Posibniki.com.ua Економіка Глобальна економіка Частина 1. 1.4. Школи сучасної глобалістики


< Попередня  Змiст  Наступна >

Частина 1. 1.4. Школи сучасної глобалістики


У рамках парадигми сучасної глобалістики сформувалися і відповідні наукові школи. Серед основних виділяють такі:

Таблиця 1.4

ОСНОВНІ ШКОЛИ СУЧАСНОЇ ГЛОБАЛІСТИКИ

Школа Основні наукові положення Засновники і популяризатори

49

Еколого еко н омічна Наголошує на реалізації системного підходу в дослідженні суспільних проблем, на відмові від зосередження на внутрішніх закономірностях економіки, вимагаючи включення до аналізу зовнішніх, неекономічних факторів, врахування численних взаємодій і взаємозв’язків між суспільством і природою. Доводить можливість поєднання екологічних і економічних інтересів у процесах глобального розвитку П. Екінс, Х. Гендерсон, Х. Дейлі, П. Хокінс, Е. Ловінс, Р. Норгаард, Л. Браун

Продовження табл. 1.4

Школа Основні наукові положення Засновники і популяризатори
Універсаль ного еволю ціонізму Наголошує на тому, що глобальна природа є самоорганізованою системою, реакція якої є хоча і непрогнозованою, але неминучою в довгостроковому плані. Саме тому процеси глобального розвитку повинні враховувати зворотну реакцію біосфери Н. Моісеєв
Глобальної екології Розробляє теорію глобальних рішень і компромісів. Науково обґрунтовує модель глобальних наслідків ядерної війни, «ядерної зброї», «ядерної зими», а також соціологію глобального компромісу. Доводить можливість реалізації світових угод кооперативного типу задля вирішення планетарних завдань. Пропонує концепцію «Глобальних інститутів згоди», що можуть досягати стабільних і ефективних компромісів
Контрольова н ого глобального розви тку Передбачає реалізацію програми «Моделювання глобального розвитку» з метою створення системи моделей альтернативного глобального розвитку і рекомендацій з вибору оптимальних стратегій управління. Глобалістиці пропонується розвиватися з позицій загально-соціологічної теорії і методології. Перехід до інформаційного суспільства розглядається як магістральний шлях вирішення глобальних проблем Д. Гвішіані

50

Міжнародної політичної ек о номії Відслідковує формування глобального економічного, правового і політичного простору поряд зі становленням нового світогосподарського порядку. Аналіз цих процесів проводиться під кутом зору силових відносин і міждержавних конфліктів. Констатується визначна роль політичних рішень (чи відсутність таких) у розвитку найважливіших світогосподарських тенденцій і процесів. Розбираються суперечності між окремими групами інтересів, відомствами і гілками влади, їх вплив на формування економічної і зовнішньої політики країни, на наявність чи відсутність єдності під час захисту національних інтересів С. Стрендж, Е. Хеллайнер, Р. Андерхілл, Ф. Черні, Л. Вейс, Т. Пемпел, Т. Скопол, П. Евенс, Д. Хелл, П. Катценштайн

Закінчення табл. 1.4

Школа Основні наукові положення Засновники і популяризатори
Економі ч ної со ц і ології Зазначає, що економіка є тісно пов’язаною з іншими сферами суспільного життя, що економічні процеси визначаються сукупністю суспільних інститутів. До таких інститутів належать не тільки правові норми і адміністративні рішення, а і системи цінностей, пріоритети, традиції, мораль, етика, що панують в суспільстві Ф. Бродель, М. Вебер, Т. Веблен, Е. Дюргейм, К. Поланьї, І. Шумпетер, М. Грановетер, М. Кастельс, Р. Сведберг, А. Сен, А. Турен, Р. Холлінгсворт, Ф. Шміттер, В. Штрек, А. Етціоні

На нашу думку, на найбільший потенціал наукового розвитку можуть розраховувати лише деякі з представлених вище шкіл, а саме — еколого-економічна, глобальної екології і економічної соціології. Причому, якщо перша група шкіл уже пройшла пікову фазу розвитку, то друга перебуває у стадії активного формування, інтенсивно залучаючи потенціал міждисциплінарних досліджень.

Школа економічної соціології бер е свій початок у працях Ф. Броделя, М. Вебера, Т. Веблена, Е. Дюргейма, К. Поланьї, Й. Шумпетера. У 80-х роках ХХ століття багато з їх ідей одержало новий розвиток у напрямі більш широкого, соціологічного осмислення проблематики ринку і конкуренції, відмови від вузькоекономічного тлумачення господарських питань.

З часом з’являється та кож значна кількість конкретних досліджень соціальних і культурних факторів, які впливають на структуру попиту, зайнятості, на організацію виробництва тощо. Представники цього напряму (М. Грановетер, М. Кастельс, Р.

51Сведберг, А. Сен, А. Турен, Р. Холлінгсворт, Ф. Шміттер, В.

Штрек, А. Етціоні) у власному розумінні діяльності людини та її мотивації виходять за вузькі межі уявлень про економічну людину і внутрішню логіку розвитку економічних категорій, задаючись більш загальними питаннями про нерозривний зв’язок економіки з іншими сферами суспільного життя, зумовленості економічни х процесів діяльності сукупності суспільних інститутів.

Дослідження в межах економічної соціології, зокрема концепції мережевої організації (на відміну від ієрархічних та ринкових), соціально-економічні порівняння форм та методів організації виробництва на макро- і мікрорівнях, підвищення статусної функції моральних та етичних факторів у економічному житті суттєво вплинули на основні потоки західної е кономічної думки.

У середині 1960-х

—1970-х рр. ХХ ст. на стику політологічної теорії міжнародних відносин і соціологічної системної теорії активно опрацьовувалась концепція світової системи/світового суспільства. Найбільш показовими у цій сфері були праці В. Мура, Дж. Неттла, Р. Роберсона, Ч. Бартона.

Спочатку новий дискурс суспільних змін б удувався навколо понять «світове», «міжнародне», «інтернаціональне». Термін «глобальне» включається до нього лише в середині 1960-х років, коли В. Муром був запропонованим термін «глобальна соціологія» [348, с. 2].

Власне дискурс глобалізації в соціології виникає в середині

1980-х років, коли це поняття стало розроблятися і популяризуватися Р. Робертсоном. З кінця 1980-х років ХХ ст. біл ьшість пошуків у галузі теорії змін було зосереджено на новому генеральному напрямі — розробці теорій глобалізації. В 1990 р. побачила світ програмна збірка статей «Глобальна культура», в якій були опублікованими праці провідних теоретиків І. Уоллерстайна, М.

Арчера, Р. Робертсона, М. Фезерстоуна, А. Аппадураі, Б. Тернера та інших. З цього час у одна за одною почали з’являтися фундаментальні монографії, присвячені проблемам глобалізації, авторами яких були Л. Склер, Р. Робертсон, О. Іанні, М. Уотерс, А.

Аппадураі, У. Бек та інші. Зміст концептуального повороту, який відбувся в соціології, був чітко сформульований у вступі М. Фезерстоуна і С. Лаша до збірк и статей «Глобальні сучасності»: дискурс глобалізації виник як «наступник дебатів про сучасності і постсучасності у розумінні соціокультурних змін» [348, с. 11—

13].

В основі всіх теорій глобалізації лежить дихотомічна типологія соціальної організації: локальне/глобальне. В межах цієї

52типології суспільними змінами можуть виступати лише процеси, що пов’язані зі зміною просторових характеристик соціальної організації/соціальних взаємодій. Тому поява дискурсу глобалізації часто трактується як «просторовість» теорії змін. Дихотомія локальне/глобальне, що фіксує «розрив» між минулими і новими просторовими характеристиками соціальних процесів, моделює зсув початку-середини ХХ століття. Так ими чином, логічна структура теорій глобалізації загалом визначається характером подій і тенденцій цього періоду. Але в теоріях глобалізації ця дихотомічна різниця стає парадигмою опису/пояснення будь-яких тенденцій і використовується для утворення теоретичних моделей змін за історичними і географічними межами зсуву.

Проте, за умов спільності логічної стру ктури, що задається дихотомічною розбіжністю «локальне/глобальне», дискурс глобалізації є вельми різнорідним. Особливості логічної структури основних, найбільш характерних соціологічних теорій глобалізації, а також ступінь їх адекватності тенденціям, що спостерігаються після зсуву початку-середини ХХ ст., вимагають подальшого розгляду.

Перші докладно розроблені теоретичні моделі глобалізації були створені на рубежі 1980—19

90-х рр. XX ст. на концептуальному кордоні між конкуруючими формами дискусу: дискурсом світової системи і власне дискурсом глобалізації. Концептуалізація суспільних змін на основі поняття світової системи як системи економічних і політичних відносин між національними державами до моменту появи дискурсу глобалізації мала вже досить багату традицію. Х арактерним прикладом цієї традиції є праці І. Уоллерстайна. І. Уоллерстайн проводить межу між традиційним типом інтеграції локальних суспільств

—імперіями і сучасним типом — капіталістичною світ-економікою, що виник у XV—XVI ст. У межах світ-економіки виділяються групи суспільств, що утворюють центр, периферію і напівпериферію системи. Групуються вони не за гео графічною близькістю, а за характером зв’язків. На внутрішньому рівні центру капіталістичної світ-економіки встановлюються відносини кооперації і конкуренції. Між центром і периферією — відносини експлуатації і залежності. Напівпериферія перебуває з центром і периферією у відносинах змішаного типу.

У теорії Уоллерстайна тенденції зсуву до транснаціональної економіки і транснаціональної політики трактуються на підставі

53дихотомічного розрізнення сукупності автономних одиниць і системи зв’язку між одиницями. Суспільні зміни розглядаються переважно як процеси на супранаціональному рівні (виникнення мережі інтернаціональних зв’язків), на рівні національному — зміни не носять радикального характеру (постійність національно-державної визначеності соціальної організації одиниць у системі), на субнаціональному рівні (процеси всередині оди ниць) процеси взагалі не розглядаються як системні зміни.

Таким чином, логічна структура моделі світової системи реалізується схемою «міжнародний розподіл праці + міждержавний баланс сил/інтересів». Найбільш релевантними теорії Уоллерстайна стають тенденції зростання обсягів міжнародної торгівлі і кількості міжурядових організацій, але решта тенденцій контингентного зсуву початку-середини XX ст. практично не моделюються цією схе мою. Така логічна структура не потребує додавання до терміна «інтернаціональне» терміна «глобальне».

Оскільки процеси поза національно-державними кордонами і всередині цих кордонів суттєво різняться одні від других, парадигмою змін слугує дихотомія «національне/інтернаціональне», а не дихотомія «локальне/глобальне», що ігнорує роль національних кордонів.

Послідовні прибічники парадигми світової системи відкидають вико ристання терміна «глобалізація», розглядаючи його лише як данину кон’юнктурі. Лідер критики дискурсу глобалізації Уоллерстайн вважає, що «цей дискурс є насправді гігантською псевдоінтерпретацією сучасної реальності — обманом, який нав’язується владними групами і, навіть гірше, обманом, який був нав’язаним самим людством внаслідок розпачу» [364, с. 7—8].

Уоллерстайн пропонує інтерпретувати суспільні зміни, що емпірично фіксуються, як перехід капіталістичної світ-системи до фази кризи, початок якої припадає на 1967—1973 рр. Дана фаза є представленою як неминуча частина життєвого циклу світекономіки, яка виникла близько 1450 року.

Менш послідовні прибічники парадигми світової системи, які орієнтуються на панівний в сучасній глоба лістиці дискус, адаптували поняття глобалізації і утворили перші теоретичні моделі цього поняття. Прикладами тут можуть бути праця Е. Гідденса «Наслідки сучасності» (1990 р.) і праця Л. Склера «Соціологія глобальної системи» (1991 р.)

Глобалізація визначається Гідденсом як «інтенсифікація соціальних відносин, що розповсюджуються на увесь світ і

54пов’язують віддалені місця таким чином, що локальні події формуються подіями, які відбуваються на досить далекій відстані, і навпаки» [305, с. 79]. Гідденс розглядає глобалізацію як безпосереднє продовження модернізації. Оскільки модернізація, за Гідденсом, характеризується автономізацією соціальних відносин від локальних умов взаємодій, розповсюдження дії деконтекстуалізуючих інститутів на весь світ, логічно вв ажати сучасну форму глобалізації продовженням модернізації.

Сучасна соціальна система, за Гідденсом, формується в чотирьох інституціональних вимірах, і, відповідно, глобалізація також розглядається в чотирьох вимірах. Ці виміри представлені світовою капіталістичною економікою, системою національних держав, світовим військовим порядком, міжнародним поділом праці. Можна помітити, що насправді в моделі Гідденса не чот ири, а тільки дві інституціональні зміни системи: світова економіка і світова політика. В цьому пункті теорія Гідденса є тотожною теорії світ-системи Уоллерстайна. Відмінна риса полягає в тому, що в моделі Гідденса трансформація системи відбувається не тільки на рівні системних взаємозв’язків (глобальному), але і на рівні елементів системи, що по в’язані, — «місцевих подій» (локальному). Тому для теорії Гідденса термін «глобалізація», що має, крім іншого, зміст всеохоплення, є більш адекватним, аніж термін «інтернаціоналізація», який пов’язаний за змістом скоріше лише з міждержавними відносинами.

Леслі Склер, як і Гідденс, віддає перевагу використанню терміна «глобалізація» замість терміна «інтернаціоналізація», оскільки вважає, що найб ільш актуальним процесом є формування системи транснаціональних практик, які автономізуються від умов всередині національних держав і національнодержавних інтересів у міжнародних відносинах. Транснаціональні практики, відповідно до Склера, існують на трьох рівнях, що аналітично розрізняються: економічному, політичному, ідеолого-культурному. На кожному з них транснаціональні практики утворюють баз овий інститут, що стимулює глобалізацію. На рівні економіки — це ТНК, на рівні політики — це транснаціональний клас олігархів, на рівні ідеології і культури — це конзьюмеризм.

Таким чином, глобальна система Склера визначена як структура, яка є аналогічною і паралельною світ-системі Уоллерстайна. Незважаючи на те, що Склер пише про три інстит уціональні рівні транснаціональних практик, фактично в його моделі, як і в моделі Уоллерстайна, розглядаються лише два рівня — економі

55ка і політика. Місце задекларованого третього рівня — культури займає конзьюмеризм, який трактується як ідеологізована економічна практика чи комерціалізована ідеологічна практика.

Логічна структура теорій Гідденса і Склера в загальних рисах є єдиною: глобалізація представлена як серія аналогічних, однопорядкових тенденцій у різноманітних інституціональних сферах, що в сукупності предстають як формування гло бальної системи взаємозв’язку і взаємозалежності між локальними соціальними процесами. Ця система і формує глобальність соціальної організації, яка є найбільш характерною для сучасної епохи. Термін «глобальне» поєднує в собі поняття «інтернаціональне» і «транснаціональне», а термін «локальне» — поняття «національно-державне» і «субнаціональне».

Таким чином, теорії Гідденса і Склера являють собою два різновиди одного ти пу моделей глобалізації — моделей глобальної системи, котрі сформувалися як результат продовження лінії теоретизування, що була задана працями Уоллерстайна, але вже в межах дискурсу глобалізації.

Альтернативою моделям світової системи стали моделі глобалізації, що були розроблені на базі критики теорії світ-системи і теорій глобальної системи. З робивши ще в 1968 р. висновок про те, що сфера культури має вирішальне значення для «систематизації» світу, пізніше, в середині 1980-х рр., Роланд Робертсон висунув тезу про те, що глобальна взаємозалежність національних економік і держав, яка концептуалізується, наприклад, моделлю «системи суспільств» Уоллерстайна, є лише одним з аспектів глобалізації, тоді як др угий аспект — глобальна свідомість індивідів — є настільки ж важливим для перетворення світу до «єдиного соціокультурного місця» [348, с. 21].

Визначення глобалізації як серії змін, що емпірично фіксуються, різнорідних, але об’єднаних логікою перетворення світу на «єдине місце», дозволило Робертсону концептуалізувати більш широкий спектр тенденцій, ніж теоретикам глоба льної системи. Єдність місця в даному разі означає те, що умови і характер соціальних взаємодій у будь-якій точці світу можуть бути умовами чи навіть елементами одного процесу соціальної взаємодії. Світ «стискається», стає єдиним, позбавленим існуючих бар’єрів і розбиття на специфічні зони соціальним простором. У глобалізації Робертсоном вияв ляються два спрямування: глобальна інституціоналізація світу і локалізація глобальності.

