Posibniki.com.uaФінансиВалютне регулювання та контроль6.1. Правовий режим регулювання валютних операцій, повязаних із рухом капіталу


< Попередня  Змiст  Наступна >

6.1. Правовий режим регулювання валютних операцій, повязаних із рухом капіталу


 

ПОНЯТТЯ ВАЛЮТНИХ ОПЕРАЦІЙ, ПОВ’ЯЗАНИХ ІЗ РУХОМ КАПІТАЛУ

 

Регулювання валютних операцій, пов’язаних з експор-том та імпортом фінансового капіталу, здійснюється Національ-ним банком України. До валютних операцій, пов’ язаних з імпор-том та експортом фінансового капіталу, належать:

 

- здійснення резидентами інвестицій за кордон й отримання прибутків, доходів та інших коштів від здійснення інвестицій за кордон;

 

- здійснення нерезидентами інвестицій та іноземних інвестицій в Україну та отримання прибутків, доходів та інших коштів від здійснення інвестицій та іноземних інвестицій в Україну, в тому числі розміщених серед нерезидентів цінних паперів українсь-ких емітентів;

 

- надання й отримання резидентами і нерезидентами кредитів, позик (фінансової допомоги);

 

- операції, пов’язані з виконанням резидентами і нерезидентами зобов’язань за гарантіями, поруками та/або заставою;

 

- операції, пов’язані з виконанням резидентами і нерезиден-тами зобов’язань за договорами міжнародного фінансового лізи-нгу, що укладені відповідно до Конвенції УНІДРУА про міжнаро-дний фінансовий лізинг;

 

- операції, пов’язані з виконанням резидентами і нерезидентами зобов’язань за договорами міжнародного факторингу, що укладені відповідно до Конвенції УНІДРУА про міжнародний факторинг;

 

- розміщення резидентами валютних цінностей на рахунках за межами України;

 

- перекази резидентів за межі України з метою оплати валютних цінностей;

 

- перекази резидентів для здійснення розрахунків, пов’язаних з експортом та імпортом продукції, робіт, послуг, які передбача-ють відстрочення платежу на термін понад 90 днів (комерційні кредити);

 

- здійснення нерезидентами (фізичними особами та представництвами юридичних осіб-нерезидентів) вкладних (депозитних) операцій на території України.

 

Національний банк України здійснює регулювання валютних операцій, пов’язаних з імпортом та експортом фінансового капі-талу, із застосуванням низки інструментів (рис. 6.1). Усі ці ін-струменти спрямовані на досягнення головної мети — підтримання стабільності національної грошової одиниці та нівелю-вання негативного припливу або відпливу капіталу.

Інструменти регулювання валютних операцій, пов’язаних з ім-портом та експортом фінансового капіталу

 

Слід зазначити, що в багатьох країнах світу питання руху ка-піталу є дуже важливим й досить значна частка економічної полі-тики присвячена зокрема цій проблемі.

 

МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД ЗАПОБІГАННЯ ВІДПЛИ-ВУ КАПІТАЛУ

 

Що стосується практичних кроків, які тією чи іншою мірою застосовувались різними країнами для обмеження «від-пливу капіталу» 1, то в різні роки це були різні механізми регулю-вання припливу та відпливу капіталу (табл. 6.1).

 

Таблиця 6.1

 

ЗАХОДИ ЩОДО ОБМЕЖЕННЯ ВІДПЛИВУ КАПІТАЛУ

Країни Заходи обмеження
Країни ЄС —заборона на інвестиції нерезидентів та продаж національ-них цінних паперів іноземцям було запроваджено в Швейцарії у 1972—1974 роках частково, а з лютого 1978 до кінця 1979 майже повністю було заборонено продаж короткострокових швейцарських цінних паперів нерезидентам. У ФРН у січні 1978 року було заборонено продаж іноземцям національних цінних паперів терміном від 2 до 4 років. В Японії така забо-рона була тимчасово введена в березні 1978 року;
—обов’язкова конвертація запозичень в іноземній валюті іс-нувала в Швейцарії;
—заборона на виплату відсотків за строковими вкладами іно-земців у національній валюті існувала з листопада 1974 до лю-того 1980 року в Швейцарії;
—обов’язкові депозити застосовували у ФРН з березня 1972 до вересня 1974 року. Фірми, які активно запозичували на єв-роринку, на якому відсоткові ставки були нижче, ніж на націо-нальному ринку, мали частину отриманих капіталів розміщу-вати на рахунку в центральному банку;
—спеціальні рахунки для проведення операцій з іноземною валютою резидентами та нерезидентами застосовували у Ве-ликій Британії (1954), ФРН (1954), Італії, Франції (1957);
—обмеження на відкриття банківських рахунків за кордоном існували у Франції, Італії, Данії до 1989 року
США —«зрівняльний податок» (1963) на доходи американських громадян та фірм від інвестицій в іноземні цінні папери із до-ходом від американських цінних паперів;
—програма «добровільного обмеження» міжнародних кре-дитів американських банків у межах 5 % їхнього річного зрос-тання (1965)
Японія —існує механізм спеціальних рахунків для капітальних операцій;
—необхідні дозволи Міністерства фінансів на випуск єврооблігацій в єнах та укладання угод на ринках капіталів;
—повідомлення резидентами Міністерства фінансів про міжнародні кредити, гарантії, прямі іноземні інвестиції, продаж та емісію цінних паперів за кордоном. Мінфін має право впро-довж 20 днів рекомендувати змінити умови угоди або анулю-вати її.
Участь японських банків у міжнародних банківських консор-ціумах з надання євродоларових кредитів також підлягає регламентації
Польща

—необхідні дозволи для здійснення банківської та страхової діяльності;

—до 1996 року існували обмеження на репатріацію доходів (прибутків) від інвестиційної діяльності, на обсяги граничних розмірів інвестиційних вкладень (положення про мінімальний розмір інвестиції), велика кількість погоджень при здійсненні інвестицій з різними державними інстанціями та система вида-чі дозволів на створення підприємств;
—придбання нерухомості можливе за умови отримання до-зволу від МВС

Китай існує режим спеціальних рахунків та жорсткої регламентації купівлі іноземної валюти. За інвестиційними операціями, пов’язаними з експортом капіталу, існує вимога щодо отри-мання спеціального дозволу центрального банку;
—існує механізм резервування на 5 років для інвестиційних кош-тів з метою попередження дострокового повернення інвестицій

 

З огляду на мету введення капітального контролю можна виок-ремити п’ять груп країн, які застосовували обмеження руху капі-талу в різні роки:

 

1)для обмеження відпливу капіталу за умов фінансової кризи (Малайзія, від 1997-го; Іспанія, 1992-й; Таїланд, 1997—1998 роки);

2)широкомасштабний контроль над рухом капіталу і валют-ним ринком (Румунія, 1996—1997; Росія, від 1998-го; Венесуела, 1994—1996 роки).

 

Окремо слід звернути увагу на існування у світовій практиці такого інструменту повернення капіталів до країни, як податкова амністія повернення раніше вивезених капіталів. Ефективність його застосування залежить від поєднання методів переконання і примушування, з одночасним забезпеченням гарантій та конфі-денційності інформації, подальшої жорсткої відповідальності за майбутні правопорушення1.

 

З метою розвитку довгострокової та взаємовигідної співпраці та недопущення використання економіки України для короткостро-кових («гарячих») інвестицій, які «розхитують» валютний ринок Національним банком України прийнято Положення про порядок іноземного інвестування в Україну, затверджене постановою Правління Національного банку України від 10.08.2005року №280 і зареєстроване в Міністерстві юстиції України 29.08.2005 року за №947/11227 (далі — Положення).

 

Нині іноземні інвестори мають багатоваріантність шляхів здійс-нення іноземних інвестицій в Україну та конкретний порядок по-вернення іноземному інвесторові грошовими коштами його май-нової інвестиції, а також механізм повернення коштів від інвестиції, здійсненої в змішаній формі (майном та грошима).

 

Розуміючи необхідність подальшого розвитку та вдосконалення валютного регулювання Управлінням було підготовлено та пе-редано на розгляд Голови Національного банку України проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань валютного регулювання», спрямований на по-дальшу лібералізацію валютного ринку України. Проект Закону передбачає внесення змін до Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» та Законів України «Про Національний банк України», «Про банки і банківську діяльність», які надаватимуть Національному банку України право, враховуючи ситуацію на грошово-кредитному та валютному ринку, виходячи зі стану платіжного балансу України та прийнятих Україною зобов’язань за міжнародними угодами, здійснювати поетапну лібералізацію проведення валютних опе-рацій. Зокрема передбачається впровадження на валютному ринку України нових гнучких інструментів регулювання валютних опе-рацій, пов’язаних з експортом та імпортом фінансового капіталу.

 

Слід також зазначити, що запровадження інструментів валют-ного регулювання буде спрямоване також на нівелювання нега-тивного впливу припливу до України короткострокового «спеку-лятивного» капіталу та інших потенційних фінансових ризиків на стабільність грошово-кредитного ринку України.

 

Отримані Національним банком України повноваження в сфе-рі регулювання експорту та імпорту фінансового капіталу нада-дуть змогу вживати заходів, спрямованих на виконання Україною Плану дій Україна—ЄС на 2005—2007 роки, зокрема щодо «забез-печення вільного руху капіталу, пов’язаного з прямими інвестиція-ми та іншими інвестиціями, здійсненими відповідно до положень про заснування компаній» із країнами Європейського Союзу.


З метою врегулювання здійснення резидентами капітальних операцій Управлінням упродовж І кварталу 2006 року підготов-лено проект Порядку регулювання валютних операцій, пов’язаних з експортом та імпортом фінансового капіталу, що має на меті деталізувати основні напрями й інструменти здійс-нення регулювання валютних операцій, пов’язаних з експортом та імпортом фінансового капіталу в Україні.

 

З метою створення резидентам України умов для оперативно-го отримання іноземних кредитів та заохочення іноземних креди-торів Національний банк України запровадив замість процедури ліцензування отримання резидентами кредитів в іноземній ва-люті спрощену процедуру реєстрації договорів.

 

Нині в Україні діє спрощений порядок реєстрації Національ-ним банком України договорів, які передбачають виконання ре-зидентами боргових зобов’язань перед нерезидентами за залуче-ними від нерезидентів кредитами, позиками в іноземній валюті. Ця процедура врегульована Положенням про порядок отримання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів і надання резидентами позик в іноземній валюті нерезидентам, за-реєстрованим постановою Правління Національного банку Укра-їни від 17.06.2004 року № 270, яким передбачено, що:

 

1)кредити , залучені резидентами—уповноваженими банками на термін до одного року, не підлягають реєстрації територіаль-ними управліннями Національного банку України (далі — тери-торіальні управління);

 

2)уповноважені банки для реєстрації кредитних договорів по-дають тільки один документ — повідомлення про договір;

 

3)для реєстрації договору резидентами—позичальниками по-дається незначна кількість документів;

 

4)термін розгляду територіальними управліннями поданих для реєстрації документів не перевищує семи робочих днів.

 

Зазначені зміни стимулювали приплив іноземного капіталу як альтернативного джерела кредитування економіки України.

 

У зв’язку зі зміною ситуації на валютному ринку України, яка була пов’язана з надходженням до України значних обсягів корот-кострокового спекулятивного іноземного капіталу у вигляді кре-дитних коштів, Національний банком України з метою підтримки стабільності національної валюти та цінової стабільності, унемож-ливлення відпливу за межі України іноземної валюти, запрова-джено із серпня 2005 року терміном на шість місяців обов’язкове резервування коштів в Національному банку України за валютними операціями, пов’язаними із залученням резидентами короткострокових кредитів, позик в іноземній валюті від нере-зидентів. Запровадження такого фінансового інструменту зберегло стабільність банківської системи й захистило резервні кошти від можливих втрат внаслідок коливання валютних курсів. Крім цього, у серпні 2005 року Національний банк України ухвалив постанову Правління №281, якою затверджено Правила торгівлі іноземною валютою та встановлено спрощений порядок торгівлі іноземною валютою на міжбанківському валютному ринку Укра-їни.

 

Економіка України на сучасному етапі потребує великого об-сягу як внутрішніх, так і зовнішніх інвестицій. За розрахунками Міністерства економіки України, загальна потреба в інвестиціях для структурної перебудови економіки становить від 140 до 200млрд дол., а щорічна потреба в інвестиціях — 20 млрд дол. Отже, зрозуміло, що стратегічною метою української зовнішньо-економічної політики має стати активне залучення країни в між-народні інтеграційні процеси. З огляду на це особливо важливим є визначення «правил гри» для всіх учасників інвестиційного про-цесу. «Правила гри» зазвичай визначаються системою законода-вчих та нормативно-правових актів.

 

Серед здобутків незалежної української держави можна назва-ти два основні закони: Закон України «Про інвестиційну діяль-ність» та Закон України «Про режим іноземного інвестування». Ці нормативні акти є законодавчою підвалиною інвестиційного процесу в Україні, оскільки вони не лише визначають порядок здійснення інвестицій суб’єктами інвестиційного процесу, а й да-ють ґрунтовне визначення всім ключовим термінам та учасни-кам цього процесу. Так, Закон України від 18.09.1991 року №1560-XII «Про інвестиційну діяльність» визначає термін інвестиції.

 

Інвестиції всі види майнових та інтелектуальних цінно-стей, що вкладаються в обєкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект.

 

Загальні засади іноземного інвестування в України визначено, зокрема, в Законі України «Про режим іноземного інвестування», який дає визначення іноземної інвестиції як цінностей, що вкла-даються іноземними інвесторами в об’єкти інвестиційної діяль-ності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.

 

Питання здійснення інвестицій за межі України регулює Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю». Згідно із Декретом здійснення інвестицій за межі України потребує наявності індивідуальної ліцензії. Виняток становлять цінні папери або інші корпоративні права, отримані фізичними особами-резидентами як дарунок або у спадщину.

 

Окрім Декрету Національним банком України було розробле-но спеціальний нормативний акт, який регламентує порядок ви-дачі зазначених ліцензій. Це Інструкція про порядок видачі інди-відуальних ліцензій на здійснення інвестицій за кордон, затверджена постановою Правління Національного банку України від 19.03.1999 року № 122. Згідно з цією Інструкцією ін-вестиція за кордон — господарська операція, яка передбачає придбання суб ’єктами інвестицій основних фондів, нематеріа-льних активів, корпоративних прав, цінних паперів та їхніх похі-дних в обмін на валютні цінності з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.

 

Визначення інвестицій неможливе без визначення субєктів та обєктів інвестицій. Суб’єктами інвестиційної діяльності в Україні є:

 

  • юридичні особи, створені відповідно до законодавства, ін-шого, ніж законодавство України;
  • фізичні особи—іноземці, які не мають постійного місця проживання на території України й не обмежені у дієздатності;
  • іноземні держави, міжнародні урядові та неурядові організації; інші іноземні суб’єкти інвестиційної діяльності, які визнаються такими відповідно до законодавства України.

 

Отже, виходячи з цього визначення існує дві основні ознаки інвестиції, а саме:

 

1. Інвестиція здійснюється з метою отримання прибутку. В цьому разі головна мета інвестування збігається з основною ме-тою будь-якої господарської діяльності взагалі. При цьому зовсім необов’язковим є отримання прибутку в грошовій формі (зокрема придбав на фондовій біржі акцію за 5 гривень — продав її за 8 гривень); під прибутком від інвестиції можна також розуміти отримання контролю за діяльністю об’єкта інвестування з метою усунення його як конкурента на ринку. Наприклад, на ринок ін-шої країни виходить компанія, що випускає фільтри для очищен-ня питної води. При цьому на цьому ринку вже працює націона-льна компанія, яка випускає аналогічний продукт. В інвестора є кілька шляхів інвестування (створення представництва, філії, до-чірнього підприємства тощо), в тому числі він може придбати контрольний пакет цієї національної компанії, позбувшися тим самим конкурента та вийшовши на ринок цієї країни. При цьому подібних цілей може бути безліч, але всі вони можуть бути об’єднані одним — кінцевою метою такої діяльності є отримання прибутку.

 

2. Інвестиція здійснюється з метою отримання (досягнення) соціального ефекту. Досить важко визначити межі «соціального ефекту», оскільки за логікою абсурду навіть придбання продуктів харчування та подальшого споживання їх можна віднести до ін-вестиційної діяльності, адже можна говорити, що вживаючи при-дбані продукти харчування, я отримую незаперечний «соціаль-ний ефект» у вигляді отримання задоволення від їх вживання. Утім, така точка зору передбачає досить специфічне тлумачення «соціального ефекту», тож правильнішим буде інший підхід. Зо-крема, соціальний ефект — це вкладення в об’єкти соціальної сфери, а сам: санаторно-курортні заклади, житлово- комунальне господарство, охорону здоров’я, освіту, культуру та мистецтво. Простішим прикладом «соціального ефекту» є придбання інозе-мцем в Україні житлового будинку з метою розміщення в ньому притулку для сиріт або інвалідів.

 

Докладніше економічну природу інвестицій ілюструє класи-фікація, підґрунтя якої становлять різні ознаки. Як такі надалі ви-користовуються:

 

1)Види вкладень:

  • кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні па-пери;
  • рухоме і нерухоме майно;
  • майнові права, пов’язані з авторським правом, досвідом та іншими видами інтелектуальних цінностей; сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навичок і виробничого досвіду, необхідного для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованого («ноу-хау»);
  • права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, устаткуванням, а також інші майнові права;
  • інші цінності.

 

2)Обєкти вкладення:

 

реальні інвестиції, або вкладення засобів у матеріальні (будів-лі, споруди, устаткування тощо) і нематеріальні (патенти, ліцензії, «ноу-хау», науково-технічні й проектно-конструкторські роботи у вигляді документації, програмного забезпечення тощо) активи; фінансові інвестиції, або вкладення засобів у різноманітні фі-нансові інструменти — цінні папери, депозити, цільові банківські вклади.

 

3)Характер участі в інвестуванні:

 

  • прямі, що передбачають особисту участь інвестора у виборі об’єкта інвестування і вкладенні засобів;
  • непрямі, що здійснюються через різного роду фінансових посередників (інвестиційні фонди і компанії), які акумулюють і розміщують на свій розсуд у найефективніший спосіб фінансові засоби. Такі посередники беруть участь в управлінні об’єктами інвестування, а отримувані прибутки розподіляють серед клієн-тів. Вкладення в цінні папери, керовані як єдине ціле, прийнято також називати портфельними.

 

4)Регіональна ознака:

 

  • внутрішні, або вкладення суб’єктів господарської діяльності даної держави;
  • іноземні — вкладення іноземних юридичних, фізичних осіб, іноземних держав, міжнародних урядових та неурядових організацій; закордонні — вкладення засобів в об’єкти інвестування за межами території даної країни (придбання цінних паперів закордонних компаній, майна тощо).

 

5)Період інвестування:

 

  • короткострокові, як правило, тривалістю не більш як рік (короткострокові депозитні внески, ощадні сертифікати);
  • довгострокові, тривалістю понад один рік.

 

6)Форми власності:

 

  • приватні засоби громадян, підприємств недержавної форми власності, неурядових організацій;
  • державні, що фінансуються за рахунок бюджетних засобів різних рівнів, державними підприємствами та установами.

 

7)Форми участі інвестора:

 

  • часткова участь у створюваних підприємствах або придбання частки у діючих підприємствах (пайова участь у товаристві з обмеженою відповідальністю);
  • створення підприємств, які цілком належать інвесторові, або придбання у власність діючих підприємств повністю;
  • придбання рухомого або нерухомого майна шляхом прямого отримання або у формі акцій, облігацій, інших цінних паперів;
  • придбання концесій на використання природних ресурсів, прав користування землею, інших майнових прав.

 

8) Рівень ризику:

 

  • безризикові;
  • ризикові.

 

Критеріями оцінювання рівня ризику можуть бути:

 

а)можливість втрати всієї суми запланованого прибутку. Допустимий ризик;

 

б)можливість втрати не лише прибутку, а й запланованого ва-лового доходу після реалізації проекту. В цьому разі ризик є кри-тичним;

 

в)можливість втрати всіх активів і банкрутство інвестора, або катастрофічний ризик.

 

9) Форми відтворення:

 

  • нове будівництво, або будівництво підприємств, будинків, споруд, здійснюване на нових майданчиках і за попередньо за-твердженим проектом;
  • розширення діючого підприємства — будівництво других і наступних черг діючого підприємства, додаткових виробничих комплексів і виробництв, будівництво нових або розширення на-явних цехів із метою збільшення виробничої потужності;
  • реконструкція діючого підприємства — здійснення за єдиним проеком повного або часткового переобладнання й перебудови ви-робництв із заміною морально застарілого і фізично зношеного устаткування з метою зміни профілю випуску нової продукції;
  • технічне переозброєння — комплекс заходів, спрямованих на підвищення техніко-економічного рівня виробництва окремих це-хів, виробництв, ділянок.

 

Своєю чергою, інвестиційна діяльність — це об’єктивний про-цес, що має певну логіку , розвивається відповідно до властивих йому закономірностей і відіграє важливу роль у діях усіх суб’ єктів інвестування, оскільки за своєю економічною приро-дою інвестиції являють собою відмову від сьогочасного спожи-вання заради отримання прибутків у майбутньому.

 

Отже, інвестиційний процес розпочинається з визначення інвес-тиційної стратегії суб’єкта інвестування, вибір якої залежить від:

 

  • міри розвитку інвестора; стратегії його розвитку загалом;
  • стану зовнішнього та внутрішнього ринків інвестиційних ресурсів;
  • інвестиційної привабливості об’єкта вкладення інвестиції.

 

І якщо на перший погляд може здаватися, що здійснення інве-стицій є справою самого інвестора, то в цьому випадку необхідно насамперед навчитися оцінювати наслідки таких рішень, оскіль-ки нездійснення інвестицій — це теж свого роду стратегія.

 

Інвестиційна стратегія весь комплекс довгострокових цілей і вибір найефективніших шляхів досягнення їх.

 

Інвестиційна стратегія має орієнтуватися на довгострокові цілі й реалізовуватися в процесі функціонування всієї господарської системи за допомогою вибору відповідних інвестиційних проектів і програм. Формування інвестиційної стратегії являє собою склад-ний творчий процес, ґрунтований на прогнозуванні окремих умов здійснення інвестиційної діяльності й кон’юнктури інвестиційного ринку як загалом, так і в розрізі окремих його сегментів. Ця страте-гія завжди формується в межах загальної стратегії економічного роз-витку, погоджується з нею за цілями, етапами, термінами реалізації.

 

СУБ’ЄКТИ ІНВЕСТУВАННЯ

 

Держава як субєкт інвестування. Держава виступає суб’єктом інвестиційної діяльності через свої інститути, господар-ські товариства (компанії) та корпорації, фінансово-кредитні уста-нови, інших функціональних учасників. Держава бере участь в ін-вестиційному процесі як безпосередньо через державний сектор економіки, так і опосередковано, через свої інституції, органи ви-конавчої влади та місцевого самоврядування, Національний банк, Фонд держмайна, Державний антимонопольний комітет. Назагал державне інвестування охоплює ті галузі й виробництва, продук-ція яких має загальнонаціональний характер та які найближчим часом не підлягають приватизації: оборонна галузь, окремі об’єкти загальнодержавної інфраструктури (магістралі, термінали тощо).

 

Світова практика формування ринкових засад доводить, що безпосередня участь держави в інвестиційному процесі є об’ єктивно зумовленою необхідністю. При цьому слід зауважити, що державні інвестиції за умов ринку не є відокремленим джере-лом фінансування. На зміну прямим дотаціям і субсидіям з боку держави, які довели свою неефективність, мають прийти нові ме-тоди державної інвестиційної політики

 

В Україні сьогодні цілком відсутня чітка організаційна система руху й контролю за використанням централізованих державних ін-вестиційних коштів. Механізм розподілу коштів у позабюджетних і галузевих державних фондах (Фонд розвитку промисловості, Державний інноваційний фонд тощо) залишається непрозорим, організаційно складним, не забезпечує відбору найефективніших проектів і не має елементів чіткої економічної відповідальності за прийняті рішення. Очевидно, на часі необхідність створення принципово нових організаційних структур для успішного функ-ціонування економічного механізму державної інвестиційної політики. Основні проблемні питання, що виникають з огляду на інвестиційну діяльність держави, є ефективність випуску та управління державними запозиченнями через державні цінні па-пери.

 

Основні питання здійснення запозичень до місцевих бюджетів урегульовані Бюджетним кодексом України, а також постановою Кабінету Міністрів України від 24.02.2003 року № 207. Так, стат-тею 74 Бюджетного кодексу України встановлено, що видатки, передбачені на обслуговування боргу, не можуть щорічно пере-вищувати 10 відсотків видатків від загального фонду відповідно-го місцевого бюджету впродовж будь-якого бюджетного періоду, коли планується обслуговування боргу.

 

Якщо в процесі погашення основної суми боргу та платежів з його обслуговування, зумовленої договором між кредитором та позичальником, має місце порушення графіка погашення з вини позичальника, відповідна місцева рада не має права здійснювати нові запозичення впродовж 5 наступних років.

 

Особливістю розвитку фінансово-кредитної системи держави у 2005 році стало зростання ролі позик місцевих органів влади. Обсяг емісії місцевих облігацій на кінець 2005 року досяг 570 млн гривень від розміщення облігацій внутрішньої позики і 600 млн доларів США від розміщення єврооблігацій. Оскільки, відповід-но до норм бюджетного законодавства, погашення боргу має здійснюватися за рахунок надходжень до бюджету розвитку, го-ловним джерелом для погашення місцевих позик є надходження від продажу об’ єктів комунальної власності. У разі недостатності надходжень від продажу об’єктів комунальної власності, а також дивідендів, нарахованих на акції (частки, паї) господарських то-вариств, що перебувають у власності відповідної територіальної громади, місцеві ради будуть змушені: залучати нові позики або спрямовувати на дані цілі кошти загального фонду місцевого бю-джету. За відсутності ґрунтовного середньострокового бюджет-ного планування небезпека виникнення фінансової піраміди міс-цевих боргів є цілком реальною.

 

Отже, у зв’язку із зазначеними ризиками фінансової дестабілі-зації необхідно:

 

— пришвидшити реалізацію проекту «Фонд муніципального розвитку України»1 в частині ведення системи моніторингу бор-гу місцевого самоврядування (узагальненого), у тому числі перед нерезидентами, передбачити моніторинг обсягів здійснення іно-земних інвестицій у формі придбання внутрішніх облігацій міс-цевих позик;

 

— підготувати узагальнену середньострокову програму місце-вих запозичень;

 

— пришвидшити вдосконалення нормативно-правової бази регулювання місцевих запозичень, зокрема доопрацювання прое-кту Закону «Про місцеві запозичення та місцеві гарантії» та пере-гляд «Порядку здійснення запозичень до місцевих бюджетів»1;

 

— урегулювати питання щодо встановлення обмежень стосо-вно граничного боргового навантаження місцевих бюджетів2 для збереження їхньої платоспроможності в середньостроковому періоді (наявні обмеження видатків лише на обслуговування боргу місцевих бюджетів3 не дають можливості забезпечити по-тенційну спроможність позичальника погасити основну суму бо-ргу за збереження необхідного рівня фінансування основних бю-джетних функцій), управління ризиком за цим боргом, моніторингу цього боргу, недопущення перевищення граничних розмірів боргу впродовж бюджетного року.

 

Крім того, необхідно розглянути питання щодо забезпечення Міністерством фінансів України (далі — Мінфін) та Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку України інформа-цією Національний банк України (на регулярних засадах) щодо за-гального боргу органів місцевого самоврядування та його зовніш-ньої складової (стан, операції з його обслуговування та погашення, прогноз запозичень), та обсягу здійснення іноземних інвестицій у формі придбання внутрішніх облігацій місцевих позик.

 

Привертає увагу той факт, що в структурі приватного негара-нтованого державою боргу 18 % припадає на суб’єкти господа-рювання, які належать до державного сектору економіки. За 2005 рік борг цієї категорії позичальників зріс більш як утричі й на 01.01.2006 року становив 2,8 млрд дол. США. Чисте залучення за цими кредитами у 2005 році дорівнювало 1,96 млрд дол. США , з-поміж яких понад половину припадає на одного позичальника (за 2005 рік борг за кредитами «НАК «Нафтогаз України» зріс із 1,013млрд дол. США до 1,56 млрд дол. США).

 

Зважаючи на загрозливу динаміку нагромадження боргу окремими суб’єктами господарювання державного сектору еконо-міки, доцільним є звернення до Уряду України із пропозицією розглянути можливість законодавчого встановлення обмежень щодо рівня заборгованості за кредитами для контролю держави за платоспроможністю суб’єктів державної власності та держав-ної корпоративної власності.

 

Індивідуальні та інституційні інвестори

 

Згідно із законодавством України індивідуальними суб’єктами інвестиційного ринку можуть бути фізичні особи — як резиденти, так і нерезиденти (тобто ті, які проживають за ме-жами України).

 

Серед інституційних інвесторів виокремлюють такі три групи:

 

Інституційні інвестори, які здійснюють переважно прямі, точніше, спрямовані інвестиції в обмежене коло підприємств — хо-лдинги, фінансові групи та фінансові компанії1. Вони в процесі інвестування дуже рідко використовують фондову біржу, «вули-чний» (позабіржовий) ринок та інших фінансових посередників.

 

Інституційні інвестори, які здійснюють повсюдні інвестиції, не дотримуючись певного, заздалегідь обраного набору об’єктів інвестування. Водночас портфель їхніх інвестицій широкий і від-носно стабільний. До цієї групи входять інвестиційні компанії, страхові та пенсійні фонди тощо. Свій капітал вони формують за рахунок внесків остаточних інвесторів (насамперед дрібних (приватних осіб) і середніх), вкладаючи його в різноманітні цінні папери, щоб забезпечити певний рівень доходу на капітал. У ши-рокому сенсі всі інституційні інвестори другої групи можна на-звати інвестиційними компаніями. Проте у вузькому сенсі інвес-тиційна компанія — це компанія, що формує свій капітал за рахунок внесків дрібних інвесторів на загальних засадах і не займається страховою чи будь-якою іншою діяльністю. Вкладення в цінні папери для неї — єдиний вид діяльності1.

 

Якщо інвестиційна компанія має лише один портфель інвес-тицій, вона являє собою інвестиційний фонд, який може бути двох типів — відкритий і закритий.

 

Відкритий інвестиційний фонд постійно випускає й продає нові акції, скуповуючи при цьому власні акції у всіх бажаючих продати їх за ринковою ціною. Згідно з умовами організації тако-го фонду всі інвестори можуть продавати його акції тільки само-му фонду. Ринкова вартість акцій відкритого фонду приблизно дорівнює ринковій вартості частини його активів, що припадають на одну акцію.

 

Закритий інвестиційний фонд не вимагає продажу своїх акцій винятково самому собі. Нові акції випускаються ним відносно рід-ко, а курс акцій під впливом попиту та пропозиції на фондових ринках може коливатися від вартості активів фонду, що припа-дають на одну акцію.

 

Інституційні інвестори, які здійснюють повсюдні інвестиції, але не мають стабільного портфеля цінних паперів, називаються інвестиційними дилерами. Ці інституції прагнуть отримати при-буток шляхом спекулятивної гри на біржі. До них належать торгові компанії, інвестиційні банки, фондові доми, інвестиційні пули то-що. За своїми функціями вони значно ближчі до посередників на ринку цінних паперів, ніж до інституцій ринку інвестицій.

 

Функціональні учасники інвестиційного процесу

 

Розвиток можливих організаційних форм взаємодії партнерів з інвестиційного процесу сприяє залученню до спільної інвестиційної діяльності різних фірм, функціями яких є надання спеціальних послуг та виконання різного роду робіт2. З окремими з таких фірм інвестор може укладати угоди консорціуму, залуча-ти їх як акціонерів у підприємство, що створюється.

 

Перш ніж вести переговори щодо укладання договірних відносин з будь-яким учасником інвестиційного проекту, інве-стор зобов’язаний скористатися послугами аудиторської фір-ми. Аудиторські фірми виконують в інвестиційному процесі функції перевірки фінансово-господарської діяльності як само-го інвестора, так і інших його партнерів. Аудитори дають оці-нку активів і пасивів балансів фірми, розраховують показники ліквідності балансу, здійснюють оцінку інвестиційних якостей цінних паперів, оцінку капіталу самого інвестора та його акці-онерів.

 

Аудитори мають ліцензії на право здійснення перевірок фі-нансово-господарської діяльності (аудита) та займаються винятково аудиторським обслуговуванням на території тієї держави, яка сертифікувала цю юридичну або фізичну особу . В Україні створено Асоціацію аудиторів, діяльність якої, як і функціону-вання самих аудиторів, регулюється Законом України «Про ауди-торську діяльність». Однак аудиторських фірм та аудиторів сер-тифіковано поки ще недостатньо. У процесі розвитку ринкових відносин і підвищення інвестиційної активності зростатиме вар-тість аудиторських послуг.

 

 

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙ

 

Політику держави щодо механізмів здійснення інвести-ційної діяльності, а також пріоритетних напрямів інвестицій на-зивають інвестиційною політикою; це найважливіша складова економічної політики держави. Особливість інвестиційної по-літики держави в Україні визначається ситуацією, що склалася в інвестиційному комплексі та в інвестиційній діяльності. Їй властиві:

 

  • надзвичайно низькі темпи оновлення виробничого апарату, 50—60 відсоткове зношення;
  • зниження інвестиційної активності суб’єктів; деформована структура економіки в бік гіпертрофії оборонної й видобувної промисловості, її витратний характер; хронічний дефіцит оборотних засобів підприємств за умов інфляції, через що виникає необхідність використання кредитних ресурсів;
  • напруженість державного і місцевого бюджетів, унаслідок чого скорочуються можливості бюджетного фінансування інве-стицій.

 

Інвестиційна політика України передбачає:

 

1.Збільшення частки інвестицій у технічне переозброєння і реконструкцію.

 

2.Переорієнтацію інвестицій у пріоритетні галузі народного господарства з метою реалізації структурної перебудови еконо-міки1. Пріоритети, ясна річ, уточнюватимуться мірою змін, що відбуватимуться в економіці України, але вони матимуть соціа-льну орієнтацію.

 

3.Залучення іноземних інвестицій і кредитів. Для цього перед-бачається дозволити комерційним банкам проводити всі зовніш-ньоекономічні операції, створити пільгові умови для інвестицій-них компаній та фондів.

 

Інвестиційна політика держави здійснюється через механізм державного регулювання. Державне регулювання інвестиційної політики визначається:

 

показниками економічного і соціального розвитку країни; регіональними програмами розвитку народного господарства; державним і місцевими бюджетами, передбаченими в них обсягами державного фінансування інвестиційної діяльності. Важливим питанням для будь-якого інвестора є чітке визначення його прав та обов’язків при здійсненні інвестиційної діяль-ності. Національне законодавство містить досить ліберальні вимоги щодо інвесторів, які мають намір здійснити інвестицію в Україну. Зокрема, на території України для iноземних iнвесторiв встановлюється нацiональний режим iнвестицiйної та iншої гос-подарської дiяльностi, за винятками, передбаченими законодав-ством України та мiжнародними договорами України.

 

Для окремих суб’єктiв пiдприємницької дiяльностi, якi здiйснюють iнвестицiйнi проекти iз залученням iноземних iнвестицiй, що реалiзуються вiдповiдно до державних програм роз-витку прiоритетних галузей економiки, соцiальної сфери i тери-торiй, може встановлюватися пiльговий режим iнвестицiйної та iншої господарської дiяльностi.

 

Водночас за зміни гарантій захисту іноземних інвестицій упродовж десяти рокiв від дня набрання чинностi таким законо-давством на вимогу iноземного iнвестора застосовуються держа-внi гарантiї захисту iноземних iнвестицiй, що були чинними до набрання чинності цих вимог.

 

До прав i обов’язкiв сторiн, визначених угодою про розподiл продукцiї, упродовж терміну її дiї застосовується законодавство України, чинне на момент її укладення. Зазначенi гарантiї не по-ширюються на змiни законодавства, що стосуються питань оборони, нацiональної безпеки, забезпечення громадського порядку, охорони довкiлля.

 

Законодавство України також гарантує, що іноземнi iнвестицiї не пiдлягають нацiоналiзацiї. Державнi органи не мають права реквi зувати iноземнi iнвестицiї, за винятком ви-падкiв здiйснення рятiвних заходiв у разi стихiйного лиха, аварiй, епiдемiй, епiзоотiй. Зазначена реквiзицiя може бути про-ведена на пiдставi рiшень органiв, уповноважених на це Кабiнетом Мiнiстрiв України.

 

Iноземнi iнвестори мають право на вiдшкодування збиткiв, включно з упущеною вигодою i моральною шкодою, завданих їм унасл iдок дiй, бездiяльностi або неналежного виконання держав-ними органами України чи їх посадовими особами передбачених законодавством обов’язкiв щодо iноземного iнвестора або пiдприємства з iноземними iнвестицiями, вiдповiдно до законо-давства України.

 

У разi припинення iнвестицiйної дiяльностi iноземний iнвестор має право на повернення не пiзнiше шести мiсяцiв від дня припинення цiєї дiяльностi своїх iнвестицiй у натуральнiй формi або у валютi iнвестування в сумi фактичного внеску (з урахуванням можливого зменшення статутного фонду) без спла-ти мита, а також доходiв з цих iнвестицiй у грошовiй чи товарнiй формi за реальною ринковою вартiстю на момент припинення iнвестицiйної дiяльностi, якщо iнше не встановлено законодавст-вом або мiжнародними договорами України.

 

Також іноземним інвесторам пiсля сплати податкiв, зборiв та iнших обов’язкових платеж iв гарантується безперешкодний i не-гайний переказ за кордон їхніх прибуткiв, доходiв та iнших коштiв в iноземнiй валютi, отриманих на законних пiдставах унаслiдок здiйснення iноземних iнвестицiй.

 

Порядок переказу за кордон прибуткiв, доходiв та iнших коштiв, отриманих унаслiдок здiйснення iноземних iнвестицiй, визначається Нацiональним банком України.

 


< Попередня  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
6.3. Регулювання та контроль інвестиції резидентів за кордон
6.4. Порядок отримання резидентами та нерезидентами України кредитів, позик в іноземній валюті
РОЗДІЛ 7. ЗАХОДИ БОРОТЬБИ З ВІДМИВАННЯМ ГРОШЕЙ
7.1. Відмивання грошей через банківську систему та виявлення їх
7.2. Система фінансового моніторингу
Дисциплiни

Англійська моваБанківська справаБухгалтерський облікЕкономікаМікроекономікаМакроекономікаЕтика та естетикаІнформатикаІсторіяМаркетингМенеджментПолітологіяПравоСтатистикаФілософіяФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki