Posibniki.com.ua Економіка Глобальна економіка Розділ 1 ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНА БАЗА ГЛОБАЛІЗАЦІЇ


  Змiст  Наступна >

Розділ 1 ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНА БАЗА ГЛОБАЛІЗАЦІЇ


1.1. Часові параметри і горизонти глобалізації

Ключовою проблемою у визначенні історичних меж і часових відтинків глобалізації є проблема дефінітивно-методологічного плану. Її зміст є предметом низки дискусійних питань, серед яких головними є: співвідношення понять глобалізація і інтернаціоналізація, глобалізація і інтеграція, визначення форм і результатів глобальних трансформацій і, нарешті, принципове питання — що становить системну сутні сть самого терміна «глобалізація». Існує безліч різноманітних підходів, теоретичних конфігурацій, які пропонують інструментарій пізнання глобальних проблем, розкривають їх зміст і, відповідно, презентують певні часові орієнтири глобалізації.

Узагальнення їх дає змогу виділити чотири базових концепції, що віддзеркалюють історичні кордони цього феномену:

1. Концепція глобалізації як зміни форм історичного про цесу (концепція «архаїчної глобалізації»).

2. Концепція глобалізації як сучасного економічного феномену.

3. Концепція протоглобалістів (в агрегованому вигляді вони представлені на рис. 1.1).

4. Концепція глобалізації як деякої позачасової властивості, що іманентно притаманна світовому суспільству (концепція Е. Азроянца).

Перша концепція має найбільш широкого визнання в працях Р. Ро бертсона, М. Уотерса, Г. Терборна, Ф. Броделя, Л. Туроу, А. Маслоу, Г. Дилигенського, Ю. Красіна, Ю. Пахомова та інших (узагальнені концептуальні позиції прибічників такого підходу представлені на

7Колоніальноторговельні імперії

Глобальна автаркія

1939—1945

Ліберальна глобалізація

1914—1919 Індустріальні імперії

Мусульманський проект глобалізації

Античні форми глобалізації

Монотеїстична глобалізація

Глобалізація постмодерну ІІ ІІІІ ПІ

ПІДХІД ПІДХІД ДХІД

Рис. 1.1. Агрегована декомпозиція загальних теоретичних підходів щодо визначення часових меж глобалізації

Так Р. Робертсон і М. Уотерс вважають, що глобалізація є тривалим історичним процесом, і її початок відносять до рубежу XV

—XVI ст., а Г. Терборн виділяє в історії принаймні шість хвиль глобалізації, найраннішою з яких він вважає експансію сві

І ІІ ІІІ ІV V VІ VІІ Рис. 1.2. Узагальнена схема етапів глобалізації з точки зору прибічників першої концепції

8

І ІІ ІІІ ІV V VІ VІІ Рис. 1.2. Узагальнена схема етапів глобалізації з точки зору прибічників першої концепції

9Позиція західних вчених знаходить визнання серед деяких російських науковців. Російський вчений Г. Померанц, (як і Г. Дилигенський) взагалі поставив під сумнів історичну винятковість явища «глобалізація». «…У ІІ тисячолітті до Р. Х. володарізавойовники почали називати себе царями чотирьох сторін світу,

— зазначає Померанц. — З тих пір можна говорити про початок глобалізац ії». Автор веде читача по «сходинках глобалізації», по етапах укрупнення «соціальних одиниць, що були пов’язані єдиною владою і єдиною вірою». До форм глобалізації автор відносить монотеїзм і схожі процеси, які відбувалися в «інших цивілізаційних вимірах». Далі, зазначає Г. Померанц, виникає імперськоконфесіональна глобалізація, де кожна імперія претенду вала на власний проект світового устрою. Мусульманський проект поступився колоніально-торговельним зв’язкам з домінуванням християнської Європи. Наступною формою стала індустріальна глобалізація, що супроводжувалася «концертом національних держав», накопиченням індустріальної моці, матеріальних багатств. Нарешті, за думкою Г. Померанца, «на перший план вийшло знання, що давало безпосередню вигоду..., знання, що ро зширяло душу, відступило на другий план». Відбувся деякий «внутрішній занепад», який, як вважає автор, і породив сьогоднішній ступінь глобалізації

— електронно-фінансовий. Відповідно до такого підходу глобалізація є всього лише історичним явищем, що постійно супроводжує історію людства і приймає на різних етапах розвитку техніки і соціуму різноманітні фор ми [135, с. 48].

У працях інших вчених форми глобалізації ще більш уточнюються. До них відносять еллінізм, «три Рими», Арабські халіфати, Великі географічні відкриття тощо. А американський професор У. Мінголо, навпаки, трактує глобалізацію всього лише як третій етап тисячолітньої трансформації. Перший — розпад колоніальної системи, а другий — розпад соціалістичної системи.

О. Білору с, критикуючи прибічників «архаїчної глобалізації», виділяє низку критичних періодів її особливого прискорення: ? перший етап — створення імперій на основі торговельних інтересів, симбіозу держави і релігії (Рим, Візантія, Китай, Київська Русь); ? другий етап — період великих географічних відкриттів і створення економічних імперій і перших глобальних корпорацій (ХV ст.); ? третій етап — промислова револю ція (Європа, XVIII ст.) і формування міжнародних ринків; ? четвертий етап — епоха світових війн ХХ ст. (1914—1918,

10? п’ятий етап — інформаційна революція (починаючи з другої половини ХХ ст.) [23, с. 165].

Попередні наукові позиції знаходять, хоча і непряму, підтримку в працях російського вченого Ю. Красіна, який одночасно презентує її в новому ракурсі, інтерпретуючи глобалізацію як антиномічний процес, представлений протилежними тенденціями інтеграції. Він, зокрема, стверджує: «...в сучасних тракт уваннях глобалізації... спостерігається явний перекіс в оцінках двох тенденцій на бік переоцінки значущості інтеграції світової спільноти і недооцінки його плюралізації» [4, с. 62].

Аргументація прибічників першої концепції є логічною з погляду на глобалізацію як процес, що трансформував певні сфери світового простору. За думкою Ф. Броделя, розмір світового простору залежить від і сторичного сприйняття часу. Для Середземномор’я, наприклад, істотними глобальними подіями виступали тільки ті, які були безпосередньо пов’язані з басейном цього моря. Але поступово часовий центр змістився на північ Європи. Саме тому, як вважає Ф. Бродель, у кожну історичну епоху глобалізатори, в міру власних зусиль, намагаються освоїти світ у відомих для них межах, а от же, кожен часовий проміжок світового розвитку характеризується власним рівнем глобалізації [31, с.46].

Окрім того, як вважає Г. Померанц, суттєвим аргументом на користь «архаїчності глобального розвитку» може бути і той факт, що на всіх сходинках глобалізації системоутворюючими суб’єктами завжди виступали сильні «соціальні одиниці, які були пов’язані єдиною вла дою і єдиною вірою. Іншими словами, це були ті суб’єкти, зовнішня політика яких могла бути інструментом організації всієї спільноти «соціальних одиниць за допомогою дипломатичних чи воєнних заходів. При цьому було зовсім несуттєвим — проводилась така політика в умовах багатополярного світу чи за умов очевидного дом інування єдиного «центру влади». Адже і «ступень глобалізації», зазначає Г. Померанц, що демонструється на початку ХХІ ст., не суперечить викладеній вище аргументації: світ глобалізується десятком індустріально розвинутих країн, ТНК і міжнародними організаціями, що були створені за їх ініціативою, тоді як решта держав або пристосовуються до обставин, що пропонуються ззовні, або залишається осторонь глоб альних трансформацій [183, с. 61

—62].

Найбільш послідовними прибічниками другої концепції є такі вчені: західні — К. Омае, Т. Левітт, Ф. Фукуяма, російські — А.

Вебер, А. Неклесса, В. Кузнєцов, В. Ядов, і вітчизняні — Д.

Лук’яненко, О. Білорус, А. Гальчинський, А. Геєць та інші. Вони

11піддають критиці концепцію «архаїчної глобалізації», вважаючи виділення її форм у минулому явним анахронізмом, пояснюючи його появу тим, що контингентний зсув світової економіки покликав до життя не тільки наслідки, але, як це не дивно, власні передумови. Передислокація фокусу уваги науковців на зростаючі обсяги міжнародних торговельних операцій, діяльність ТНК і міжнародних організацій, п ланетарні комунікаційні мережі та мультикультуралізм створила новий предмет дослідження. Інтенсивність тенденцій розвитку світових економічних відносин після контингентного зсуву привернула до них увагу і спричинила проведення ретельної реконструкції (а насправді побудови за аналогією) їх у минулому, виділення фаз і передумов глобалізації, поєднуючи до логічної послідовності різнорідні події і тенденції м инулого, що були розділені десятиліттями і навіть століттями, і ті, що зазвичай були мало значущими для життя сучасників.

