Posibniki.com.uaІсторіяІсторія міжнародних відносин і зовнішньої політики ХХ — початок ХХІ ст.4.3. Аншлюс Австрії і підготовка Німеччини до загарбання Чехословаччини. Мюнхенська конференція та її наслідки. Крах політики західних держав щодо умиротворення агресора


< Попередня  Змiст  Наступна >

4.3. Аншлюс Австрії і підготовка Німеччини до загарбання Чехословаччини. Мюнхенська конференція та її наслідки. Крах політики західних держав щодо умиротворення агресора


Після утворення агресивного блоку Берлін

—Рим

—Токіо Гітлер вже не приховував мети німецької політики, якою на найближчий час він проголосив збереження й примноження німецької расової спільноти, що налічує 85 млн осіб, чимало з яких живуть в Австрії й Чехословаччині. Разом з тим, Гітлер розумів, що його плани анексувати Австрію й Судетську область Чех ословаччини мажуть наштовхнутися на серйозні протидії з боку Англії та Франції, а тому вирішив діяти швидко й рішуче, не зупиняючись навіть перед насильством як засобом розв’язання німецької проблеми.

Враховуючи, що Німеччина фактично завершила переозброєння, а західні держави тільки його розпочали, Гітлер приймає рішення не гаючи часу розпочати здійснення своїх політичних намірів. Пр и цьому Гітлер враховував і ту обставину, що глибоко втягнувшись у тривалу й жорстоку війну в Іспанії, дружня Австрії Італія навряд чи зможе виступити. Готуючись до насильницького приєднання Австрії, Гітлер проводить важливі кадрові зміни. На початку 1938 р. з посади був звільнений військовий міністр генерал фон Бломберг. 4 лютого Гітлер зміцнив головне ком андування вермахту, призначивши на посаду генерала Кейтеля. В цей же день замість міністра закордонних справ фон Нейрата на цю посаду призначений Йоахім фон Ріббентроп, який до цього був послом у Лондоні.

Передбачення Гітлера щодо можливих позицій європейських держав, зокрема Італії, Англії й Франції, під час здійснення німецького плану «територіального врегулювання п ідтвердилися». 6 листопада 1937 р. під час зустрічі нового німецького міністра закордонних справ фон Ріббентропа з Муссоліні з нагоди підписання Антикомінтернівського пакту, дуче висловив думку, що Австрія є другою німецькою державою за расою, мовою й культурою, що вона ніколи нічого не зможе зробити без Німеччини, а тим більше проти Німеччини. Муссоліні дав зр озуміти, що Італія, яка тепер спрямовує свої імперські зусилля на Середземномор’я й колонії, у разі кризи в Австрії в події не втручається. Так Італія практично погодилася з аншлюсом, що спонукало Гітлера приступити до негайних дій. Але спочатку в наміри німецького керівництва входило приєднання Австрії до Німеччини без застосування військової сили за підтримки австрійських нацистів.

12 лютого 1938 р. під час зустрічі у Берхтесгадені Гітлера з австрійським канцлером К. Шушнінгом було підписано протокол (Берхтесгаденська угода), згідно з яким австрійський ур яд зобов’язувався підтримати німецьку політику, надати австрійським нацистам повну свободу діяльності, призначити їх лідера А. Зейс-Інкварта міністром внутрішніх справ, вжити заходи до зміцнення співробітництва між німецькими й австрійськими збройними силами. Ця угода за задумом Гітлера, повинна була сприяти здійсненню загарбницької акції, демонструючи прагнення австрійців до возз’єдн ання з німецьким народом.

Проте Берхтесгаденська угода викликала зворотну реакцію в Австрії, населення якої виступало з бурхливим протестом. Очевидна небезпека близького аншлюсу, різко негативна щодо нього реакція громадськості змусили К. Шушнінга 24 лютого зробити заяву, що він більше не робитиме поступок Німеччині, а 9 березня він оголосив, що питання про незалежність вирішить плебісц ит, який відбудеться 13 березня.

Такий поворот у розвитку подій для Гітлера виявився несподіваним і, побоюючись результатів плебісциту, а відповідно, прояву «мирної» анексії Австрії, він вирішує розв’язати справу силою. За вказівкою Гітлера 11 березня 1938 р. була підготовлена директива про вторгнення німецьких військ в Австрію. В цей же день за підказкою Берліну Зейс-Інкварт пода в канцлерові листа з вимогою скасувати плебісцит. Ця вимога доповнювалась вимогою безпосередньо з Берліна відставки Шушнінга і призначення канцлером Зейс-Інкварта. Президент Міклас відповів відмовою, але після повторної, на цей раз ультимативної, вимоги дав згоду. У ніч з 11 на 12 березня новопризначений канцлер звернувся до німецького уряду з проханням надіслати свої війська до Авс трії.

12 березня 1938 р. вранці завчасно зосереджене на Австрійському кордоні 200-тисячне німецьке військо безперешкодно вступило до Австрії. Наступного дня було сформовано новий австрійський уряд переважно з нацистів, який тут же прийняв закон, що проголошував Австрію однією з німецьких земель. 10 квітня 1938 р. в Австрії було проведено референдум, під час якого кожний голос уючий повинен був відповісти на запитання, чи згоден він з возз’єднанням Австрії з німецьким рейхом що вже відбулося. Залякані розгорнувшимся в країні терором 97 % австрійців ствердно висловились на користь аншлюсу.

Якою ж була реакція великих держав на цю подію? Відсутність рішучої протидії Англії й Франції під час окупації Німе ччиною Рейнської зони вже тоді засвідчила прагнення західних держав до політики примирення. У період поступового схиляння австрійської кризи політика Франції й Англії була свідомо спрямована на примирення. Показовою щодо цього є позиція Англії: коли французький уряд у розпал кризи 11 березня вирішив вдатися до воєнних заходів, англійський прем’єр-міністр Чемберлен застеріг свого посла у Відні не чи нити опору і попередив про це французький уряд. Тому не випадково французький уряд обмежився висловленням протесту «проти підтриманого силою примусу, жертвою якого стала незалежна держава». Схожою була й реакція Італії на приєднання Австрії до Німеччини. Муссоліні заявив, що його позицію визначає дружба між обома країнами, яка закріплена Віссю.

Анексія Австрії зм іцнила стратегічні позиції вермахту для наступного нападу на Чехословаччину, передбаченого планом військової операції «Грюн». Цю акцію Гітлер і його оточення вирішили здійснити за «слушного зовнішнього приводу», створити який мали намір самі. Однак, як і у випадку з Австрією, німецьке керівництво спочатку вдалося до дипломатичного маневрування. Об’єктом гі тлерівської уваги в Чехословаччині стали Судети — промислово високорозвинена область, серед населення якої понад 3 млн осіб становили німці. З кількох політичних партій німецької національної меншини найбільшим впливом користувалась Судето-німецька партія на чолі з Конрадом Гейнлейном. Саме на цю партію, фінансовану з Берліна, гітлерівське керівництво покладало особливі надії, розраховуючи з її до помогою на послаблення Чехословаччини. Під тиском Берліна Судето-німецька партія різко змінює свою політичну позицію. Якщо восени 1937 р. її вимоги не виходили за межі чехословацької конституції й стосувалися переважно окремих проблем Судетів, то вже наприкінці березня 1938 р. (після аншлюсу Австрії) гейнленівці з трибуни чехословацької Палати депутатів зажадали для Судетів по вної автономії.

Так була започаткована судетська криза, яка по-справжньому розгорнулася наступного місяця. 24 квітня 1938 р. на з’їзді Судето-німецької партії в Карлсбаді К. Гейнлейн домігся прийняття програми з восьми пунктів. Головними вимогами цієї програми були відновлення повної рівноправності між німецькою національною спільнотою й чеським народом, прийняття законів на захист судетських німців, сво бода визнання нацистської ідеології, узаконення німецької мови як офіційної в Судетській області. Водночас німецька преса розгорнула кампанію підтримки вимог судетських нацистів, причому її тон щодо чехів ставав дедалі різкішим. Немає сумнівів, що у такий спосіб Гітлер намагався з’ясувати, якими можуть бути кроки Франції й Англії в напрямі підтримки Чехословаччини. Їх позиція визначилася під час зустрічі 28

—29 квітня у Лондоні Чемберлена, Галіфакса, Даладьє (новий прем’єр Франції) і Бонне

12 . Результатом їх зустрічі стала домовленість схилити уряд Чехословаччини до прямих переговорів з партією Гейнлейна в дусі порозуміння. У травні Англія й Франція направили Чехословацькому уряду відповідні звернення.

На початку серпня 1938 р. Галіфакс направляє до Праги лорда Ренсімена з місією посередника в переговорах між чехословацьким урядом і Судето-німецькою партією. Під час перего ворів Гейнлейн вимагав повного виконання восьми пунктів Карлсбадської програми і перебудови чехословацької держави на федеративних засадах. Уряд погоджувався лише на надання Судетам широкої адміністративної автономії й визнання німецької мови адміністративною в цій області.

Між тим німецьке керівництво, не маючи певності в позитивних для нього результатах переговорів, розпочало підготовку анексії Судетської обл асті військовими заходами, що призвело до різкого зростання напруженості в Європі. Заохочуваний Гітлером Гейнлейн виявив непоступливість у переговорах. Вбачаючи у непоступливості останнього тінь Гітлера, чехословацький уряд погодився на великі поступки і подав Ренсеменові проект документа, в якому задовольнялися сім із восьми карлсбадських пунктів, який 7 вересня був переданий Судетам. Пропозиції уряду були прийн яті як основа для подальших переговорів, що певною мірою послабило політичну напругу. Подальший розвиток подій залежав від характеру й змісту промови Гітлера, з якою він мав виступити 12 вересня на з’їзді нацистської партії в Нюрнберзі.

У різкій промові Гітлер звинуватив чехословацький уряд у потуранні знущанням над судетськими німцями й заявив, що якщо вони самі не зможу ть себе захистити, це зробить за них Німеччина . При цьому він наголосив на зростанні військової могутності рейху і що спорудження укріплень на Рейні («лінія Зігфрида») наближаються до завершення. Це мало вигляд застереження Франції, що у разі насильницького розмежування Чехословаччини Німеччина не зупиниться навіть перед можливістю військового зіткнення з нею. Побоювався непередбачуваних дій з боку Судет, які могли б призвести до ві йськового конфлікту, й англійський уряд. Тому Чемберлен заявив про свою готовність зустрітися з Гітлером для обговорення проблеми Судет.

Під час зустрічі, що відбувалася 15 вересня в Берхтесгадені, Чемберлен висловився за англо-німецьке зближення й підкреслив, що заради цього він особисто готовий навіть визнати відділення Судетської області від Чехословаччини, але мусить проконс ультуватися з Францією і своїм урядом.

18 вересня Даладьє й Бонне прибули в Лондон для узгодження позиції обох урядів у питанні Судет. У ході зустрічі обидві сторони дійшли згоди надіслати чехословацькому урядові свої пропозиції щодо врегулювання проблеми. Суть їх пропозицій, надісланих у Прагу 19 вересня, узагальнено можна сформулювати так: щоб зберегти мир, Чехо словаччина повинна погодитися зі зміною своїх кордонів, після якої всі території, де населення більше як 50 % становили німці, мали перейти до Німеччини. Нові кордони визначатиме міжнародна комісія.

Чехословацький уряд, який засідав увесь день 20 вересня, визнав їх неприйнятними, мотивуючи відмову тим, що відторгнення Судет позбавить країну її системи оборони, крім того це по рушить баланс сил у Європі. Зважаючи не це, Англія й Франція вдалися до відвертого тиску на Чехословаччину, заявивши в ультимативній формі, що в разі рішення уряду країни чинити збройний опір відновленню Судет, вони його не підтримають. Під тиском Англії й Франції чехословацький уряд змушений був підкоритися. Наступного дня у Празі пройшли де монстрації протесту проти уряду й Франції, яка фактично зреклася своїх договірних зобов’язань. У результаті голова кабінету пішов у відставку і новий уряд за дорученням президента Бенеша формував уже головнокомандувач генерал Сировий.

22 й 23 вересня у Горесберзі відбулася чергова зустріч Чемберлена з Гітлером, у ході якої фюрер категорично заявив, що для нього англо-французький план неприйнятний, оскільки він бачить необхідність виправляти двадцятирічну несправедливіст ь, допущену не тільки стосовно до німців, а й щодо поляків району Теплина та угорців південної Словаччини. Щодо окупації Судетської області, то це питання має бути вирішене не пізніше 1 жовтня. На заперечення Чемберлена, що англійська, французька й світова громадськість не сприй ме такого вирішення, фюрер відповів, що не може відмовитися від жодної зі своїх вимог.

12

Ж. Бонне — Міністр закордонних справ Франції з квітня 1938 р., прихильник примирення.

Отже, політична криза досягла критичної межі. 27 вересня Гітлер повідомив Чемберлена про свій намір наступного дня оголосити мобілізацію. Європа впритул наблизилася до війни. У такій ситуації Радянський Союз, виступаючи з осудом демаршів Чемберлена, водночас заявив про готовність виконати свої зобов’язання перед Чехословаччиною за умови, якщо те саме зробить Франція. Іншою була пози ція США. Президент Рузвельт звернувся з посланням до Бенеша, Гітлера, Чемберлена і Даладьє, закликаючи до пошуків політичного виходу з кризи.

Чемберлен відреагував на послання Рузвельта позитивно і 28 вересня надіслав Гітлерові й Муссоліні листа з пропозицією скликати конференцію урядів Франції, Англії, Італії, Німеччини й Чехословаччини. Вони дали згоду на проведення конференції у Мюн хені, як того хотів Гітлер, але всупереч побажанням Чемберлена Чехословаччину на неї не запросили.

Конференція чотирьох держав — Англії, Франції, Німеччини й Італії, яка взяла на себе роль посередника у розв’язанні Судетської проблеми, відкрилася 29 й завершила свою роботу 30 вересня підписанням договору, в основу якого покладено Гофесберзький меморандум, вручений Чемберлену 23 вересня. За догов ором чехи повинні повністю вийти з Судетської області. Єдиною поступкою Німеччини було визначення терміну не 1, а 10 жовтня, а також можливість забрати частину майна. В додатку до договору Франція й Англія заявили про свою готовність гарантувати нові чехословацькі кордони проти неспровокованої агресії. Німеччина та Італія пообіцяли таку ж гарантію, але обумовили її розв’язанням проблем польських і у горських меншин.

Таким чином, Гітлер здобув велику перемогу, адже без особливих зусиль, при потуранні західних держав, він приєднав до Німеччини близько 20 % території Чехословаччини, близько половини її важкої промисловості, потужні укріплення на кордоні з Німеччиною, нова лінія тепер проходила на відстані близько 40 км від Праги. Крім цього, в день підписання Мюнхенського договору чотирьох Чемберлен підписав з Гітлер ом декларацію про ненапад. Дещо пізніше, 6 грудня 1938 р., подібний документ з Німеччиною був підписаний Францією. В ньому проголошувалося, що кордони між обома країнами остаточні і що всі проблеми, які можуть виникнути у майбутньому, розв’язуватимуться шляхом взаємних консультацій. Це була своєрідна плата Гітлера за мюнхенську зраду прихильників політики умиротвор ення, головну роль у якій відіграла Англія. Її ціною стала цілісність Чехословаччини, принесена в жертву агресивним амбіціям Гітлера.

Мюнхенська змова готувалася тривалий час і водночас зруйнувала з великими труднощами створений остов системи колективної безпеки в Європі, фундамент якої складали Локарнські договори, а також рад янсько-французький та радянсько-чехословацький договори про взаємодопомогу.

Важливо підкреслити особливості Мюнхенської угоди: по-перше, це був погоджений диктат Німеччини й Англії (Франція й Італія слідували у фарватері своїх партнерів); по-друге, співучасниками змови і поділу Чехословаччини стали Угорщина й Польща. Польща окупувала Тещинську область, наростивши за рахунок її важливої промисловості св ої виробничі потужності на 50 %. Угорщина за Віденським арбітражем Німеччини й Італії (2 листопада 1938 р.) отримала територію на півдні Словаччини площею 12 тис. км 2 з мільйонним населенням; по-третє, Радянський Союз опинився в ізоляції. Вжиті ним заходи на підтримку Чехословаччини (зосередження військ на західних кордонах, дипломатичні демарші) успіху не мали.

Мюнхенський диктат, виконаний Німеччиною за співучасті Польщі та Угорщини, по суті був вироком Чехословацькій республіці. Про її близький кінець свідчили й події, що розпочалися всередині кр аїни і які остаточно викреслили її з ряду потенційних супротивників Німеччини.

Після Мюнхена оголосив про вихід у відставку й емігрував до Англії чехословацький президент Бенеш. Новим президентом став Е. Гаха, а посаду міністра закордонних справ обійняв колишній посланник у Римі Ф. Хвалковський. Обидва політики були відомі як прихильники співробітництва з Німеччиною та Італією. У Слова ччині й Закарпатській Україні різко активізувались націоналістичні сили, заохочувані Німеччиною, Польщею й Угорщиною. 6 жовтня націоналісти Словаччини оголосили автономію цієї частини країни і сформували уряд на чолі з магістром Й. Тісо — лідером католицької Словацької Народної партії. 11 жовтня автономію проголосила Закарпатська Україна, уряд якої очолив Андрій Бродий, якого на цій посад і невдовзі замінив підтримуваний німцями Волошин. Празький уряд, прагнучи запобігти розвалу країни на ґрунті загострення міжнаціональних суперечно-стей, законодавчо затвердив автономію Словаччини й Закарпатської України. Щоправда, на це уряд Чехословаччини змушений був піти під тиском Гітлера, який попередив, що в разі створення будь-яких перешкод до самостійності він знищить Ч ехословаччину за кілька годин. Визнавши автономію Словаччини й Закарпатської України, Чехословаччина з унітарної перетворилась на федеративну республіку. Німеччині залишалося тільки завершити її ліквідацію. Так, долю цієї країни фактично було вирішено в кінці жовтня 1938 р., коли Гітлер підписав директиву, в якій поставив перед вермахтом завдання «забезпечити можливість у будь-який час розгромити Чехію». Директивою передбачалася також одночасна пі дготовка вермахту до «оволодіння Мемельською областю» .

Готуючись до окупації Чехословаччини найближчим часом і не маючи цілковитої ясності, як відреагують на неї Франція й Радянський Союз, що формально залишалися союзниками Праги, нацистський уряд вдався до спроб здійснення заходів перестороги, заручившись підтримкою Польщі.

24 листопада 1938 р. І. Ріббентроп зустрівся з польським послом у Берліні Ю. Ліпським і висунув пропозицію про загальне вр егулювання спірних проблем, що існують між Польщею й Німеччиною. Його пропозиції містили й вимогу, щоб польський уряд погодився на возз’єднання Данцигу з рейхом. Натомість Ріббентроп пообіцяв продовжити на 25 років дію німецько-польської декларації 1934 р. про незастосування сили і гарантування німецькопольського кордону, встановленого Версальським договором.

Прийняття цих пропозицій для Пол ьщі означало б опинитися в становищі васала Німеччини і крах розрахунків польських правлячих кіл відігравати самостійну роль у Центральній Європі. 31 жовтня польський уряд відхилив пропозиції Ріббентропа . Розлютований відмовою Польщі Гітлер в доповнення до директиви від 21 жовтня стосовно Чехословаччини віддав наказ командуванню вермахту провести підготовку до захоплення Данцига.

Не домігшись залучення на свій бік Польщі як союзника, нацистський уряд активізував діяльність, спрямовану на перетворення Антикомінтернівського пакту Німеччини, Італії та Японії у військовий союз. Ідея створення такого союзу виникла в Берліні й То кіо ще влітку 1938 р. під час підготовки Німеччини до нападу на Чехословаччину. Вже тоді Ріббентропом і японським послом у Берліні Х. Осіма був підготовлений проект німецько-італо-японського договору про військовий союз — Пакт про консультації і взаємодопомогу (Троїстий пакт). Його основний зміст зводився до прийняття сторонами зобов’язання нада вати одна одній військову допомогу в разі «неспровокованого» нападу на будь-яку з них однієї або кількох держав.

Розраховуючи заручитися згодою Муссоліні на підписання Троїстого пакту, 24 жовтня 1938 р. Ріббентроп прибув до Риму. Але такої згоди він не одержав. Дуче вважав, що з укладенням такого союзу слід почекати, доки не бу дуть узгоджені цілі його учасників. Справжні ж причини, що спонукали Муссоліні відхилити пропозицію рейхсміністра, таїлись у небажанні ускладнювати італо-англійські відносини, доки англійський парламент не ратифікує підписану у квітні 1938 р. угоду, за якою Англія зобов’язувалась визнати загарбання Італією Ефіопії в обмін на її зобов’язання вивести свої війська з І спанії після закінчення громадянської війни.

Ратифікація цієї угоди англійським парламентом відбулася 15 листопада, а вже на початку січня 1939 р. Муссоліні повідомив у Берлін про готовність Італії укласти військовий союз з Німеччиною і Японією вже наприкінці місяця.

Щодо Японії, то її уряд у цілому схвалив проект союзного договору, але наполягав на внесенні до ньо го поправки, що цей союз є розвитком і продовженням Антикомінтернівського пакту і тому має силу тільки у разі війни проти Радянського Союзу. Бажання Японії надати союзу з Німеччиною й Італією виключно антирадянського характеру було неприйнятним для Німеччини. Її керівники прагнули укласти універсальний військовий союз, який залежно від ситуації мав би силу на випа док війни проти будь-якої держави.

Оскільки зі вступом Японії до Троїстого пакту у Німеччини виникла проблема, вона пішла на підписання військового союзу з Італією. 22 травня 1939 р. у Берліні був підписаний «Пакт про дружбу і союз між Німеччиною й Італією», більше відомий як «Стальний пакт», за яким обидві сторони зо бов’язуваалися надавати підтримку одна одній у війні всіма своїми силами і в усіх середовищах. Цей пакт базувався на прагненні Німеччини до розширення агресії у Центральній Європі, а Італії — на Балканах.

Поряд з цим Гітлер і Ріббентроп дипломатичними засобами домагалися розширити Антикомінтернівський пакт за рахунок приєднання до нього інших держав, зокрем а Угорщини, Манчжоу-Го та Іспанії. Наприкінці лютого 1939 р. протоколи про приєднання до пакту підписали Угорщина і Ханчжоу-Го. Пропозиція про приєднання до пакту була прийнята також урядом Франко, але за умови зробити це тільки після того, як доможеться визнання з

14

Див.: Мировые войны ХХ века: В 4-х кн. — Кн. 3: Вторая мировая война: Исторический очерк. — М.: Наука, 2002. — С. 44.

боку Англії та Франції. 27 лютого вони визнали Франко диктатором Іспанії й розірвали свої відносини з іспанським урядом Народного фронту, а вже через місяць франківська Іспанія стала членом Антикомінтернівського пакту.

У той час коли західні країни були заклопотані європейською проблемою, зумовленою активною підготовкою Німеччини до реалізації планів аншлюсу Австрії та розчленування Чехословаччини, на пружена обстановка склалась на Далекому Сході, де активізувала агресивні дії мілітаристська Японія, особливо після підписання нею Антикомінтернівського пакту. В липні 1937 р. Японія під гаслом боротьби з Комінтерном розв’язала широкомасштабну війну в Китаї. До кінця року її війська захопили Тянь-цзінь, Пекін, Ханькоу, Шанхай і тодішню столицю країни Нанкін.

Після вторгнення Яп онії у Північний Китай єдина з великих країн Радянський Союз надала йому дипломатичну підтримку, уклавши з Китаєм 21 серпня 1937 р. договір про ненапад, який по суті став договором про взаємодопомогу в боротьбі з японськими агресорами.

Такий розвиток подій у Китаї викликав невдоволення Берліна, звинуватившого Японію в тому, що вона своїми діями штовхає Китай в обійми СР

СР. У відповідь Японія висунула вимогу, щоб Німеччина припинила продаж Китаю зброї й прибрала військових радників з китайської армії. У цій суперечці Німеччина змушена була поступитися. 20 лютого 1938 р. Гітлер оголосив про визнання Німеччиною маріонеткової держави Мнчжоу-Го, а у квітні цього ж року німецький уряд припинив поставки зброї до Ки таю й відкликав своїх військових радників.

За цих умов Китай звернувся по допомогу до Радянського Союзу, мотивуючи своє прохання тим, що у разі поразки Китаю Японія перетворить його на плацдарм для боротьби проти СРСР. У першій половині 1938 р. СРСР надав Китаю кредити на пільгових умовах на суму 100 млн дол. До Китаю було направлено велику кільк ість різноманітної військової техніки. Всього до жовтня 1939 р. майже 1 тис. бойових літаків, понад 1,3 тис. артилерійських гармат, понад 14 тис. кулеметів, а також боєприпасів, обладнання і спорядження

16 . З 1938 р. у керівництві військовими діями брали участь радянські військові радники. На боці китайської армії в бойових діях проти японських агресорів безпосередню участь брали понад 700 військових льотчиків .

Військова стратегія Японії передбачала після легкої й швидкої перемоги у Китаї зосередження головних військових зусиль на розв’язання «північної проблеми», а саме загарбання радянського Примор’я й Північного Сахаліну, а також змусити Радянський Союз погодитися з будівництвом великої Монгольської держави. Для цього японцям важливо було переконатися у спроможності Радянського Союзу військовими засоба ми вчинити перешкоду здійсненню їх намірів. З цією метою наприкінці липня 1938 р. японські війська вторглися на радянську територію в районі озера Хасан, але дістали рішучу відсіч.

З такою драматичною політичною обстановкою у світі Німеччині залишалося тільки завершити ліквідацію Чехословаччини. Її політичні погрози, шантаж і провокації переростають у відкритий силовий тиск із використанням збройних сил. Для цьо го потрібно було знайти слушний привід. Таким приводом став розпуск 10 березня 1939 р. пражським урядом Гаха словацького уряду на чолі з Тісо і запровадження надзвичайного стану в Чехословаччині для збереження її єдності.

За вказівкою з Берліна 14 березня словацький уряд проголосив утворення самостійної Словацької держави під захистом німецького рей ху. У цей же день Гітлер викликав Гаху в Берлін і грубими погрозами змусив його підписати документ, яким ставив країну під захист Німеччини.

15 березня 1939 р. німецькі війська ввійшли в Прагу. Наступного дня Німеччина оголосила про створення на території Чехо-словаччини протекторату Богемії й Моравії. Під протекторат Німеччини увійшла й Словаччина. Одночасно угорс ькі війська захопили Закарпатську Україну. Чехословаччина як держава припинила своє існувати. Отже, сила почала сприйматись як найвагоміший аргумент під час розв’язання міжнародних проблем. 22 березня Німеччина після ультиматиму Литві ввела свої війська в Клайпеду (Мемель), колишнє німецьке місто й порт, передане Лігою Націй у 1923 р. під час гарантії Англії й Франції. Цей насильницький акт Нім еччини наочно показав справжню вартість англо-французьких гарантій.

3 квітня 1939 р. за розпорядженням Гітлера в німецьких штабах розпочалося вироблення плану нападу на Польщу («Вайс») з таким розрахунком, щоб «здійснення операції було можливе у будь-який час починаючи з 1 вересня 1939 р.»

18 11 квітня план військового

16

А. А. Кошкин. Военные действия на реке Халхин-гол // Актуальные проблемы новейшей истории. — М.: Просвещение, 1991. — С. 56.

17

Див.: Мировые войны ХХ века: В 4-х кн. — Кн. 3: Вторая мировая война. — С. 40

—41.

розгрому Польщі був затверджений Гітлером . Так у німецьких документах вперше з’явилась рокова дата можливого початку Другої світової війни.

На такому тлі зросли войовничі настрої в Римі. Увага фашистської верхівки була переведена на реалізацію агресивних задумів на Балканах. 7 квітня італійські війська висадилися в Албанії. Наступного дня Албанія перейшла під протекторат Італії і на прохання проіталійських налаштованих албанців вк лючена до складу Італійської імперії. Албанська територія була перетворена на плацдарм для нападу на Грецію та Югославію. Муссоліні вдалося домогтись від Ріббентропа заяви, що Середземномор’я ніколи не буде сферою німецької експансії.

На устремління Німеччини до розширення агресії у Центральній Європі й Італії, а також на Балканах стало можливим утво рення німецько-італійського союзу. Щоправда, в ході попередніх переговорів щодо його змісту виникли певні розбіжності: німці наполягали на невідкладності данцігського питання, італійці — на відмові від негайного вступу у війну (до 1943 р.). Зрештою було домовлено, що пакт, проект якого був складений переважно Німеччиною, буде підписаний у Берліні Ріббентропом і Чіано. 22 травня 1939 р. в пр исутності Гітлера і Геринга «Пакт про дружбу і союз між Німеччиною й Італією» («Стальний пакт») було підписано. Цей договір мав такий характер. Стаття 2 договору передбачала негайне проведення консультацій у разі міжнародної безпеки. Стаття 3 зобов’язувала обидві сторони за умови втягнення однієї з них у воєнні ускладнення надання негайної підтримки всі ма своїми військовими силами на суходолі, на морі та в повітрі. Окрім того, передбачалося посилити військову співпрацю, а в таємному протоколі йшлося про узгодження пропаганди . Цим договором політика Італії недвозначно ставилася в залежність від німецької .

Міжнародна обстановка ускладнювалася посиленням агресивної мілітаристської Японії на Далекому Сході. Захопивши великі райони Китаю, 11 травня 1939 р. вона здійснила напад на союзну СРСР Монгольську Народну Республіку. Приводом для агресивних дій Японії в районі річки Халхін-Гол стали її територіальні претензії на нібито спірні райони на маньчжурсько-монгольському кордоні, всупереч серйозним застереженням радянського ур яду про те, що кордон МНР Радянський Союз захищатиме так же рішуче, як і свій власний. Японія, плани війни якої проти СРСР передбачали нанесення головних ударів у напрямку радянського Примор’я й Забайкалля, розгорнула широкомасштабну халхінгольську операцію. В районі боїв Японія зосередила понад 75 тис. осіб, 500 гармат, близько 200 танків, 300 літаків

22 .

Сполохи локальних війн і збройних сутичок поступово втягували світ у новий глобальний конфлікт. Розмежування політичних й військових сил на міжнародній арені очікувало свого завершення, вимагало від західних держав рішучих політичних кроків для відвернення реальної загрози нової світової війни. Весна й літо 1939 р. були гранично насичені багатосторонніми й двосторонніми переговорами, планами і комбінаціями, ди пломатичними маневрами та військовими погрозами.

31 березня 1939 р., проконсультувавшись із французьким та польським урядами, Чемберлен оголосив, що Польщі буде надано гарантії підтримки всіма засобами. 6 квітня, після візиту Бека в Лондон, Чемберлен заявив, що Велика Британія та Польща вирішили замінити одностороннє й тимчасове зобов’язання від 31 березня союзницьким договором. Німеччина на цей крок відреагу вала негайно. Того ж дня німецький державний секретар фон Вайцзеккер заявив польському послові Ліпському, що договір 1934 р. про ненапад несумісний з англо-польською угодою. Щодо Англії, то Німеччина анулювала англо-німецьку морську угоду 1935 р. і висунула вимогу повернення колоній.

У відповідь французький уряд 13 квітня зробив заяву на підтвердження франко-по льського військового союзу 1927 р. Крім того, цього ж дня Англія й Франція оголосили про надання гарантій Румунії, Греції та Туреччині, з якою пізніше буде укладено англо-франко-турецький союзний договір. Це був крок, розрахований на те, щоб перешкодити Німеччині прибрати до рук економіку Південно-Східної Європи та Середземномор’я.

Гарантії По льщі, як країні, що опинилась в епіцентрі протиріч між великими державами, безперечно могли б відіграти важливу роль у відверненні нового військового конфлікту в центрі Європи. Але треба взяти до уваги ту обставину, що вони не передбачали будь-яких істотних заходів щодо конкретної допомоги Польщі. Крім того, без участі СРСР — єдиного супротивника Німеччини, який мав з Польщею спільний кордон, гарантії були нереальними. Це розуміли більш тверді й далекоглядні політики як в самій Англії й Франції, так і у США.

19

Там само. — С. 375—378.

20

Див.: Год кризиса. 1938—1939. — Т. 1. — С. 489—490.

21

Японія відмовилася від підписання Троїстого військово-політичного союзу у зв’язку з категоричною відмовою Німеччини й Італії надати йому відверту спрямованість проти СРСР.

Більш того, президент Рузвельт вдався до спроби надати си-стемі гарантій міжнародного характеру, взявши на себе роль арбітра. 16 квітня він надіслав персонального листа Гітлерові й Муссоліні з пропозицією заявити, що протягом найближчих десяти років вони не вчинять агресії проти держав, зазначених у листі. У разі позитивної відповіді США запропонують цим державам зробити такі ж заяви. Рузв ельт запропонував також розглянути за участю Америки проблему роззброєння й питання справедливого розподілу сировини між країнами світу .

Ці пропозиції диктатори відкинули без вагань.

Проте уряди Англії й Франції були стурбовані не стільки проблемою встановлення військового співробітництва з СРСР, скільки тим, як за рахунок Польщі досягти власної безпеки і спрямувати агресію Німеччини в бік радянських кордонів. Надавши гарантії Польщі, вони водночас розпочали таємні переговори з Німеччиною щодо співробітництва з нею.

Це створювало серйозну за грозу міжнародної ізоляції Радянського Союзу. Тому після ліквідації Чехословаччини в центрі уваги радянського уряду перебували переговори з Англією й Францією з метою недопущення їх альянсу з Німеччиною і створення реальної системи колективної безпеки, а з виникненням труднощів і перепон — одночасні переговори з Німеччиною.


< Попередня  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
5 ПОЧАТОК ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ.МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ В 1939—1942 РР.
5.2. Зовнішня політика СРСР: зміцнення геостратегічних позицій у початковій фазі війни
5.3. Вступ СРСР та США у Другу світову війну. Створення антигітлерівської коаліції (червень 1941—1942 рр.)
М ІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ У 1943—1945 РР.
Частина 1. 6.2. Питання майбутнього устрою повоєнного світу у взаємовідносинах союзних держав. Тегеранська конференція «Великої трійки»
Дисциплiни

Англійська моваБанківська справаБухгалтерський облікЕкономікаМікроекономікаМакроекономікаЕтика та естетикаІнформатикаІсторіяМаркетингМенеджментПолітологіяПравоСтатистикаФілософіяФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki