значне втручання держави в економічне життя країни, соціалізм та соціал-демократизм);
— забезпечення не рівності у доходах, а рівності можливо-стей, перетворення основної маси громадян країни у представників середнього класу;
— скорочення витрат на соціальну допомогу та орієнтація їх на розвиток освіти, професійного навчання, створення нових робочих місць.
Слід зазначити, що за прем’єрства Т. Блера було відновлено і систему трипартизму. Це зближує модель соціального розвитку Британії з моделями континентальної Європи та дає змогу представникам найманих працівників брати участь в обговоренні проблем, пов’яза них із заробітною платою, зайнятістю, соціальним захистом працівників тощо.
Основними особливостями моделі розвитку Франції є насамперед надзвичайно велика роль держави у регулюванні національної економіки, значна регламентація діяльності бізнесу, що тим не менш не заважає цій країні утримувати першість щодо рівня й темпів зростання продуктивності праці відносно інших розвинутих країн світу. Визначальну ро ль держава відіграє і в регулювання соціально-трудових відносин у країні.
Безпосереднім наслідком розроблення та запровадження різноманітних моделей соціального ринкового господарства у низці розвинутих європейських держав стало довготривале зростання ВВП та, відповідно, реальних доходів населення, забезпечення високого рівня конкурентоспроможності економіки в цілому та окремих її галузей, стабільність демократії, економічної свобо ди, соціальної захищеності, позитивна динаміка соціальних стандартів життя окремої людини, збільшення уваги до якості функціонування екологічної, духовної та інших підсистем метасоціальної системи.
Водночас, як зазначають представники сучасного неоінституціоналізму, нові соціальні технології та інститути приводять до запланованих результатів тоді, коли дійові особи після низки коригувань скоординують свої особисті моделі, а їх очікування стабілізу ються навколо фокальних точок, що породжують бажану рівновагу, отже процес, в ході якого дійові особи реагують на нові інститути, не завжди приводить до запланованих результатів.
Таке зауваження, на перший погляд, є абстрактним, однак насправді виступає методологічним ключем для розуміння сутності реальних процесів, що відбуваються у системі економічних відносин Швеції та Ні меччини, інших європейських країн, унаслідок значної деформації цілей, принципів та інструментів практичного використання концепцій і моделей соціалізації економіки.
У Швеції, наприклад, наростання суперечностей в економічній та соціальній сферах було зумовлено насамперед формуванням і зростанням тенденції до монополізації: політичної влади — в особі правлячої СДРПШ; соціальної, що виявляється у домінуванні єдиної потужної організації профспілок — профспі лкової імперії; сфери продукування політикоекономічних ідей; обюрокрачування державного апарату тощо.
Результати такої монополізації привели до того, що частка податків у ВВП збільшувалася щорічно на 1 %, швидкими темпами зростав державний сектор. Якщо, наприклад, у 1970 р. частка зайнятих у державному секторі економіки сягала 21 % загальної кількості зайнятих, то вже у 1990 р. вона становила при близно 35 %, майже 350 осіб на кожну 1000 продуктивно зайнятих, протягом лише 15 років із приватного у державний сектор перейшло 15 % загальної кількості працевлаштованих.
Активне втручання держави у процеси розподілу з метою забезпечення захисту людини від народження до смерті привело до значного зростання державних витрат. Якщо у 30-ті рр. ХХ ст. вони становили лише 20 % від ВВП, то у 90 -ті — досягли вже двох третин ВВП. Згадані вище чинники не могли не вплинути негативно на можливості реалізації принципів і функцій конкурентної боротьби, об’єктивні механізми мотивації до праці, процеси ціноутворення.
Одним із показників, що відбиває розвиток зазначених проблем у процесі реалізації концепції та моделі держави добробуту у Швеції, стало значне падіння продуктивності праці у
89Отже, механізми об’єктивного процесу соціалізації економіки, в яких домінуючим елементом та інструментом стають лише розподіл та перерозподіл створеного продукту, забезпечуючи на певний час зростання рівня життя соціальної справедливості та захищеності, водночас самі не захищені від вад і внутрішніх суперечностей.
Подібний висновок можна зробити й щодо суперечностей, які виникли у процесі реал ізації моделі соціального ринкового господарства в Німеччині, хоча причини цих суперечностей у даному разі криються не у вадах теоретичної моделі, а насамперед у непослідовності її реалізації, відхиленні від основних концептуальних положень у процесі формування та реалізації економічної політики владними структурами країни.
Чинники розвитку тенденції, що виступає прямою противагою основним принципам концепції соціального ринко вого господарства, були сформовані ще наприкінці 40-х рр. ХХ ст., в період прийняття Конституції ФРН (1949 р.). У статті 20-й цієї Конституції було прямо сформульовано головну мету соціальної держави: піклування про соціальну забезпеченість та соціальну справедливість громадян ФРН. Фактично, водночас із процесом розроблення та впровадження у практику економічного життя основних прин ципів теоретичної моделі господарського порядку, який забезпечував широкий простір для самореалізації здібностей і задоволення потреб кожного учасника — суб’єкта ринкових відносин — на основі активної продуктивної праці, почався паралельний процес — ліквідації умов для реалізації цієї моделі. Адже, як підкреслюють дослідники проблеми, конституція Німеччини навмисне відмовляється від ордоліберальної концепції держави, як гаранта лише мінімал ьного набору суспільних благ та послуг для громадян ФРН, що створює цілу систему соціального забезпечення, яка виходить за рамки конкурентного порядку.
Саме проти такого варіанта соціально-економічного розвитку країни застерігав Л. Ерхард, вважаючи, що це призведе до втрати ефективної системи мотивації до праці, отже до втрати динамізму ринкової системи. І са ме відхід політичних сил, що перебували і перебувають при владі у ФРН, від принципів формування та функціонування соціального ринкового господарства, соціальної держави, відповідної економічної політики, визначених засновниками концепції, зумовив домінування в економічному та соціальному житті країни принципів так званого соціалу — універсальної опікувальної системи соціального захисту, що охоплює практично всіх громадян Німеччини в ус іх сферах їхнього життя, підриваючи тим самим стимулювальну функцію соціальної політики щодо економічного розвитку та зростання. Адже «соціальні інститути впливають на поведінку дійових осіб, змінюючи характер їхніх очікувань, самі очікування залежать від того, як дійові особи усвідомлюють навколишнє середовище, а усвідомлюють вони його та приймають рішення з приводу своїх дій шл яхом моделювання ситуації в якій опинились» (Еггертссон Трауіні. Економічна поведінка та інститути).
Негативні тенденції в економіці, спричинені підміною принципів включення суб’єктів господарювання в економічну діяльність, критеріїв розподілу, отже й мотиваційної системи, запропонованої у моделі соціального ринкового господарства, як її розуміли батькизасновники, стали особливо очевидними в останні десятиріччя ХХ — на по чатку ХХІ ст. Насамперед це виявляється у постійному нарощуванні державного боргу та бюджетного дефіциту, оскільки витрати держави повсякчас перевищують її доходи. Наприкінці 90-х рр. ХХ ст. обсяги боргу досягли величезної суми — 2375 млрд марок, унаслідок чого лише відсоткові платежі щорічно становлять 165 млрд марок, або 51 % суми прибуткового податку, що зтягується (19 % усіх податк ових надходжень до державної скарбниці).
Підміна найважливіших принципів господарського порядку, закладених у концепції соціального ринкового господарства, і, зокрема, такого, як необхідність створення умов для самозабезпечення, саморозвитку усіх працездатних на основі тільки своєї праці, без фінансової або матеріальної підтримки держави, турботою влади про всіх і кожного, привела до того, що соціальні витрати ур яду становлять понад 63 % усіх державних витрат. Склався, як зазначають дослідники, соціальний парадокс: чим краще жили громадяни Німеччини, тим більше соціальних благ вони отримували від держави. Зокрема, доходи населення ФРН за період 1960
—2000 рр. збільшилися у 9 разів, водночас частка соціальних витрат у ВВП зросла за цей період з 21,7 до 33,5 % .
Подібний феномен, до речі, спосте рігається і в інших розвинутих країнах Європи. Так, наприклад, соціальні витрати у Швеції становлять 32,9 % від ВВП, у Франції — 30,3 %, Данії
— 29,4 %, Австрії — 28,6 %, Бельгії — 28,2 %, Голландії — 28,1 %. Водночас в Іспанії такий показник становить 20,0 %, а в Ірландії навіть 14,7 %.
Висока частка соціальних витрат у ВВП відбиває руйнівні для ринкової економіки тенденції постійного збільшення ролі держави у пере розподілі створеного продукту, обюрокрачування механізмів розподілу, зростання частки суб’єктивізму та політиканства під час прийняття рішень щодо визначення критеріїв, принципів, напрямів формування та
90реалізації розподільчих процесів. Стабільна ж тенденція до постійного зростання урядових витрат, унаслідок хибної уяви про функції держави, сутність та механізми забезпечення соціальної справедливості, викликає зворотні ефекти, які провокують глибокі негативні наслідки, у тому разі й системні.
Передусім це виявляється у постійному зростанні податкового тягаря, який провокує, з одного боку, появу та розвиток тіньової е кономіки, відплив капіталу в інші країни із сприятливішою податковою політикою (отже скорочення інвестицій всередині країни), з другого — зниження темпів економічного зростання, безробіття, зменшення ефективності мотиваційної системи, конкурентоспроможності національної економіки і, як наслідок, перевантаження бюджету соціальними зобов’язаннями, скорочення можливостей держави, соціальну напругу та соціальне відчуження у суспільстві.
Стосовно Німеччини так і висновки можна проілюструвати такими даними: на початку 60-х рр. ХХ ст. платник податків віддавав у різних формах одну третину своїх доходів, залишаючи у своєму розпорядженні решту, тобто дві третини. У 2000 р. пропорція складалася вже принципово інша — половину, а то й більше, своїх доходів середньостатистичний платник податків віддавав у скарбницю де ржави, або інші владні структури. Якщо доходи громадян Німеччини зросли за період з 1960 по 2000 р. у 9 разів, то податки — у 14. Частка внесків підприємців на фінансування соціальних програм становила в цей час приблизно 40 % усіх надходжень на ці потреби, до того ж, ті 30 % загальних надходжень, які витрачала у середині 90-х рр. на соціальний захист держава, значною мірою складалися знову таки з податків підприємців.
На тлі високої мінімальної та середньої заробітної плати, яку забезпечували не тільки економічний розвиток, а й діяльність профспілок, законодавство держави, з’явилася тенденція до зниження ділової активності підприємців, до втрати інтересу певної частини громадян заробляти кошти на споживання, задоволення зростаючих потреб. Не дарма, мабуть, за 90-ті рр. ХХ ст. різниця між вивозом капіталу з Німеччини та іноземними інвестиціями в її економіку становила понад 400 млрд марок, а тіньовий сектор економіки зріс до 15,5 % від ВВП, тобто став майже у тричі більшим порівняно з 1975 р.
Отже, причиною кризи моделі соціального ринкового господарства в Німеччині стала втрата полі тиками орієнтирів у забезпеченні оптимальних механізмів взаємозалежності та взаємо-впливів соціальної та економічної систем, як структурних елементів єдиної метасоціальної системи, а у самій соціальній системі — ігнорування, до певної межі, тих структурних елементів і зв’язків, які спрямовані на забезпечення ефективної конкуренції та відповідальності основних суб’єктів господарювання за якість свого життя через працю. До речі, про роз мивання суті концепції соціального ринкового господарства різними політичними силами з метою реалізації своїх політичних поглядів та амбіцій може свідчити хоча б той факт, що у сучасній економічній та політичній думці Німеччини існує як мінімум сім різних, іноді протилежних, версій цієї концепції, серед яких версія Л. Ерхарда користу ється найменшою популярністю.
Зазначені вище проблеми та суперечності, що виникають у процесі соціалізації економіки розвинутих країн, не є свідченням хибності потреби у подібній орієнтації господарських систем. Адже соціалізація має об’єктивний характер, вона пов’язана зі зміною ролі людини в економіці та зі зміною ролі економіки у житті кожної окре мої людини, суспільства в цілому. Поза такими змінами подальший розвиток продуктивних сил та соціально-економічних відносин у сучасних умовах стає просто неможливим.
Система соціальних інститутів, які виникають у ході соціалізації економіки, забезпечує шлях трансформації виробничих відносин без революцій, через еволюцію або відмирання старих інститутів, появу нових, адекватних сучасним потребам розвитку, шля хом компромісів, створення ефективних механізмів узгодження та прийняття рішень, спільної участі усіх суб’єктів господарювання у їх реалізації. Соціалізація економіки передбачає наявність або створення громадянського суспільства — інституту, необхідного для забезпечення економічної свободи виробників, соціальної справедливості, контролю за прийняттям та виконанням рішень. Формування такого інституту, у взаємодії з іншими, сприяє самореалізації та ро звитку людини, як члена суспільства та як окремого суб’єкта виробництва, що, безперечно, позитивно впливає на можливості інноваційної спрямованості економічного зростання.
Очевидними позитивними наслідками соціалізації економіки у розвинутих країнах, незалежно від конкретних функціонуючих моделей, є не лише зростання добробуту, сильна система соціального захисту громадян, а й поява та розвиток якісно нових су спільних форм взаємодії найманих працівників з іншими суб’єктами господарювання.
Можна також зробити висновок щодо найоптимальнішої за сучасних умов моделі соціальної держави: для підтримки ефективного функціонування глибинних ринкових механізмів мотивації сьогодні, мабуть, найбільше підходить її ліберальна модель. Саме застосування моделі ліберальної соціальної держави дає змогу забезпечити рівновагу між
91потребою у свободі економічної діяльності та прагненням рівності й соціальної справедливості.
Ліберальна соціальна держава орієнтує усіх суб’єктів господарювання на відмову від використання таких важелів розв’язання соціальних проблем, як утриманство, патерналізм, тотальний перерозподіл доходів, формуючи практично нові соціальні функції: забезпечення умов для ефективного використання соціальних чинників економічного зростання, підтримка рівноваги між соціальними цілями та вимога ми ринку, захист громадян та підприємців від нестрахових, соціальних ризиків, компенсація асиметрії прав та обов’язків учасників економічної діяльності.
До речі, перерозподільча орієнтація сучасної соціальної політики, наприклад Німеччини, непослідовність, нерішучість, кволість реформаторської діяльності її владних політичних структур, зокрема у вдосконаленні та оптимізації податкової системи, си-стеми соціальних пільг та соціальних пр ошарків населення, що мають право на їх отримання, мотиваційних важелів до праці, багато в чому схожа із орієнтирами та практичними кроками економічної та соціальної політики України.
Отже, навряд чи варто марно витрачати час, особливо незначний у системі координат історичного життєвого циклу, для вчинення власних помилок, які повторюють вж е зроблені або пройдені в інших країнах. Недарма, мабуть, вже понад три тисячі років світові відоме давньоєгипетське прислів’я: один день, проведений у школі, дорівнює тисячі днів, проведених поза нею. Сучасне світове господарство, з усією різноманітністю його моделей, пропонує нам не тільки реальні досягнення, а й реальні уроки щодо стратегії виз начення цілей економічного і соціального розвитку та оптимальних механізмів їх реалізації, перевірених практикою господарювання у різних державах.
