РІВНІ ПРОДОВОЛЬЧОГО СПОЖИВАННЯ
АПК як один із найважливіших міжгалузевих комплексів національної економіки, має суто кінцево-цільове призначення — забезпечення потреб країни в продовольчих і непродовольчих товарах сільськогосподарського походження. А тому, незалежно від стану його розвитку, а також рівня розвитку національної економіки, на АПК завжди покладаються такі глобальні завдання:
1. Найповніше задоволення реальних потреб населення і су-спільства в продовольстві, інших товарах, що мають сільськогосподарське походження і гарантування на цій основі продовольчої безпеки.
2. Створення необхідних умов для відтворення агропромислового виробництва на розширеній основі.
3. Сприяння розв’язанню соціальних проблем села.
4. Мобілізація всіх можливих джерел одержання продовольства.
Такі глобальні завдання обумовлені самою природою агропромислового виробництва. Річ у тім, що, за досить різних умов розвитку національної економіки, агропромислове виробництво завжди підпорядковується його головній меті — бути гарантом продовольчої безпеки. Безперечно, що не завжди це може бути реальністю — все залежить від рівня розвитку продуктивних сил та суспільного поділу праці. Тактика розвинутих країн переконує, що вони розвивають агропромислове виробництво насамперед з метою самозабезпечення продовольством. Однак це аж ніяк не означає, що в цих країнах не здійснюються імпортноекспортні операції з продовольством. Навпаки, високий і гарантований рівень самозабезпечення є підставою формувати досить потужний експортний потенціал, кошти від якого повертаються для самовідтворення на розширеній основі власного виробництва.
Глобальні завдання розвитку АПК є не лише стратегічними, а й певною мірою тактичними, оскільки кожне з них опосередковується в конкретні виміри для конкретного регіону, конкретного відрізку часу. Однак між ними є певна відмінність. Якщо, наприклад, розв’язання соціальних проблем села потребує досить відчутного впливу зовнішнього середовища через відповідні державні програми, то останнє, четверте глобальне завдання торкається в основному підприємств АПК. Саме вони покликані підвищувати ефективність своєї діяльності, і, як наслідок, конкурентоспроможність. Йдеться, передусім, про високопродуктивний розвиток сільського господарства. Вагомим чинником підвищення ефективності господарювання є удосконалення технологій виробництва продукції у сільському господарстві та в переробній промисловості. Збалансований і пропорційний розвиток АПК забезпечує нормальне функціонування всієї національної економіки та соціальну захищеність населення.
Потреба формування і деталізації кінцево-цільових завдань АПК на сучасному етапі обумовлена кількома обставинами. По-перше, внаслідок непродуманих трансформацій склалась невідповідність між структурою агропромислового виробництва і структурою сільської місцевості та демографічною ситуацією на селі. Із майже 29 тисяч сільських поселень 8 тисяч уже втратили умови для самовідтворення, в 10,5 тисяч немає осередків докладання праці (залишилося лише особисте господарство селянського двору). По-друге, все чіткіше проявляється дисбаланс інтересів працівників АПК, держави і приватнопідприємницьких структур. В результаті склалась ситуація, за якої переробна промисловість, сервісні структури і торгівля (як і промисловість, що забезпечує сільське господарство матеріально-технічними ресурсами) працюють рентабельно, в той час як аграрні підприємства опинились в стадії хронічної збитковості. По-третє, потребує значного поліпшення система управління АПК як великого міжгалузевого формування, яке розвивається і функціонує відповідно до властивих йому пропорцій. Головними з них є такі:
— між обсягами виробництва матеріально-технічних ресурсів у І сфері та можливостями їх ефективного використання в ІІ і ІІІ сферах, а також виробничій інфраструктурі;
— між обсягами виробництва сільськогосподарської продукції та сировини у ІІ сфері і можливостями її своєчасної та повної заготівлі і ефективної переробки в ІІІ сфері;
— між обсягами виробництва харчових і нехарчових продуктів сільського господарського походження в ІІІ сфері і можливостями їх зберігання та своєчасного доведення до споживача відповідно до його запитів та платоспроможного попиту.
Сам перелік зазначених пропорцій є свідченням того, що АПК може успішно розвиватись та функціонувати за умов його збалансованого розвитку. А це і має бути предметом як міжгалузевого менеджменту, так і державної регуляторної політики.
Коли йдеться про завдання АПК, то слід брати до уваги і наступне. Цю багатогалузеву структуру, яка характеризується властивими для неї внутрішніми пропорціями та взаємовідносинами, не слід розглядати ізольовано, тим більше, від тих процесів, які в наш час набувають розвитку у світовому масштабі. Це передусім стосується виходу на світові продовольчі ринки, міжнародного поділу праці та вступу України до СОТ, інноваційної моделі розвитку національної економіки, перетворення АПК не на словах, а на ділі на ключовий сектор суспільного виробництва.
Заслуговує на увагу також спрямування вітчизняного АПК на ті стратегічні завдання, які визначені Європейською моделлю розвитку сільського господарства. Складовими цієї моделі є:
— диверсифікація і посилення багатофункціональності сільської економіки;
— збереження просторових параметрів аграрного сектору з одночасним зменшенням регіональної диференціації доходів;
— підтримка життєдіяльності аграрних підприємств;
— поглиблення зв’язку сільського господарства з розвитком сільських територій.
Як видно, така модель є цілком прийнятною для України, оскільки сучасний розвиток вітчизняного АПК якраз потребує розв’язання саме таких завдань.
Варто зазначити ще таку деталь. В Україні вперше за всі роки існування держави прийнято Закон «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року». Цим законом визначено головну мету, яка цілком торкається АПК. Це — гарантування продовольчої безпеки держави, перетворення аграрного сектора на високоефективний, конкурентоспроможний на внутрішньому та зовнішньому ринках сектор економіки держави, збереження селянства як носія української ідентичності, культури і духовності нації, комплексний розвиток сільських територій та розв’язання соціальних проблем села.
Ці складові переконують, що подальший розвиток АПК України відповідно до поставленої генеральної мети, з одного боку, цілком вписується в європейську модель, і, з іншого, націлює на виконання конкретних завдань, що нині ставить перед національним АПК весь хід розвитку суспільного виробництва.
Окремим питанням, що прямо не пов’язане з функціонуванням АПК, але становить важливий елемент середовища його функціонування, є розвиток сільської місцевості. Досвід країн з розвинутою економікою свідчить, що політика щодо розвитку села буде одним з найважливіших питань в Україні протягом наступних років. Це стосується і розвитку сільської місцевості, соціального забезпечення, тривалого економічного зростання тощо. Політика щодо села в своїй основі має два питання: a) постачання суспільних благ у сільську місцевість, зокрема у фізичну та соціальну інфраструктуру, та б) підтримка регіонального (сільського) економічного розвитку. Загальною помилкою є практика ототожнювання аграрної політики і сільського розвитку. Ця помилка відбивається на сільському розвитку, що зміщується в бік сільського господарства, нехтуючи іншою економічною діяльністю, яка сприяє теперішній депопуляції та економічній деградації сільської місцевості. З метою побудови обґрунтованої політичної програми, повинно існувати чітке уявлення щодо ролі сільської місцевості для добробуту українців, як селян, так і міських жителів. Основними функціями сільської місцевості є наступні: ??? Сільська місцевість постачає продовольчі товари через функціонуючий аграрний сектор і таким чином задовольняє матеріальні потреби всіх громадян. За переважно низьких рівнів доходів в Україні, ціни на продовольство відіграють важливу роль у бюджеті споживачів. Сільська місцевість є економічним ґрунтом для багатьох професій, в тому числі і фермерства, лісництва, рибальства та туризму. Однак, сільська місцевість може набагато більше. Будь-яке велике село чи маленьке місто має запропонувати різноманітні суспільні та приватні послуги населенню, що проживає там. Сільська місцевість є місцем проживання сільського населення, а відтак їм потрібно надати основні елементи інфраструктури. Протягом наступного десятиліття зростаюча кількість міських мешканців ймовірно переїде у сільську місцевість навколо міст і буде вже звідти діставатися на роботу до міста. Ці нові сільські мешканці будуть шукати місця для будівництва будинків, вимагати місцевих шкіл, лікарень та інших суспільних благ. Інші, віддаленіші території, ймовірно, зазнаватимуть еміграції та старіння населення. Сільська політика повинна бути гнучкою, щоб балансувати із цими протилежними тенденціями. ? Можливість відпочинку грає іншу важливу роль для сільської місцевості. Існує багато чудових територій навколо міст, які вже сьогодні використовуються під дачні ділянки, котеджі та інші цілі відпочинку. Віддаленіші території можуть запропонувати спортивноспрямований туризм. Через це важливим є питання збереження природи та так званого «мультифункціонального» і «культурного» ландшафту. ? Іншою важливою причиною для збереження природи і ландшафту є той факт, що сільська місцевість та ліси зокрема постачають такі екологічні товари як чисте повітря та воду. Неправильне використання сільської місцевості під смітники, надмірне використання мінеральних добрив та пестицидів в інтенсивному сільськогосподарському виробництві, розбудова доріг та трубопроводів у чутливих районах потенційно можуть порушити екологічний баланс та піддати небезпеці рідкісні види тварин та рослин.
Усталений баланс між всіма цими функціями визначає майбутнє сільської місцевості України. Сільське господарство є важливою частиною цього майбутнього, і воно має допомагати йому, як важливому елементу середовища функціонування всього АПК. Враховуючи комплексність завдань розвитку сільських територій, вони виходять за межі АПК і повинні вирішуватися на надгалузевому рівні, поєднуючи у собі функції багатьох міністерств і відомств, що прямо не стосуються АПК (Міністерство освіти і науки України, Міністерство охорони здоров’я, Міністерство культури і туризму тощо). Беручи до уваги ці різноманітні функції, розробка узгодженої політичної стратегії для сільського розвитку є дуже комплексною задачею. Більш того, перед політикою щодо розвитку села стоїть декілька дилем. Найважливішою серед них є демографічна ситуація. Сільська місцевість потребує інвестицій для покращення умов життя, проте міграція сільського населення із маленьких поселень ймовірно буде продовжуватись.
Пов’язані між собою дилеми стосуються загальних рис структурних змін економіки села в ході технічного прогресу та особливостей переходу від колективного до приватного сільського господарства. Розвиток села та диверсифікація в Україні вимагатиме створення великої кількості робочих місць, не пов’язаних із сільським господарством, особливо через те, що реструктуризація сільськогосподарських підприємств буде призводити до зменшення кількості робочих місць у сільському господарстві.
