< Попередня  Змiст  Наступна >

М ІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ У 1943—1945 РР.


6.1. Проблеми другого фронту в міжнародних відносинах Великої Британії, США та СРСР

Саме факт утворення антифашистського військового союзу і ті зобов’язання, які брали на себе його учасники, ставив на порядок денний питання про погоджені військові дії проти Німеччини та її союзників на європейському континенті. Перші ж заяви Черчілля й Ідена про готовність їх країни надавати всебічну допомогу Радянському Союзові у війні проти гітлерівс ької Німеччини означали визнання цієї необхідності, а вже згадувана радянськоанглійська угода від 12 липня 1941 р. являла собою певну міжнародно-правову основу для спільних дій.

Цілком природно, що вже у 1941 р. перед союзниками постало завдання погодити місце, час і розмах воєнних дій, щоб здійснити цілі коаліції в якомога короткий термін і з мініма льною затратою сил та матеріальних ресурсів. В інтересах не тільки СРСР, а й всіх інших учасників антигітлерівської коаліції за тих умов було важливо створити реальну загрозу стратегічному становищу Німеччини в Європі і тим змусити командування вермахту зняти частину сил з радянсько-німецького фронту й перекинути їх на інші театри воєнних дій.

Ант игітлерівська коаліція відзначалося відносно високим ступінем об’єднання сил у збройній боротьбі з ворогом. Та все ж процес вироблення коаліційної стратегії розтягнувся на кілька років, ускладнюючись суперечливими планами й інтересами, відсутністю цілковитої довіри між учасниками коаліції.

Координація між Англією і США була значно тіснішою, ніж між ними і СРСР. Ще на початк у 1941 р. британські й американські військові планувальники на спільній таємній нараді погодили принцип першочерговості розгрому Німеччини. Для вироблення спільної стратегії важливе значення мала англо-американська конференція на вищому рівні у Вашингтоні у грудні 1941—січні 1942 р. за кодовою назвою «Аркадія». В основу двосторонньої угоди був покладений запропонований британською стороною документ, у якому одним з голо вних завдань великої стратегії оголошувалось виключення будь-яких великих операцій в Європі у 1942 р. Виснажування супротивника передбачалося здійснювати лише шляхом бомбардувань, морської блокади і підривних дій.

На цій же конференції було створено Об’єднаний Комітет начальників штабів США й Великої Британії, а в березні 1942 р. Рузвельт і Черчіл ль домовились про розділення бойових операцій: за США закріплювався Тихоокеанський регіон, за Великою Британією — Близький і Середній Схід та Індія. Атлантично-Європейський театр воєнних дій ставав районом спільної і рівної відповідальності. Незважаючи на досягнуті домовленості, між двома західними союзниками протягом всієї війни виникали го-стрі розбіжності з стратегічних питань. Розбіжності ви никали також між політичними і військовими колами. Для прикладу, якщо Рузвельт схилявся до підтримки британської стратегії непрямих дій, то керівництво армії США відстоювало принцип концентрації дій у Північно-Західній Європі, тобто на вирішальному напрямку боротьби з Німеччиною.

Якщо США і Велика Британія в основному виробили структуру особистих і державних зв’язків, то стосовно СРСР во ни дотримувались вичікувальної позиції.

У 1941 р. здійснювалися лише окремі кроки на шляху військових зусиль Британії й Радянського Союзу. Одним з них стало погодження між урядами обох країн введення їхніх військ наприкінці серпня в деякі райони Ірану. Ця акція була спрямована на припинення дій німецької агентури, безпеку нафтоносних районів Кав казу і Середнього Сходу. Безумовно, важливе значення мали повітряні й військово-морські операції Великої Британії, пов’язані із супроводом північних конвоїв. Проте від наступу британських військ на заході Європи уряд Черчілля утримувався.

Між тим, необхідність створення другого фронту в Європі з перших днів вступу СРСР у війну була очевидною як для ши рокої радянської громадськості, так і громадськості США та Англії, про що свідчать висловлені у пресі офіційні думки громадських діячів, публіцистів і неофіційно від деяких урядовців західних країн. Уперше питання про другий фронт по дипломатичній лінії було поставлене повноважним представником СРСР у Великій Британії І. М. Майським в особистій бесіді з англійським міністром і радником Черчілля лордом Бівербруком вже 27 червня 1941 р. Останній запевнив, що підніме це питання у військовому кабінеті. Наприкінці червня міністр закордонних справ А. Іден зробив обнадійливу заяву, що британський уряд ду має про десанти Франції і що особисто він є прибічником десанту в Північну Францію. Невиразність форм постановки питання про другий фронт свідчить, що у той час радянська сторона ще не ставила це питання конкретно, а реакція англійської сторони на нього — як на проблему майбутнього.

Вперше питання про др угий фронт було поставлене більш визначено у посланні Сталіна Черчіллю 18 липня 1941 р., коли Британія була не готова форсувати протоку Ла-Манш, а США залишались невоюючою стороною.

У посланні Сталін, висловлюючи впевненість, що в обох держав знайдеться достатньо сил для розгрому сильного ворога, назвав тим не менш важливим значне поліпшення їх військо вого становища, у разі створення фронту проти Гітлера на Заході: «Фронт на півночі Франції не тільки міг би відтягнути сили Гітлера зі Сходу, а й зробив би неможливим вторгнення Гітлера в Англію»

14 . У відповідь на прохання Сталіна щодо відкриття другого фронту в Європі Черчілль дав зрозуміти, що військове керівництво не бачить можливості наступу на окуповану Францію найближчим часом, оскільки спроба наявними силами зламати потужну оборону узбережжя та подолати опір значних сил вермахту може обернутися кровопролитною поразкою.

Більш гостро радянський уряд поставив питання про ві дкриття другого фронту перед англійським урядом на початку вересня 1941 р. У посланні Сталіна Черчеллю від 3 вересня було висунуто конкретну пропозицію щодо відкриття в поточному році другого фронту денебудь на Балканах або у Франції, який відтягнув би зі Східного фронту 30—40 німецьких девізій. Ця вимога супроводжувалася також проханням надання щомісячної мінімальної допо моги у кількості 400 літаків і 500 танків. Без такої допомоги, зазначалося в посланні, «СРСР або зазнає поразки, або буде ослаблений до такої міри, що надовго втратить здатність надавати допомогу своїм союзникам своїми активними діями на фронті боротьби з гітлеризмом»

15 .

Але й це послання не справило вплив на позицію англійського уряду. Черчілль, як і раніше, відповів, що Англія не спроможна здійснити такі дії на Заході, які дозволили б до зими відволікти німецькі сили зі Східного фронту.

Зволікання Черчілля з відкриттям другого фронту у Європі відображали його справжні цілі та стратегічні устремління, які переважа ли міркування про необхідність перенесення військових дій на протилежний бік Ла-Маншу. У найближчі плани Черчілля входило винищення середземноморської африканської бази супротивника, а потім вторгнення у Північну Африку.

В жертву цим планам у той час і були принесені загальносоюзницькі цілі війни в Європі. Від свого політичного оточення Черчілль не приховував то го, що військові операції на суші можуть бути під знаком питання й у 1942 р. Щодо генерального наступу на Німеччину Черчілль підкреслював, що розраховує розпочати його в 1943 р. і то лише за умови, що США будуть втягнуті у війну . Отже, першочерговим завданням англійського уряду і військового командування стала ретельна підготовка до висадки у Північній Африці.

Навесні 1942 р. важке становище, яке склалося в Криму і на інших ділянках радянськонімецького фронту, змусило радянське керівництво повернутися до теми другого фронту. У результаті складних і напружених переговорів Молотова у Лондоні й Вашингтоні, уряди Великобританії й США у спільних комюнік е зафіксували цілковиту домовленість щодо невідкладних завдань утворення другого фронту в Європі у 1942 р. Водночас у Пам’ятній записці заявлялося, що обіцяти другий фронт Британія не може. Таку ж заяву кількома днями пізніше Черчілль зробив радянському послу в Лондоні І. Майському.

Президент Рузвельт у бесіді з радянським послом М. Литвиновим 22 липня з власної ініціативи торкнувся питання про вторгнення в Європу. При цьому він заявив, що завжди стояв за відкриття другого фронту, але проти цього заперечує Черчілль.

У червні 1942 р. Черчілль прибув до Вашингтона, де під час перебування детально інформував Рузвельта про наміри здійснити восени висадку в Північній Африці. Рузвельт, не зважаюч и на те, що він раніше висловлювався на користь створення фронту в Європі для послаблення німецького тиску на СРСР, тепер підтримає це рішення. У липні 1942 р. у Лондоні був відпрацьований план майбутньої операції, призначеної на ли-стопад.

14

Переписка Председателя Совета Министров СССР с президентом США и премьер-министром Великобритании во время Великой Отечественной Войны 1941—1945 гг. — Т. 1. — М., 1957. — С. 11.

15

Там само. — С. 19.

У відповідь Черчілль отримав гнівний протест Сталіна проти порушення союзниками зобов’язання про відкриття другого фронту в 1942 р. і відкладання його організації на 1943 р. У такому ж дусі було написано й відповідь радянського уряду на прохання президента США висловитись стосовно наміченого вторгнення у Північну Африку.

Невдоволення радянського уряду, викликане політикою Великої Британії й США, не мо гло не позначитися на подальших взаєминах між учасниками антигітлерівської коаліції. Черчілль, становище якого в уряді і в країні могло серйозно похитнутися в результаті погіршення відносин з СРСР, прийняв рішення зустрітися з головою радянського уряду для особистих переговорів з метою виправити ситуацію. Але, слід гадати, головною причиною, що спону кала Черчілля і супроводжуючих його військових чинів, а також представника США А. Гаррімана на ризиковану подорож до Москви, крилася в іншому, а саме — переконатися на місці, чи зможе Червона Армія стримати новий натиск німецьких військ і не дати їм прорватися в Закавказзя. Інакше кажучи, англо-американська делегація прагнула переконатися, що радянсько-ні мецький фронт не розвалиться і, як і раніше, відтягуватиме на себе основну масу сил і засобів Німеччини та її союзників, тоді як англо-американські війська здійснюватимуть вторгнення у Північну Африку.

12 серпня 1942 р. відбулася перша зустріч Черчілля зі Сталіним. Суть довгої промови англійського прем’єр-міністра полягала в одному: вторгнення союзних армій у Західн у Європу не може відбутися в 1942 р., але союзники проведуть велику операцію такого характеру в 1943 р. Операції ж малими силами у поточному році, як на цьому наполягає радянське керівництво, на думку Черчілля, принесли б більше шкоди, ніж користі.

Цей аргумент радянською стороною був відкинутий, а наступного дня Черчіллю й Гаріману був вр учений радянський мемо-рандум. У ньому радянська сторона звинуватила союзників у порушенні домовленостей щодо другого фронту в 1942 р., закріплених у спільних комюніке від 12 червня. На виправдання своїх дій Черчілль подав зміст комюніке як продуманий засіб ввести супротивника в оману і таким чином прикувати повітряні й сухопутні сили вер махту до французького берега Ла-Маншу, не допустивши перекидання ворожих дивізій на радянсько-німецькій фронт.

Викладене вище свідчить про те, що влітку і восени 1942 р., як і в перші місяці після вступу США у війну, проблема другого фронту залишалась однією з основних, водночас суперечливою, у взаємовідносинах між союзниками.

Висадка 8 листопада 1942 р. а мериканських і англійських військ у Марокко й Алжирі хоча й була військовою операцією крупного стратегічного значення, успішною для союзників, але вона перекреслила можливість відкриття другого фронту у Північній Франції в 1943 р.

На ґрунті невизначеності з реальним розв’язання проблеми другого фронту у взаємовідносинах між керівниками трьох союзних держав у першій по ловині 1943 р. виникли помітні стрима-ність і охолодження. Підбадьорені успішними результатами військової операції у Північній Африці, лідери Великої Британії й США запропонували Сталіну зустрітися в Марокко у січні 1943 р. для обговорення питань координації подальших військових дій. Сталін відповів відмовою, мотивуючи її здійсненням у цей час важливої операції з ліквідації німецького угруповання в районі Ста лінграда.

12 січня 1943 у м. Анфі поруч Касабланки розпочалася конференція англійської й американської делегацій, очолюваних Черчіллем і Рузвельтом. Основна мета їх зустрічі полягала насамперед у тому, щоб домовитися про організацію воєнних операцій у Середземному морі, результатом якої має стати захоплення Сицилії. Характерно, що будучи одностайними в рішенні щодо проведення операцій у Середземному мо рі, Черчілль і Рузвельт розходилися в думках щодо напрямків операцій і їх мети. Якщо Рузвельт сподівався діями союзників у Середземному морі проти Сицилії швидко й легко вивести Італію з війни, то наміри Черчілля були протилежними. Англійська делегація не приховувала своїх планів щодо дій проти Сардинії, які дозволили б зміцнити позиц ії Великої Британії на Сході, відкрити найкоротший шлях до близькосхідної нафти та інших джерел сировини.

Не важко помітити, що у планах воєнних дій західних союзників СРСР його інтересам, зокрема великим воєнним діям на Півночі Франції, місця не знайшлося. Союзники визнали за можливе вторгнення головних англо-американських сил не раніше вес ни 1944 р. Щоправда, Черчілль і Рузвельт обміркували й можливий варіант дій, якщо Німеччина не витримає подальшого напруження боротьби на радянсько-німецькому фронті й зазнає поразки, а Червона Армія опиниться поблизу західних кордонів СРСР. У цьому разі передбачалася термінова висадка союзних військ у Франції.

Після двотижневого обговорення багатьох питань вироблений план, схвале ний гантування безпеки ліній комунікацій у Середземному морі, посилення тиску на Італію, відволікання сил Німеччини з радянського фронту .

Щодо можливих військових дій у Франції, на чому наполягав радянський уряд, було прийняте рішення продовжити накопичення союзних сил на Британських островах для основного вторгнення у 1944 р., створити об’єднане командування і організацію для планування майбутньої операції. (Об’єднаний штаб було створено в березні 1943 р. на чолі з англійським генералом Ф. Морганом і йог о заступником американським генералом Р. Баркером

— прим. авт.).

Слід зазначити, що конференція в Касабланці мала й певну позитивну роль для згуртування сил антифашистської коаліції. США й Великої Британія оголосили своєю кінцевою метою у війні безумовну капітуляцію країн фашистського блоку, яка передбачала не знищення їх народів, а ліквідацію в цих кра їнах згубних режимів. По суті, ця заява означала приєднання американського й англійського урядів до мети, проголошеної Радянським Союзом після нападу на нього гітлерівської Німеччини.

У цій заяві простежуються затаєний розрахунок переконати радянське керівництво, розчароване небажанням західних держав відкрити другий фронт у Європі, рішучість західних союзників вести боротьбу з Німеччиною до пер еможного кінця. Інформуючи уряд СРСР про рішення, прийняті на конференції у Касабланці, керівники США й Великої Британії приховали від Сталіна головне: другого фронту в Європі в 1943 р. не буде. Натомість лист, надісланий Черчелем Сталіну 27 січня від свого імені й імені президента США, був складений у такій формі, що викладена в ньому ін формація не викликала в радянського лідера сумнівів у прийнятті конференцією угоди про негайне відкриття другого фронту і енергійні приготування до форсування Ла-Маншу.

Надія радянського уряду й громадськості на відкриття другого фронту в Європі, яка підтримувалася оманливими заявами президента США й прем’єр-міністра Великої Британії, була розвіяна рішеннями Вашингтонської конференції го лів урядів США і Великої Британії, що відбулася у травні 1943 р. Головна ухвала, яку прийняли учасники конференції, стосувалася висадки англо-американських військ у Західній Європі. Рішенням з цього питання вторгнення у Францію відкладалося ще на один рік і намічалося на 1 травня 1944 р. Разом з тим Вашингтонська конференція схвалила план висадки союзни цьких військ у Сицилії з метою виведення Італії з війни, а також плани повітряних бомбардувань Німеччини та операцій на Тихому океані.

Неврегульованість упродовж більше двох років питання про другий фронт була джерелом постійної напруги у міжсоюзницьких відносинах СРСР з Англією та США, а після повідомлення Черчілля й Рузвельта голові радянського ур яду про рішення Вашингтонської конференції вони перейшли у кризову стадію. Сталін у червні 1943 р. висловив свій протест у досить різкій формі, після чого відкликав послів СРСР з Вашингтона й Лондона.

Між тим, влітку 1943 р. ситуація на Середземному морі і радянському фронті зазнавала серйозних змін. У той час, коли Червона Армія чинила жо рстокий опір нестримному наступу військ вермахту на Курський дузі, англо-американські війська, що базувалися у Північній Африці, 10 липня здійснили висадку в Сицилії і через два тижні оволоділи нею. 25 липня в результаті змови дуче Муссоліні був усунутий від влади, головою уряду і міністром закордонних справ було призначено маршала Італії П. Бадольо. Хоч а він і заявив, що Італія продовжуватиме війну на боці Німеччини, але смуга багатолюдних антифашистських виступів у країні, що супроводжувалися розгромом приміщень фашистських партій, давали підставу сподіватися, що новий уряд почне переговори зі своїми супротивниками про мир.

Такий розвиток подій підштовхнув Рузвельта й Черчілля до проведення нової зустрічі з метою вироблення нової стра тегії ведення воєнних операцій, ураховуючи обстановку на Середземноморському театрі воєнних дій і можливу зміну обставин в Європі.

Чергова англо-американська конференція цього разу відбулася у Квебеку (Канада) 12—24 серпня 1943 р. Вона проходила за сприятливіших умов. На початку серпня неминучість військового краху Німеччини стала очевидною: битва під Курськом змінила свій характер — від оборонної з боку р адянських військ до успішного контрнаступу проти потужних сил вермахту. Такий поворот подій на радянсько-німецькому фронті вимагав від західних союзників внесення коректив щодо планування воєнних операцій у Північно-Західній Європі. Водночас успіхи англо-американських військ на Середземноморському театрі відкривали перспективи для висадки на Апеннінський півострів і швидкого виве дення Італії з війни. Тому конференція проходила без бурхливих дебатів і гострих суперечок. Хоча існували деякі розбіжності поглядів, а саме — прагнення англійців до ведення операцій у східній частині

Середземномор’я (на Балканах), а американців — у західній (проти Сардинії, Корсіки та Південної Франції), але спільність інтересів обох сторін щодо виведення Італії з війни залишала ґрунт для компромісу.

В останній день конференції були остаточно прийняті пропозиції об’єднаної ради начальників штатів щодо вторгнення у Північно-Західну Францію. Саме операція вторгнення «Оверлорд» оголошува лася головним американо-англійським наступом на суходолі і в повітрі проти європейських держав. День початку операції визначався на 1 травня 1944 р.

Передбачення урядів Великої Британії й США щодо можливих дій нового керівника уряду Італії підтвердилися. Всупереч офіційній заяві про продовження війни на боці Німеччини, Бадольо таємно почав у переговори з представниками Англії й США про перемир’я, «Ко роткі умови» якого були підписані 3 вересня.

За домовленістю з Бадольо англо-американські війська майже безперешкодно висадилися на півдні Італії. У відповідь німецькі війська, що перебували в Італії, 28 вересня почали окупацію країни. На зайнятій ними північній частині було створено так звану республіку Сало на чолі з ви зволеним гітлерівцями від арешту Муссоліні. Південною частиною Італії управляв уряд Бадольо, який оголосив війну Німеччини і діяв під контролем англо-американської військової адміністрації.

Таким чином, Італія стала першою країною, яка вийшла з війни і започаткувала розвал агресивного фашистського блоку. Щоб утримати інших європейських партнерів по коаліції, нацистське керівництво вдалося до застосування ре пресивних заходів. За спробу фінляндського уряду встановити контакт з Москвою Німеччина припинила всілякі поставки в цю країну. Щодо Угорщини, уряд якої встановив контакти з представникам США й Великої Британії, Гітлер у середині березня 1944 р. наказав ввести в країну війська і встановити там окупаційний режим.

Подібні заходи чинили застрашливий вплив на правлячу верхівк у німецьких сателітів, які не тільки відмовлялися від спільних пропозицій урядів союзних держав вийти з війни на боці Німеччини, а навпаки, збільшили чисельність своїх військ на радянсько-німецькому фронті (Угорщина, Румунія, Болгарія, Фінляндія).

За такої ситуації змусити названих союзників Німеччини відмовитися від продовження війни могли лише відкриття США й Ан глією другого фронту в Європі та нові нищівні удари Червоної Армії.


< Попередня  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
Частина 2. 6.2. Питання майбутнього устрою повоєнного світу у взаємовідносинах союзних держав. Тегеранська конференція «Великої трійки»
МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ І ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА В ПЕРІОД «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ» (1945—1991 рр.)
7.2. Мирні угоди з колишніми союзниками Німеччини. Створення Організації Об’єднаних Націй
7.3. Причини і початок «холодної війни». Утворення військово-політичних блоків
7.4. Сателітизація країн Центрально-Східної Європи
Дисциплiни

Англійська моваБанківська справаБухгалтерський облікЕкономікаМікроекономікаМакроекономікаЕтика та естетикаІнформатикаІсторіяМаркетингМенеджментПолітологіяПравоСтатистикаФілософіяФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki