< Попередня  Змiст  Наступна >

Крах дипломатії буржуазного пацифізму


Світова економічна криза 1929

—1933 рр. призвела до загострення усіх протиріч капіталістичного світу, у тому числі міждержавних. Провідними чинниками міжнародних відносин ставали відродження німецького мілітаризму і вторгнення японських збройних сил у Північно-Східний Китай. Формування вогнища війни на Далекому Сході при цьому не тільки загрожувало колоніальним позиціям Франції, Англії, США, а й стимулювало реванш истські наміри Німеччини. Це відбивалося на відносинах ве-ликих держав у Європі, де головними ставали французько-німецькі й англо-німецькі протиріччя.

Так, з приходом до влади навесні 1930 р. у Веймарській республіці консервативного кабінету на чолі з канцлером Г. Брюнінгом розпочалася безпосередня підготовка до ліквідації основ Версальської договірної системи і встановлення німецького пан ування в Європі. Сучасники характеризували Брюнінга як «дикого шовініста», маючи на увазі не тільки його особисті політичні погляди, а й безпосередні зв’язки з командуванням рейхсверу, а також провідними банками і промисловими об’єднаннями — «Дойчебанк», «І. Г. Фарбеніндустрі», «АЕГ» та іншими. Німецький імперіалізм прагнув домінуючих позицій у Європі, і це зумовл ювало політичні орієнтації німецького керівництва.

Тримаючи курс на поширення впливів Німеччини на європейському континенті, німецька дипломатія здійснила в березні 1931 р. спробу економічного «аншлюсу» з Австрією. Внаслідок переговорів у Відні було підписано німецько-австрійську угоду про утворення двостороннього митного союзу, що означало необмежене панування Німеччини в австрійській економіці. Французькій дипломатії через зна чні труднощі вдалося ліквідувати дану угоду. У вересні 1931 р. Міжнародний суд, який діяв під егідою Ліги Націй, анулював німецькоавстрійську домовленість як несумісну з Версальським і Сен-Жерменським договорами. Однак це не зупинило дій щодо реалізації реваншистських планів Німеччини. Заохочувальну роль у цьому плані відіграли й США, що, за пропозицією президента Г. Гу вера, встановили у червні 1931 р. річний мораторій щодо сплати Німеччиною репарацій як передумови повної ліквідації німецьких репараційних платежів.

Лейбористське угруповання Р. Макдональда, що прийшло до влади в Англії у червні 1929 р., а також правоцентристські кабінети, що діяли протягом 1930

—1932 рр. у Франції, продовжували шукати шляхи збереження основ Версальської системи методами паци фістської дипломатії. У вересні 1931 р. прем’єр-міністр Франції П. Лаваль разом з міністром закордонних справ А. Бріаном відвідали Берлін з метою порозуміння з німецьким керівництвом. Переговори, однак, позитивних наслідків не мали. Франція не могла задовольнити вимогу німецької сторони щодо позики в 1 млрд марок як передумови досягнення компромісу у подоланні німецько-францу зьких територіальних і військових суперечок.

З приходом до влади у Франції в червні 1932 р. радикальних сил на чолі з Е. Ерріо французька дипломатія поставила за мету досягнення «політичного перемир’я», основу якого склало б зобов’язання Німеччини не піднімати питання про перегляд Версальського договору протягом 15

—20 років. З такою пропози-цією Ерріо як голова і водночас міністр закордонних справ відновленого Лів ого картелю виступив на Міжнародній конференції з репараційних платежів в Лозанні (червень

—липень 1932 р.), прагнучи поєднати це зобов’язання з «політичною компенса-цією» Німеччини за фактичну відмову західних країн від німецьких репараційних платежів. Однак пронімецька орієнтація правлячих кіл США, Англії, Італії, Польщі не дала можливості реалізувати зазначене. «Заключний акт» Лозаннської конференції лише кон-статував право Німеччини викупити репараційні зобов’язання за 3 млрд золотих марок шляхом випуску облігацій та їх погашення протягом 37 років. Ці рішення по суті підтримували Німеччину в її діях щодо подальшої ревізії Версальського договору.

Так, об’єктивною з огляду на зазна чене можна вважати позицію генерала К. фон Шлейхера як міністра оборони Німеччини у кабінеті Ф. фон Папена (прийшов на зміну уряду Боюнінга), який заявив у липні 1932 р. про реорганізацію рейхсверу, маючи на увазі кардинальну зміну його чисельних і якісних показників. Прагнучи легітимізувати німецьку ремілітаризацію, правлячи кола Веймарської республіки спирались на тра нснаціональні зв’язки німецького, французького, англійського, американського капіталу, що набули особливої ваги в умовах економічної кризи. Характерно, наприклад, що французький трест де Ванделя значно поширив поставки в Німеччину залізної руди, обсяги якої тільки за рік, від початку 1932 р., зросли з 7608 тис. т до 12 580 тис. т. Тісні зв’язки встановились між німецькими виробниками ву гілля, заліза, сталі й організацією французьких промисловців «Коміте де форж», а також іншими монополіями. На засадах подібних зв’язків у межах німецьких підприємницьких кіл визрів «план Рехберга», що став одним зі знарядь німецької дипломатії в 1931—1933 рр. Суть плану (названого за ім’ям його ініціатора, крупного саарського промисловця А. Рехберга) полягала у спробі утворення військово-політичного союзу Німеччини з однією чи навіть кількома західноєвропейськими державами, що мали зв’язки з німецьким капіталом. Із такими підходами, зокрема, кабінет фон Папена неодноразово звертався до уряду Франції, пропонуючи надати майбутньому німецько-французькому союзу антикомуністичного спрямування.

Ерріо, зі свого боку, відкидав будь-які пропозиції щодо військово-політичного союзу, вбачаючи за антикомуністичними орієнтаціями Німеччини прагнення зламати політичну основу Версальського договору, усунути міжнародно-правові перешкоди для безконтрольної німецької ремілітаризації.

Розглядаючи політику Н імеччини через призму реальної воєнної загрози Європі, і насамперед Франції, Ерріо розробив і запропонував Женевській конференції з роззброєння, яка відкрилась у лютому 1932 р. під егідою Ліги Націй, «план організації миру». Цей план, опублікований у листопаді 1932 р., у 14 річницю закінчення Першої світової війни, дістав назву «плану Ерріо». Він базувався на формальному визнанні «рівноправності» ус іх держав, пропонуючи поступове зрівнювання їх військових статусів, якщо вони візьмуть участь у підписанні відповідної угоди. Сама угода зводилась до утворення під егідою Ліги Націй організації європейських держав, об’єднаних між собою пунктами про взаємодопомогу. Для боротьби проти агресії ця організація повинна була мати збройні сили, військове оснащення яких переви щувало б національні армії. Ерріо розглядав «план» як конкретизацію і розвиток програми: «арбітраж, роззброєння, безпека», висунутої ще в 1924 р. «План Ерріо» було запропоновано за часи, коли в Німеччині до влади рвався фашизм. У грудні 1932 р. на зміну кабінету фон Папена прийшов уряд на чолі з генералом рейхсвера фон Шлейхером, відомим своїми фашистськими орієнтація ми. За таких умов проведення міжнародної конференції за висунутими пропозиціями, як вважала французька сторона, вимагало компромісів. Кабінет Ерріо, зокрема, дав згоду на проведення в Женеві у грудні 1932 р. переговорів держав-учасниць Локарнського договору за участю США. У ході переговорів французи змогли домогтися лише прийняття «Декларації п’яти держав», яка зводилас ь до визнання за Німеччиною «рівноправності» в озброєннях «у межах системи, що гарантувала безпеку усім народам за умов міжнародного контролю» .

Підписання «Декларації п’яти держав», здійснене за об’єднаного сприяння Німеччини, США, Англії і Італії, було значним прорахунком кабінету Ерріо. Документ містив у собі нечіткі положення, що давало змогу фашистським державам, і зокрема Німеччині, тлумачити положення про рівноправність в озброєннях з точки зору руйнації положень Версальської і Локарнської договірних систем.

Зростання загрози з боку німецького мілітаризму відіграло значну роль у прийнятому влітку 1932 р. кабінетом Ерріо курсу на зміцнення французько-радянських відносин. У листопаді 1932 р. в Парижі було підписано французько-радянський пакт про ненапад, розроблений за активною участю Ерріо. Пакт закріплював принцип мирного співіснування між двома державами, зафіксований вперше в акті відновлення францу зько-радянських відносин від 28 жовтня 1924 р.

Радянсько-французький пакт про ненапад відіграв стабілізуючу роль в умовах міжнародної обстановки, яка неухильно загострювалася від початку 1930-х років. Так, громіздкий апарат пацифістської дипломатії, створений зусиллями британських лейбористів і французьких радикалів (Ліги Націй, конференцій з роззброєння, системи виплати репарацій) виявився неефективним для стримування негативного розвитку по дій. Японська агресія на Далекому Сході і нездатність, зокрема, Ліги Націй покласти їй край значно знизили вагомість цієї організації в системі міжнародних відносин. У березні 1933 р. Японія вийшла з Ліги Націй, відверто розірвавши Версальський договір. Це стимулювало й агресивні дії імперіалістичної Німеччини, де до влади прийшов фашизм. для студ. вузов, обучающихся по спец. «История». — М.: Высшая школа, 1986.


< Попередня  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
4.2. Спроби створення системи колективної безпеки в Європі. Радянський чинник у міжнародних відносинах
4.3. Аншлюс Австрії і підготовка Німеччини до загарбання Чехословаччини. Мюнхенська конференція та її наслідки. Крах політики західних держав щодо умиротворення агресора
4.4. Переговори західних держав із СРСР. Радянсько-німецьке зближення. Пакт Молотова—Ріббентропа
5 ПОЧАТОК ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ.МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ В 1939—1942 РР.
5.2. Зовнішня політика СРСР: зміцнення геостратегічних позицій у початковій фазі війни
Дисциплiни

Англійська моваБанківська справаБухгалтерський облікЕкономікаМікроекономікаМакроекономікаЕтика та естетикаІнформатикаІсторіяМаркетингМенеджментПолітологіяПравоСтатистикаФілософіяФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki