Т

Е

М

А

5

СУТНІСТЬ І СТРУКТУРА ПІЗНАВАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

Схема 5

Гносеологія (теорія пізнання) пропонує варіанти вирішення проблем джерела знань, способів їх здобування, критеріїв істинності знань

Основні підходи до проблеми пізнання

Принципи пізнання пізнання можливе пізнання можливе лише частково (скептицизм) пізнання навколишнього світу не можливе (агностицизм) діалектики історизму практики пізнавальності об’єктивності активності конкретності

Ст рукт ура пізнання суб’єкт пізнання об’єкт пізнання істина омана практика чуттєве пізнання раціональне пізнання інтуїтивне пізнання предмет пізнання

Пізнання — це процес активного відображення об’єктивної дійсності у свідомості людини

Мета пізнання — здобуття істинного знання з метою його практичного використання

Сутність пізнавального процесу

63Людина опановує зовнішній світ за допомогою знань та процесу пізнання. У найзагальнішому вигляді пізнання — це найвища форма відображення об’єктивної дійсності у свідомості людини, такий її різновид, який завдяки активності може забезпечити людині адекватну матеріальну та духовну взаємодію (практику) з навколишнім світом.

Пізнання є процес прон икнення людини в сутність навколишньої дійсності, у сутність окремих предметів та явищ, в їх закономірні взаємозв’язки й відносини.

Проблема пізнання є чи не найголовнішою частиною філософського знання. Вона вирішується теорією пізнання, яку ще називають гносеологією (епістемологією

1 ). До найважливіших проблем гносеології належать співвідношення знання та реальності, пов’язані з ними питання достовірності знань (істини), шляхів їх досягнення, критерії, взаємодія (діалектика) чуттєвого та раціонального, взаємодія з нераціональними формами пізнання, феномен розуміння тощо. Домінантного значення гносеологія надає науковому пізнанню. Предметом гносеології як філософської дисципліни є процес досягнення істинного знання, способи дове дення істини, структура, форми й методи пізнавальної діяльності. Гносеології притаманні методологічний плюралізм, брак обмежень на використання будь-яких методів і прийомів пізнання, прагнення використовувати ті з них, які виявляються найефективнішими для певної ситуації.

Гносеологія у вузькому розумінні слова досліджує пізнання, його роль у людській життєдіяльності, рушійні сили, суперечливість процесу пізнання, критерії істинності знань.

Головним у гносеології впродовж багатьох століть є питання можливості пізнання людиною навколишнього світу. Залежно від відповіді на нього філософи поділяються на тих, які заперечують таку можливість, — агностиків, і тих, які визнають можливість пізнання світу, наприклад, представники матеріалістичної діалектики. Між цими протилежними позиціями існує третій напрям — скептицизм, який вважає, що світ можна пізнат и лише

1

Епістемологія — це теорія наукового пізнання, що досліджує його сутність, специфіку, структуру, метод, рівні та взаємозв’язок з іншими (позанауковими) формами пізнання.

65частково, тобто осягнути лише відносну істину. Розглянемо ці позиції докладніше.

Агностицизм цілком заперечує принципову можливість достовірного пізнання світу. Якщо він і не відкидає можливості процесу пізнання, то під час критичної інтерпретації здобутих знань агностицизм указує на неможливість досягнення об’єктивної істини. Елементи агностицизму існували в різних філософських системах. Серед н айвідоміших фундаторів агностицизму слід насамперед назвати Імануїла Канта, який уважав, що пізнати можна лише явища, а сутність є завжди «річчю в собі», що ніколи не стане «річчю для нас» (вона є непізнаною для людини). Відмінність «речі в собі» від «речі для нас» саме в позитивній чи негативній відповіді на за питання про можливості її пізнання.

Ще один різновид агностицизму пов’язаний з іменем Давида

Юма, який уважав, що людина у процесі пізнання пізнає тільки власні відчуття, тобто лише те, що належить суб’єкту пізнання. У результаті він дійшов висновку, що людина пізнає не об’єктивний світ, а тільки резу льтати свого відчуття. Наприкінці ХІХ ст. відомий філософ Р. Авенаріус також зробив висновок про неможливість пізнання світу, вважаючи, що суб’єкта пізнання взагалі немає. Подібні елементи агностицизму зустрічаємо в багатьох сучасних філософських системах як ідеалістичного, так і матеріалістичного напряму. Серед причин, які лежать в основі агностицизму, називають складність (суперечливість) пізнавального процесу, суб’єктивізм мислення, об’єктивну наявніст ь хибного знання в мисленні тощо.

Скептицизм не заперечує можливості пізнання, але його представники висловлюють сумнів щодо можливості одержання людиною достовірного знання (істинного та однозначного). На практиці скептицизм тяжіє до агностицизму. Скептиками в Давній Греції називали філософів, які обстоювали позицію, згідно з якою будь-яку тезу можна довести як «за», так і «проти»: кінцева оцінка знання залежить від суб’єктивного бажання людини, її вміння вести дискусію, обстоювати або заперечувати істину. Сучасний скептицизм загалом увібрав у себе сутнісну оцінку античних скептиків у вирішенні гносеологічних проблем і спричинився до появи такого його різновиду, як релятивізм

1 .

1

Релятивізм — визнання відносності, умовності та суб’єктивності процесу пізнання, абсолютизація моменту відносності в наших знаннях.

66Сьогодні дослідників дедалі частіше приваблює стан умовної рівноваги, за якого будь-яка випадковість стає причиною непрогнозованого руху або розвитку. Водночас не відкидається можливість пізнання явища або процесу, але заперечується спроможність людини пізнати його закономірності. А пізнання, яке не фіксує закономірність, заперечує можливості пізнання світу загалом. У сучасному св іті агностицизм і скептицизм репрезентовано такою філософською течією, як конвенціоналізм .

Протилежну позицію щодо агностицизму і скептицизму посідає матеріалістична діалектика, яка послідовно обстоює можливість адекватного пізнання об’єктивного світу (здобуття істинних знань). Матеріалісти декларують, що пізнання є процес, у результаті якого матерія (завдяки своїй здатності відображення — свідомості) може пізнати саму себе. Важливим аргументом, що свідчить на користь ідеї пр о можливість адекватного пізнання світу, є розвиток духовної культури, вся історія людської цивілізації та її ефективне практичне перетворення на основі істинних знань.

Предметом гносеології є процес досягнення істинного знання, способи доведення істини, структура, форми й методи пізнавальної діяльності. Зазначимо, що головний метод сучасної гносеології виокремити неможливо, філософія науки орієнтує на існування феномену методологічного плюралізму — відсутності обмежень у використанні найоптимальніших та найефективніших методів під час вирішення конкретної пізнавальної проблеми (ситуації).

В основі сучасної гносеології лежать кілька принципів. Назвемо їх.

Принцип об’єктивності визнає самостійне існування предметів, явищ, процесів як об’єкта пізнання, їх незалежності від волі та свідомості суб’єкта пізнання.

Принцип пізнавальності — визнання того факту, що пізнання можливе; пізнанню людини немає меж, хоч на кожному конкретноісторичному етапі піз нання воно обмежено рівнем розвитку людської практики.

Принцип активності — визнання того, що процес пізнання є творчим актом відображення навколишнього світу у свідомості людини.

1

Конвенціоналізм — філософська позиція, згідно з якою наукові положення, які визнаються всіма членами наукового співтовариства, є результатом певної домовленості, а не логічного доведення їх істинності.

67Принцип діалектики визнає необхідність застосування до процесу пізнання основних законів, категорій і принципів діалектики.

Принцип практики спрямовує на те, що практика як діяльність людини з перетворення довколишнього світу та самої себе є головною рушійною силою, метою пізнання.

Принцип історизму вимагає досліджувати всі предмети та явища навколишнього світу в контексті їх історичного розвитк у (що було, що є і що буде).

Принцип конкретності істини орієнтує дослідника на пошук індивідуальності, достовірності знання (істини) залежно від конкретних умов його здобування.

Оскільки процес пізнання є складним і системним явищем, то є всі підстави виокремити й розглянути його основні елементи.

1. Суб’єкт пізнання — це людина, якій пр итаманний розум та яка засвоїла головні методи й засоби пізнання, акумульовані суспільством у процесі його історичного розвитку.

2. Об’єкт пізнання, до якого належить довколишній світ, буття загалом та його частина, на яку спрямований пізнавальний інтерес, діяльність суб’єкта пізнання. Об’єкт пізнання конкретизується поня ттям «предмет пізнання».

3. Істина — адекватне відображення суб’єктом пізнання предметів, явищ і процесів об’єктивного світу.

Питання про істину є чи не найголовнішим у гносеології, тому розглянемо його докладніше. Історико-філософський аналіз проблеми істини свідчить про те, що впродовж історичного розвитку філософських знань її вирішення не було одноз начним. Наприклад, Платон уважав, що істина — це незмінна якість ідеальних об’єктів; Арістотель зауважував, що істина є співвідношення наших знань та об’єктивної дійсності; Геґель зазначав, що істина є момент досягнення Абсолютної ідеї способом раціонального пізнання тощо. Не менш різноманітними (почасти полярними) є погляди на істину в су часних філософських системах.

Діалектико-матеріалістична філософія характеризує істину на основі теорії відображення об’єктивної дійсності людською свідомістю, де істина визначається як знання, яке достовірно відображає об’єкт пізнання. Загалом проблема істини вирішується через зв’язок таких понять, як «об’єктивна істина», «суб’єктивна істина», «абсолютна істина», «відносна істина» та «конкретна істина».

Ключовою ознакою істини є її об’єк тивність. Водночас істина є суб’єктивною, вона пізнається людиною і виражається в певних

68формах мислення. Істина є процес, а не одноразовий акт пізнання об’єкта в повному його обсязі. Зрозуміло, що головною ознакою є її об’єктивність (зміст істинного знання не залежить від суб’єкта пізнання). Положення про об’єктивність не означає, що істина належить тільки об’єктивному світу. Істина є водночас результатом су б’єктивної діяльності, вона пізнається людьми, які надають їй певних форм людської думки. Ступінь достовірності людських знань має певні обмеження, зумовлені низьким рівнем практики, індивідуального досвіду. Долаючи ті чи ті обмеження процесу пізнання, людина розвиває об’єктивний зміст істини. Істина є процес, об’єктивний за своїм змістом і суб’єкт ивний за своєю формою. Істина досягається не відразу, а поступово. Філософи говорять про процесуальність істини, тобто вона є нескінченним процесом суб’єктивного наближення до об’єкта пізнання, який перебуває в стані постійного розвитку. Для аналізу істини як процесу використовується категорія «відносного» (нетривкого, змінного). Тому, коли істину визначають як відносну або абсолютну, мають на ува зі два необхідних моменти тієї самої істини. По-перше, відносна істина (відносність щодо об’єктивної істини) — це таке знання, яке відображає зміну ступеня його достовірності. Кінцевою метою розвитку відносної істини має стати досягнення абсолютного знання. По-друге, абсолютна істина (абсолютність у межах об’єктивності) означає ная вність повного адекватного знання про об’єкт пізнання. Абсолютність в об’єктивній істині означає, по-перше, що подібна істина в процесі свого розвитку ніколи не заперечується (не спростовується), вона лише доповнюється новим змістом. Часто така істина належить до так званих вічних істин, фактів історії тощо. Абсолютна істина є п евним ідеалом пізнання, якого ніколи не можна досягти. Абсолютність істини складається з фрагментів відносних істин (кожна відносна істина є носієм моменту абсолютності). Це не механічна сума істин, а процес їх синтезу (поєднання). Отже, відносна й абсолютна істини є двома моментами об’єктивної істини.

Зауважимо, що нечітке розуміння діалектики абсолютного та віднос ного в істині на практиці призводить до догматизму й релятивізму.

Догматизм (як уже зазначалося) видає своє вчення, ідею, теорію як раз і назавжди встановлену істину (догму) без урахування можливого розвитку предмета, який вона відображає. Догматизм підмінює об’єктивну дійсність суб’єктивістськими конструкція

69ми, що одразу призводять до упереджених (хибних) знань. Догматизм виводить ідеї, теорії не з реального життя, а із суб’єктивістських умоглядних форм, відірваних від реальності, і видає їх за універсальну форму вирішення будь-яких проблем суспільного життя. Але незважаючи на це, кваліфікувати догматизм як негативне явище неправомірно, адже в ньому є е лементи розумного консерватизму, які по-своєму сприяють розвитку й утвердженню наукового пізнання.

Релятивізм намагався довести повну відносність знань, заперечував момент абсолютного, істинного в них і на цій основі відкидав об’єктивний зміст цих знань. Релятивісти спиралися на факти неповноти людських знань, що раніше були істинними, а зг одом ставали хибними, що призводило до зміни одних теорій іншими.

Будь-яке істинне знання завжди залежить від конкретних умов (місця та часу), які у процесі пізнання слід обов’язково враховувати. Надмірне розширення істини за межі її конкретності перетворює її в оману (помилкове мислення). Омана — це такий зміст людського знання, в якому об’єкт пі знання відтворюється неадекватно (об’єкт не збігається зі знаннями суб’єкта). Омана (наукова й ненаукова) підтверджується фактами існування ілюзій, утопічних ідей, наявністю помилок (логічних і фактичних), фантазій тощо. Але досвід переконує, що істина пов’язана з процесом подолання омани (як необхідної умови в процесі досягнення істини). Омана, помилковість створюють проблемне поле (усвідомлення су перечності між тим, що пізнане, і тим, що не пізнане) і орієнтує на дальший пошук їх правильного розв’язання.

Оману й хибність важливо відрізняти від брехні. Омана й хибність мислення — це не спеціальна (штучна) фальсифікація істини, а результат обмеженості, суперечливості процесу пізнання істини, абсолютизації здобуто го знання. Хибність — термін, який означає результат неправильної (нерозумної) дії в будь-якій сфері діяльності, насамперед у сфері пізнання. За своїм значенням цей термін дуже близький до омани. Брехня — це навмисне фальшування істини з метою реалізації вузькопрагматичних інтересів соціальної групи або окремої особи.

На практиці брехня поєднується з міфологією загальног о схвалення, все, що суперечить зацікавленій особі, видається за підозрілі ідеї, за які «інакомислячі» зазнають переслідувань. Ґрунтом для розростання догматизму, омани та брехні стають невігластво, користолюбство, паразитизм панівних партійних і державних структур. Розвиток суспільної практики (досягнень

70людської цивілізації) свідчить про те, що омана, хибне мислення можуть бути подолані, і при цьому відкриються ті чи ті боки істинного знання.

Критерії істини дають змогу впевнитися, що знання не є оманою. Історія філософії репрезентує різноманітні погляди з цього питання. Так, Р. Декарт зазначав, що критерій істини — це ясність, оч евидність. Л. Фоєрбах уважав критерієм істини позитивні відчуття людини, а ще згодом критерієм істини стала корисність (у прагматизмі) або узгодженість з іншими істинами (конвенціоналізм) тощо.

Діалектико-матеріалістична філософія вважає, що головним критерієм істини є практика. Критерій практики є одночасно абсолютним і відносним (абсолютний, бо тільки практика може довести ті чи ті теоретичні пол оження). Водночас цей критерій є відносним, адже практика сама суперечливо розвивається й почасти не може адекватно довести істинність тих чи тих знань. Практика (досвід) стає базою для розробки, виокремлення інших критеріїв істинності, наприклад, внутрішньонаукових (формальнологічних), а також таких як краса, доцільність тощо, котрі, бе з сумніву, опосередковано виводяться практикою.

Практика стає основним елементом процесу пізнання. Матеріалістична філософія вважає практику головною причиною й метою пізнання. Практика визначається як цілісна система матеріальної діяльності людей, спрямованої на трансформацію довколишньої дійсності (адекватної адаптації до неї відповідно до соціальних і природних умов її існування).

Назвемо найважливіші різновиди практики.

1. Матеріальне виробництво (праця, перетворення природи, зміна природних форм існування людей). Головним у матеріальному виробництві є забезпечення (реалізація) фундаментальних потреб людини (суспільства) (в їжі, житлі, реалізації основних демографічних потреб).

2. Соціально-політична практика є трансформацією суспільного буття, заміна наявних соціальних відносин способом реформ, воєн, розв’язання локаль них і глобальних конфліктів, революцій, соціального управління. Важливими принципами соціальної трансформації та управління стають демократія, свобода, рівність і плюралізм.

713. Науково-експериментальна практика. У процесі пізнання практика виконує низку функцій: практика стає метою, основою і результатом процесу пізнання, є критерієм істини.

Найважливішими структурними елементами пізнання є чуттєвий та раціональний рівні пізнання в їх діалектичній взаємодії. Матеріалістична філософія зауважує, що об’єкт пізнання має ніби два боки — зовнішній (явище) та внутрішні й (сутність). Вектор спрямованості пізнання розгортається від явища до сутності.

На цьому шляху людина використовує всі свої здібності, серед яких першорядне значення мають її почуття («живе споглядання»), а потім розум (мислення, раціональне).

Чуттєвий рівень пізнання — це суб’єктивний образ об’єктивного світу, що його свідомість людини формує за допомогою використання ор ганів чуття (зір, слух тощо), які є не тільки результатом біологічної еволюції людини, а й продуктами історичного розвитку суспільства. Чуттєвий рівень пізнання реалізує свої можливості у трьох взаємозв’язаних формах — відчутті, сприйнятті та уявленні.

Відчуття є найпростіша форма відображення об’єктивного світу за допомогою чуттєвого до свіду, завдяки якому людина одержує суб’єктивний образ об’єктивного світу. Результатом відчуття є розуміння окремих боків, властивостей предметів, що безпосередньо контактували з органами чуття людини. Відчуття є складовою частиною сприйняття. Сприйняття — це цілісний образ предмета, синтез окремих відчуттів (чуттєвих образів). Результати сприйняття утримуються у свідомості людини завдяки пам’яті. Свід омість має можливість оперувати цими суб’єктивними образами за допомогою уявлення. Уявлення — це узагальнений чуттєвий образ предмета, що був зафіксований і сприйнятий раніше, але в цю мить уже відсутній. На цьому рівні, поряд з елементарним узагальненням, виокремлюються деякі суттєві характеристики, а несуттєві, випадкові відкидаються.

Суто чуттєвого рівня пізнан ня без впливу на нього мислення не існує. Сучасна гносеологія вносить істотні корективи в розуміння чуттєвого пізнання, доповнюючи його новими знаковими компонентами, наприклад феноменом розуміння .

1

Розуміння є найважливішою ідеєю герменевтики. Цей філософський напрям виходить з того, що пізнання істини є результатом діалогу науковців, особистостей, текстів, культур, знакових систем тощо, що вимагає розуміння та взаємопорозуміння. Розуміння характеризується як процес пошуку певного змісту, що закладений авторами в текстах.

Розуміння є рух, пошук змісту, бо зрозуміти можна лише те, що має зміст.

72На відміну від чуттєвого пізнання, раціональне пізнання, мислення, пов’язане з об’єктивним світом не безпосередньо, а опосередковано (завдяки таким посередникам, як слова, знаряддя праці тощо). Раціональне пізнання виявляє сутність, закони досліджуваних явищ, досягає об’єктивної істини в її конкретності. Формами раціонального пізнання стають поняття, судження та умовив оди.

Поняття — основа абстрактного мислення, форма думки, в якій узагальнюються внутрішні суттєві характеристики предмета, явища або процесу. Поняття фіксуються в дефініціях (визначеннях). Судження — це форма мислення, яка що-небудь стверджує або, навпаки, заперечує стосовно об’єкта пізнання. Словесною формою судження є речення. Об’єднання кількох суджень створює таку форму аб страктного мислення, як умовивід. Умовивід — це логічний процес, під час якого з кількох суджень на основі закономірних зв’язків виводяться нові судження. За характером отримання нового знання умовиводи поділяються на такі основні види: індуктивні, дедуктивні та умовиводи за аналогією.

Чуття людини і процес мислення перебувають у тісному діалектичному взаємозв’язку. Чуттєві дані завжди є у свідомості в тих чи тих раціональних формах пізнання, водночас наше мислення (раціональне) послуговується мовою — системою чуттєво сприйнятих знаків. Чуттєве й раціональне лише в єдності можуть давати адекватну картину дійсності.

У процесі пізнання, поряд з раціональними операціями та процедурами, беруть участь і нераціональні. До таких нераціональних процедур належить творчість. Творчість — це механізм адаптації людини до надзвичайно мінливого світу. Творчість є діяльністю, що створює щось якісно нове (те, чого раніше не було). У гносеології — це створення нових теорій, наукових дисциплін, бачення нових явищ, у ведення нових понять тощо. Основа творчої діяльності зазвичай поєднується з несвідомими та ірраціональними (інтуїтивними) чинниками, але водночас творчість тісно пов’язана з раціональним способом мислення. Інтуїція — властивість людської свідомості, що дає змогу осягнути істину без попередньої логіки доведення. Основна риса інтуїції — брак усвідомленого процесу пошуку істини (здо буття кінцевого знання). У матеріалістичній філософії інтуїція є своєрідним різновидом мислення, що проходить на рівні несвідомого, а усвідомлюється (як «вибух») тільки результат такого мислення.

73У дальшому істина, яку осягнуто інтуїтивно, переусвідомлюється й доводиться звичайними методами. Таємного та містичного тут нічого немає. Головними передумовами інтуїтивної істини є особистий досвід, професійне володіння інформативним полем про об’єкт пізнання, схильність до інтуїтивного прийняття рішень, обдарованість тощо.

Такі найважливіші форми пізнання, як гіпотеза й теорія, стають можливими завдяки єдності чу ттєвого та раціонального способів відображення навколишнього світу. Гіпотеза — це науково обґрунтований прогноз існування можливих предметів, явищ і процесів у об’єктивній реальності, це знання, яке може бути доведеним фактом у майбутньому. Теорія — це найадекватніша форма наукового знання, система істинних знань про дійсність, яка має строгу й логічно виві рену структуру, що дає цілісне й синтетичне знання (уявлення) про закономірності існування предметного світу або процесів, що відбуваються в ньому (докладніше про гіпотезу й теорію йтиметься в темі 6).

i

Отже, процес пізнання у своєму діалектичному розвитку проходить шлях від простих чуттєвих образів до складних наукових теорій. Це діалектичний процес переходу від явища до сутності першого порядку до явища й сутності другого порядку і так далі — у цьому виявляється головна закономірність процесу пізнання. Цей процес ґрунтується на: визнанні об’єктивного існування дійсності як об’єкта пізнання, її незалежності від свідомості та волі суб’єкта; визнанні того факту, що людські знання є результатом адекватного віддзеркалення дійсності. Вони дають об’єктивну істинну картину світу, орієнтують на те, що пізнання людини не має меж, хоча на кожному історичному етапі воно обмежено рівнем розвитку практичної діяльності людини; визнанні того, що процес пізнання є цілеспрямованим творчим відображенням дійсності у свідомості людини; визнанні необхідності використання в процесі пізнання основних принципів, законів, категорій діалектики; визнанні суспільно-історичної предметно-чуттєвої діяльності людини з перетворення природи, суспільства та самої себе основною рушійною силою, метою пізнання й критерієм істини; визнанні необхідності дослідження всіх предметів і явищ навколишнього світу в їх історичному розвитку; визнанні того факту, що абстрактної істини не існує, істина завжди конкретна, будь-яке положення наукового пізнання слід аналізувати в конкретних умовах місця і часу.

74?

Питання для самоперевірки

1.Охарактеризуйте сутність пізнавального процесу.

2.Проблема пізнання в історії філософії.

3.Що таке практика? Що пов’язує практику з процесом пізнання?

4.Що таке істина? Критерії істини.

5.Принципи пізнання.

6.Структура пізнання (головні елементи).

Теми рефератів

1.Знання та віра.

2.Істина, брехня, омана.

3.Істина та корисність.

4.Пізнання й творчість.

5.Агностицизм та його головні напрями.

6. Чуттєве пізнання та його форми.

7.Форми логічного пізнання.

8.Розум, здоровий глузд, їх особливості та взаємозв’язок.

9. Конкретне та абстрактне.

10.Взаємодія пізнавальної та практичної діяльності людини.

11.Характеристики критеріїв істини в п роцесі пізнання.

12.Агностицизм і скептицизм — що їх поєднує й відрізняє?

Cписок рекомендованої літератури

1.Алексеев П. В., Панин А. В. Теория познания и практика. — М.,

1991.

2.Андрос Е. И. Истина как проблема познания и мировоззрения. —

К., 1984.

3.Гайденко П. П. Проблемы рациональности на исходе ХХ века //

Вопр. философии. — 1991. — № 6.

4.Горский Д. П. О критериях истины (к диалектике теоретического знания и общественной практики) // Вопр. фил ософии. — 1998. — № 2.

5.Загадка человеческого понимания. — М., 1991.

6.Крымский С. Б., Парахонский Б. А., Мейзерский В. М. Эпистемология культуры (Введение в обобщенную теорию познания). — К.,

1993.

758.Ойзерман Т. И. Принцип познаваемости мира // Филос. науки. —

1990. — № 10.

9.Порус В. И. Эпистемология: некоторые тенденции развития // Вопр. философии. — 1997. — № 2.

10.Хабермас Ю. Познание и интерес // Филос. науки. — 1990. — №1.

11.Хазиев В. С. Философское понимание истины // Филос. науки. —

1991. — № 9.

76

А

6