Крім того, слід враховувати, що самі системоутворюючі одиниці — імперії (якщо починати розгляд фаз глобалізації з подій І тисячоліття) мали спорадичний характер виникнення, з часом розпадалися і зникали зі світової арени, а світові економічні відносин и відігравали допоміжну роль, були натуральними, локально-замкненими.

Через власну інтенсивність і розгортання як на макросоціальному, так і на мікросоціальному рівнях глобалізація, за думкою А. Вебера, виступає явним контрастом у порівнянні з попередніми процесами. Тому моделі, які створюються теоретиками глобалізації, є н епридатними для аналізу тенденцій віддаленого минулого [40, с. 4]. Визначення цих тенденцій як глобалізаційних є антиісторичним, оскільки надає явищу властивостей такого масштабу, який не був йому притаманний — інтенсивність і всеосяжність, а також робить позбавленим змісту саме поняття глобалізації. Такий висновок має досить просту аргументацію, що виражається логічним правилом, зміст якого пе редається фразою: «Чим більшим є обсяг поняття, тим несуттєвішим є його зміст». Якщо йти за Робертсоном, Уотерсом і, тим більше,

Терборном і вважати глобалізацією будь-які міжнародні, міжкультурні контакти і географічні відкриття європейців, починаючи з XV, а тим більше з ІІІ ст., тоді поняття «глобалізація» охоплює все, що завгодно, і одн очасно нічого конкретного. Ототожнення різномасштабних і різноякісних явищ, вважає В. Кузнєцов, перетворює «глобалізацію» з конкретного наукового поняття, яке розкриває специфічність сучасних процесів, в абстрактне зазна

12чення на тривіальний факт переміщення індивідів і результатів їх діяльності по планеті [4, с. 63].

Критиці піддаються також і спроби представників першої концепції визначити засновників глобалізаційних теорій. Наприклад, О. Іанні і М. Уотерс початок дискурсу глобалізації пов’язують з працями О. Канта, К. Маркса й інших класиків соціології. Це, з точки зору В. Ядова, є також ант инауковим. Досліджуючи соціокультурні зрушення ХХ ст., можна розвести предметні галузі теоретичних пошуків класиків і сучасних дослідників, позначивши їх, відповідно, поняттями «інтернаціоналізація» і «глобалізація». Інтернаціоналізацією, на думку представників «другої концепції», логічно називати поглиблення системних економічних і політичних зв’язків на рівні національних інститу тів (держав, міждержавних, неурядових, але національного масштабу організацій), поряд з континентальним поширенням інститутів промислового/буржуазного суспільства, що було помічене ще в ХІХ ст. і стало предметом дослідження класичних теорій розвитку. Ключовим словом під час дослідження ранньоіндустріальної і індустріальної цивілізації (впритул до 60-х рр. ХХ ст.) було слово, що позначало по няття «національний»: національний ринок, національне господарство, національний суверенітет, війни між національними державами та їх союзами тощо. Це дозволяло будувати класичні економічні, соціологічні, культурологічні теорії та концепції, значною мірою відволікаючись від власне глобальних процесів.

Проте ця характеристика все ж таки не є достатньою для теоретико-практичного у загальнення сучасних процесів, які якісно відрізняються від попередніх стадій інтернаціоналізації. Статистика свідчить, що в першій половині ХХ ст. виник різкий контраст між плавністю розвитку попередніх тенденцій і хвилеподібною динамікою наступних. Цей контраст кількісних параметрів вказує на перехід від інтернаціоналізації до власне глобалізації.

До поняття глобалізації, на думку А. Неклесси, логічно вк лючати як безпрецендентну інтенсифікацію процесів інтернаціоналізації до такого ступеню, що вони виступають безпосередніми факторами змін соціальної організації на субнаціональному рівні, так і інтенсифікацію транснаціональних міжіндивідуальних і міжгрупових взаємодій [150, с. 23—24].

Таким чином, уже хоча б через різність предмета таких класиків економіки, як Маркс чи Кант слід вважати попередни ками, а не засновниками теорії глобалізації. Крім того, класичні теорії

13суспільного розвитку за логічною структурою принципово відрізняються від теорій глобалізації.

Третю концепцію необхідно розглядати в контексті попередньої. За цією концепцією пропонується виділяти два етапи глобалізації — протоглобальний і сучасний — етап ліберальної глобалізації.

Не суперечить цьому підходу і класифікація ОЕСР, за якою пропонується розрізняти три етапи процесу глобалізації: ? інтернаціоналізація (по чинаючи з середини XIX ст.), що відповідає розвитку експортних потоків (протоглобальна фаза світового розвитку); ? транснаціоналізація (особливо з початку 1945 р.), яка пов’язана зі стрімким зростанням потоків ПЗІ; ? глобалізація (починаючи з 1980-х рр.).

Ототожнюючи глобалізацію з розвитком міжнародних торговельно-економічних зв’язків, зі зростанням фінансової взаємозалежності національних господарств, деякі дослідник и дійшли висновку, що з 70-х р. XIX ст. до 1913 р. (початок протоглобальної стадії) ступінь економічної взаємозалежності індустріальних країн за багатьма з цих параметрів був не нижчим, аніж наприкінці XX століття.

На протоглобальному етапі, вважають прибічники третьої концепції, світ вступив до активної фази взаємозближення на основі активізації розвитку тор говельних і інвестиційних відносин у глобальному масштабі завдяки новітнім досягненням науки і техніки. Британія з власними морським, індустріальним і фінансовим потенціалами стала гарантом цієї першої хвилі глобалізації, здійснюючи контроль над головними артеріями перевезень товарів, забезпечуючи за допомогою фунта стерлінгів і Англійського банку стабільність міжнародних фінансових розрахунків.

Трансатлантичний кабель (1866 р.) с коротив час передання інформації між Лондоном і Нью-Йорком з тижня в тисячу разів, а телефон — до кількох хвилин. Ідеологами глобалізації перших десятиліть стали Р. Кобден і

Дж. Брайт, які висунули тезу про те, що вільна торгівля незворотньо підштовхне всесвітнє економічне зростання і завдяки небаченому процвітанню, що буд е засноване на взаємозалежності, народи позбудуться конфліктних ситуацій. Узагальнюючи пошуки попередників, Й. Шумпетер у своїй класичній праці «Капіталізм, соціалізм і демократія» виклав ідею «творчої деструкції» — постійної заміни менш ефективних способів виробництва більш ефективними. Таким чином одержала розвиток

14думка про головну особливість часу, зміст якої полягав у заміні традиційних способів розвитку підприємства на інноваційні. Ідея сприятливого впливу глобалізації на схильне до конфліктів світове середовище одержала втілення в книзі Н. Ейнджела «Велика ілюзія» (1909 р.). В ній за п’ять років до початку Першої світової війни автор доводив неможливість глоб альних конфліктів, оскільки світ набув економічної взаємозалежності: до 1914 р. Британія і Німеччина (основні зовнішньополітичні антагоністи) були другими за значимістю торговельними партнерами між собою, і це при тому, що на зовнішню торгівлю Британії і Німеччини припадало 52 і 38% їх ВНП відповідно. Америка, Британія,

Німеччина, Франція, стверджував Ейнджел, втрачають схильність до ведення вій н: «Як може сучасне життя з переважанням могутньої індустріальної активності, зі зменшенням значення мілітаризму звернутися до мілітаризму знов, руйнуючи плоди миру?» [240, с. 13].

Серпень 1914 р. показав всю необґрунтованість твердження про незворотність глобального зближення націй. Перша світова війна призупинила процес зростання економічної, інформаційної, комунікаційної взаємозалежності. Вигоди глобалізації поступилися ге ополітичним розрахункам. 1914—1945 рр. були періодом фактичної автаркії основних світових виробників.

Семидесятирічний період між початком Першої світової війни і закінченням «холодної війни», вважає А. Уткін, був проміжним періодом між першим і другим періодами глобалізації [240, с.14].

Лише в останні десятиріччя ХХ ст. після двох світових воєн, великої депресії і багаточисельних соціальних експе риментів, що призвели до протистояння систем, ліберальний економічний порядок, створений у ХІХ ст., став відроджуватися у світовій практиці.

Друге народження (чи відродження) глобалізації почалося наприкінці 1970-х рр. на основі безпрецендентної революції інформаційної, телекомунікаційної і цифрової технологій. «Смерть» простору стала важливим фактором, що змінив світ між двома фазами, дво ма періодами глобалізації. На початку 1980-х рр. керівники потужних економічних відомств, що розташовані в столиці США, — Міністерство фінансів, МВФ і Світовий банк досягли згоди про те, що головною перешкодою для економічного розвитку є митні та інші бар’єри на шляху світової торгівлі. Глобальною метою постав процес ру йнації цих бар’єрів. Так сформувався «Вашингтонський консенсус», який відкрив двері глобалізації ліберального типу.

15Четверта концепція «глобалізації як деякої позачасової властивості, що іманентно притаманна світовому суспільству» обґрунтована в термінах філософської науки в працях та доповідях російських вчених Е. Азроянца та М. Чешкова.

Головним завданням власної концепції Е. Азроянц вважає зближення трьох попередніх. У них він вбачає дві ключові розбіжності: одна — у визначенні часови х параметрів глобалізації, друга

— в трактовці самого поняття, яке може розумітися або як тенденція, або як наслідок (продукт) ряду тенденцій.

Якщо глобалізація є тенденцією, вважає Е. Азроянц, це неминуче призводить до нав’язування поряд з нею інших тенденцій, яким властивий інший характер, а результат їх взаємодії по винен знайти певне вираження. На сьогодні реальний зміст такого результату залишається невизначеним. В іншому випадку, коли глобалізація уявляється як результат існуючих тенденцій, наводиться лише їх перелік. Для усунення таких розбіжностей, вважає Е. Азроянц, необхідно відповісти на два запитання: що є глобальним (тобто цілим, його частинами, структурою), і в якому ві дношенні знаходяться поняття «інтеграція» і «глобалізація»: поглинається одне поняття другим або вони є рівнозначними? [4, с.64].

Вихідним моментом власної аргументації Е. Азроянц вважає той факт, що історичний процес інтегрує у власних формах і характері всю гамму тенденцій, що виникають і зникають, дивовижно переплітаючись між собою. Таким чино м процес і тенденція узгоджуються як ціле і частка, а відтак, процес, на думку Е. Азроянца, за своїм характером є антиномічним, а тенденція — гомономічною.

Отже, історичний процес, який можна представити як розвиток соціальної системи, спрямований на досягнення межової її цілісності. Саме таку цільову функцію історичного процесу російський вчений і пропону є назвати глобалізацією. Антиномічність історичного процесу може бути представлена двома класами — тенденціями інтеграційного характеру і тенденціями дезінтеграційними. Ці два класи тенденцій можна уявити наступним чином: Інтеграція: ? транснаціоналізація; ? регіоналізація; ? імперіалізація; ? націоналізація; ? етносоціалізація.

16Дезінтеграція: ? етносуверінізація; ? реставрація; ? асоціалізація; ? міграція.

Таким чином, процес глобалізації за часом розподіляється на певні етапи, характерні форми яких дозволяють розрізняти їх як історичні типи, щаблі. Не претендуючи на повноту і завершеність, у числі таких типів можна назвати глобалізацію: родову, племінну, етнічну, давньоімперську, монархічну, колоніальну, національну та інтернаціональну. Гл обалізація є метою історичного прогресу, інтеграція і дезінтеграція є тенденціями, що визначають його динаміку, інтернаціоналізація є сучасним етапом глобалізації. Такий підхід передбачає розгляд глобалізації не як стратегії, що ставить за мету досягнення гомогенності, а як найважливіше джерело різноманітності — збирання до цілого різноманітних складових. При цьому різноманітність є не тен денцією, а результатом, що визначає життєспроможність системи, який не можна ототожнювати з дезорганізацією і хаосом [4, с. 65].

Сучасна глобалізація і сама глобальність є фрагментарними як за методами, способам пізнання, так і за різноманітними іпостасями цивілізаційного процесу. Кожному напряму історичного процесу і соціально-політичної діяльності притаманні власні ступінь, рівень просування. Так, Е. Азроянц пропону є деякий перелік параметрів, що диференціюють глобалізацію за напрямами діяльності, в межах яких є можливим давати оцінку ступеню інтеграції історичного суб’єкту в метапростір. У числі таких параметрів він виділяє наступні: природній, економічний, політичний, технологічний, культурний, комунікаційний, демографічний [4, с.67].

На альтернативність позиції Е. Азр оянца претендують погляди Ю. В. Шишкова — прибічника іншої концепції глобалізації.

Він вбачає у глобалізації явище, яке, по-перше, виникає на певному часовому рубежі, а саме наприкінці XX ст., і, по-друге, належить переважно до сфери економіки [54, с. 34].

З нашої точки зору, за наявності розбіжностей між названими двома підхо дами до визначення глобалізації немає нездоланної межі. З одного боку, Ю.В. Шишков розглядає глобалізацію як певний етап загального процесу розвитку світової економіки, який став закономірним продуктом усієї попередньої її історії. З другого боку, і Е.А. Азроянц, характеризуючи сучасну стадію еволюції Мегасоціуму, говорить про необхідність «визначити ознаки, за якими можна оцінити ступінь при нципової новизни

17змін, які відбуваються в системі, зокрема, її структурі». (Щоправда, на відміну від того, як це є загальновизнаним серед економістів, він називає дану стадію не глобалізацією, а інтернаціоналізацією). Таким чином, як Е. Азроянц, так і Ю. Шишков визнають як наявність універсальної властивості людського соціуму, що полягає у постійному посиленні вз аємних зв’язків і залежностей, так і виникнення, приблизно з 1980-х рр. XX ст., якісно нового етапу розвитку світової цивілізації — глобального [54, с. 34].

Наведені чотири концепції часового простору глобалізації безперечно мають сенс у більшій чи меншій мірі, причому кожна з них не позбавлена слабких місць і кожна може бути критикованою. Перша концепція «архаїчної глобалі зації» є однобічною (розглядає або релігійний, або культурний, або геополітичний аспект цього процесу) і демонструє готовність надати рис глобальності будь-якій більш-менш значущій історичній події. Друга концепція абсолютно відкидає ідею про можливу циклічність світового економічного розвитку. Третя концепція теж частково не витримує критики через наявність певн их суперечностей у пропонованому двоетапному розмежуванні глобальних процесів. Поперше, більшість економічних подій кінця ХІХ — початку ХХ ст. не набула всесвітніх масштабів. По-друге, глобальні проблеми не вважалися настільки гострими. По-третє, процеси цього періоду зближували держави, а не людей. Найбільш логічною, на наш погляд, є концепція Е. Азроянца, хоча він де монструє дещо нетрадиційний підхід до категоріального апарату.

Глобалізація економіки, на нашу думку, є не просто продовженням і прискоренням багатовікового процесу інтернаціоналізації, не просто розширенням сфери його дії, а процесом переходу світового економічного простору до якісно нового стану.

Глобалізацією нерідко називають зростання економічної відкритості країн, лібералізаці ю торгівлі, міжнародних переміщень капіталу тощо. Це поняття використовується і як синонім міжнародної інтеграції. Така термінологічна плутанина призводить до серйозних концептуальних помилок, наприклад, у питанні визначення історичного періоду виникнення глобальних процесів, який, у свою чергу, і визначає той чи інший зміст цього поняття.

З нашої точки зор у, для того щоб розібратися з історичними кордонами глобалізації, слід чітко визначити основні категорії, що часто ототожнюються з нею, тобто побудувати понятійний ряд «інтернаціоналізація — регіоналізація — єдиний і цілісний світ — глобалізація», який проводить межу між схожими, але методологічно різними поняттями. Процеси, що відображаються

18подібним рядом, поєднані тим, що всі вони за суттю реалізують вихід множини раніш внутрішньокраїнових процесів за межі кордонів окремо взятої держави. Розбіжності ж полягають в умовах і часі виникнення відповідних явищ, в їхньому змісті, конкретних і соціально-історичних функціях, у масштабах, глибині та інтенсивності, в наборі суб’єктів, а тако ж у безпосередніх і довготермінових результатах цих процесів. Інтернаціоналізація є в принципі універсальною за суб’єктами і простором, які охоплюються нею, хоча і не обов’язково втягує до сфери власного впливу всіх чи навіть більшу частину учасників міжнародної економіки. В деяких випадках вона здатна досягати (і досягала) таких масштабів. Але найчастіше і ефективніше цей про цес демонструє розвиток на локальному рівні і/чи як супроводження окремих сфер, видів, напрямів діяльності. Інтернаціоналізація як явище повинна була історично з’явитися досить рано — за суттю одночасно з появою перших чітко оформлених соціально-териториальних структур. Головна її функція — забезпечення стійких міжнародних зв’язків у реально ф ункціонуючій світовій економічній системі. Інтернаціоналізація, на наш погляд, є поступовим взаємопроникненням технологічних і культурних стандартів, яке проте не захоплює державного суверенітету. Національні кордони перетворюються як би на напівпрозорі перегородки. Важливий для розуміння сутності інтернаціоналізації акцент зроблено, на наш погляд, Н. Косолапим: «Інтернаціоналізація передбачає вихід чогось ра ніш суто внутрішнього за початкові межі чи об’єднання дій декількох суб’єктів світової економіки, політики навколо спільних завдань, цілей, виду діяльності...» [250, с. 19]. Інтернаціоналізація є історико-еволюційною підготовкою глобалізації, в операційному сенсі — прямим і безпосередньо попереднім процесом останньої, яка не могла б виникнути, якби їй не передували масшта бні, довготермінові та всеохоплюючі процеси інтернаціоналізації, які підготували матеріальне, когнітивне, політичне підґрунтя глобалізації. Якщо явище інтернаціоналізації різних видів діяльності, відносин, процесів обміну і розвитку існує стільки, скільки самі міжнародні відносини, то глобалізація як явище оформилася у другій половині XX століття. Причому суб’єктом глобалізації, як і в разі з інтернаціоналізаціє ю є, в принципі, увесь спектр суб’єктів сучасної економіки, політики, міжнародного життя.

Регіоналізація часто розглядається як характерна ознака світової економіки кінця XX століття. Але такий процес як фактор

19державотворення спостерігався ще в Середньовіччя. Це підтверджує тезу про те, що історія являє собою послідовність циклів «стягування» і руйнування держав, інших суб’єктів світової економіки, а регіоналізація є однією з форм стадій «стягування», сутність якої — у формуванні нових, більш великих інтеграцій (соціально-територіальних систем) — союзів, конфедерацій тощо на основі та завдяки ро звитку інтенсивних і глибоких для свого часу інтернаціональних зв’язків. Єдиний і цілісний світ теж, найімовірніше, не є породженням XX ст., в якихось формах він засвідчував себе і раніш. Єдність і цілісність світу не є якістю, що набувається моментально. На шляху до цього можливі різні етапи і ступені досягнен ня. Крім того, єдність і цілісність світу, що об’єктивно утворюються, можуть тривалий час не сприйматися сучасниками як такі, що існують, і, навпаки, сприйняття світу як цілісності може залишати позаду реалії. Єдина і цілісна система є якістю не тільки світу, а й цивілізацій, які відіграють в ньому провідну роль, ознака їх ду ховної і/чи матеріальної екстравертності. Такий світ, як і регіоналізація — це можливий, але не кінцевий результат розвитку процесів інтернаціоналізації в різні історичні епохи, результат, що періодично переглядається з тим, щоб бути відтвореним на нових витках історичної спіралі.

Глобалізація принципово відрізняється від інтернаціоналізації тим, що провокує ні велювання національних кордонів, підриває підґрунтя національного суверенітету, закладає фундамент деякої нової, глобальної спільноти. За умов володіння багатьма спільними рисами, глобалізація і інтернаціоналізація є все ж таки якісно різними процесами. На наш погляд, з певної точки зору їх можна розглядати як стадії, що наслідують одна другу. Проте, судячи з того, що ми знаєм о про глобалізацію, це є якісно новим рівнем економічного розвитку у новій площині. Країни, що розвиваються в полі інтернаціоналізації і глобалізації, знаходяться як би в різних діапазонах. Звичайно, що між інтернаціоналізацією і глобалізацією немає нездоланного бар’єру. Якщо прийняти точку зору, що акцентує увагу не на стадіальні й, а на якісній розбіжності, то можна погодитися з таким відомим дослідником як В.

Рамзес, який стверджує, що «глобалізація виглядає, скоріше, категорією — конкурентом інтернаціоналізації, десь скоріше її антитезою, ніж її логічним продовженням, розвитком, хоча наочні прояви глобалізаційного процесу ...мають місця і в ході інтернаціоналізації, що виділяється посиленням взає мозалежності окре

20Але все це є лише верхівкою явища глобалізації, в основі якої лежить єдність вищої стадії розвитку капіталістичних відносин, техносфери як найвищого матеріального результату еволюції капіталізму і процесів функціональної стратифікації держав, які почалися ще в XX столітті. «Стягування» світу до єдиного, хоча і суперечливого, позначеного значною кількістю вибухонебезпечних проблем і конфліктів ціло го, одним з наслідків обов’язково матиме становлення принципово нового типу (на додаток до історично давно існуючих внутрішньокраїнових і міжнародних) відносин — внутрішньоглобальних. Тканину їх утворюють міждержавні відносини, проте владна вертикаль внутрішньоглобальних відносин буде формуватися навколо найбільш дієвих у практичному плані держав, їх союзів і інтеграцій, а також міжна родних організацій.

З цієї причини світ першої треті XXI ст. не може бути адекватно сприйнятим і описаним за допомогою таких традиційних і найбільш вживаних моделей зовнішньої політики, як «політичний реалізм» чи «геополітика». Він передбачає не пошук оптимального для даної держави балансу зовнішніх сил, які фокусуються на ньому, а вбудову всі х без винятку країн у неформальну ієрархію суб’єктів міжнародних (а тим самим і внутрішньоглобальних) відносин, що тільки-но починає утворюватися, і більш офіційну (але теж лише таку, що тільки-но починає формуватися) вертикаль глобальних владних і міжнародно-правових зв’язків.

Отже, питання визначення історичних меж глобалізації, зд авалось би, тепер одержує чітку ясну відповідь: початок глобалізації слід вбачати в подіях останніх десятиріч ХХ ст. Проте на заваді остаточному висновку стає ще одна проблема.

Якщо попередні до глобалізації етапи економічного розвитку, як уже зазначалося, прийнято трактувати діахронно, як зміну стадій чи подій, просторово розділених кордонами с уверенних держав, то з початком епохи глобалізації таке розуміння історії людства змінилося синхронним баченням, яке фіксує події одночасно, не розділяючи їх простором і часом. Глобалізація прийшла на зміну модернізації, яка була стадіальною теорією історії. Сама ж глобалізація зосереджена на інтеграції в реальному часі. Її зміст складає та революція в технології засобів зв’язк у, яка скасовує історичний час, а до певної міри і простір. Теоретично віднині будь-яка країна, незважаючи на специфіку власної історії, може скористатися економічними перевагами, які відкриваються перед нею у разі лібералізації певних секторів господарства.

21І глобалізація, і модернізація є телеологічними: вони відмовляються від ідеї про циклічність історії і ґрунтуються на теорії про те, що майбутнє не повторює минуле і що зараз відбувається формування нової глобалізаційної ери. Але питання про телеологічність чи циклічність історії залишається відкритим.

Ми ж, спираючись на класичні методологічні підходи, стверджує мо, що формування передумов глобальних трансформацій почалося в ХІХ ст. і досягло критичного рівня в 1914 р., в період найвищого розквіту колоніалізму — якщо враховувати ту частину агрегованих ВВП провідних країн світу, що оберталася в сфері міжнародної торгівлі, і відсоткової частки світового населення, що перебувала під іноземним контролем.

Якщо ж насправді історія є скоріш циклічною, ніж т елеологічною, можна очікувати, що глобалізаційна тенденція одержить зворотний хід — можливо, в результаті воєнного конфлікту, екологічної катастрофи чи демографічної кризи.

Таким чином поки проблема діахронності чи синхронності стадіального розвитку світу не одержить остаточного тлумачення, неможливо поставити останню крапку на дискусіях про початок формування глобальної сис теми.


  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
1.3. Характеристика глобальної стадії розвитку світової економіки
Частина 1. 1.4. Школи сучасної глобалістики
Частина 2. 1.4. Школи сучасної глобалістики
Частина 1. Розділ 2 ЦИВІЛІЗАЦІЙНІ ВИМІРИ ГЛОБАЛЬНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ПРОЦЕСІВ
Частина 2. Розділ 2 ЦИВІЛІЗАЦІЙНІ ВИМІРИ ГЛОБАЛЬНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ПРОЦЕСІВ
Дисциплiни

Медичний довідник новиниКулінарний довідникАнглійська моваБанківська справаБухгалтерський облікЕкономікаМікроекономікаМакроекономікаЕтика та естетикаІнформатикаІсторіяМаркетингМенеджментПолітологіяПравоСтатистикаФілософіяФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki