Фактори, що визначають процес калькулювання фактичної виробничої собівартості продукції

Рис. 8.21. Облік випуску готової продукції, яка має кількісні та якісні характеристики і яку не здають на склад

Коли продукція є унікальною (пароплав, будинок тощо), то відповідний випуск (передання замовнику) відображається записом, наведеним на рис.8.22.

Рис. 8.22. Облік випуску готової продукції, яка не здається на склад

Калькулювання виробничої собівартості готової продукції (надання послуг)

Для правильного відображення в обліку вартісних параметрів (характеристик) продукції потрібно виконати калькуляційну процедуру, калькуляційні розрахунки її фактичної виробничої собівартості.

Установлення фактичної виробничої собівартості продукції необхідне для визначення фактичних результатів діяльності господарства, ціноутворення, ефективності технологічних та організаційних рішень, раціональності затрат тощо.

Калькулювання — це визначення розміру затрат у вартісному виразі, які припадають на калькуляційну одиницю. За допомогою калькулювання обліковують собівартість. Метою калькулювання фактичної собівартості у виробництві є собівартість продукції. Щоб калькулювати фактичну собівартість готової продукції, потрібно обліковувати її випуск. Для визначення собівартості продукції необхідні як кількісні, так і якісні її характеристики. Продукція може бути виробом, роботою, послугою.

Собівартість продукції розраховують за калькуляційними елементами — статтями затрат. Статті затрат можуть бути фінансовими й галузевими. У фінансовій калькуляції є дві статті

— прямі затрати та непрямі (накладні) затрати. Широким є галузевий, точніше виробничий, аспект побудови собівартості. Номенклатура статей затрат на різних підприємствах різна і залежить від потреб управління. Це питання розглядатиметься у третій частині навчального посібника.

Об’єктом калькулювання є собівартість продукції (виробу, послуги або роботи), але слід мати на увазі не лише об’єкти, а й калькуляційні одиниці.

Калькуляційними одиницями відносно готової продукції можуть бути:

— сукупна собівартість, тобто собівартість усієї продукції, яку випустило господарство, його виробничий підрозділ (цех, бригада, дільниця тощо);

— собівартість окремого виду продукції (виробу, напівфабрикату тощо);

— собівартість кількісної (метр, маса, пара, тонна тощо) або якісної (суха речовина, вологість тощо) натуральної одиниці вимірювання.

Ці одиниці вимірювання виникають у калькуляційному процесі послідовно. Для того щоб обчислити собівартість окремого виду продукції, потрібно знати сукупну собівартість продукції. Не можна визначити собівартість натуральної одиниці вимірювання, коли попередньо не визначено собівартість окремого виду продукції. Отже, калькулювання собівартості продукції — це процес, який складається з трьох послідовних процедур-етапів (рис.8.23).

Рис. 8.23. Етапи та об’єкти калькулювання собівартості продукції та їх взаємозв’язок

Водночас калькуляційний процес не охоплює всієї складності калькулювання в господарстві, оскільки крім основної продукції воно має калькулювати й продукцію допоміжного виробництва, яка використовується основним виробництвом, а також напівфабрикати (якщо вони випускаються).

Собівартість продукції обчислюють у різні способи (прийоми), які залежать від наявності (або відсутності) тих чи тих факторів калькулювання.

Фактори, що визначають процес калькулювання фактичної виробничої собівартості продукції. Основним вихідним елементом будь-якого виробництва є готова продукція. Водночас на виробництві можливі побічна продукція, відходи виробництва, брак. Окрім того, безперервність технологічного процесу, особливості його організації потребують врахування наявності незавершеного виробництва.

Вивчення складу елементів затрат як сукупності показує, що ця сукупність у вартісному виразі характеризує вартість таких елементів: готової продукції, відходів виробництва, браку виробництва, побічної продукції, незавершеного виробництва. Отже, не маючи конкретизації стосовно окремого елемента, вона досягається калькулюванням. Але для цього потрібні кількісні характеристики всіх названих факторів.

Згідно з нормативними актами готовою продукцією вважається така, що відповідає чинним стандартам, технічним чи договірним умовам, прийнята на склад й оформлена відповідним документом. Натуральні технічні та технологічні параметри готової продукції визначаються нормативними документами або договором. При цьому можливі два варіанти: готовий продукт має або кількісні параметри, або і кількісні, і якісні. Усі ці характеристики мають бути зазначені в документах на випуск, інакше калькулювання собівартості продукції неможливе.

Особливо актуальним є облік випуску продукції у комплексних виробництвах (металургійна, хімічна, гумотехнічна та інші галузі), де з одного виду матеріалу виготовляють кілька видів готової продукції. Інколи разом із готовою продукцією одержують побічну продукцію, а іноді й супутню. Наприклад, під час виробництва аміаку одержують вуглекислий газ, у броварному виробництві супутньою продукцією є вуглекислота, у виробництві капролактаму побічним продуктом є сульфат амонію тощо.

За своїми технічними та іншими характеристиками побічна та супутня продукція мало чим відрізняється від основної, тому її

кількісні та якісні параметри визначають так, як і основної продукції.

Аналогічні натуральні (кількісні та якісні) характеристики мають й інші вихідні елементи виробництва: відходи, брак, незавершене виробництво. Усі вихідні елементи процесу виробництва стають об’єктами калькулювання фактичної собівартості готової продукції. Їх наявність або відсутність ускладнює або полегшує (спрощує) процедуру калькулювання, а поєднання визначає його метод (або спосіб).

Відходи виробництва — це залишки сировини, матеріалів, які утворюються у процесі виробництва та частково або повністю втратили первісні властивості. До відходів належать і продукти фізико-хімічної переробки сировини, які не є метою виробництва (їх можна використовувати з невеликими затратами). Відходи слід відрізняти від технологічних втрат: вигару, усушування, упікання тощо.

У калькуляційних процесах важливим моментом є оцінювання відходів. На теперішній час таке оцінювання здійснюється переважно за цінами можливої реалізації.

Усі відходи у виробництві мають бути здані на склад й оформлені накладними. Раціональне використання відходів потребує контролю за їх утворенням і використанням з боку бухгалтерської служби.

Супутня продукція як вихідний елемент виробничого процесу також має якісні та кількісні параметри, які мають дістати вартісну характеристику. Така продукція оцінюється за твердими або договірними цінами. Її вартість вираховують із затрат основного виробництва. Проте такий підхід не можна вважати ні економічно, ні технічно правильним, оскільки фактично одержання супутньої продукції — це додаткові затрати на її одержання. Наприклад, щоб одержати газ у вугледобуванні, слід затратити певні кошти на організацію цього процесу. Тому супутня продукція потребує окремого калькулювання.

Побічна продукція, на відміну від супутньої, не потребує додаткових витрат. Вона утворюється в комплексних виробництвах паралельно з основною. Для калькулювання собівартості основної продукції попередньо потрібно визначити кількісні, якісні та вартісні параметри побічної продукції.

Оскільки побічну продукцію одержують у тому самому технологічному процесі, що й основну, то краще її калькулювати як супровідну разом із основною, а не оцінювати на підставі окремих цінових даних. При цьому

доцільно застосовувати метод коефіцієнтів, за якими можна встановити технічні пропорції та розподілити затрати між окремими видами продукції.

Остаточний брак — це якісний показник роботи господарства. Як вихідний елемент процесу виробництва він має кількісні та якісні характеристики, на підставі яких через оцінку набуває вартісного виразу. Основні питання обліку браку були викладені раніше, тому розглянемо лише ті питання, які стосуються калькулювання собівартості основної продукції.

У різних галузях виробництва (хімічній, гумотехнічній, харчовій і т. ін.), де виробничий брак може бути згодом використаний, доцільний такий порядок обліку та визначення втрат від браку:

— на основі акта на брак оцінюють його за допомогою нормативної вартості з урахуванням місця та операції виникнення браку;

— вартість забракованої продукції відображують на рахунку №24 «Брак у виробництві»;

— остаточні втрати від бракованої продукції відносять на дебет рахунка №23 «Виробництво».

У багатьох галузях втрати від браку нормуються. Передбачений нормою розмір втрат у цих випадках слід брати за змінну величину втрат. Щодня у випуску продукції на основі бухгалтерської довідки обліковують нормативний вид затрат, а фактичні втрати визначають у звичайний спосіб. Різниця між фактичним і нормативним розміром втрат буде особливим видом відхилення.

Незавершене виробництво — найскладніший елемент калькуляційного процесу. Облік незавершеного виробництва дає змогу встановити комплектність заділів, ритмічність виробництва та випуску продукції, контроль за матеріальними цінностями тощо. В умовах безперервного виробничого процесу, якщо немає даних про параметри незавершеного виробництва, практично неможливе калькулювання фактичної собівартості продукції.

Незавершене виробництво завжди має кількісні та якісні характеристики, на підставі яких можна оцінювати та визначати вартісні параметри. Кількісні параметри незавершеного виробництва визначають за даними оперативного обліку, а вартісні — бухгалтерським обліком.

На підприємствах незавершене виробництво визначається або інвентаризацією, або оперативно за даними технічного обліку.

Інвентаризацію незавершеного виробництва здійснюють інвентаризаційні комісії.

Калькулювання фактичної виробничої собівартості продукції. Для визначення фактичної собівартості випущеної продукції (виконаних робіт, наданих послуг) необхідні дані про кількість, якість і вартість таких факторів калькулювання: готова продукція, незавершене виробництво на початок та кінець калькульованого періоду, відходи виробництва, побічна та супутня продукція, остаточний брак виробництва. Крім того, потрібно визначити втрати від браку, який можна виправити. Ці дані дозволяють скласти загальну формулу, загальний алгоритм калькуляційного процесу (рис.8.24).

=

НВп — незавершене виробництво на початок калькуляційного періоду+

ПЗп — поточні затрати періоду (місяць, квартал, сезон, рік)–

ВЗВ — вартість зворотних відходів виробництва–

ВПП — вартість побічної продукції–

ВСЖП — вартість супутньої продукції+

Вбр — втрати від технологічного браку–

НВк —незавершене виробництво на кінець калькульованого періоду+

ПЗп — поточні затрати періоду (місяць, квартал, сезон, рік)–

ВЗВ — вартість зворотних відходів виробництва–

ВПП — вартість побічної продукції–

ВСЖП — вартість супутньої продукції+

Вбр — втрати від технологічного браку–

НВк —незавершене виробництво на кінець калькульованого періоду+

Вбр — втрати від технологічного браку–

НВк —незавершене виробництво на кінець калькульованого періоду

ВСВф — фактична собівартість усієї продукції, випущеної виробництвом=

НВп — незавершене виробництво на початок калькуляційного періоду+

ПЗп — поточні затрати періоду (місяць, квартал, сезон, рік)–

ВЗВ — вартість зворотних відходів виробництва–

ВПП — вартість побічної продукції–

ВСЖП — вартість супутньої продукції+

Вбр — втрати від технологічного браку–

НВк —незавершене виробництво на кінець калькульованого періоду

Рис. 8.24. Логіко-математична модель побудови калькуляційного процесу фактичної виробничої собівартості готової продукції за умови наявності всіх факторів калькулювання

Незавершене виробництво зумовлює два моменти в калькуляційному процесі: перший — вартість незавершеного виробництва на початок калькульованого періоду слід додати до загальної суми затрат поточного періоду; другий — вартість незавершеного виробництва слід відняти від остаточної суми затрат, яка залишається після виконання низки процедур.

Наявність відходів виробництва зумовлює необхідність виключення їхньої вартості із загальної суми затрат, супутньої продукції — необхідність обліку затрат на її одержання, а побічної продукції — розмежування затрат між готовою та побічною продукцією на підставі калькуляції або виключення вартості побічної продукції — якщо вона не калькулюється, її оцінюють на підставі облікових цін.

Відсутність будь-якого фактора калькуляційного процесу спрощує обчислення фактичної собівартості продукції.

У разі поєднання різних факторів фактична собівартість продукції визначається за одним із методів калькулювання:

1.Метод підсумування затрат — застосовується у тих випадках, коли за калькульований період мають місце такі фактори: поточні затрати, затрати на виправлення браку та незавершене виробництво на початок калькульованого періоду.

2.Метод виключення затрат і відходів — застосовується тоді, коли існують такі фактори: відходи виробництва, побічна та супутня продукція (якщо вони оцінюються заздалегідь і не обчислюються окремо), остаточний брак (якщо його вартість повністю відшкодовується винуватцями).

3.Метод розмежування затрат — застосовується, коли крім поточних затрат мають місце такі фактори: незавершене виробництво на кінець калькульованого періоду, побічна продукція (якщо вона калькулюється).

4.Комбінований метод

— застосовується в решті випадків.

Наведені методи калькулювання фактичної собівартості продукції є основними для всіх галузей господарювання. За цими методами обчислюють фактичну собівартість усієї продукції, випущеної виробництвом за певний період (місяць, квартал, сезон, рік).

Для обчислення фактичної собівартості окремих видів продукції необхідні додаткові прийоми. При цьому слід мати на увазі, що на першому етапі обліку затрат під час формування окремих елементів затрат у системі рахунків за центрами затрат застосовують два прийоми включення їх у фактичну собівартість окремих видів продукції: або прямо у собівартість конкретного продукту, або непрямо через формування проміжних облікових комплексів видового групування (через рахунок накладних затрат). Тому методика калькулювання фактичної собівартості окремих видів продукції тісно пов’язана з побудовою аналітичного обліку затрат на виробництво цих видів продукції.

Але аналітичний облік прямих затрат є лише основою побудови

калькуляційного процесу обчислення фактичної собівартості окремих видів продукції через потребу розподілу непрямих витрат. Для калькулювання фактичної собівартості окремих видів готової продукції слід враховувати методику розподілу комплексних затрат на ці види.

Разом із тим важливим є й порядок включення прямих затрат.

На деяких виробництвах прямі затрати включаються до собівартості продукції за різними методами (прийомами). Це і пряме віднесення затрат на окремі види продукції — так званий попродуктний прийом, і віднесення прямих затрат до собівартості однорідних виробів відповідно до вибраної бази розподілу, і коефіцієнтний метод розподілу.

Собівартість деяких виробів визначають за індексним або комбінованим методом.

Калькулювання собівартості продукції завершують розрахунком фактичної собівартості одиниць вимірювання окремих видів продукції. Це завжди зводиться до простої арифметичної дії: загальну суму собівартості окремого виду продукції ділять на його кількісні характеристики.

Облік наявності та руху готової продукції на підприємствах (на складах і в бухгалтерії). Вихід кожного виду готової продукції або напівфабрикатів з виробництва оформляється відповідною первинною документацією — найчастіше приймально-здавальними накладними. У них зазначають номер, дату, цех (відправник), склад (одержувач), найменування продукції, одиницю вимірювання, кількість місць (направлено і фактично прийнято: брутто, тара, нетто тощо), інші реквізити. Тут також відображаються час прийняття, стан тари, наводяться підписи осіб: того, хто здав, і того, хто прийняв готову продукцію. Накладні надходять до бухгалтерії для обліку готової продукції.

Крім накладних складають, наприклад, змінний звіт комірників, у якому вказують, скільки і яких видів продукції прийнято від цеху, надходження від цеху за зміну, кількість реалізованої або переданої іншим цехам продукції.

На деяких підприємствах на кожний вид продукції складають виробничий акт, який використовують для складання нагромаджувальної відомості за місяць. Така відомість потрібна для подальшого обліку готової продукції в бухгалтерії у натуральному і вартісному виразі.

Надходження готової продукції з виробництва на склад на деяких підприємствах оформлюють змінною відомістю (із

зазначенням дати, коробок, ящиків поліетиленових, пляшок та підписів особи, що здала, і особи, що прийняла) і вимогою (типова форма №М-1). Готову продукцію з виробництва на склад здають після прийняття її відділом технічного контролю (ВТК). Змінну відомість підписує начальник цеху, який здав продукцію, комірник, що прийняв її, а також представник ВТК. Змінна відомість виписується у двох примірниках: один повертається цеху — здавальнику готової продукції, а другий лишається на складі експедиції випуску готової продукції.

На підприємствах промисловості з масовим випуском готову продукцію передають із цеху на склад кілька разів за зміну, інколи ці операції здійснюються безперервно. У деяких випадках, наприклад на пивзаводі за двозмінного режиму, готову продукцію із цеху розливу пива передають на склад готової продукції один раз за зміну. Кожне надходження готової продукції на склад фіксується за показниками лічильника і заноситься у змінну відомість. Наприкінці зміни старший майстер експедиції випуску готової продукції складає добовий звіт про її рух на складі. Цей звіт комірник щодня передає до бухгалтерії. На основі вказаних первинних документів у бухгалтерії ведеться облік готової продукції на складі.

Виготовлені вироби обліковують у складі готової продукції лише після їх фактичної здачі на склад і оформлення відповідними здавальними документами: приймальноздавальними накладними, квитанціями, нагромаджувальними відомостями на здачу готової продукції тощо.

Аналітичний облік готової продукції на складах підприємств ведеться за найменуванням, видами, типами, сортами, розмірами. Для аналітичного обліку продукції на складах реєстрами є картки або книги складського обліку.

На ряді підприємств для обліку руху готової продукції застосовують технічні засоби, встановлені безпосередньо на складах, — АРМ комірника. У разі повністю автоматизованих складів з використанням ЕОМ для оброблення економічної інформації облік готової продукції у традиційній картковій формі не ведуть, а необхідні для управління дані тримають як інформацію за вимогою. Картки складського обліку замінюють оперативні машинограми залишків і руху готової продукції за кожним найменуванням і видом.

Документи на готову продукцію щодня надходять до бухгалтерії, яка веде кількісно-натуральний облік випуску

продукції за її видами, сортами. Наприкінці місяця загальну кількість випущеної продукції оцінюють за прийнятими в обліку цінами підприємства і фактичною собівартістю. За даними відомості випуску готової продукції визначають: результат роботи підприємства у процесі виробництва (різниця між фактичною і взятою для обліку собівартістю випущеної продукції), економію або перевитрати.

У поточному обліку готову продукцію оцінюють за «твердими» обліковими цінами (середньорічною плановою собівартістю, договірними або оптовими цінами чи за фактичною виробничою собівартістю).

Якщо готову продукцію оцінюють за середньорічною плановою собівартістю, то відхилення планової собівартості від фактичної обліковують окремо. На кінець місяця ці відхилення розподіляють між залишками нереалізованої продукції і реалізованими виробами.

У разі оцінювання готової продукції за іншими цінами відхилення визначають як різницю між цими цінами та фактичною собівартістю.

Оцінювання продукції за «твердими» обліковими цінами дає змогу вести постійний поточний облік незалежно від калькуляції фактичної собівартості. Такі ціни є основою ведення бухгалтерського обліку готової продукції на складах за оперативно-бухгалтерським методом.

Показники, застосовувані в обліку готової продукції (а також у разі її відвантаження та реалізації), поділяються на натуральноречові та умовно-натуральні. До перших належать, наприклад, банка консервів, бочка квашених овочів, мішок сушених фруктів чи овочів, пляшки із соком, що вимірюються кілограмами, тоннами, літрами або декалітрами. У бухгалтерському обліку вони відображаються як у натуральному, так і у вартісному виразі. До таких, що відображаються в обліку лише у вартісному виразі, належать види робіт або послуг, що підлягають реалізації (ремонт агрегату, будівлі тощо).

Синтетичний облік готової продукції провадять на активному рахунку «Готова продукція» за фактичною виробничою собівартістю. Якщо поточний облік готової продукції у бухгалтерії підприємства ведеться не за фактичною собівартістю, а за «твердими» обліковими цінами підприємства, то на рахунку «Готова продукція» слід окремо записувати випуск продукції за плановою розрахунковою собівартістю і відхилення фактичної собівартості від планово-розрахункової.

Після всіх проведень на рахунку «Готова продукція» будуть відображені такі записи (рис.8.25).

Рис. 8.25. Характеристика рахунка «Готова продукція»

Якщо облік готової продукції ведеться не за фактичними, а за договірними або оптовими цінами, то необхідно вести відокремлений облік відхилень фактичної виробничої собівартості від її вартості в договірних чи оптових цінах підприємства. Облік готової продукції у вартісному виразі ведуть за місцем її зберігання із зазначенням матеріально відповідальних осіб.

У системі бухгалтерського обліку готова продукція відображається за видами і сортами, а також за ознакою місцезнаходження: готова продукція на складах; відвантажена продукція; продукція, що перебуває на відповідальному зберіганні.

Щомісяця звіряють дані облікових реєстрів з даними книги залишків готової продукції і напівфабрикатів свого виробництва, контролюють записи, стан запасів готової продукції на складі, своєчасне і правильне її оприбуткування, забезпечення зберігання, своєчасне відвантаження, а також виконання обов’язків щодо поставок продукції споживачам.

Облік затрат періоду

Облік затрат зі збуту (продажу, реалізації) продукції, надання послуг. Відповідно до П(с)БО 3 (ст.23) затрати на збут (продаж, реалізацію) продукції, послуг, товарів формують окрему статтю звітності про фінансові результати, а це означає, що в

бухгалтерському обліку має бути передбачено відокремлене формування цих затрат.

До затрат зі збуту продукції (товарів, послуг) належать такі, що пов’язані з її відвантаженням і реалізацією, тобто позавиробничі затрати, а саме:

— затрати на тару та упаковку продукції на складах готової продукції;

— затрати на ремонт тари;

— транспортні затрати на доставку продукції від станції відправлення (пристані) до станції (пристані) призначення;

— затрати на завантаження у вагони, судна, автомобілі та інші транспортні засоби;

— комісійні збори, що сплачуються різним організаціям відповідно до договорів;

— комісійні винагороди, що сплачуються торговим, постачальним або збутовим організаціям за продаж ними продукції, яка не може бути реалізована підприємством і тому передається для реалізації на комісійних засадах;

— затрати на спеціальні аналізи, що виконуються під час відвантаження;

— затрати на утримання приміщень для зберігання продукції у місцях її реалізації;

— оплата праці і комісійні продавцям, торговим агентам, працівникам відділу збуту та складів, водіям тощо;

— затрати на рекламу та дослідження ринку (маркетинг);

— затрати на відрядження;

— оплата послуг збутових, посередницьких, зовнішньоторговельних організацій;

— оренда, податки, страхування, амортизація, ремонт та утримання основних засобів відділу збуту, складів, транспортних засобів, демонстраційних залів тощо;

— фрахт та інші виплати, пов’язані з транспортуванням продукції;

— надання знижок (дисконту) покупцям;

— гарантійне обслуговування покупців.

До цієї групи належать також затрати на відшкодування затрат за участь у виставках, ярмарках, на безоплатно передані зразки і моделі, представницькі затрати (на організацію прийомів, конференцій та інших офіційних заходів), включаючи оплату праці обслуговуючого персоналу в розмірі до 2% обсягів реалізації продукції.

До затрат зі збуту продукції не належать:

— вартість тари, що відшкодовується понад ціну товару;

— затрати на тару та упаковку, якщо прейскурантом (або за умовами договору) передбачається відпуск продукції без тарування;

— затрати на тару, якщо тарування продукції провадиться у цінах до здачі її на склад готової продукції. Вартість такої тари включається до виробничої собівартості продукції;

— затрати з упакування і транспортування продукції, відшкодовувані покупцями;

— знижки цін, надані торговельним організаціям для відшкодування їхніх транспортних витрат.

Облік затрат зі збуту ведуть на рахунку «Витрати на збут».

Загальна методика обліку затрат на збут (реалізацію) за елементами аналогічна методиці обліку затрат виробничої діяльності. Тобто на першому етапі формуються елементи затрат, на другому — проводиться їх списування на фінансові результати.

У внутрішньогосподарському обліку визначається можливість прямого або непрямого віднесення затрат на відповідний вид продукту. Непрямі затрати розподіляються між окремими видами продукції.

За контрактом із покупцем окремі затрати зі збуту можуть бути відшкодовані продавцеві.

Залежно від того, за чий рахунок здійснюються затрати, до рахунка «Витрати на збут» доцільно відкрити два субрахунки: за рахунок продавця та за рахунок покупця.

Загальна сума затрат зі збуту повністю списується і включається до рахунка «Фінансові результати».

У внутрішньогосподарському обліку затрати зі збуту є частиною собівартості реалізованої продукції й впливають на фінансовий результат. Тому доцільно провадити розподіл цих затрат поза фінансовим обліком.

У такому разі затрати щомісяця розподіляються так: а) затрати загального характеру — за видами реалізованої продукції пропорційно до її виробничої собівартості; б) транспортні витрати (якщо їх питома вага значна) — за видами реалізованої продукції, їх списують наприкінці місяця.

Для розподілу затрат зі збуту в бухгалтерії складають довідкурозрахунок або відомість розподілу, де вказують види реалізованої продукції, її виробничу собівартість.

Облік адміністративних затрат виробничої діяльності. За чинною методикою формування затрат адміністративні затрати виділено у самостійну групу.

Згідно з П(с)БО адміністративні затрати — це загальногосподарські затрати, пов’язані з управлінням та обслуговуванням підприємства.

До них належать:

— затрати на утримання адміністративно-господарського персоналу (оплата праці, соціальне та пенсійне страхування, додаткові виплати, підготовка та перепідготовка);

— затрати на утримання основних засобів адміністративного призначення (амортизація, ремонт, комунальні послуги, охорона, оренда, податки, страхування майна);

— гонорари за професійні послуги (юридичні, аудиторські, з оцінки майна, медичні тощо);

— затрати на дослідження і розробки;

— організаційні затрати;

— затрати на зв’язок (поштовий, телеграфний, телефонний, телекс, факс тощо);

— затрати на амортизацію нематеріальних активів;

— затрати на створення резерву сумнівних боргів;

— затрати на реєстрацію акцій;

— затрати на проведення річних зборів;

— затрати на винагороду директорам;

— представницькі затрати;

— інші адміністративні затрати;

— непродуктивні затрати (втрати від простоїв, проценти за прострочені кредити, втрати і нестачі матеріальних цінностей, коли винуватці не встановлені, штрафи, інші санкції за господарськими договорами).

Загальна методика побудови обліку адміністративних затрат за елементами аналогічна методиці побудови обліку затрат виробничої діяльності або затрат зі збуту. Тобто на першому етапі формуються елементи затрат — матеріальні та інші затрати, на другому — проводиться їх списування на фінансові результати.

У внутрішньогосподарському обліку визначається можливість побудови обліку затрат за ознаками прямого або непрямого віднесення до відповідного виду продукції або іншої ознаки.

Облік адміністративних затрат ведуть на рахунку аналогічної назви.

Загальна сума затрат, нагромаджена на дебеті рахунка «Адміністративні затрати», повністю списується в дебет рахунка «Фінансові результати» при їх визначенні.

В аналітичному обліку адміністративні затрати доцільно облікувати за статтями кошторису (плану).

Облік інших операційних затрат. За Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 3 (ст.24) інші операційні затрати також є самостійною обліковою одиницею в системі затрат діяльності. До затрат, які формують облікову одиницю «Інші операційні затрати», належать:

— собівартість реалізованих виробничих запасів;

— сумнівні (безнадійні) борги;

— втрати від знецінення запасів;

— втрати від операційних курсових різниць;

— визнані екологічні санкції;

— відрахування для забезпечення наступних операційних витрат;

— інші затрати, які виникають у процесі операційної діяльності підприємства (крім втрат, що включаються до собівартості продукції, товарів, робіт, послуг).

Загальна методика побудови обліку інших операційних затрат за елементами аналогічна методиці побудови обліку затрат виробничої діяльності, або затрат зі збуту, або адміністративних затрат. Тобто на першому етапі формуються елементи затрат — матеріальні затрати, затрати на оплату праці тощо, на другому — проводиться списування їх на фінансові результати. Це у фінансовому обліку.

У внутрішньогосподарському обліку визначається можливість прямого або непрямого віднесення до відповідного виду, наприклад, проданого товару або проданого виробничого запасу.

Облік інших операційних затрат ведуть на рахунку аналогічної назви.

Загальна сума затрат, нагромаджена на дебеті рахунка «Інші операційні затрати», повністю списується в дебет рахунка «Фінансові результати» при їх визначенні.

Побудова аналітичного обліку має відповідати об’єкту затрат.

Наприклад, «Виробничі запаси», «Втрати від операційних курсових різниць» тощо.