Глобальна інституціоналізація світу розглядається як організація повсякденних локальних взаємодій і соціалізації під безпо

56середнім (минаючи національно-державний рівень) впливом макроструктур світового порядку. Макроструктурування світового порядку (системи взаємозалежності суспільств, що існують у межах національних держав) відбувається, за думкою Робертсона, під впливом трьох факторів: експансії капіталізму, західного імперіалізму, розвитку глобальної системи мас-медіа. Для світу індивідів і локальних спільнот сукупна дія трьох факторів обертається екс пансією «загальнолюдських цінностей», розповсюдженням стандартних символів, естетичних і поведінкових зразків глобальними мережами ЗМІ і ТНК. Інше спрямування глобалізації дано в моделі Робертсона — локалізація глобальності є покликаним віддзеркалити тенденцію становлення глобального не «згори», а «знизу», тобто через локальне — через перетворення взаємодій з представниками інших держав і культур до ру тинної практики, через включення до повсякденного життя елементів інонаціональних локальних культур. У мультикультурних спільнотах категорії «міжнародні відносини», «зіткнення цивілізацій», «транснаціональна корпорація» стають практичної категоріями взаємодії. В цьому разі термін «глобальне» означає не тільки «інтернаціональне», а й «субнаціональне» і, навіть, «локальне» в тому ступені, в якому останнє глобалізує — перетворює пов сякденне життя людини до відчуття глобального. Для того щоб підкреслити дворівневість глобалізації, співвідношення і взаємопроникнення глобального і локального, узгодження тенденцій до гомогенності і гетерогенності, Робертсон навіть пропонує спеціальний термін «глокалізація» [348, с. 157]. Те, що він виділяє в глобалізації два аспекти (глобальна взаємозалежність і глобальна свідомість) і два спрямування (глобальн а інституціоналізація світу і локалізація глобальності), свідчить про спроби розглядати суспільні зміни з точки зору як макросоціологічної (система/структура), так і з точки зору мікросоціологічної (соціальна дія/актор). Тому модель глобалізації, що представлена в теорії Робертсона, може бути реалізованою за формулою «структурна гомогенність + соціальна гетерогенність». Це є ті єю парадигмою змін, яка задає єдність різнорідним тенденціям, що емпірично фіксуються

Теорія Робертсона пропонує модель глобалізації, яка істотно відрізняється від моделей глобальної системи за ступенем адекватності тенденціям, що спостерігаються. Модель Робертсона дає можливість концептуалізувати глобалізацію не тільки як структурні зміни, а й як зміни в міжіндивідуальних взаєм одіях. Термін «глобальне» у Робертсона означає не тільки «ін

57тернаціональне» і «транснаціональне», а й «транскультурне» і «транслокальне». Поняття глобального охоплює увесь простір соціального, глобальне і локальне співвідносяться і не є роздільними. Тому цю модель глобалізації можна назвати моделлю глобальної соціальності.

З другого боку, в моделі глобальної соціальності відбулося «розмиття» базової дихотомії «локальне/глобальне». Категорії «культура», «свідомість» порушують вихідну референцію концепції глоб алізації до просторової експансії і гомогенності цілого. Проте саме ця модифікація вихідної метаформи і глобалізаційної парадигми дала змогу Робертсону концептуалізувати тенденції, які не були концептуалізованими теоріями глобальної системи.

Підхід Робертсона до розгляду глобалізації був сприйнятий у 1990-х р. багатьма дослідниками. Наприклад, власні моделі глобальної соціальнос ті розробили такі теоретики, як У. Бек і Г. Терборн, які стали відомими завдяки дослідженням модернізації.

У праці «Що таке глобалізація» (1997 р.) Уільям Бек пропонує категорію транснаціонального соціального простору, яка за власним теоретичним змістом є повним аналогом «єдиного місця» Робертсона. Глобалізація, за Беком, означає «непов’язані кордона ми повсякденні дії в різноманітних вимірах економіки, інформатики, екології, техніки, транскультурних конфліктів і громадянського суспільства…» Отже, наявною є така ж сама, як у Робертсона, схема: макроструктурування світу у вигляді універсальних інституційних «змін» і локалізація глобальності у формі «повсякденних дій» [14, с. 113].

Поняття транснаціонального соціального простору дозволяє Беку поєднати під спі льною назвою «глобалізація» процеси в сферах політики, економіки, культури, екології тощо, які, на його думку, володіють власною внутрішньою логікою. В політичній сфері глобалізація означає «розмивання» суверенітету національної держави в результаті дій транснаціональних структур і утворених ними організаційних мереж. В економіці глобалізація означає наступ денаціоналізованого, дезорганізованого капіталізму, ключовими носія ми ідеології якого є ТНК, що поступово виходять з-під національно-державного контролю, активно залучаючись до оперативного поля світових ринків. У культурі глобалізація означає глокалізацію, тобто взаємопроникнення локальних культур у транснаціональних просторах, якими є західні мегаполіси.

58Теза про наявність власної логіки глобалізації в кожній зі сфер суспільства виправдовує використання Беком під час опису/пояснення тенденцій у тих моделях, що були розроблені іншими теоретиками: З. Батманом («слабка держава»), С. Лашем і

Дж. Уррі («дезорганізований капіталізм»), Р. Робертсоном («глокалізація»). Ця ж теза дозволяє Беку запропонувати власну модель глобалізації, викор истовуючи практичні результати розвитку екологічної складової світової системи. Він пристосовує розроблену раніше теорію суспільного ризику до структури аналізу процесів глобалізації. Результатом стала модель світового суспільства ризику.

Базова ідея теорії суспільства ризику «загрози утворюють суспільство» була переформульована: «глобальні загрози утворюють глобальне суспільство». Нові ризики, не об межені місцем їх появи, вирівнюють і об’єднують людей, навіть всупереч їхньому бажанню і незалежно від розташування географічного і соціального становища. Бек виділяє три види глобальних загроз: 1) екологічні катастрофи, що зумовлені високим рівнем технікоекономічного розвитку, 2) екологічні катастрофи, що зумовлені низьким рівнем розвитку, 3) катастрофи, що зумовлені існуванням зброї масового ура ження.

Перетворення суспільства ризику на глобальне Бек вважає наступом якісно нового стану тієї епохи, яку він називає «другою сучасністю».

Геран Терборн у праці «Глобалізація» (2000 р.) виходить з того, що термін «глобалізація» вказує на «тенденції до всесвітнього розмаху, впливу, узгодженості соціальних феноменів чи до зростання всесвітньої обізнаності серед соціальних акторів» [356, с.56]. Плюралістичність глобалізацій (Терборн віддає перевагу мові про множинність і багатомірність глобалізацій них процесів) може бути «поміченою» в концептуальному полі, яке задається двома осями: характером динаміки (інтерактивний чи системний) і рівнем соціального феномену (від одиничної дії до макроструктури). Таким чином Терборн продовжує лінію, що була ро зпочатою Робертсоном, який поєднав в одній моделі глобальну взаємозалежність і глобальну свідомість. Терборн пропонує модель глобальної соціальності, що концептуалізує зміни на двох рівнях

— макро- і мікросоціальному і в двох напрямах — власне глобалізація і локалізація глобального.

Теоретичні моделі, що були розроблені Робертсоном, Беком і

Терборном, репрезентують нині найбільш пош ирений у соціології тип теорій глобалізації. Для даного напряму вихідною є прос

59торова референція теорії. Важливість цієї референції чітко і красномовно сформулював Терборн: «В той час як постмодернізм кинув виклик концепції часу, яка притаманна сучасності (модерну), глобалізація може бути інтерпретованою як політ сучасності у просторі» [356, с. 77].

Третій тип моделей глобалізації був сформований наприкінці 1980-х у середині 1990-х рр. XX ст. на осно ві принципово нового осмислення просторової референції поняття «глобалізація».

Початок цьому типу моделей був покладений у 1990 р. Аржуном

Аппадураі в статті «Роз’єднання і розбіжність у глобальній культур-економіці», ідеї якої потім були розвинуті у книзі «Сучасність на повний зріст. Культурні виміри глобалізації» (1996 р.)

Аппадураі радикалізував протиставлення теорії глобалізації і світ-систе мної теорії, акцентуючи увагу на приматі культурного

— символічного і феноменологічного. Глобалізацію він розглядає як детериторіалізацію — втрату прив’язки соціальних процесів до фізичного простору. В ході глобалізації формується «глобальний культурний потік», який розпадається на п’ять культурно-символічних просторів-потоків: етнопростір, технопростір, фінансовий простір, медіапростір, ідеопростір. Ці нестійкі простор и є «будівельними блоками» тих «світів, що уявляються», в яких взаємодіють індивіди, і взаємодія ця має характер символічних обмінів.

У межах концепції «світів, що уявляються», які конструюються глобальними потоками, дихотомія «локальне/глобальне» трактується феноменологічно. Це — два типи «структури відчуття, яка продукується певними формами інтернаціональної діял ьності і яка виробляє певні матеріальні ефекти».

Локальне як артикуляція етно-культурної ідентичності, релігійний фундаменталізм, громадська солідарність не передує історично глобальному, а продукується/конструюється з тих же потоків образів, які конструюють глобальне. Сучасне локальне настільки ж детериторізоване, як і глобальне.

У теоретичній моделі Аппадураі первинна дихотомія «локальне/гло бальне» заміщується за суттю дихотомією «територіальне/ детериторіалізоване», а глобальність і локальність виступають як дві складові глобалізації, що є аналогічними структурній гомогенності і соціальній гетерогенності в моделі Робертсона.

Та ж логіка заміщення дихотомії «локальне/глобальне» дихотомією «територіальне/детериторіалізоване» спостерігається в роботі Малькольма Уотерса «Глобалізація» (1995 р.). Глобалізація ним трактується як су купність тенденцій, що призводять до

60детериторізації соціального, яка зумовлюється експансією символічних обмінів. Фундаментом теорії глобалізації, згідно з Уотерсом, є концепція відносин між соціальною організацією і територіальністю, які в кожний історичний момент детермінуються одним з трьох типів обміну: матеріальним (економічним), політичним, символічним. Матеріальні обміни мають тенденцію до локалізації соціальних відносин: виробництво товарів передбачає концен трацію в одному місці робочої сили, капіталу, сировини; взаємодію в режимі «віч на віч» під час управління процесом праці і під час надання послуг. Політичні обміни мають тенденцію до інтернаціоналізації — територіальної експансії соціальних відносин: здійснення влади передбачає контроль за підлеглим населенням, що мешкає на даній території, і надання гарантій суверенності цього контролю, які одержу ються внаслідок взаємодії з інстанціями влади за межами даної території. Символічні обміни мають тенденцію до вивільнення соціальних відносин від просторової референції: процес утворення і трансляції інтелектуальних і естетичних символів може відносно легко переміщуватись і здійснюватись між територіально віддаленими індивідами/групами.

Тому глобалізація су спільства — процес, що визначається переваженням культури над політикою і економікою. Економіка і політика глобалізуються в тій мірі, в якій вони «пронизані» символічними обмінами.

Уотерс констатує, що як найбільше підпадають під глобалізацію ті «виміри» економіки, де переважає «символічне опосередкування» відносин — фінансовий ринок і споживання, що визначається принципами конзью меризму. Менш глобалізованими є товарне виробництво і ринок праці [367, с. 236].

Політика у більшій мірі глобалізується в тих її «вимірах», де проблемізуються цінності, а не матеріальні інтереси. Усвідомлення як глобальних — проблем прав людини, екології, збереження миру, справедливого розподілу світових ресурсів призвело до часткової легітимізації національної держави і зростання кількості міжна родних організацій, вплив яких є недостатнім для усунення категорії «національно-державний суверенітет» як організуючого принципу політичної сфери.


< Попередня  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
Частина 1. Розділ 2 ЦИВІЛІЗАЦІЙНІ ВИМІРИ ГЛОБАЛЬНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ПРОЦЕСІВ
Частина 2. Розділ 2 ЦИВІЛІЗАЦІЙНІ ВИМІРИ ГЛОБАЛЬНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ПРОЦЕСІВ
Частина 1. 2.2. Перспективи і потенціал локальних цивілізацій
Частина 2. 2.2. Перспективи і потенціал локальних цивілізацій
Частина 1. 2.3. Прогностичні сценарії глобального розвитку
Дисциплiни

Медичний довідник новиниКулінарний довідникАнглійська моваБанківська справаБухгалтерський облікЕкономікаМікроекономікаМакроекономікаЕтика та естетикаІнформатикаІсторіяМаркетингМенеджментПолітологіяПравоСтатистикаФілософіяФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki