Posibniki.com.uaІсторіяІсторія міжнародних відносин і зовнішньої політики ХХ — початок ХХІ ст.5.3. Вступ СРСР та США у Другу світову війну. Створення антигітлерівської коаліції (червень 1941—1942 рр.)


< Попередня  Змiст  Наступна >

5.3. Вступ СРСР та США у Другу світову війну. Створення антигітлерівської коаліції (червень 1941—1942 рр.)


Перемога нацистської Німеччини на Заході, зміцнення геостратегічного становища СРСР, прихід до влади в Японії 22 липня 1940 р. уряду на чолі з Ф. Коное внесли суттєві корективи у стратегію, а відповідно і зовнішньополітичні орієнтири європейських держав.

Анексія Радянським Союзом Бессарабії та Північної Буковини викликала своєрідну політичну реакцію в Європі. Німеччина відреагувала на цю акцію нег айним направленням у Румунію військової місії, що розцінювалось як провісник близької військової окупації.

Відразу після цих подій заявили свої претензії на румунські землі Болгарія та Угорщина. Переговори з цього питання завершилися підписанням 22 серпня румуно-болгарської угоди про передачу Болгарії Південної Добруджі. Переговори з Угорщиною проходили важко і брутально. Тому 29 серпня Ріббентроп і Чіано викликали до Венеції міністрів закордонних справ Румунії та Угорщини, і під їх тиско м 30 серпня був підписаний Другий Віденський арбітраж — договір, яким Трансільванію, що виступала об’єктом претензій, було поділено на дві частини. За договором, Угорщині відходила територія площею 44 тис. км 2 з населенням 2 млн осіб. 12 вересня підписаною у Відні угодою була розпущена «Міжнародна дунайська комісія», а замість неї створено «Раду річкового басейну Дунаю». 11 жовтня 1940 р. під приводом захисту румунських нафтових родовищ від англійських диверсій за наказом Гітлера війська вермахту зайняли Румунію. Німеччина, таким чином, отримала доступ до румунської нафти.

Після Другого Віденського арбітражу відносини між Ні меччиною і Радянським Союзом політично погіршились. На початку вересня 1940 р. німецьке керівництво поставило Молотова до відома, що надалі гарантуватимуть недоторканність румунських кордонів Німеччина та Італія.

Зухвале поводження Німеччини зі своїм партнером у Європі має пояснення. Річ у тім, що 31 липня 1940 р. у Берліні було прийнято рішення про підготовк у до нападу на СРСР у травні 1941 р. Гітлер і його військові радники, сп’янілі від успіхів вермахту в наступі на Заході, були переконані, що Радянський Союз, який продемонстрував слабкість Червоної Армії у «зимовій війні», буде знищений у ході однієї блискавичної кампанії.

Гітлер розумів, що для реалізації своїх агресивних намірів стосовно Радянс ького Союзу сподіватися на суттєву допомогу лише такого непередбачуваного союзника, як Італія, — марна надія. Тим паче, що зломити волю до боротьби англійців і схилити Британію до укладання миру Німеччині не вдалося. Тому, розпочавши підготовку до нападу на СРСР, Гітлер спильнував зовнішньополітичну діяльність на пошуки надійних союзників і залучення їх на бік Ні меччини у війні проти Англії.

Передусім Гітлер і Муссоліні прагнули втягти у війну франкіайську Іспанію. Спочатку Франко у завуальованій формі повідомив, що він готовий до союзу з Німеччиною, але переконавшись, що Німеччина не здобуде вирішального успіху в битві за Англію, став обачнішим. Тому після особистої зустрічі Франко з Гітлером між ними бу в підписаний розпливчатий протокол, у якому іспанський диктатор обмежувався обіцянкою вступити у війну та приєднатися до Німеччини без визначення точної дати.

Після невдалих переговорів з Іспанією увага Гітлера і його зовнішньополітичного відомства була сконцентрована на Японії, де, як зазначалося вище, відбулася зміна уряду і новий міністр закордонних справ І. Мацу око недвозначно дав Німеччині зрозуміти, що Японія розраховує на її підтримку у боротьбі за панування у «східноазіатському просторі», а тому Японія не проти зближення з Німеччиною.

Сподіваючись на приєднання Японії до тристороннього пакту, Гітлер все ж відводив для неї другорядну роль у своїх планах — скувати сили Англії та її помічнику США в азіатськ отихоокеанському регіоні. Бралося до уваги й те, що сильна Квантунська армія Японії здатна стримати значне угруповання радянських військ на Далекому Сході.

Переговори між німецькою і японською представницькими делегаціями, що розпочалися 9 вересня 1940 р., завершилися підписанням договору про німецько-італо-японський військовий союз (пакт трьох держав). У договорі особливо підкреслювалось, що ві н передбачає взаємну всебічну допомогу на випадок, якщо на одну зі сторін нападе держава, яка досі не брала участі у війні в Європі або в японсько-китайській війні .

За договором, Японія визнавала гегемонію Німеччини й Італії у створенні нового порядку в Європі, а ті, у свою чергу, визнавали право Японії в створенні нового порядку в східноазіатському просторі. За таким нечітким формулюванням пакту проглядалась основна спрямованість німецько-італо-японського співробітництва — використати всі засоби, для того щоб перешкодити спробам СРСР і США вст упити у боротьбу проти встановлення панування агресорів у Європі й Азії. А щоб не викликати підозри радянського керівництва щодо справжніх намірів Німеччини та її союзників, договір містив окрему статтю (V), у якій зазначалося, що цей пакт не позначиться на відносинах між його учасниками і Радянським Союзом.

Намагаючись приспати пильність світової гр омадськості, приховати від неї справжню мету пакту трьох керівників третього рейху, німецька пропаганда представила його як договір про оборону, покликаний запобігти участі у війні США, обмежити масштаби війни, сприяти встановленню миру в усьому світі.

Офіційна пропозиція радянського уряду стосовно пакту трьох держав була викладена у передовиці газети «Правда» через два дні після його підписання. В ній зазначалося, що німецько-італо-японський військовий союз веде до подальшого загострення війни і розширення сфери його дії. Радянська оцінка пакту збігалася з тією, яку на Нюрнберзькому процесі дасть обвинувачення від США. Його пре дставник документально показав, що німецько-японське співробітництво у різні часи було спрямоване проти Британської співдружності, Радянського Союзу, і Сполучених Штатів .

Справжня мета, яку ставило собі німецьке керівництво під час укладання пакту трьох, полягала не тільки в тому, щоб утримати США від вступу у війну, а й у тому, щоб створити вигідні умови для нападу на СРСР. Це підтверджується наступними діями Німеччини, яка на невизначений час відклала підготовку вторгнення на Британські острови і повністю переключил ась на підготовку до нападу на СРСР. Водночас Гітлер намагався забезпечити своє панування на Балканах і в Центральній Європі і таким чином ізолювати Радянський Союз.

З цією метою ще влітку 1940 р. Гітлер і Муссоліні здійснили спробу втягнути Іспанію у війну на своєму боці. Іспанський диктатор Франко дав зрозуміти, що за певни х умов, а саме їхніх гарантій щодо отримання Гібралтару, Французького Марокко та території у Гвінеї, він готовий вступити у війну, але після висадки німців у Великобританії. У вересні, переконавшись, що Німеччина не зможе досягти вирішального успіху у повітряній битві над Англією, а Гітлер не схильний погодитися з вимогами Іспанії щодо Марокко, Франко ста в обережнішим у своїх обіцянках. Надія Гітлера на вступ Іспанії у війну зникла під час його особистої зустрічі з Франко, яка завершилася підписанням досить розпливчатого протоколу, де іспанський диктатор обмежувався обіцянкою вступити у війну та приєднатися до тристороннього пакту без зазначення конкретної дати. Єдине, чого вдалося досягти Гітлер у й Муссоліні восени 1940 р., — це домогтися приєднання до тристороннього пакту Словаччини, Угорщини, та Румунії. Щодо Болгарії між Німеччиною й СРСР розпочалася серйозна дипломатична боротьба. У листопаді Молотов запропонував Болгарії радянські гарантії та ідею укладання пакту про взаємну допомогу. 30 листопада Болгарія відповіла відмовою.

У лютому 1941 р. Болгарія погодилася на умовляння Німеччини приє днатися до тристороннього пакту і 1 березня вона його підписала. Цього ж дня німецькі війська увійшли в Болгарію, незважаючи на протести Радянського Союзу.

Зауважимо, що Гітлер мав намір вирішити питання залишити Балкани зоною для експансії Німеччини й Італії дещо іншим способом — шляхом залучення до тристороннього пакту Радянського Союзу. За його розрахунками, чотиристоро нній пакт міг би базуватися на системі зон впливу: Німеччина та Італія поділили б між собою Європу й Африку, Японія отримала б у свою зону Далекосхідну Азію. Радянському Союзу передбачалося залишити район Перської затоки, Іран, не виключалася й Індія. У разі реалізації цього плану Гітлерові вдалося б ізолювати Англію, утримати від активних дій США, а також від вернути увагу СРСР від Європи, перешкодити будь-якому новому проникненню на Балканах або у Фінляндії.

У середині жовтня 1940 р. Ріббентроп надіслав Сталіну листа з пропозицією укласти велику угоду на основі взаємних інтересів. Сталін погодився на візит Молотова до Берліна 12 листопада. В ході бесід з Ріббентропом і Гітлером Молотов схвалив загальні принципи домовленості, але від підписання договору про приєднання до тристороннього пакту на запропонованих засадах та протоколу про право СРСР на вільний прохід через Босфор і Дарданелли утримався.

25 листопада через німецького посла Шуленбурга Молотов передав відповідь на пропозиції Ріббентропа. СРСР погоджувався приєднатися до тристороннього пакту на чітк о визначених умовах. Радянське керівництво приймало запропонований Ріббентропом протокол стосовно простору на південь з основним на-прямом на Перську затоку. Щодо другого протоколу, пропонувалося внести зміни, передбачивши можливість для СРСР створення сухопутної та морської бази у Босфорі й Дарданеллах. Туреччина має бути запрошена приєднатися до чотиристороннього пакту, а її територіальна цілісність гарантувала ся б лише у разі згоди з її боку.

Крім названих двох протоколів, радянське керівництво запропонувало підписати додатково ще три: по-перше, про негайне виведення німецьких військ з Фінляндії, введених туди за німецькофінською угодою від 21 вересня 1940 р.; по-друге, Японія відмовляється від вугільних і нафтових концесій на Північному Сахаліні; по-тре тє, укладення між СРСР і Болгарією пакту про взаємодопомогу, оскільки вона розташована в зоні безпеки радянських кордонів. Але,

незважаючи на наполягання Радянського Союзу, відповідь Німеччини на свої пропозиції він так і не одержав. А болгарську проблему було вирішено Гітлером у спосіб, про який ішлося вище.

Для повного утвердження Німеччини на Балканах та ізоляції СРСР залишалося схилити Югославію приєднатися до тристороннього пакту й визначитися щодо Греції. 25 березня напівдиктаторський уряд Цветковича заявив пр о згоду Югославії приєднатися до пакту. Але в результаті проанглійського військового державного перевороту уряд Цветковича було скинуто й утворено уряд національної єдності на чолі з Силовичем. За таких умов у Гітлера не залишалось іншої альтернативи крім військового вторгнення в Югославію. На початку квітня 1941 р. німецькі війська розпочали вторгнення в Югославі ю і Грецію. 18 квітня Югославію було повністю окуповано німцями, а потім розділено між Німеччиною, Італією та Угорщиною, яка 10 квітня вступила у війну проти Югославії.

Вирішивши свої основні проблеми у Європі й на Балканах, Гітлер не бачив більше перешкод для реалізації своїх планів щодо СРСР. Після провалу переговорів Ріббентропа — Молотова у листопаді 1

940 р. він розпорядився підписати директиву про відмову від негайної висадки в Англії і зосередитися на підготовці до нападу на СРСР 15 травня 1941 р. Але у зв’язку з подіями в Югославії, що затримали початок операції «Барбаросса», 30 квітня її було призначено на 22 червня 1941 р. Будучи переконаним в успіхові майбутньої операції, Гітлер доручив своєму раднику Розенб ергу розробити політичну структуру майбутніх загарбаних територій Радянського Союзу.

Сталінському керівництву за шість місяців, що минули після останніх переговорів у Берліні, вдалося домогтися укладання договору з Японією про нейтралітет 13 квітня 1941 р. Обидві сторони при цьому ставили собі за мету таке: СРСР — зменшити загрозу війни на два фронти, Японія — застрахуватися від конфлік ту з СРСР у разі, якщо виступить війною проти Англії і США. Щодо відведення війни з Німеччиною у Сталіна не було інших засобів, як демонструвати свою вірність договорам 1939 р. Черговою демонстрацією стало офіційне оголошення Сталіним 6 травня 1941 р. радянського уряду.

Але ці заходи радянського керівництва не змінили рішення Гітлера щодо СРСР. 22 червня 1941 р. війська вермахту вдерлися в Радянську країну.

З цього часу війна вступила у нову фазу, центральною подією якої у політичній літературі вважається створення антигітлерівської коаліції. Щодо процесу її становлення як у зарубіжних, так і вітчизняних дослідників проблем Другої світової війни склалося два погляди: частина авторів вважає початком її формування 1941 р., інш і — відносять витоки цього процесу до 1939 р., тобто до анексії Німеччиною Чехословаччини. Більш вірогідною, на наш погляд, слід вважати саме другу точку зору, відповідно до якої процес складання антигітлерівської коаліції поділяється на кілька періодів.

Перший період припадає до 1939 р., початком якого стала ліквідація Чехословаччини, що сприяло активізації зусиль на користь створення антигітлерівської коаліції з уча стю СРСР, котра у той час ще могла врятувати мир. Анексія Чехословаччини завдала серйозного удару по мюнхенській політиці, хибність якої несла загрози світові. Зазначимо, що саме наслідки Мюнхенської конференції, на проведенні якої полягав Рузвельт у своїх посланнях Чемберлену 26 і 28 вересня 1938 р.

10 , стала поворотним пунктом, що змусив США відійти від традиційного ізоляціонізму до об’єднання з європейськими демократіями.

Кінцем цього періоду є напад Німеччини на Польщу і початок світової війни, який переконав, що відсутність коаліції і міжнародного співробітництва країн, котрим загрожував гітлеризм, неминуче повинна була привести до світової війни.

Другий період охоплює події від початку світової війни до г ітлерівського нападу на СРСР. На початку цього періоду західні уряди, все ще сподіваючись на можливість угоди з Німеч-чиною, утримуються від боротьби, свідченням чого є «дивна», або «сидяча», війна на західному фронті. Але німецька агресія проти західних держав і поразка Франції у червні 1940 р. завдали ще одног о удару по цій політиці і наочно довели необхідність координації політики і військових заходів західних держав.

Саме на цей період припадає початок зміцнення англо-американських зв’язків. Наприкінці липня 1940 р. Черчілль і Рузвельт домовилися про передачу Англії 50-ти американських есмінців для посилення захисту її побережжя. Для США це означало кінець політик и ізоляціонізму та їх перехід від нейтралітету до неучасті у бойових діях. У свою чергу, з огляду на наростання загрози для США з боку Японії, Черчілль дав згоду на оренду англійських військових баз у Вест-Індії та інших британських володіннях .

10

Киссиджер Г. Дипломатия: Пер. с англ. — М.: Ладомир, 1997. — С. 343.

11

16 вересня 1940 р. США, всупереч протидії ізоляціоністів, ухвалили закон про обов’язкову військову повинність. Незважаючи на різку опозицію ізоляціоністів, 5 листопада 1940 р. Рузвельта було переобрано на посаді президента. Його перемога на виборах відображала погляди широких верств населення, що виступали за боротьбу з агресором і за створення коаліції всіх сил, здатних до опору. Невдовзі після виборів у про мові 29 грудня Рузвельт фактично проголосив закон про ленд-ліз, який визначав умови американських поставок Великої Британії, необхідних для ведення війни з Німеччиною .

Питання про антигітлерівську коаліцію набуло особливої актуальності у зв’язку з нападом Німеччини на СРСР, який поклав початок третьому і головному періоду в процесі створення антигітлерівської коаліції, який завершився проголошенням 1 січня 1942 р. Вашингтонської декларації.

За нових обставин не залишалося іншої альтернативи, як застосувати принципи колективної безпеки, але вже не як попереджувальний захід проти війни і агрес ії, а як спільну збройну протидію агресору. 21 червня 1941 р. в Чекерсі, в заміській резиденції британського уряду, в розмові з міністром закордонних справ А. Аденом та американським послом Вайнантом Черчілль висловив передбачення про неминучість нападу Німеччини на Радянський Союз і про свою готовність у цьому разі заявити про підтримку Росії. Хайнані пі дтвердив, що так само вчинять і США.

Отримавши повідомлення про вторгнення військ в СРСР, Черчілль дотримався свого слова і у вечірній промові по радіо 22 червня від імені уряду обіцяв надати Радянському Союзу і його народу всю можливу допомогу.

При цьому Черчілль не залишив сумнівів, що залишається послідовним воро гом комунізму, а свою позицію обґрунтував загрозою Великій Британії й усьому людству, яку може нанести успіх Німеччини в СРСР. Питання про союз з Радянською країною у промові Черчілль не піднімав, але для збереження радянсько-німецького фронту з цього часу матеріальна допомога радам стала однією з головних військових цілей уряду.

Позиція СШ

А у зв’язку з нападом Німеччини на Радянський Союз була оприлюднена в заяві державного департаменту 23 червня, а в короткому виступі 24 червня президент проголосив рі-шення уряду про надання йому всемірної допомоги. Проголошений політичний курс зустрів опір з боку досить широкого кола політичних сил, які вважали перемогу комунізму небезпечнішою, ніж пер емогу фашизму. Але незважаючи на те, що Рузвельт часом припускався помилок у зовнішній політиці, він правильно оцінив обстановку у зв’язку зі вступом СРСР у війну, а тому виявив себе переконаним прихильником тісного співробітництва з Радянським Союзом і першорядне завдання вбачав у нанесенні поразки Німеччині.

Сталіна у перші дні навальний наступ нац истів та їх швидке просування в глибину радянської території настільки шокували, що він був готовий запропонувати Гітлеру новий варіант Брестського миру: міністр закордонних справ Молотов під час зустрічі з болгарським послом звернувся до нього з проханням передати в Берлін пропозицію припинити бойові дії. Натомість Сталін був готовий віддати нацистам Україну і Білору сію . Але на той момент, зважаючи на військові успіхи, Гітлер відкинув ці пропозиції. Але вже 3 липня 1941 р. у зверненні до радянського народу Сталін устами Молотова проголосив одну з цілей створення єдиного фронту народів для протидії Гітлеру.

Першим документом на шляху оформлення коаліційних відносин стала радянськоанглійська угода про спільні дії у війні про ти Німеччини від 12 липня 1941 р. Рішення англійського уряду, слід гадати, було політичним, розрахованим на те, щоб не допустити виходу СРСР із війни і укладання ним угоди з Німеччиною. Того ж місяця до Москви Рузвельтом був направлений його спеціальний помічник Г. Гопкінс для встановлення особистого контракту зі Сталіним і з’ясування військо вої ситуації. Отримавши інформацію з перших рук у ході переговорів зі Сталіним про становище на фронті і про рішучість Червоної Армії до продовження боротьби, Гопкінс свою інформацію Рузвельту і Черчіллю завершив рекомендацією про скликання у Москві конференції трьох держав з питань розподілу спільних ресурсів. Інформація була доставлена саме в той час, коли на атлант ичній військовоморський базі у Ньюфауленді проходила конференція керівників США і Великобританії. Інформація Гопкінса відносно радянського військового потенціалу і сприятливих перспектив Східного фронту справила позитивний вплив на хід конференції, робота якої завершилася 14 серпня 1941 р. підписанням декларації, відомої під назвою Атлантичної хартії.

12

Закон про ленд-ліз був представлений конгресу США в січні 1941 р. 11 березня того ж року був підписаний президентом.

У восьми пунктах цього важливого документа викладені не тільки цілі війни, а й демократичні принципи міжнародних відносин. США і Англія зобов’язувалися не прагнути територіальних загарбувань, не вдаватися до жодних територіальних змін без згоди тих народів, яких вони стосуються; визнавати за кожним народом право вільного вибору для себе форми правління; визнавати за кожною держа вою вільний доступ до сировинних ресурсів. У документі також зазначалося, що всі держави мають співпрацювати за для економічного й соціального прогресу; після повалення нацистської тиранії має бути встановлений мир, роззброєння держав-агресорів.

Слід зазначити, що США і Велика Британія — незалежно від справжніх намірів, — проголошуючи в Атлантичній хартії деякі принципи пове дінки, зобов’язались точно дотримуватись їх у майбутньому. Крім того, автори Атлантичної хартії, подаючи ці принципи на розгляд інших держав на Міжсоюзницькій конференції в Лондоні 24 вересня 1941 р., визнали за потрібне ще раз підкреслити, що почувають себе зобов’язаними дотримуватись їх.

На підтримку хартії висловилися всі учасники конференції в Лондоні — емігрантські ур яди Бельгії, Голландії й інших окупованих нацистами країн. Заявляючи про свою підтримку Атлантичної хартії 24 вересня 1941 р., Радянський Союз у Декларації, проголошеній його представником, зробив одночасно деякі суттєві доповнення до хартії. У декларації СРСР зазначалося, що практичне застосування принципів Атлантичної хартії повинне буде зважати на обставини, потреби та історичні особливості тієї чи іншої країни.

Важливо пі дкреслити, що три документи 1941 р., а саме — звернення до радянського народу 3 липня, Атлантична хартія від 14 серпня і радянська декларація на міжсоюзницькій конференції у Лондоні 24 вересня — є актами, які започаткували співробітництво великих держав не тільки з поточних питань, а й з питань миру.

Переконливим доказом того, що події, пов’язані з Атла нтичною хартією і декларацією СРСР 24 вересня 1941 р., готували ґрунт для подальшого розвитку міжнародних відносин у напрямі створення антигітлерівської коаліції та прогресу у спільній роботі з вирішення проблем майбутнього миру, є Московська конференція представників трьох держав, що відбулася 28 вересня — 1 жовтня 1941 р. На конференції представники США і Великої Британії зробили заяви про го товність до всебічного співробітництва з Радянським Союзом.

Улітку та восени 1941 р. політична консолідація антинацистських сил знайшла вираз у встановленні Радянським Союзом дипломатичних відносин з емігрантськими урядами Польщі, Чехо-словаччини, Югославії, Норвегії та урядами низки нейтральних країн. У вересні радянське керівництво увійшло в безпосередній контакт з патріотичним рухом «Вільна Фран ція», очолюваним генералом Ш. де Голем, який висловив готовність до військового співробітництва з СРСР. 26 вересня 1941 р. радянський уряд визнав генерала керівником усіх вільних французів, де б вони не перебували.

7 грудня 1941 р. Японія напала на американську військово-морську базу Піре-Харбо і на володіння Британії та Нідерландів у Південно-Східній Азії. Глобаліз ація світового конфлікту, стрімке поширення японських загарбань поставили на порядок денний питання про тісніше співробітництво супротивників фашистського блоку. З цією метою, за пропозицією США, у Вашингтоні було скликано конференцію представників країн, що оголосили війну країнам фашистського блоку, важливим результатом якої стало підписання у Вашингтоні 1 січня 1942 р. Декларації об’єднаних націй. Свої п ідписи поставили представники чотирьох великих держав — США, Великої Британії, СРСР та Китаю, а потім в алфавітному порядку представники 22 інших держав.

Уряди кожного з 26 учасників Декларації зобов’язувалися використати всі свої ресурси проти тих членів тристороннього пакту і держав, що перебувають у стані війни. Кожний уряд взяв на себе ще одне зо бов’язання — співробітничати один з одним і не укладати сепаратних угод з супротивною стороною.

Для Радянського Союзу залишалося невирішеним питання про союзний договір з Великої Британією. Його підписання затягувалось через домагання Сталіна про визнання договором західних кордонів СРСР 1941 р., проти чого заперечували США і деякі політичні кола Англії. Але після того, як Сталін дав вказів ку Молотову взяти за основу англійський проект союзного договору, питання було швидко вирішене.

26 травня 1942 р. у Лондоні Молотов та Іден поставили свої підписи під договором СРСР і Великої Британії про союз у війні проти Німеччини та її спільників і про співробітництво та взаємодопомогу після війни. Договір містив широкі зобов’язання обо х сторін, зокрема про надання взаємної військової й іншої допомоги у війні проти Німеччини, а також про відмову вступати в будь-які переговори з гітлерівським урядом. Договір також визначав взаємовідносини обох сторін на 20 років післявоєнного періоду. 11 червня 1942 р. у Вашингтоні було підписано угоду між урядами СРСР і США про принципи, ужива ні до взаємної допомоги у веденні війни проти агресії. Таким чином, прийняття Декларації об’єднаних націй та укладання договорів про союз і взаємну допомогу у війні в основному завершили процес формування антигітлерівської коаліції, ядро якої складали СРСР, Великої Британія і США. Саме цим державам у подальшому належатиме провідна роль у вирішенні широкого кола питань європейської і міжнародної політики. ТЕМА 6


< Попередня  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
Частина 1. 6.2. Питання майбутнього устрою повоєнного світу у взаємовідносинах союзних держав. Тегеранська конференція «Великої трійки»
Частина 2. 6.2. Питання майбутнього устрою повоєнного світу у взаємовідносинах союзних держав. Тегеранська конференція «Великої трійки»
МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ І ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА В ПЕРІОД «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ» (1945—1991 рр.)
7.2. Мирні угоди з колишніми союзниками Німеччини. Створення Організації Об’єднаних Націй
7.3. Причини і початок «холодної війни». Утворення військово-політичних блоків
Дисциплiни

Англійська моваБанківська справаБухгалтерський облікЕкономікаМікроекономікаМакроекономікаЕтика та естетикаІнформатикаІсторіяМаркетингМенеджментПолітологіяПравоСтатистикаФілософіяФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki