Posibniki.com.uaІсторіяІсторія міжнародних відносин і зовнішньої політики ХХ — початок ХХІ ст.3.3. Локарнський договірний комплекс. Розвиток міжнародних відносин у Європі в другій половині 1920-х років


< Попередня  Змiст  Наступна >

3.3. Локарнський договірний комплекс. Розвиток міжнародних відносин у Європі в другій половині 1920-х років


У західній мемуарній й історичній літературі склалась тенденція сприйняття міжнародних відносин другої половини 1920-х років як найяскравішого періоду ери буржуазного пацифізму, його так званого «локарнського етапу», протягом якого провідним державам світу вдалося подолати конфліктність, досягти засади для стабільного миру. Водночас аналіз історичних подій дає можливість стверджувати, що міжнародні відносини зазначеного періоду мали надзвичайно складний, суперечливий характер, ст авши передумовою різкого загострення міжнародної ситуації у світі в першій половині 1930-х років.

Так, спроби зруйнувати засади буржуазного пацифізму були здійснені вже наприкінці 1924 р., коли до влади в Англії на зміну лейбористам прийшли консерватори. Формування в листопаді 1924 р. консервативного кабінету на чолі з С. Болдуїном означало вихід на передні й план реакційних, відверто антикомуністичних і антирадянських сил, що одразу позначилося на розвиткові міжнародних відносин у Європі. Британським міністром став О. Чемберлен, представник впливової родини бірмінгемських промисловців, крупний капіталіст, акціонер англійської компанії «Лена Голдфілз», що до жовтня 1917 р. безконтрольно експлуатувала золоті розсипи російського Сибіру. Звідси — не тільки політичне, а й особисте н еприйняття О. Чемберленом СРСР, його прагнення загострити відносини Заходу з Радянською Росією, повернути (навіть шляхом нової інтервенції) втрачені британські капітали.

На початку 1925 р. Чемберлен у ході переговорів з Е. Ерріо в Парижі вперше запропонував сформувати спрямований проти СРСР військово-політичний блок західноєвропейських країн із залученням Німеччини. Як перший крок щодо цього пропонува лась адресована Франції німецька ініціатива, орієнтована на часткову ревізію Версальського договору методом розробки і укладання нового «пакту безпеки» у Європі. Провідну роль у підготовці цієї дипломатичної акції відіграв британський посол в Берліні лорд Е.-В. д’Арбенон, що встановив тісний контакт зі Штреземаном. З ініціативи д’Арбенона право вий відділ німецького МЗС розробив текст секретного «меморандуму», який в лютому 1925 р. німецьке посольство у Парижі передало Ерріо. Пропозиції «меморандуму» зводились до укладання багатостороннього (за участю Англії, Франції, Італії, Німеччини) пакту, який би гарантував «територіальний статус-кво на Рейні» за умов виведення звідти французьких військових контингентів і перспективи ревізії методом «арбітражу» німецьких східних кордоні в.

Таке реваншистське використання арбітражу було неприйнятним для Ерріо, який міг погодитись лише на обговорення питання про утворення системи безпеки в межах Версальського договору. Британські консерватори, однак, почали чинити на Францію грубий політичний тиск, проявами чого стали відмова підписати «Женевський протокол», а також провокаційні заяви Чемберлена щодо можливої підгото вки нової антирадянської інтервенції. Ерріо був деморалізований. Прагнучи не втратити остаточно контроль над ситуацією, він надіслав французьким послам у Лондоні, Римі, Брюсселі інструктивний лист із заявою про початок конструктивних переговорів щодо укладання «Рейнського гарантійного пакту». З боку Франції ці переговори довелося вести А. Бріану, що став міністром закордонних справ у кабінеті радикала П. Пе нлеве, який змінив у квітні 1925 р. уряд Ерріо.

У ході попередніх англо-франко-німецьких переговорів Бріан домігся того, що «пакт безпеки» мав укладатися в межах Версальської договірної системи, але разом з тим вимушений був прийняти вимоги на ліквідацію французького військового контролю над Рейнською зоною і «арбітражне» врегулювання можливих німе цько-чехословацьких і німецько-польських територіальних суперечок. Німеччина, що поривалася до безконтрольної ревізії східних кордонів, не була задоволена рівнем французьких поступок, однак погодилася на них під тиском Великої Британії як ініціатора переговорного процесу. Неабияку роль у цьому плані відіграли й США, які, хоча й неофіційно, впливали на позиції Франції та Німе ччини.

Головним серед них був Рейнський гарантійний пакт між Німеччиною, Бельгією, Францією Великобританією і Італією. Його учасники зобов’язувались гарантувати збереження територіального статусу-кво відповідно до Версальського договору, включаючи недоторканність кордонів Німеччини на Заході і демілітаризацію рейнської області. Спірні питання мали врегульовуватись через арбітражні угоди, які Німеччина укладала з Францією і Бельгією. Фран ція, у свою чергу, підписала договори з Польщею і Чехословаччиною, які базувалися на зобов’язаннях надати їм допомогу на випадок нападу на них Німеччини. Водночас ці дії ставились в залежність не від двосторонніх угод, а від рішень Ліги Націй, тобто від позиції інших країн, і насамперед Великої Британії. Східні кордони Німеччини гарант уванню не підлягали. Франції довелося відмовитись від цієї вимоги під тиском Англії і США. Між Німеччиною, з одного боку, і Польщею та Чехословаччиною, з другого, були підписані лише арбітражні угоди.

Так, Локарнська конференція утворювала систему безпеки провідних західних держав, засновану не на домовленостях щодо військово-політичних союзів (французькі «тилові союзи» втрачали свою силу), а на г арантійних і арбітражних угодах. Це послабляло позиції Франції. Водночас у Лондоні це вважалось великим досягненням, оскільки саме Велика Британія ставала головним арбітром міждержавних відносин у Західній Європі. Іншою країною, що здобувала переваги, була Німеччина, яка отримувала де-юре статус рівноправності серед інших західноєвропейських держав. Незабаром з Ні меччини була відкликана міжсоюзницька комісія і фактично знято військовий контроль. За рішенням Ради Ліги Націй із Саарської області виводились французькі війська. Це було першим суттєвим кроком у напрямку ревізії Версальського договору.

Свобода дій, яку набувала Німеччина в Західній Європі, мала, за підходами англо-франкоамериканської дипломатії, забезпечити міцність новоутвореного союзу, і насамперед що до його антирадянських цілей. У той же час німецькі політичні кола, зацікавлені у збереженні вигід від розвитку торговельно-економічних зв’язків з СРСР як результату «раппальської політики», досить стримано сприймали подібні підходи. Характерно, що Німеччина на конференції в Локарно не взяла на себе запропоновані їй зобов’язання щодо санкцій на випа док їх застосування проти СРСР. У Гарантійному пакті було зафіксоване лише загальне положення статуту Ліги Націй про санкції, де ступінь залучення до них членів Ліги ставився в залежність від їх військового стану і географічного положення.

Це було використано дипломатією Радянського Союзу для ней-тралізації відверто антикомуністичного спрямування блоку країн, що пі дписали Гарантійний пакт. Практична реалізація цього завдання пов’язувалась радянською стороною із можливістю укладання договорів про ненапад і нейтралітет з країнами пакту. Внаслідок активних дій радянської дипломатії такий договір з Німеччиною було підписано у квітні 1926 р. Сторони зазначити, що основою їх відносин, як і раніше, залишається Раппальський договір. Вони зобов’язу вались зберігати нейтралітет на випадок нападу на одну з них третьої держави або групи держав. Вони також взяли на себе зобов’язання не приєднуватись до коаліцій третіх держав, утворюваних з метою фінансового або економічного бойкоту однієї з них. Німеччина підтвердила позицію, що вступивши до Ліги Націй вона не буде вважати для се бе обов’язковою участь у санкціях Ліги, якщо останні будуть спрямовані проти СРСР.

Укладання договору було важливим успіхом радянської зовнішньої політики. Радянськонімецький договір послабив наслідки локарнських угод, сприяв зміцненню міжнародного становища СРСР.

Це далося взнаки вже у 1927 р. під час кризи взаємовідносин Великої Британії і СРСР. Кризу було спровоковано англійс ькою стороною, яка звинувачувала Радянський Союз у втручанні у внутрішні справи Великої Британії (через надання радянськими профспілками допомоги англійським страйкарям), антибританській пропаганді, порушенні торговельної угоди 1921 р. У травні 1927 р. Велика Британія в односторонньому порядку розірвала дипломатичні відносини і дію торговельної угоди з СРСР. Така політика була спрямована в кінцевому результаті на о рганізацію масштабного міжнародного фінансово-економічного бойкоту Радянського Союзу, підготовку умов нової антирадянської воєнної інтервенції. Вона, однак, не знайшла підтримки ані з боку Німеччини, ані з боку Франції.

Проблематичність відносин Великої Британії, Німеччини, Франції як головних упорядників Локарнського договірного комплексу зумовлювалась не тільки різним ступенем ворожості до Радянського Союзу або різним ступенем за цікавленості у розвиткові стосунків з ним, а й внутрішніми протиріччями між самими цими країнами. Так, зростання економічної могутності Німеччини в умовах дії «плану Дауеса» стає підґрунтям не тільки для проведення нею ремілітаризації, а й здійснення кроків щодо подальшого територіально-політичного розмежування в Західній Європі. В середині вересня 1926 р., одразу пі сля вступу Німеччини у Лігу Націй, у ході секретних (проведених поза британської сторони) переговорів Штреземана з Бріаном в готелі містечка Туарі поблизу Женеви німецька дипломатія поставила питання про двосторонню німецько-французьку угоду щодо «викупу» Саара за 300 млн марок і надання німецької фінансової допомоги Франції в обмін на відновлення необмеженого німецького контролю на Рейні та повернення Німеччині Ейпена і Мальмеді.

Бріан був готовий до проведення «політики Туарі» — політики двосто ронніх локальних і часткових «компромісів» з Німеччиною. Однак впливові кола Третьої республіки, що пов’язували перспективи безпеки Франції із збереженням її союзу з Великою Британією, відхилили цей курс. У той самий час неможливість тісного співробітництва Франції і Німеччини зумовлювалась й зростанням серйозних протиріч у відносинах самих цих країн. Йдеться, наприклад, про намір и Німеччини ревізувати на свою користь кордони Польщі. Ідеї щодо цього активно висувались німецькою дипломатією від початку 1925 р., що викликало значне занепокоєння французької сторони.

Прагнучи зміцнити домовленості європейських країн, зафіксовані Локарнським договірним комплексом, французька дипломатія здійснила два визначних кроки. 5 серпня 1928 р. у Парижі був підписаний розроблений Бріаном за участю де ржавного секретаря США Келлога «Договір про заборону війни як засобу національної політики», який отримав назву «пакту Бріана-Келлога». Цей договір підписали представники Франції, США, Англії, Італії, Японії, Німеччини. З французької сторони «пакт Бріана-Келлога» був спробою пов’язати США з європейською політикою Третьої республіки, перетворити США на одну з найважливіших її опор. Пакт повинен був, за по зицією Бріана, зміцнити Лігу Націй, в роботі якої США не брали участі, відмовившись ратифікувати у 1920 р. Версальський договір. Британська і американська дипломатія, зі свого боку, бачили у пакті зброю міжнародної ізоляції СРСР. Так, умовою приєднання США до договору було надання йому широкого міжнародного характеру, проте бе з участі СРСР. Водночас, надіславши запрошення приєднатися до пакту 48 державам, західні країни вимушені були переглянути зміст пакту, запросивши до участі в ньому й СРСР. Таке запрошення було передано від імені французького уряду.

Радянський Союз приєднався до пакту, незважаючи на низку його недоліків, і зокрема відсутність у пакті конкретних зобов’язань у галузі ро ззброєння. СРСР виходив з того, що пакт міг відіграти певну роль у збереженні миру. За пропозицією Радянського уряду, порушенням пакту мала вважатись не тільки неоголошена війна, а й фактичні воєнні дії, розпочаті будь-якою державою. Це посилило міжнародну вагомість заяв пакту про відмову від розв’язання міжнародних суперечок воєнними засобами. До літа 1929 р. пакт бу ло підписано і ратифіковано 44 державами.

У вересні 1929 р. з трибуни Асамблеї Ліги Націй Бріан виступив з іншою ініціативою, запропонувавши утворити федерацію західноєвропейських держав. Суть ідеї Бріана, що отримала назву «пан-Європа», зводилась до розширення бази Локарнського договірного комплексу економічними угодами, які б передбачали контроль над зростаючою військовоекономі чною базою Німеччини через її возз’єднання з єдиною (федеральною) європейською економічною системою.

Бріану не вдалося реалізувати проект «пан-Європа»: проти нього виступила низка держав, і зокрема Велика Британія, США, Італія, що вважали за достатній контроль, який здійснювався над економікою Німеччини в межах системи збирання з неї репараційних платежів. Зі свого бо ку, Німеччина формально не відкидала можливості приєднання до запропонованого плану, висуваючи проте передумовою до цього ревізію Версальського договору як обмежуючого її економічний розвиток порівняно з іншими державами Європи.

Обидві вказані позиції, однак, не відображали реального стану речей. Система збирання з Німеччини репараційних платежів не тільки не контролювала Німеччину щодо зді йснюваних нею планів відродження військово-промислового комплексу, а, навпаки, сприяла цьому. Щодо самої Німеччини, то вона де-факто давно вже вийшла поза межі Версальського договору: як через поступовий перегляд своїх європейських кордонів, так і через ремілітаризацію економіки.

Так, до початку 1930-х рр. співвідношення сил у капіталістичному світі суттєво змінилось. Зростаюча військо ва могутність Німеччини стала реалією міжнародного життя. Німецька військова промисловість перетворилась на головного постачальника зброї і боєприпасів для цілого ряду держав, у тому числі Франції та Бельгії. На німецьких верфях будувалися нові типи кораблів — лінкори («Дойчланд», «Адмірал граф Шпеє», «Адмірал Шеєр»), здатні до боротьби з британським і французьким флотами. Біля по льських кордонів концентрувались війська, що вже в 1929 р. налічували до 30 тис. осіб. У центрі Європи сформувалися передумови виникнення вогнища війни.


< Попередня  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ НАПЕРЕДОДНІ ТА ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1933—1945 рр.) ТЕМА 4 ЛІКВІДАЦІЯ ВЕРСАЛЬСЬКОЇ СИСТЕМИ І ВСТАНОВЛЕННЯ — 1939 РР.) НІМЕЦЬКОЇ ГЕГЕМОНІЇ В ЄВРОПІ 1933
4.2. Спроби створення системи колективної безпеки в Європі. Радянський чинник у міжнародних відносинах
4.3. Аншлюс Австрії і підготовка Німеччини до загарбання Чехословаччини. Мюнхенська конференція та її наслідки. Крах політики західних держав щодо умиротворення агресора
4.4. Переговори західних держав із СРСР. Радянсько-німецьке зближення. Пакт Молотова—Ріббентропа
5 ПОЧАТОК ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ.МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ В 1939—1942 РР.
Дисциплiни

Англійська моваБанківська справаБухгалтерський облікЕкономікаМікроекономікаМакроекономікаЕтика та естетикаІнформатикаІсторіяМаркетингМенеджментПолітологіяПравоСтатистикаФілософіяФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki