Posibniki.com.ua Економіка Глобальна економіка 1.2. Глобальні концепції і державно-політичні платформи


< Попередня  Змiст  Наступна >

1.2. Глобальні концепції і державно-політичні платформи


Формування, структуризація і динамічні зміни світової економіки перебувають під безпосереднім впливом певних ідеолого-стратегічних концепцій, що зазвичай віддзеркалюють реалії геополітичних практик. Сучасний етап її розвитку визначається як глобальний. Більшість дослідників проблематики глобалізації й досі чітко не визначилася з понятійним апаратом, з виокремленням безпосередньо процесу глобалізації від ідеологічного підґрунтя — глоб алізму. Лише деякі російські вчені, такі як А. Панарін, М. Делягін, А. Уткін, Е. Азроянц серйозно наближаються до розуміння категорії глобалізму, що не збігається з терміном «глобалізація». Певний крок в цьому напрямі був зробленим і вітчизняними вченими — Ю. Пахомовим, О. Білорусом, Д.

Лук’яненком.

На думку О. Білоруса, «г лобальний капіталізм — це глобалізм з його особливими політичною, економічною і соціальною системою. Глобалізм — це деспотична політична, економічна і соціаль

22на влада глобальних корпорацій. Це політична, економічна і соціальна система, в якій ринкові відносини розповсюджуються на всі без винятку сфери суспільного життя…» [23, с. 23]. Він також зазначає, що «Глобалізація світового розвитку породжує феномен глобалізму. Глобалізм — це система абсолютної економічної і політичної влади нових глобальних монополістичних корпорацій, які вийшли з-під контрол ю націй-держав свого походження і базування» [23, с. 20]. Погоджуючись з окремими тезами О. Білоруса, все ж таки зауважимо, що продемонстрований ним підхід ставить на перше місце саме глобалізацію, а не глобалізм, вбачаючи в останньому її результат, в той час як процес глобалізації є ще не завершеним і не позбавленим регресів та парадоксів. Саме тому принциповим мом ентом глобалістики є виявлення внутрішньої природи глобалізму. Слово «глобалізм» походить від англійського еквівалента «global»

— всезагальний, латинського globus terrae — земна куля. Синонімом терміна виступає французька версія цього поняття — мондіалізм. Ф. Д. Бобков, Є. Ф. Іванов, А. П. Свечніков, С. П. Чаплінський наводять досить спрощене визначення гл обалізму як системи поглядів на сукупність найважливіших проблем, що постають перед людством, і шляхів їх розв’язання [27, с. 12]. З нашої точки зору, російські дослідники, незважаючи на дещо утилітарний підхід до визначення цього поняття, зробили правильний акцент саме на концептуальному зрізі питання. Глобалізм, на думку автора, є ідеолого-політичною п латформою, своєрідною доктриною, надбудовою, змістовним центром процесів глобалізації, тією точкою відрахунку, звідки виходить вся множина векторів сучасного світового економічного розвитку. Формування сучасних характеристик глобалізму як ідеології відбулося на фоні історичної перемоги прибічників геополітичної стратегії талассократії (могутності моря) над прибічниками стратегії теллурократії (могутності суші). Взагалі ж залежно від домінування тієї чи іншої стратегії глобалізм може на бувати тих чи інших модифікованих ідеологічних форм.

Теллурократія є історично обумовленою фіксованим простором, стійкістю якісних орієнтацій і характеристик. На цивілізаційному рівні це знаходить вираз у певній консервативній державно-політичній моделі, в її жорстких юридичних нормативах. Твердість Суші знахо дить відбиття у твердості етичних і соціальних традицій, колективізмі та ієрархічності.

Практичне втілення теллурократична орієнтація здобула в мобілізаційній платформі розвитку, яка активно втілювалася в країнах з централізованим характером економіки і тоталітарною вла

23дою. В чистому вигляді ця модель на сьогодні використовується тільки Кубою та Північною Кореєю. Китайська та В’єтнамська державно-політичні платформи є скоріше гібридними формами її реалізації і становлять специфічну Азійську модель, що спирається на своєрідний симбіоз держави та бізнесу.

Талассократія, на відміну від теллурократії, ґрунтується на протилежних базисах і демо нструє більший динамізм, рухомість, схильність до технологічного розвитку. Її пріоритетами є індивідуалізм як вища цінність, розмитість юридичних і етичних норм. Такий тип цивілізації швидко розвивається, активно еволюціонізує, легко змінює зовнішні культурні ознаки, зберігаючи незмінною лише внутрішню ідентичність загальної установки.

Породженням талассократичної стратегічної лінії, яка опанувала провідні ідеологічні пози ції після закінчення холодної війни, є два реалізованих варіанти західного атлантизму — американський і західноєвропейський.

Розвиток американської (атлантистської лінії) геополітики після 1945 р. являв собою розвиток теорії Макіндера, Мехена, Спікмена. Американський вчений Сол Коуен запропонував розподіляти основні геополітичні реалії на «ядра» і «дисконтинуальні пояси». За його думкою, кожен конкретний регіон планети може бу ти розкладеним на 4 геополітичні складові: ? зовнішнє морське середовище; ? континентальне ядро (nucleus), що є тотожнім терміну «Hinterland» (вилучені від узбережжя внутрішні регіони); ? дисконтинуальний пояс (берегові сектори, що орієнтовані або в середину континенту, або у протилежний бік); ? регіони, що геополітично незалежні від усього ансамблю [268, с.223].

Концепція дисконтинуальних поя сів одержала подальший розвиток в ідеологічній концепції Генрі Кіссінжера, який вважав, що політична стратегія США щодо «дисконтинуальних» берегових зон полягає у поєднанні фрагментів до одного цілого і забезпечення тим самим повного домінування ідеології атлантизму на теренах Радянської Євразії. Ця доктрина одержала назви «Linkage» або «Анаконда» і була спрямована на те, щоб «берего ві сектори» Євразії або зберігали нейтралітет, або тяжіли до внутрішніх просторів континенту. На практиці ця політика була реалізована шляхом в’єтнамської воєнної компанії, активізацією американокитайських відносин, підтримкою проамериканського режиму в Ірані, різноманітних сепаратиських рухів. Розвиток класичної ат

24XX ст. Саме тоді стратегія «Анаконди» продемонструвала власну ефективність і здобула конкретного вираження у розпаді Варшавського договору і СРСР.

У 60—80-х рр. ХХ ст. виділилася і дістала розвитку європейська лінія геополітики, завданням якої було на ідеологічному рівні протистояти атлантизму. Вона дістала назви континенталізму. Її типовими представниками є так зв ані «нові праві», що чітко сформувалися як течія у Франції наприкінці 60-х рр. ХХ ст. під впливом поглядів лідера цього руху — філософа і публіциста Алена де Бенуа. Одним з фундаментальних принципів ідеології «нових правих», аналоги якої незабаром з’явилися і в інших європейських країнах, був принцип «континентальної геополітики». На відміну від «старих правих» і класичних націоналістів, де Бенуа вважав, що принцип централістської держави-нації є історично вичерпаним і що майбутнє належить тільки «Великим Просторам». Причому першоосновою таких «Великих Просторів» мають стати не стільки об’єднання різних держав у прагматичний політичний блок, а й входження етнічних груп різни х масштабів до складу єдиної «Федеральної Імперії» на рівних підставах. Така «Федеральна Імперія» повинна стати стратегічно єдиною й етнічно диференційованою. «Великим Простором» де Бенуа називає Європу, що є континентальним геополітичним утворенням, яке ґрунтується на етнічному ансамблі індоєвропейського походження і має спільне культурне коріння. «Захід», навпаки, є геополітичним та історичним понят тям, що заперечує етнічні і духовні традиції, ґрунтується на чисто матеріальних і кількісних критеріях існування, є утилітарною і раціоналістичною механістичною буржуазною цивілізацією. Саме таким закінченим втіленням Заходу є США. Конкретним проектом «нових правих» стала інтеграція Європи до «Федеральної Імперії», що зможе протистояти Заходу і США. Отже, гео політика «нових правих» була різко антиатлантичною і знайшла часткове вираження у Євроінтеграційній стратегії Франції, Німеччини та деяких інших країн. Трохи відмінну версію континентальної геополітики представляв бельгієць Жан Тіріар. Він дійшов висновку, що світова роль європейських країн буде знівельована остаточно, якщо вони не приєднаються до складу єдиної Імперії, що змо же протистояти США. При цьому Тіріар вважав, що така імперія повинна бути не «федеральною» і «регіонально орієнтованою», а гранично уніфікованою, централістською, єдиною континентальною Державою-нацією. Наприкінці 1970-х рр. ХХ ст. погляди Тіріара зазнали змін. Аналіз геополітичної ситуації дав йому під

25стави стверджувати, що масштаб Європи вже не є достатнім для того, щоб позбутися впливу американського глобалізму. Отже, головною умовою майбутньої могутності Європи є її об’єднання з

СРСР. Цікаво, що бельгійський вчений дійшов до висновку про те, що для Європи був би найбільш раціональним вибір радянської моделі соціалізму, що володіє ни зкою переваг на відміну від англосаксонського капіталізму. Конкретну реалізацію погляди Тіріара знайшли в проекті «Євро-Радянскої імперії від Владивостока до

Дубліна», що досить правильно описав причини, які можуть призвести СРСР до краху у разі відсутності рішучості на шляху реалізації ряду геополітичних кроків в Європі. Погляди Тіріара лягли в основу ідео логії нонконформістського руху європейських націонал-більшовиків («Фронт європейського звільнення»).

Дуже близькими до ідей Тіріара є погляди австрійця Йорданса фон Лохаузена, який вважає, що політична влада тільки тоді має шанс стати довговічною і стабільною, якщо уряди мислять не локальними категоріями, а «тисячоріччями і континентами». Лохаузен відокремлює долю Євро пи від долі Заходу, вважаючи Європу континентальним утворенням, що тимчасово підпало під контроль талассократії. Але для позбавлення впливу антлантизму, на думку Лохаузена, потрібно досягти необхідного просторового (позиційного) мінімуму через інтеграційні процеси в Середній Європі, відтворення територіальної єдності Прусії і подальшого формування нового самостійного інтеграційного Європейського блоку, що є незалежни м від США. Лохаузен вважає, що майбутнє Європи є неможливим без Росії і, навпаки, Росія не може існувати без Європи саме через уразливість її геополітичних позицій перед США.

Бельгійський геополітик і публіцист Робер Стойкерс вважає, що соціально-політичні і дипломатичні проекти різних держав і блоків є непрямим і час то завуальованим вираженням глобальних геополітичних проектів. Континенталістська орієнтація Стойкерса полягає в активізації співробітництва Європи з країнами Третього Світу. Разом з тим він підкреслює величезну значущість Індійського океану для майбутньої геополітичної структури планети. Він наголошує, що Індійський океан, контроль над яким забезпечував би вплив на три великі простор и — Африку, Південно-Євразійський та Тихоокеанський регіони, має стати ядром всієї Європейської геополітичної стратегії.

Проте всі політико-політичні проекти континенталістів не знайшли практичного вираження і залишилися здебільше на папері.

26Американська версія атлантизму опанувала провідні ідеологічні позиції в Європі, залишивши проекти континенталістів у спадщину окремим опозиційним угрупованням.

Однак, як і будь-яка ідеологічна система, атлантична для подальшого свого розвитку повинна була набути нової цільової функції, яка природно передбачала б певну структурну її перебудову як за складовими елементами, так і за комплек сом взаємодії. Зазвичай сама система як ціле та її елементи як окремі складові не в змозі фіксувати вичерпність цільової функції безпосередньо в момент наближення цього стану, а реагують опосередковано вже через явища, що характеризують збої у системному функціонуванні і за умов втрати цілі входять до стану своєрідного ці льового вакууму, іншими словами, до зони біфуркаційного розвитку і фазового переходу.

Характер розвитку домінуючої тенденції системного процесу є агресивним. Вона намагається розширити середовище власного прояву за рахунок трансформації у бік власної гомогенності. У тому випадку, коли процес трансформації (асиміляції) відбувається повільніше, аніж розширення (захоплення) середовища, система починає втрачати власт ивість до ефективного управління периферією. Як результат, виникають джерела опору (інтереси частини протиставляються інтересам системи в цілому), накопичується конфліктний потенціал, і починаються процеси відриву, що реалізують ту чи іншу форму дезінтеграції. Ця особливість процесу одержує максимально сприятливе середовище саме в тому випадку, коли ідеологічна система втрачає ціль і у фазовому переход і.

Яскравим підтвердження цьому є агресивність подальшого розвитку атлантистської моделі, що сконцентрувалася в глобалізмі.

Зміст глобалізму формує лібералізм та ідея повномасштабної планетарної інтеграції. Показово, що основними провідниками глобалізму виступають не тільки США і відомі міжнародні організації, а й неофіційні структури — Рада з міжнародних відносин,

Більдербергська гр упа, Тристороння комісія та деякі провідні геополітики — Збігнев Бжезінський, Генрі Кіссінджер, Джордж

Сорос. Основне завдання мондіалістських проектів полягало в створенні умов переходу до єдиної світової системи з домінуванням Заходу і «прогресивних», «гуманістичних», «демократичних» цінностей. Для цього утворювалися різноманітні професійні клуби, реалізовувалися гуманітарні проекти, які об’єднували журналістів, політиків, інт електуалів, фінансистів, аналітиків задля цілей підготовки громадської думки до широкого оприлюднення монділістського проекту.

27З’явилися і глобальні концепції, які сформували ядро сучасного глобалізму. Їх діапазон коливається від ідеології «палкого лібералізму» Френсіса Фукуями до «ліберального антифундаменталізму» Дж. Сороса.

Вихідні позиції «палкий лібералізм» знаходить у праці Френсіса Фукуями «Кінець історії?». Останній зазначає: «У XX ст. розвинутий світ скотився до безодні насильства в результаті суперництва лібералізму сп очатку з залишками абсолютизму, потім з більшовизмом і фашизмом і, нарешті, з сучасним марксизмом, який погрожував привести нас до апокаліпсису ядерної війни. Проте століття, що почалося у повній впевненості в кінцевій перемозі західної ліберальної демократії, на кінець як би повертається на кола своя: не до кінця ідеології чи конв ергенції капіталізму і соціалізму, як передбачалося раніш, а до безумовної перемоги економічного і політичного лібералізму. Тріумф Заходу, західної ідеї є очевидним унаслідок повного краху усіх альтернатив західному лібералізму. Ми спостерігаємо, вочевидь, не просто кінець «холодної війни» чи якогось етапу післявоєнної історії, а кінець історії як такий: тобт о кінцевий пункт ідеологічної еволюції людства і універсалізацію західної ліберальної демократії як кінцевої форми управління суспільством» [242, с. 39—40].

Заява Фукуями про зникнення всіх альтернатив Заходу і про кінцевий пункт ідеологічної революції людства не витримує жодної серйозної наукової критики, тим більше, що він сам суперечить собі, веду чи розмову про релігію і націоналізм як про можливих супротивників цього процесу. До того ж його дослідження так і залишає відкритим питання про причини «обраності» лібералізму і його переваги у порівнянні з, наприклад, марксизмом. Очевидно, що і лібералізм не позбутий таких саме вад, що й ідеологічні концепції мину лого століття.

Аналог поглядів Фукуями можна знайти і серед європейських авторів. Так Жак Атталі, колишній особистий радник Президента Франції Ф. Міттерана, запропонував подібну систему поглядів у книзі «Лінії обрію». Атталі вважає, що даний етап розвитку людства характеризується настанням третьої ери «ери грошей», що є універсальним еквівалентом цінностей, адже у хо ді приведення всіх речей до матеріального цифрового виразу процес управління ними набуває рис раціональності. Він пропонує власну версію сценарію майбутнього світового розвитку, де домінуючими будуть єдина ліберально-демократична ідеологія і ринкова система, що приведуть до нівелювання минулих геополітичних реалій і скасування геополітичного дуалізму. Єдиний світ, за Атталі, буде характ еризуватися

28новою структуризацією, що ґрунтується на принципах «геоекономіки». Вперше концепція геоекономіки була запропонованою істориком Фрітцем Рерігом, а популяризатором її виступив Фернан

Бродель. «Геоекономіка» є специфічною версією мондіалістської геополітики, що як стратегічні пріоритети виділяє не географічні, культурні, ідеологічні, етно-релігійні фактори, а суто економічні реалії (світові фінансові центри, ресурсна база, інформаційні центри, зо ни виробництва). Геоекономічний підхід Атталі має результатом виділення трьох базових регіонів, що в Єдиному Світі претендуватимуть на роль центрів нових економічних просторів: ? Американський простір; ? Європейський простір; ? Тихоокеанський регіон, що буде мати кілька центрів конкуренції, включаючи Токіо, Тайвань, Сингапур.

Між цими трьома глобальними просторами, на думку Атт алі, не буде існувати суттєвих розходжень чи протиріч, саме внаслідок тотожності економічного і ідеологічного типів. Єдиною різницею буде географічне розташування найбільш розвинутих центрів, що будуть концентрично структурувати навколо себе менш розвинуті регіони, які знаходяться у просторовій близькості. Така концентрична переструктуризація може стати реальною лише за умов, викладених у «Кінці історії» Френсіса Фу куями.

Одним з найбільш яскравих прикладів європейської версії глобалізму є футурологічна концепція Міланського Інституту міжнародних політичних досліджень (ISPI), що була розроблена під керівництвом професора Карло Санторо. Відповідно до моделі Санторо, світова система в даний момент перебуває на перехідній стадії від біполярного світу до мондіалістської версії багатополярності (яка ґр унтується на засадах геоекономіки).

Міжнародні інститути, згідно з оптимістичною позицією Фукуями, є достатньо розвинутими, щоб стати ядром «Світового Уряду». А Санторо вважає навпаки — вони є недієвими і такими, що відповідають застарілій логіці біполярності. Оскільки світ несе на собі відбиток «холодної війни», геополітична логіка якої залишається до мінуючою, він є, за словами Санторо, потенційно схильним до цивілізаційних катастроф. Передбачуваний сценарій цих катастроф, за Санторо, може мати таку етапність: ? подальше послаблення ролі міжнародних інститутів; ? наростання націоналістичних тенденцій серед країн Третього світу; ? дезінтеграція традиційних блоків (за винятком Європи) і прогресуючий розпад існуючих держав;

29? початок епохи війн малої і середньої інтенсивності, результатом яких стають нові геополітичні утворення; ? загроза планетарного хаосу призводить до необхідності створення нових міжнародних інститутів, яким будуть делеговані значні повноваження, що фактично означає встановлення режиму правління Світового Уряду; ? остаточне державотворення під егідою нових міжнародних інстанцій (Світовий Уряд) [39, с. 57].

Більш серйозну доказо ву базу демонструє «консервативний оптимізм» С. Хантінгтона, який пропонує нову парадигму, нову модель світового розвитку. Він рішуче виступає проти концепції єдиної цивілізації, яка не витримує навіть поверхневої критики через наявність ідеологічних альтернатив (авторитаризм, націоналізм, ринковий комунізм, релігії), внаслідок посилення взаємодії держав, що призводить до взаємопроникнення культур, гомогенізації суспільства як резу льтат модернізації і економічного розвитку. Для Хантінгтона центральним питанням парадигми є визначення головного джерела локальних і глобальних конфліктів. І він відповідає на нього однозначно: фундаментальні витоки конфліктів між країнами знаходяться в сфері відмінностей культур різних націй і груп різних цивілізацій. Виводячи поняття «цивілізація» як головну діючу осо бу моделі, Хантінгтон дає їй власне визначення — «цивілізація представляє саме широке групування людей за культурними ознаками і культурною ідентичністю, ширше якої може бути лише людство з його відмінностями від інших живих істот» [318, с. 24].

Отже, Хантінгтон різко протиставляє діючих осіб історії, замінюючи національну державу цивілізацією. В цьому зв’яз ку він бачить нові геополітичні кордони в топології світової політики і доходить висновку, що найгостріші конфлікти відбуватимуться уздовж кордонів цивілізацій. Пояснюючи це, він наводить таке мотивування: ? існують глибокі відмінності між цивілізаціями, що є продуктом багатовікового процесу; ? світ стає тіснішим; ? відбувається десекуляризація (зростання ролі рел ігії як найважливішого фактора цивілізаційної ідентичності); ? спостерігається усвідомлення розбіжностей між цивілізаціями і суспільствами всередині них; ? культурні особливості і розбіжності менше піддаються змінам (є найконсервативнішими); ? зростає економічний регіоналізм, що є найстійкішим у межах однієї цивілізації.

30Логіка моделі пояснює і два наступні його твердження. «Центральною віссю світової політики найімовірніше буде конфлікт між «Заходом і рештою» і реакція незахідних цивілізацій на сильний Захід з його цінностями» [318, с. 40]. І далі: «Наступна світова війна, якщо така відбудеться, буде війною між цивілізаціями» [318, с. 41].

С. Хантінгтон підбиває викладення власної парадигми висновком про те, що в ма йбутньому не передбачається появи всесвітньої цивілізації. Світ складатиметься з різних цивілізацій, кожна з яких буде змушена пристосовуватися до інших.

Проте слід зазначити, що тільки-но мова заходить про рекомендації, що витікають з нової моделі, С. Хантінгтон з неупередженого вченого перетворюється на ангажо ваного політика. Найближча і більш віддалена перспективи розглядаються ним через призму інтересів Заходу, причому ці інтереси апріорно визнаються імперативами, що не підлягають сумніву, не говорячи вже про критику. Отже, за Хантінгтоном, в інтересах Заходу у майбутньому бажано:

1) забезпечити більш тісне співробітництво і єдність у межах власної цивілізації, особливо між її європейс ькою і американською частинами;

2) інтегрувати до Західної цивілізації ті суспільства у Східній Європі і Латинській Америці, чиї культури є близькими до Західної;

3) забезпечити більш тісні взаємовідносини з Японією і Росією;

4) обмежити воєнну експансію конфуціанських та ісламських держав;

5) підтримувати групи, що орієнтуються на західні цінності та інтереси в інших ци вілізаціях;

6) посилити роль міжнародних інститутів, що у власній діяльності віддзеркалюють західні інтереси та цінності, узаконюють їх та забезпечують залучення до їхніх структур незахідних держав [4, с. 83].

Таким чином, усі рекомендації Хантінгтона передбачають наявність агресії як апріорну даність, не демонструючи спроб докорінно розібр атися в цьому феномені. Вже подібним розумінням і підходом формується потенціал конфліктності. До того ж, саме розуміння вченим цивілізації є достатньо суперечливим і наукового незрілим. По-перше, цивілізація, за Хантінгтоном, є соціальним утворенням більш великого, аніж держава, масштабу, проте воно не може бути системою, оскільки не є структурованим і не має орга ну управління. По-друге, характерною особливістю другої половини XX ст. став процес появи на міжнародних рин

31ках нових діючих осіб — міжнародних інститутів, організацій,

ТНК. Ці наднаціональні утворення визначили характер нової фази глобалізації, в окремих формах цієї наднаціональної інтеграції спостерігаються цивілізаційні ознаки. Наприклад, НАТО, ЄС,

НАФТА — організації західної цивілізації, Ісламська конференція, Ліга арабських країн належать до ісламської цивілізації. Проте найбільш серйозно в межах міжнародної консолідації про у творення цивілізаційних культур можна говорити тільки щодо

Заходу. Країни західної цивілізації є не тільки краще і глибше інтегрованими власними союзами і блоками, а й володіють панівними позиціями у більшості міжнародних інститутів. Таке домінування і пов’язана з ним активність не можуть не породжувати протистояння і виникнення аналогічних пр оцесів у інших цивілізаціях. Отже, геополітичне домінування Заходу і особливо США має кілька негативних рис, серед яких принциповими є поступова дифузія державного суверенітету і більша впливовість інтеграційних угруповань у порівнянні з повноваженнями окремих держав.

По-третє, з усіх цивілізацій єдиною повністю нетрадиційною є західна. Вона вирвалася за межі т радиції: індивідуалізм і раціоналізм, наука замість релігії, прогрес, секуляризація. В цьому зв’язку набуває нового змісту розподіл, що демонструє Хантінгтон, — «Захід і весь світ».

По-четверте, сучасна історія не дає підстав для визначення цивілізаційного фактора як домінантного. Такою ж мірою домінантним проявляє себе етнічний фактор, причому в межах однієї цивілі зації.

Отже, визначають рух історичного процесу не цивілізації, а інші чинники економічного порядку. А до здобутків С. Хантінгтона належить тільки лише деяка переорієнтація функцій і ролі цивілізацій з тих, що просто існують на рівних базисах з іншими, на ті, що займають домінуючі позиції. «Політичний екстремізм» З. Бжезінського є ще од ним концептуальним проявом глобалізму. Він пропонує світу модернізований

Новий порядок. Для власної моделі політик З. Бжезінський обрав образ шахової гри. За шахову дошку править Євразійський мегаконтинент, на якому відбуваються всі найважливіші події. Шахові фігури в основному представлені національними державами та їх угрупованнями. Правила гри формуються США, а решта країн приймає їх безальтерн ативно. Дошка розподіляється на сфери впливу, геополітичні центри і чорні діри. Діючі особи включають васалів і варварів, активних діючих осіб та каталізаторів. Масштаби шахової дошки і кількість учасників сеансу одночасної гри є

32настільки значними, що навіть потужності єдиної наддержави

США є недостатніми для того, щоб підкорити всіх. Тому для успішного ведення гри імперський супергравець потребує: ? запобігання можливості змови між васалами; ? збереження їх залежності від спільної безпеки; ? забезпечення покірності підлеглих; ? запобігання об’єднанню варварів; ? врахування сучасної кон’юнктури.

В цьому зв’язку автор проекту в г еополітичних змінах світової ситуації виділяє три принципові аспекти: ? пряме використання сили є стратегією, що важко реалізується; ? ядерна зброя істотно послаблює доцільність війн як інструментів політики чи навіть лише погрози; ? зростаюча економічна взаємозалежність держав зменшує ефективність економічного шантажу.

Тому в правилах гри, за дум кою З. Бжезінського, зростає значення таких методів, як маневрування, кооптація, утворення коаліцій, човникова дипломатія, використання політичного місіонерства. У власних висновках З. Бжезінський є впевненим у ключовій ролі держав у світовій системі. Підбиваючи підсумки розробленого сценарію і оцінюючи результати шахової геополітики, він передбачає певну картину майбутн ього: «Протягом кількох найближчих десятиліть може бути створена реально функціонуюча система глобального співробітництва, побудована з урахуванням геополітичної реальності, яка поступово перебере на себе роль міжнародного «регенту», здатного відповідати за світову стабільність. Геостратегічний успіх, що був досягнутий у цій справі, належним чином узаконить роль Америки як першої, єдиної і останньої світової дер жави» [15, с. 254].

Патріотизм, підкріплений національними інтересами, політична агресивність і повна байдужість до всього, що відбувається за кордонами США, — характерна ознака всіх публікацій З. Бжезінського. Проте і ця цілеспрямована агресивність не може приховати занепокоєності, яку подекуди проявляє автор, але не загострюючи на ній уваги і не робля чи з неї ніяких висновків. У результаті проект, що пропонується, втрачає логічність і стає певною мірою антиномічним.

Порівняння концепцій З. Бжезінського і С. Хантінгтона дозволяє зробити висновок: хоча концепції цих політиків є різними, збіг їхніх рекомендацій — наочний факт. Поясненням тому є їхня політична заангажованість.

33Яскравий представник «ліберального антифундаменталізму» Джорж Сорос не пропонує жодних концепцій глобалізму і моделей майбутнього розвитку світу, вважаючи, що така модель вже не тільки існує, але й реалізована на практиці. Маються на увазі ідеї Карла Поппера про відкрите суспільство. «Поппер запропонував іншу форму суспільної організації — форму, яка визнає, що ніхто не має доступу до ви щою істини. Наше розуміння світу, в якому ми живемо, є недосконалим за власною суттю, а досконале суспільство — в принципі не є досяжним. Ми повинні задовольнятися тим, що ми можемо мати. Проте недосконале суспільство може постійно вдосконалюватися. Поппер назвав таке суспільство відкритим» [218, с. 7].

Подібна організаційна форма існу є, її, за думкою Сороса, демонструють демократичні держави Західної Європи і США, які узагальнено називаються Заходом. Саме Захід і представляє світові відкрите суспільство, оскільки принципи відкритого суспільства відповідають політиці демократичних країн. Виходячи з принципу недосконалості нашого знання і досвіду, Сорос вважає за неминуче наявність «системної помилки» в її стру ктурі поряд з необхідністю вбудовувати в її інститути механізми виправлення помилок. Ці механізми корекції повинні мають суспільству поступовість розвитку. Але для того, щоб реалізувати цей принцип, необхідно не тільки його розуміння, а і формування на його основі політичної волі. Ні того, ні іншого, на думку автора, на сьогодні не спостерігаєтьс я. Більш того, у відкритого суспільства з’явився новий ворог — «капіталізм, що спирається виключно на ринкові сили і являє іншу загрозу відкритому суспільству» [218, с. 19].

На відміну від скинутих тоталітарних режимів цей ворог, на думку Сороса, є внутрішнім і від того більш загрозливим. Дж. Сорос дає йому визначення — «ринковий ф ундаменталізм». Під цим автор розуміє доктрину невтручання держави в економіку, що, в свою чергу, не заважає ліберальній економіці поширювати власний вплив на будь-які процеси. В цьому зв’язку його увага концентрується на двох основних феноменах. «Саме ринковий фундаменталізм, — стверджує Дж. Сорос, — зробив систему світового капіталізму ненадійною… Саме ринковий капіталі зм дає змогу фінансовому капіталу обійняти провідні позиції на світовому фінансовому ринку» [218, с. 27]. Інший феномен пов’язаний з тим, що ринковий механізм і мотив отримання прибутку пронизують всі сфери суспільного життя, а корисність і егоїзм перетворилися на моральні принципи,

34що корумпують політику. Сорос зазначає: «…В той же час ринковий фундаменталізм постійно намагається збільшити свій вплив на ці сфери (моральні цінності, естетичні та інтелектуальні досягнення) у формі ідеологічного імперіалізму… Вторгнення ринкової ідеології в галузі, що є далекими від комерції і економіки, руйнує і деморалізує суспільство» [218, с. 23]. Наступним важливим висновком Соро са є твердження про відсутність світової політичної системи, що є адекватною світовій капіталістичній системі. Такий стан породжує нестійкість і небезпеку. Як висловлюється Дж. Сорос: «…ринкові сили, якщо їм надати повну владу навіть у чисто економічних і фінансових питаннях, викликають хаос і, як результат, можуть призвести до колапсу світової системи капіталізму. Це — мій на йважливіший висновок з даної книги» [218, с. 23].

На думку Сороса, міжнародні фінансові ринки накопичили таку міць, що їм не може протистояти жодна держава. А інститутів, що мають забезпечувати їхню безпеку, механізмів колективної міжнародної поведінки практично немає. Фіксуючи досить суттєвий дисбаланс між реальною світовою системою капіталізму і за сутністю ефемерною політ ичною системою, Дж. Сорос висуває пропозицію: «Для стабілізації і дієвого регулювання світової економіки ми потребуємо деякої світової системи прийняття політичних рішень. Іншими словами, ми потребуємо нової організації з метою стабілізації світового розвитку. Нова структура не передбачає утворення світової держави. Скасування інституту держави не є ані реальним, ані бажани м, але, оскільки існують спільні інтереси, що виходять за межі державних кордонів, суверенітет держав повинен бути підлеглим міжнародному праву і міжнародним інститутам» [218, с. 26].

Така теза Сороса містить цілу низку суперечностей. Перша з них: він зазначає, що цій ідеї більше за всіх чинять опір США, які, за лишившись єдиною наддержавою, не бажають підпорядковуватися будь-якому міжнародному органу. Друга суперечність спостерігається всередині держави і ще більш непримиренно проявляється за її межами, — це по-перше, приватне і колективне прийняття рішень, а по-друге — системи суверенного та міжнародного права. Держави як суб’єкти суверенних прав настільки одноманітно форма льно є рівними, наскільки багатоманітно є реально різними. Тому звести до спільного знаменника настільки різноманітні національні суверенітети є достатньо складно. З іншого боку викликає сумніви теза про пріоритет міжнародного права, яке за сутністю повинно бути продуктом угоди і добровільного делегування тієї чи іншої ча

35стини суверенного права держави. Всі ці суперечності, незважаючи на досить серйозний і глибинний аналіз, не заважають Соросу дійти до досить банального наукового результату: ? головним завданням на сьогодні є прийняття універсального кодексу поведінки, що має використовуватися світовою спільнотою; ? в основі побудови будь-якої демократичної держави повинен бути закладений при нцип відкритого суспільства; ? кодекс поведінки повинен існувати у формі законів, які можна коректувати і покращувати, виходячи з конкретних обставин. І, нарешті, заключна фраза, яка підтверджує прихильність Сороса до класичних концептуальних моделей глобалізму: «Ще ніколи не було періоду, коли сильне керівництво США і інших держав, що мислять у тому ж ду сі, могло б провокувати серйозні і позитивні результати. Маючи вірне відчуття керівництва і чітке уявлення цілі, США та їх сателіти могли б почати утворювати нове відкрите світове суспільство, яке могло б сприяти стабілізації системи світової економіки, а також розширювати і підтримувати універсальні загальнолюдські цінності» [218, с. 26].

Таким чином, можна ст верджувати, що в агрегованому вигляді сучасний глобалізм реалізується в чотирьох державнополітичних платформах. I платформа створення Єдиної світової економіки і Єдиного світу завдяки розвитку і поступового об’єднання континентальних економічних і фінансових союзів, регіональних валют і континентальних політичних конфедерацій. Роль прикладу покликані зіграти ЄС і НАФТА, євро і долар. Розширення ЄС на Схід і перетворення НАФТА на спіл ьну американську зону вільної торгівлі мають супроводжуватися створенням і посиленням аналогічних угруповань і конфедерацій на інших континентах. На наступному етапі відбувається інтеграційна стиковка континентальних конфедерацій. Наприклад, об’єднання ЄС та НАФТА у Новий трансатлантичний ринок. На завершальному етапі всі континентальні конфед ерації зливаються у Єдиний світ зі спільною економікою. II платформа сприяння поширенню американської господарської практики, американської валюти, законодавства, економічних інститутів на весь світ. Країни, які не приймуть нових умов, опиняться ізольованими від світової економіки, і зв’язки з ними будуть мінімізованими. Подібна платформа не передбачає негайного зага льного політичного об’єднання і залишає поза увагою питання про те, будуть чи ні громадяни інших країн

—учасниць нової господарської системи мати право обирати американського президента і американських законодавців.

36III платформа поступового сприяння глобалізації завдяки активізації лібералізації економічної і фінансової діяльності, розширення сфери відповідальності міжнародних організацій, що працюють на цілі лібералізації, таких, як СОТ, МВФ та інші. IV платформа створення єдиного світового економічного правопорядку і на цій основі розвитку інтернаціональних інститутів, які дозволяють проводити скоординовану світову соціально-економічну і фінансо ву політику.

Реалізація будь-якої з названих державно-політичних платформ (а особливо другої і третьої) так чи інакше передбачала застосування принципів моделі Вашингтонського консенсусу, яка в практичній площині віддзеркалювала принципові аспекти глобалізму.

Вашингтонський консенсус також має власну теоретичну базу. Так, можна стверджувати, що теорія лінійних стадій У. Ростоу та теорія структурних трансформац ій А. Льюїса та Х. Ченері створили теоретичну платформу для цієї американської концепції економічного розвитку. Цілком очевидно, що через існуючі країнові відмінності в забезпеченості внутрішніми і зовнішніми факторами економічного розвитку серед країн, що розвиваються, а останнім часом і серед країн з перехідною економікою, суттєвою є диференціація в темпах економічного зростання. В одних забезп ечується самопідтримуюче зростання (нові індустріальні країни, країни Центральної Європи), в інших нагромаджуються передумови для такого зростання (країни Східної Європи та СНД), треті (найменш розвинені країни) — практично не здатні створити передумови для реального зростання і здійснення структурних трансформацій. Показовими в цьому контекст і є теорія зовнішньої залежності та неокласична теорія вільного ринку, що розвивалися в руслі Вашингтонського консенсусу кінця 80-х — початку 90-х р. ХХ ст. Особливої уваги, на наш погляд, потребує неокласична теорія вільного ринку. Маючи за методологічну мету економічну свободу діяльності ринкових суб’єктів, приватизацію, міжнародну лібералізацію та г армонізацію, неокласична теорія вільного ринку орієнтувала національні економіки на дедалі зростаючу відкритість, що за відсутності внутрішнього структурного оновлення консервувала і поглиблювала наявні диспропорції країн і ставила останні в неадекватну залежність від світових кон’юнктурних коливань, впливів зовнішніх кризових явищ тощо. Загалом, всеохоплююча національна відкритість посилює нееквівалентність у міжнародному розподілі рес урсів розвитку, провокуючи не тільки економічні, а й політичні кризи. У межах розглянутих моделей економічного розвитку можна стверджувати, що Вашингтонський консенсус вияви

37вся здатним до різнопланових модифікацій та загального еволюціонізування. Разом із тим, Д. Стігліц зауважує, що «диктуючи умови угоди, МВФ ефективно придушує будь-яку дискусію в уряді країни-клієнта — незважаючи на країну в цілому — щодо альтернативної економічної політики» [222, с. 59]. І далі: «У той же час як невеликі країни змушені прислухатись до оцінок згідно зі статтею 4, Спол учені Штати й інші країни з розвиненою економікою зазвичай можуть їх ігнорувати» [222, с. 63]. На негативних наслідках реалізації універсалізованих під «Вашингтонський консенсус» моделей економічного розвитку неодноразово акцентував увагу академік Ю. Пахомов.

Напрямом практичної еволюції моделі Вашингтонського консенсусу, що якнайменше відповідає цілям започаткованих перетворень, які бу ли розпочаті у свій час, є пов’язаний з домінуючим впливом груп тиску на політику уряду так званий «корупційний капіталізм». Така модель розвитку, по-перше, досить чітко відображає ключову рису моделі

—широкомасштабний пошук політичної ренти, однією з найбільш деструктивних форм якої є корупція, по-друге, доз воляє відчути різницю між альтернативами, зокрема із «Азійською моделлю».

Красномовним висновком з всього вищезазначеного може слугувати теза про ідеологічну обумовленість сучасних глобалізаційних процесів, які з одного боку розвиваються, у скерованому руслі, а з другого, можуть вийти з-під контролю власної надбудови, що неминуче позначиться, внаслідок відсутності або недостатньої зрілості ідеологічних альтернатив, на безпе ці майбутньої архітектури світового простору.


< Попередня  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
Частина 1. 1.4. Школи сучасної глобалістики
Частина 2. 1.4. Школи сучасної глобалістики
Частина 1. Розділ 2 ЦИВІЛІЗАЦІЙНІ ВИМІРИ ГЛОБАЛЬНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ПРОЦЕСІВ
Частина 2. Розділ 2 ЦИВІЛІЗАЦІЙНІ ВИМІРИ ГЛОБАЛЬНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ПРОЦЕСІВ
Частина 1. 2.2. Перспективи і потенціал локальних цивілізацій
Дисциплiни

Медичний довідник новиниКулінарний довідникАнглійська моваБанківська справаБухгалтерський облікЕкономікаМікроекономікаМакроекономікаЕтика та естетикаІнформатикаІсторіяМаркетингМенеджментПолітологіяПравоСтатистикаФілософіяФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki