Держава сама по собі є політичним інститутом, отже її першочергова функція зводиться до правового забезпечення захисту прав власності та створення умов для реалізації свобод громадян. З розвитком і вдосконаленням суспільства держава перебирає на себе функції управління та упорядкування суспільного життя. У сфері управління суспільними процесами активність держави спрямована на оптимізаці ю суспільної діяльності людей і максимальне задоволення їхній потреб. У сфері упорядкування держава встановлює і закріплює нормативні правила поведінки людей, які забезпечують найкомфортніші умови їх життєдіяльності. У сучасних умовах держава присутня в усіх сферах життєзабезпечення суспільства, отже є не тільки складовою, а й центральною ланкою системи су спільних відносин.
Ефективно здійснювати функції управління і регулювання системи суспільних відносин може лише така держава, яка являє собою відкриту систему, здатну адаптуватись до зміни умов внутрішнього і зовнішнього середовища і спрямовувати суспільний розвиток на підвищення життєвого рівня населення. Цього можна досягти шляхом чіткої організації механізмів прямих і зворотних зв’язків, їх єдності й відповідності вим огам суспільного розвитку разом із здатністю до самоуправління та самоорганізації власного розвитку в напрямі становлення правової держави на засадах
громадянського договору разом з формуванням громадянського суспільства.
Держава — це, певною мірою, віртуальний інститут, досить складне структуроване утворення, яке, виступаючи знаряддям політичної і економічної влади, невід’ємне від самої влади, існує завдяки владі. Можна сказати що держава — це певним чином структурована і організована влада на певній території. Через владу держава конкретизується та інститу ціоналізується. Інституціональним середовищем влади є народ, тому держава поза владою, народом і територією не існує. Народ існує як сукупність відносно незалежних від держави об’єднань громадян — носіїв певної культури, моралі, ідеології. Кожна людина народжується у конкретному культурному суспільному середовищі, і це її доля. Людина еволюціонізує, розвивається разом з цим культурним середовище м і в міру своєї власної соціальної активності впливає на стан середовища. У цьому сенсі досить переконливо звучить загальновідома теза: «Кожний народ заслуговує на свою владу».
Держава структурується владою, її гілками, і в такій структуризованості вона є державною владою. Всім добре відомо, що держава і влада не одне і те саме, проте ставлення до де ржави формується через ставлення до влади. Залежно від того, як влада виконує свої функції у суспільстві, формується суспільний імідж держави. Зневажливе ставлення влади до потреб життєзабезпечення населення, порушення владою принципів соціальної справедливості, створення для себе всіляких пільг і привілеїв за рахунок населення про вокують суперечності між владою і населенням, що тягне за собою зневажливе ставлення до влади, а з часом і до держави. Все це деформує суспільні відносини, порушує соціальну єдність у країні, руйнує соціальний капітал та створює сприятливі умови для формування негативного інституціонального середовища і гальмує соціально-економічний розвиток країни.
Влада форму ється з населення для надання йому послуг по упорядкуванню суспільного життя. Населення перебуває у вже сформованому часом інституціональному середовищі, яке впливає на механізми і порядок формування влади. Традиції поведінки влади, так само як і традиції сприйняття дій влади населенням, досить живучі й консервативні. На це є об’єктивні й су б’єктивні причини.
Упорядкування суспільного життя здійснюється владою шляхом регламентації норм і правил поведінки населення відповідно до панівних у країні соціально-економічних відносин і відповідно-
го їм суспільного ладу та законів, що забезпечують його стабільність. Процес регламентації здійснюється відповідно до прийнятих владою законів або шляхом прийняття законів, де велику роль відіграє суб’єктивний чинник, завдяки чому у самих законах може бути елемент невизначеності. Складність визначення чітких меж регламентації дії законів дає змогу суб’єкту вла ди приватизувати право «дозволу» і «заборони», що може бути використано в особистих інтересах особи, яка узурпувала це право.
Влада виступає від імені держави, адже це державна влада. Проте держава, на відміну від влади, не має самостійної безпосередньої суб’єктивізації. Особа, що входить до апарату влади, пов’язана з ним корп оративним інтересом, який спирається на конкретну структуру у складному механізмі інституціональної системи влади. Самому механізмові структуризації і організації влади притаманний високий рівень суб’єктивізму. Хоча у формуванні влади бере участь населення, проте це поширюється лише на представницьку владу, яка становить лише незначний відсоток у всьому владному апараті. Весь владн ий чиновницький корпус, вся вертикаль влади формуються вищими структурами, а точніше особами, які перебувають на вищих щаблях влади. Підбір кадрів до владних структур відбувається за принципом компетентності для виконання функцій у певному підрозділі влади, але не тільки. Велике значення має принцип особистої лояльності й відданості.
Сформований апарат влади, який видає себе і сприймається суспільством як уособленість дер жави, виступає від імені держави, приймаючи відповідні рішення стосовно життєдіяльності і життєзабезпечення громадян. Прийняття рішення мусить бути у межах чинного законодавства, але суспільне життя не можна повністю регламентувати, тому у носія влади під час прийняття рішення є свобода дій, якою він може користуватись на св ій вибір, і цим поставити в залежність від себе тих, на кого поширюється прийняте рішення. Громадяни для позитивного вирішення своїх проблем у відносинах із владою вимушені домагатись лояльності у носія влади, тим самим потрапляючи в залежність від влади. Сам механізм формування і функціонування влади за відсутності контролю над владою з боку населення перетворює владу, а відповідно і державні інституції, з інституту, що слугує населенню, в інститут, що панує над населенням.
Влада досягається в боротьбі часто заради самої влади, а тому влада опирається будь-якому контролю і обмеженням. Так само, як в економіці економічні агенти дома гаються монопольного становища на ринку, влада домагається уникнути будь-якого ко-
нтролю на політичному ринку, що призводить до узурпації влади. Із часом апарат влади починає працювати на власне життєзабезпечення, перетворюючись у самостійну соціальну силу, яка підпорядковує всі сфери суспільного життя власним клановим інтересам, відриваючись від потреб інших соціальних верств населення, створюючи для себе виняткові умови життєдіяльності, всілякі пільги та при вілеї. Безконтрольність влади спонукає до перерозподілу суспільного багатства на свою користь, загострюючи суперечності між владою і населенням. Формою розв’язання цієї суперечності є соціальний вибух, або, в кращому випадку, зміна влади дієвою опозицією.
Влада здійснюється через суб’єктивні дії носіїв влади, тобто вона завжди персоніфікована і субординована відповідно до місця конкретної особи у стру ктурі влади. Відповідальною за все, що коїться в державі, є влада, а правдивіше особи, які обіймають певні посади у структурі влади, проте сама влада опирається персоніфікації, особливо коли це стосується критичних оцінок її дій. Про це свідчить, наприклад, практика роботи Верховної Ради України. Коли хтось із промовців з бу дь-якого приводу оперує конкретними прізвищами, керівництво Верховної Ради робить йому зауваження, щоб не переходив на персоналії. У тому й особливість влади, що вона формується через персоналії і з задоволенням сприймає хвалу діям окремої персони, разом із тим негативно ставлячись до критичних зауважень у бік влад и.
Державні інституції опираються будь-яким інституціональним змінам, вони намагаються зберегти, законсервувати те інституціональне середовище, яке влаштовує владу, часто всупереч бажанню населення змінити, вдосконалити сформовані інститути.
Безконтрольність, а часто і безкарність дій влади призвели до руйнування економічного й технічного потенціалу України, до перерозподілу національного багатства на користь носіїв політичної і еко номічної влади та їх оточення.
Сучасний етап постсоціалістичної трансформації передбачає вдосконалення інституційного середовища в напрямі подолання негараздів у діях державного апарату в організації і реалізації інституціональних змін, установлення демократичних інститутів у справах управління та регулювання всіх сфер суспільного життя. Україна потребує створення ефективного дієвого механізму державної вл ади, який відповідав би вимогам успішного розвитку країни.
Відповідальність за гальмування соціально-економічного розвитку країни, про що йшлося вище, лягає на державний апарат,
який здійснював процес реформування. Економічна політика держави була спрямована на усунення державних органів від управління економікою, посилаючись на необхідність подолання залишків адміністративно-командної системи і забезпечення простору для дії ринкових законів саморегуляції.
За бажання можна знайти пояснення економічним негараздам у процесі постсоціалістичних трансформацій: це хибна теоретична база, на основі якої була сформ ована стратегія реформувань, небажання, або неспроможність врахувати особливості соціальноекономічного розвитку країни на етапі дореформених перетворень, особливість інституціонального середовища і ментальності населення тощо. Проте усе це не виправдовує дії влади, результати яких неадекватні меті реформувань. За часи реформувань економіка не стала ефективнішою, розподіл створеного національного продукту далекий від п ринципів соціальної справедливості, національне багатство розподілене на користь малої частки населення, а добробут більшості населення залишається на низькому рівні. У результаті реформувань народ України почуває себе ошуканим.
Нова владна команда, що зробила владу в результаті соціального вибуху на ґрунті соціально-економічних негараздів попереднього складу уряду, мусить ліквідувати нед оліки соціальноекономічного розвитку і зробити відчутний крок на шляху досягнень мети постсоціалістичних перетворень.
Держава, утримуючи у своїх руках усі важелі впливу на суспільне життя, є тією інституціональною будовою, в розпорядженні якої — активна сила суспільства. Вона формує і забезпечує правила й норми взаємодії економічних агентів у процесі створення і розпо ділу багатства. Через сформовані державою розподільчі відносини та контроль над виконанням встановлених норм розподілу й перерозподілу формується соціальна політика в країні, від якої залежить стан соціальної справедливості у суспільстві.
Для успішної діяльності держави в напрямі забезпечення контролю і регулювання економічних процесів слід подолати адміністративні бар’єри на шл яху економічної діяльності, через подальшу демократизацію суспільного життя та забезпечення таких інституціональних зв’язків в економічному житті, коли державне регулювання здійснюється в інтересах громадян держави через економічні механізми підпорядкування дії влади потребам населення.
Особлива роль держави у трансформаційній економіці виявляється через встановлення «правил гри» в умовах формування прин ципово нових виробничих відносин.
Метою постсоціалістичних трансформацій є розбудова соціально-орієнтованої економіки, заснованої на приватній власності в усіх її різновидах, та особистий інтерес товаровиробника, спрямований на максимізацію прибутку в результаті раціонального використання ресурсів і виробництва необхідних для суспільства благ. Рушійною силою цієї системи є максимізація прибутку та примноження грошового багатства економічних агентів. Формою організації цієї системи є вимо ги ринку. Виробляється і створюється все те, що купується. Взаємодія всіх економічних агентів виявляється через обмін, а тому цю систему заведено називати ринковою, хоча при докладнішому аналізі системи виробничих відносин виявляється, що ця система характеризується як приватнокапіталістична.
Підпорядкована вимогам ринку капіталістична система за своєю суттю є найбільш економі чно ефективною. Марнотратцям і невдахам у ній немає місця. Виживає і досягає максимальних успіхів і, відповідно, заслуговує на суспільне визнання і повагу найкмітливіший і найпідприємливіший. Проте ця система, згідно з дуже вдалою її характеристикою Й. Шумпетера, побудована винятково з економічного матеріалу, індиферентна до соціального. У ній самій вну трішньо відсутні соціальні важелі розвитку, які за досягнення певного рівня розвитку системи стають важливим гальмом саморозвитку. Ринок, як головний регулятор економічної діяльності, не забезпечує соціальну орієнтацію розвитку, і тому необхідна зовнішня сила розв’язання суперечності між економічною і соціальною сферами соціально-економічної системи. Такою силою є держава, яка бере на себе регулятивну і спрямову ючу розвиток функцію. Тому забезпечити сталий розвиток суспільства може лише та держава, що як суспільний інститут, наповнений владними повноваженнями, працює на суспільний розвиток системи. І саме така держава, з її регулювальними і управлінськими економічними функціями, є головною складовою сучасної соціально орієнтованої капіталістичної екон омічної системи. Така держава формує соціальний капітал суспільства у вигляді єдності дій усіх соціальних сил суспільства і спрямовує його для вирішення проблем економічного і соціального розвитку.
Держава, яка слугує життєзабезпеченню власних владних інституційних складових або окремої економічно панівної соціальної групи, або і тому, і тому водночас, нездатна забез печити пристойного рівня життя для нації.
Тому далі йтиметься про регулятивні економічні функції побудованої на демократичних засадах держави як головного інституту життєзабезпечення нації.
Економічні функції держави поділяють на внутрішні й зовнішні. Визначальними є функції внутрішнього життєзабезпечення, зовнішньоекономічні мають підпорядковане внутрішнім функціям значення.
Першою і визначальною функцією соціальної держави в постсоціалістичній трансформаційній економіці є функція сп рямування розвитку виробництва та обміну шляхом встановлення чітко визначених норм і правил взаємодії економічних агентів та взаємовідносин останніх і держави. Ці правила організації грошового господарства, забезпечення безпеки національного господарства, своєчасних розрахунків з державою та виконання державних замовлень, а також розробка і реалізація соціальноекономічних нормативів соціального, еконо мічного, гуманітарного порядків. Загалом держава корегує розвиток ринкових структур у напрямі підпорядкування їх інтересам життєзабезпечення громадян. З цією метою застосовуються методи прямого і непрямого впливу на економічне життя.
Регуляція виробництва, обміну та розподілу здійснюється через розробку довготермінових цільових програм, які передбачають структурну перебудову, соціальну орієнтацію тощо. З цією ме тою держава акумулює і спрямовує кошти на певні інвестиційні проекти, як правило, такі що мають загальнодержавне значення, або створює сприятливі умови для розвитку тієї чи іншої галузі.
Наступною важливою функцією держави є інституційне оформлення і регулювання системи відносин власності. В державі є об’єкти загальнонародної власності стратегічного пр изначення, зміна форми власності яких недоцільна з огляду на їх державну значущість і національну безпеку. Ці підприємства взаємодіють з об’єктами інших форм власності, і мусить бути розроблений досить чіткий механізм їх взаємодії з урахуванням загальнонародного інтересу.
Держава, представляючи інтереси населення, здійснює специфікацію прав власності у процесі ро звитку взаємодії та трансформації систем прав власності. Специфікація забезпечує чітку інформацію щодо прав власності, юридичну, інституціональну фіксацію обов’язків, відповідальності різних власників. Тим самим держава регулює права власності. Держава мусить подолати у правовому порядку анонімність щодо реалізації пучка прав власності на об’єкти будь-якої форми власності. Не обхідно розроби-
ти єдину правову реєстрацію нерухомості зі стандартизованою і легкодоступною інформацією, що дасть змогу підвищити довіру і взаємну відповідальність у взаємодіях економічних агентів. Ліквідація анонімності щодо об’єктів і прав власності дасть змогу обмежити зловживання під час операцій із власністю.
Держава повинна гарантувати демократичні механізми взаємодії різних форм власності та їх зм ін у процесі роздержавлення, приватизації або націоналізації; забезпечити дієву підтримку механізмам асоціювання приватної власності, кооперуванню та забезпеченню демократичних механізмів роздержавлення і націоналізації. Чіткі і зрозумілі «правила гри» ринкової економіки не повинні перешкоджати захисту соціально-економічних інтересів населення.
Разом із тим держава має створити механізми реалізації прав власності для громадян на об’єкти держа вної власності через усілякі форми суспільного контролю за функціонуванням державних структур, які здійснюють функції власника, починаючи з місцевих органів влади й закінчуючи центральними. Це дасть змогу запобігти зловживанням під час проведення операцій з об’єктами державної власності.
Наступна функція держави у постсоціалістичному трансформаційному су спільстві — це забезпечення соціальних пріоритетів в економіці, що здійснюється за допомогою механізмів підпорядкування виробництва, обміну і розподілу завданням прогресу людини, її всебічного розвитку, інтересам життєзабезпечення усього суспільства. Держава забезпечує розвиток соціокультурної системи та охорони навколишнього природного середовища.
Крім того держава як інститут, який захищає і забезпечує реалізацію суспільних і нтересів, повинна взяти на себе обов’язок створення сприятливих умов для реалізації потенційних творчих здібностей кожного. Через механізми розподілу і перерозподілу держава забезпечує соціальний захист населення у сфері зайнятості, захист ще і вже непрацездатних, вирішує проблему соціальнотрудових відносин у напрямі забезпечення соціальної справедливості у сфері функціонування найманої пра ці, колективної праці та праці у державному секторі, встановлення мінімальної заробітної плати та прожиткового мінімуму на рівні науково обґрунтованих фізичних потреб.
Держава через свої підрозділи корегує процеси відтворення у ринковій економіці і забезпечує умови для нової якості економічного зростання в основі якого — проблема екологічно й соціальноорієнтованого відтворювального про цесу, пов’язаного з експлуатацією природи і людини.
Держава активно втручається у відтворювальні процеси через механізми розподілу й перерозподілу ВВП і національного доходу, створення сприятливих умов для стимулювання науковотехнічного прогресу.
Однією з визначальних функцій держави є регулювання зовнішньо-економічної діяльності, вирішення геоекономічних завдань і забезпечення економічної безпеки.
