5. ВНУТРІШНІ ЧИННИКИ ПОДОЛАННЯ ТЕХНОЛОГІЧНОГО РОЗРИВУ УКРАЇНИ В УМОВАХ ЇЇ ТРАНСФОРМАЦІЙНОГО СТАНУ

однак аж ніяк не сприяє орієнтації на ті позаекономічні цінності, про які щойно йшлося. На жаль, громадянське суспільство, яке справді є запорукою збереження та розвитку економічної свободи, отже зростання матеріального добробуту, забезпечення соціальноекономічного розвитку суспільства, зміни цінністних орієнтирів людини у бік задоволення позаекономічних потреб, фактично не стало ще в Україні потр ебою та справді демократичних політичних сил визначення активної соціальної політики як пріоритетної в економічній політиці трансформації економічної та господарської системи суспільства.

Опрацювання попередніх тем курсу дозволяє зрозуміти, що в умовах якісних структурних змін у механізмах функціонування світової та національних економік переваги у конкурентній боротьбі може здобути лише та країна або певне об’єднання країн, які здатні створити адекватні вимогам часу потужні економічну, господарську й соціальну системи, забезпечити поступальний характер інноваці йної та науково-технічної політики, націленої на системне використання новітніх технологій на базі виробничого впровадження результатів НТР і НТП, сприяння процесу транснаціоналізації національної економіки тощо. Отже, інтеграція України у глобалізоване світове господарство, подолання технологічного розриву із розвинутими країнами, який виник ще за часів СРСР, оптимальне використання інтелектуального потенціал у країни — це насамперед проблеми внутрішнього характеру, пов’язані з неефективним використанням світового досвіду управління соціально-економічними процесами, принципів прийняття та виконання рішень у всіх сферах суспільного життя.

Свого часу К. Маркс підкреслював, що будь-яка абстракція конкретна. Тобто аргументовані, сформовані із застосуванням методів та інструментів наукового прогнозування абс трактна концепція і модель соціально-економічного розвитку суспільства здатні стати конкретною основою визначення стратегічних цілей економічної політики держави та основних її політичних сил, дає можливість провести цілеспрямований пошук ефективного інструментарію для реалізації цих цілей на основі активізації інтересів основної маси суб’єктів економічної діяльності.

Термін концепція (від лат. conceptio — розуміння, систе ма) має кілька варіантів тлумачень. Провідними серед них можна вважати такі, що визначають концепцію як систему поглядів, те чи інше розуміння явищ, процесів, або єдиний, визначальний задум, провідну думку у розумінні якогось соціально-економічного процесу чи явища. Отже, суть концептуального мислення, концептуального підходу до розуміння тих чи інших процесів, те нденцій, закономірностей соціально-економічного розвитку полягає насамперед у системному сприйманні процесів, що відбуваються у суспільстві, в економіці, та формуванні на цій основі системного бачення віддалених стратегічних перспектив і результатів розвитку цих процесів, необхідних напрямів їх трансформації. Тому формування концепції розвитку повинно базуватися на врахуванні ос новних передумов, про які йшлося вище.

Водночас концептуальний підхід до аналізу проблем соціально-економічного розвитку суспільства, його економічної і госпо-

Поняття модель (фр. modele, італ. modello, лат. modulus — міра, зразок, норма) має багато варіантів тлумачень, серед яких найцікавішими є такі, що розглядають модель як зразок конструкції чогось, відтворення предмета у зменшеному або збільшеному вигляді, формалізовану та представлену у рівня ннях систему взаємозв’язків економічних явищ. В економічному житті суспільства модель є не лише результатом існування певної концепції розвитку, аналогом системи зв’язків, яка може реально існувати у разі вдалої реалізації провідного задуму певних суб’єктів політичної та господарської діяльності, а й засобом, формою передбачення те нденцій подальшого, віддаленішого функціонування та розвитку того чи іншого об’єкта.

Отже, першим внутрішнім чинником подолання технологічного та економічного відставання України від ядра країн, що визначають спрямованість і динаміку процесів глобалізації, є створення, врешті-решт, цілісної, науково обґрунтованої та спрямованої на випереджальний, інноваційний тип розвитку концепції та мо делі такого розвитку.

Відомий японський економіст Наохіро Амая у праці «Японська економіка перед вибором: процвітання або занепад», що побачила світ 1986 р. у Токіо, виокремив три можливі моделі функціонування економіки, використання яких безпосередньо впливає на структуру, стан і перспективи розвитку суспільства, його внутрішніх суперечностей. Це Модель Рікардо, Модел ь Сталіна та Проміжна модель. Основним елементом у структурі господарського управління в Моделі Рікардо є абсолютна роль ринкового механізму за нульової ролі держави; в Моделі Сталіна — абсолютна роль держави за нульової ролі ринку; у Проміжній моделі

— нескінченна різноманітність співвідношень між частками держави та приватного підприємництва у прийнятті рішень, їх мінливіст ь, рухливість.

Розвиток ринкового механізму на основі Моделі Рікардо створив умови, за яких вільна, нерегульована дія системи законів рин-

дарської систем, якість якого безпосередньо залежить від якості та системності попереднього прогнозування можливих варіантів такого розвитку, обов’язково завершується формуванням певної моделі, що містить у собі теоретичну конструкцію, схему та структуру реально можливих економічних та соціальних зв’язків, реалізація яких відбувається на основі системи поглядів та основного задуму, закладених у кон цептуальному підході, шляхом визначення та використання відповідних інститутів та інструментів. ку почала призводити до небажаних, протилежних очікуваним, наслідків і результатів. Тенденція до монополізації сфери виробництва та ринків збуту звужувала можливості дії закону конкуренції і підривала основи автоматизму в механізмі регулювання відносин між економічно відособленими суб’єктами виробництва.

Модель Сталіна, за будь-яких умов, неминуче трансформується у модель, що визначається як Паст ка розвитку (ідея зображення подібних моделей у вигляді взаємозв’язаної сукупності порочних замкнених елементів належить Р. Чамберсу — див. рис. 13.1).

Рис. 13.1. Пастки розвитку:

1 — низький рівень продуктивності праці; 2 — низький рівень доходів;

3 — відсталість системи загальної та професійної освіти; 4 — бідність;

5 — міжнародна ізоляція

Взаємозалежності у Моделі Сталіна, породжені взаємовпливами названих вище чинників, характеризують її як нежиттєву, по-перше, тому, що вона неспроможна забезпечити у довготривалому періоді мотиваційну основу такого розвитку, створюючи умови для наростання внутрішніх суперечностей; по-друге, тому, що така модель породжує постійне зростання негативного тиску зовнішніх чинників, оскільки нездатна забезпечити конку рентоспроможність національного господарства економічними методами, отже умови для рівноправного партнерства в системі міжнародного поділу праці та світової торгівлі.

Кожний із лімітуючих чинників у закритій економіці, а саме такою була економіка країн соціалізму, збудована на основі Моделі Сталіна, є, на думку дослідника проблеми Р. Нурєєва, «наслідком та передумовою не од ного, а цілого ряду інших обмежень, що, власне, і перетворює цю модель у нежиттєву, викликає нагальну потребу заміни якісно новою, реалістичною моделлю розвитку».

Отже, названі моделі не можуть стати основою національної економічної моделі розвитку в Україні. Водночас досвід функціонування української економіки та суспільства в умовах перехідного стану від Моделі Сталіна яскраво засвідчив, що сподіватися на великий вибір варіантів та моделей ринкового господарства у межах Проміжної моделі також не варто.

Усі сучасні національні економі чні моделі розвинутих країн із властивими їм різнобарвністю і строкатістю як обов’язковими елементами, що забезпечують їхню життєвість та ефективність, містять потужну мотиваційну систему, у тому числі низку позаекономічних, соціальних важелів, націлену на забезпечення конкурентоспроможності країни шляхом усебічного використання такого чинника зростання продуктивності праці та добробуту громадян, як інноваційний характе р національної господарської системи. Саме ці цілі та важелі не враховувалися владою під час формування концепції та моделі трансформації економіки й суспільства в Україні. Тривалий період проблема формування ефективної системи соціальних відносин узагалі ігнорувалася, вважалася справою віддаленого майбутнього. Ще й сьогодні існує певна невизначеність із орієнтацією щодо стратегічно го задуму у владних структурах: парламенті, партіях, адміністрації Президента, в уряді. Цьому сприяють брак теоретичних знань, абстрактне бачення проблем, популізм, непослідовність у діях урядів, слабкий вплив на громадян з боку партій, які соціальну орієнтацію економічного розвитку ставлять у своїх програмах на чільне місце, відсутність конкретних практичних цілей та дій з бок у влади у соціалізації держави та економіки, велика сила інерції у населення тощо.

Другий внутрішній чинник, який має складати основу моделі інноваційного розвитку, пов’язаний із забезпеченням пріоритетного розвитку освіти і науки в нашій державі. Наявність умов для забезпечення розвитку особистості шляхом навчання на всіх етапах її жит тєвого циклу означає здатність держави регулювати процеси формування людського та соціального капіталу, що, зрештою, є ефективним чинником зростання продуктивності та конкурентоспроможності національної економіки. Тому у модель інноваційного, випереджального розвитку повинні бути закладені такі ознаки системи навчання: рівень її структурованості, доступність та якість, достатні для забезпечення потреб національного господарства, су спільства й науки; ефективність механізмів регулювання процесів організації освіти з боку держави у правовому та фінансовому плані; наявність розвиненого ринкового поля та

Слід зазначити, що структура системи освіти в Україні за роки незалежнос ті поступово еволюціонує у бік загальноєвропейських і світових стандартів, однак доля вищої освіти у структурі освіти в країні ще й сьогодні неадекватна вимогам часу, що наглядно простежується у процесі порівняльного аналізу її зі станом системи освіти в інших країнах світу, навіть на основі використання такого кількісного п оказника, як динаміка зростання кількості студентів в окремих країнах. За останні 30 років контингент студентів Франції збільшився майже у 7 разів, Австрії — у 9, Швеції

— у 10, Іспанії — у 15, а кількість вищих навчальних закладів у розвинутих країнах зросла у 10 разів. У країнах «третього світу» ці показники вищі за європейські. В Україні ж в останні десятиліття ХХ ст. дина міка цих процесів була дещо іншою.

Падіння ВВП протягом перших десяти років незалежності України майже на 2/3 від рівня 1990 р., нерозв’язані проблеми структурної перебудови народного господарства як з позицій трансформації відносин власності, управління, так і з позицій формування оптимальної галузевої структури, недосконалість зак онодавства та кредитної системи створили ситуацію, коли об’єктивне зростання потреби у якісних кадрах вищої кваліфікації наштовхується, з одного боку, на неможливість держави матеріально, фінансово забезпечити цю потребу за власний рахунок, а з другого — рівень добробуту громадян не дає їм можливості забезпечити повноцінне фінансування своєї якісної освіти, яка б пок ривала не лише оплату праці викладачів, а й створення відповідної матеріально-технічної бази такої освіти. Хоча слід, мабуть, зауважити, що левова частка коштів, які направляються на створення такої бази, — це кошти саме громадян, а не держави.

Ще один (третій) внутрішній чинник впливу на можливості та рівень реалізації потреби у зна чному збільшенні кількості висококваліфікованих спеціалістів для ринкової економіки сучасного типу — це швидка поляризація у ставленні студентства до навчання, зумовлена цілою низкою причин, серед яких чільне місце посідають: значне падіння якості середньої освіти та можливостей і якості форм позашкільної роботи з учнями; зниження життєвого рівня вчителів і населення; стру ктурні деформації та

соціального середовища, які б заохочували людину до отримання та продовження освіти, тобто адекватність економічної й позаекономічної мотивації до навчання протягом трудового життєвого циклу потребам національної економіки та держави; доступність надбань вітчизняної та світової культури, система мотивації їх належного сприйняття і засвоєння громадянами.

Невпинне скорочення кількості зайнятих у сфері освіти, культури, мистецтва, науки та наукового обслуговування (якщо у 1990 р. в окресленій сфері було зайнято 3,0 млн осіб, то у 1995 —вже 2,6 млн, а в 1999 р. — 2,2 млн працівників) свідчить про значне ускладнення можливостей для розвитку особистості шляхом навчання у широкому розумінні цього процесу.

Четвертий внутрішній чинник подолання Україною технологічного й економічного відставання пов’язаний зі стратегією та формами підтримки державою і приватним капіталом науководослідного сектору та, власне, на укових працівників. Ситуація, коли фінансування фундаментальних і прикладних наукових досліджень абсолютно не відповідає технологічним потребам забезпечення наукового процесу, коли заробітна плата більшості кваліфікованих наукових кадрів значно менша від рівня оплати охоронця будь-якого супермаркету, ускладнює можливість використання цих науковців як для підготовки фахівців із вищою освітою, відтворення контингенту дослідників, так і для вик онання науково-технічних робіт з розробки та впровадження новітніх технологій у народне господарство.

Таблиця 13.

2

КІЛЬКІСТЬ СПЕЦІАЛІСТІВ, ЯКІ ВИКОНУЮТЬ НАУКОВО-ТЕХНІЧНІ РОБО

ТИ В НАРОДНОМУ ГОСПОДАРСТВІ УКРАЇНИ, тис. (1990

—2000 рр.)

Дані табл. 13.2 свідчать не тільки про значне скорочення кількості спеціалістів, зайнятих виконанням науково-технічних робіт (у 2,5 раза у 2000 р. порівняно із 1990 р.), а й про зміни у структурі економічних пріоритетів спеціалістів вищої кваліфікації, значна частина яких змушена займатися своєю безпосередньою справою за

переорієнтації у системі інтересів значної частини молоді, у тому числі і в методах та формах отримання інформації: як наслідок — падіння культурного та освітнього рівня тощо.

Звичайно, для певної частини фахівців сумісництво викликано іншими, не завжди матеріальними причинами. Однак доля сумісників: 38,4 % усіх зайнятих виконанням науково-технічних робіт (49 % докторів наук і 36,8 % кандидатів наук) висвітлює надзвичайно актуальну проблему соціальної політ ики, спрямованої на забезпечення можливостей переходу до нової якості економічного зростання, отже до постіндустріального, інформаційного суспільства, поза якими Україна не буде рівноправним партнером інших країн у глобалізованому світі. Ігнорування урядами пріоритетності відносно до підготовки та ефективного використання науково-технічних кадрів створило передумови для появи (у сукупності з дією інших вн утрішніх та зовнішніх чинників) та розвитку негативних тенденцій у забезпеченні галузей народного господарства країни матеріальною базою для масового оновлення основних фондів на основі використання досягнень НТП та НТР. Ці тенденції виявляються у скороченні кількості створених та освоєних у промисловому виробництві за останні роки зразків но вих типів техніки, у падінні динаміки оновлення продукції машинобудування та впровадження прогресивних технологічних процесів тощо (табл. 13.3).

Таблиця 13.

3

ДИНАМІКА РОЗРОБЛЕННЯ, ВИРОБНИЦТВА ТА УПРОВАДЖЕННЯ НОВИХ ТИПІВ ТЕХНІКИ Й ТЕХНОЛОГІЙ У НАРОДНОМУ ГОСПОДАРСТВІ УКРАЇНИ,

1990—2000 рр.

сумісництвом, оскільки одна посада не дає сьогодні можливості забезпечити навіть невибачливі умови життя фахівця та його сім’ї.

Закінчення табл. 13.3

Наведені дані свідчать про існування прямої залежності між ставленням до людського капіталу, його станом і можливостями України щодо переоснащення національної економіки новітніми основними фондами, створеними в країні, отже можливостями забезпечення інноваційного характеру економічного зростання на власній основі. Вихід з такої ситуації лише один: створення владою умов та мотивації для найповнішого ви користання національних кваліфікованих кадрів, які складають основу людського капіталу, — інституту, що визнається та зростає у будь-якій країні з розвинутою ринковою системою.

Прикладом ставлення влади до науково-дослідних інституцій, зокрема й прикладного, інноваційного спрямування, стало позбавлення усіх податкових пільг українських технопарків — ЗВТ (зон високих технологій). Слід зазначити, що на від міну від зон високих технологій в Європі, де їх діяльність фінансується переважно за рахунок бюджетних внесків (Велика Британія — 62 %, Франція — 74 %, Німеччина

— 78 %, Нідерланди

— 70 %, Бельгія — майже 100 %), в Україні технопарки існують на основі самофінансування із наданням їм певних податкових та інших пільг. Однак у 2004 р., у процесі підготовки бюджету на 2005 р. бу ло при-

Подібне ставлення державної влади до науки втілюється також у скороченні кількості спеціалістів вищої кваліфікації, старінні спеціалістів вищої кваліфікації (у системі НАНУ, наприклад, середній вік доктора наук у 2002 р. становив 59 років), скороченні кількості спеціалістів, які ви конують науковотехнічні роботи. Як наслідок, маємо подальше скорочення можливостей формування соціального капіталу — синергетичної форми та інструменту ефективного функціонування соціальноекономічних відносин у сучасному світі, бази становлення середнього класу в країні. Фактично окреслюється ще одна пастка розвитку, яка може перетворитися із тенденції на факт, якщо влада не зна йде сили перебороти вже традиційно зневажливе та нерозважливе ставлення до найпотужнішого чинника економічного зростання у довготривалій перспективі.

Динаміка формування та функціонування наукових кадрів в Україні за роки реформ висвітлена у табл. 13.4.

Таблиця 13.

4

НАУКОВІ КАДРИ ВИЩОЇ КВАЛІФІКАЦІЇ (РОЗПОДІЛ ЗА ВІКОМ)

Наведені у таблиці дані свідчать про стійку тенденцію до старіння кадрів вищої кваліфікації, що, безперечно, негативно впли-

йнято рішення скасувати існуючий режим інвестиційної та інноваційної діяльності технопарків, а в 2005 р. наявні пільги були повністю скасовані.

99 р. докторів наук старше 56 років вже налічувалося 6809, або 66,53%. Подібна ситуація складається і з кандидатами наук: якщо у 1995 р. у віці понад 56 років їх було 19 614, або 34 %, то у 1999 р. — 22 972, або 38,57 %.

Певні позитивні зміни останнім часом відбуваються у підготовці аспірантів та докторантів, однак кількість їх поки що не змо же відчутно вплинути на загальну негативну динаміку старіння наукових кадрів. До того ж, офіційна статистика не враховує повною мірою таку негативну тенденцію, як виїзд кваліфікованих кадрів на роботу або на ПМП за кордон і суто статусний характер здобуття наукового ступеня значною кількістю функціонуючих та майбутніх чиновників (див. дані, наведені у табл. 13.5).

Таблиця 13.5

ПІДГОТОВКА АСПІРАНТІВ ТА ДОКТОРАНТІВ, 1990—2000 рр.

Одним з найважливіших мотивів до здобуття вищої освіти, подальшого навчання є бажання забезпечити робоче місце, яке б задовольняло людину з позицій рівня оплати праці, можливостей реалізації здібностей, рівня впливу на процеси, що відбуваються у колективі, зміни свого соціального статусу тощо. Отже зайнятість та якість трудового життя, економічне становище особи — це п’ят ий внутрішній чинник подолання відставання, який мав би стати одним із головних пріоритетів соціальної політики

ватиме найближчим часом на підготовку спеціалістів народного господарства, динаміку й якість фундаментальних та прикладних наукових досліджень, отже на перспективи якості економічного зростання та соціального розвитку у довготривалій перспективі, якщо ці тенденції не будуть зупинені. Адже із загальної кількості докторів наук, які працювали в країні у 1995 р., 6201, або 63,54 % були у віці 56 років і старше. У 19

Особ ливе занепокоєння викликає збереження останніми роками тенденції до зростання безробіття серед висококваліфікованих та кваліфікованих працівників, що скорочує базу людського капіталу, можливості забезпечення нової якості економічного зростання після припинення негативних процесів в економіці, негативно впливає на динаміку соціальної напруги й соціальної відчуженості в українському суспільстві, оскільки збільшує освічену протестну мас у в країні. У структурі зареєстрованих безробітних частка представників найпростіших професій, або осіб без професій, становила у 2000 р. лише 15 %. Основна ж маса зареєстрованих безробітних

— 85 % — це висококваліфіковані та кваліфіковані працівники, які становлять значну частку людського капіталу. До того ж, це число не враховує людей, які вимушено змінили ви д економічної діяльності, виїхали за кордон або через різні обставини припинили шукати роботу.

Отже, такий важливий елемент у системі соціальних пріоритетів суспільства та людини, як наявність робочого місця, у процесі реформ втрачає, до певної межі, свої властивості забезпечення єдності економічних і соціальних інтересів особи та суспільства. Відбувається розмивання людсько го капіталу, адже тривале безробіття веде не лише до втрати функціональних можливостей працівника, а й часом, до деградації особистості, скорочує виробничі можливості економічного потенціалу підприємства, галузі, країни, посилює навантаження на державу, державний та місцеві бюджети, збільшує соціальну напругу у суспільстві, веде до зменшення конкурентоспроможності національного господарства.

Шостий внутрішні й чинник — якість трудового життя, визначається широким спектром чинників. Серед них можна визначити як глобальні, що формуються на загальнодержавному рівні, так і специфічні, пов’язані з галузевими або фірмовими особливостями. Це насамперед умови праці, пов’язані з рівнем безпеки робочого місця, середній розмір заробітної плати у народному господарстві країни та в ок ремих галузях, на підприємствах різних форм власності; наявність, структура та рівень пільг і додаткових виплат, середня тривалість робочого тижня, середня тривалість відпусток тощо. Саме ці

держави в ході системного реформування суспільства вже з початку цього процесу. Однак аналіз процесів, які відбуваються у реалізації нагальних потреб особи, громадянина щодо роботи, умов та якості праці в ході кардинального реформування економічної та господарської системи України, примушує зробити невтішні висновки стосовно спрямованості та ефективності цієї політики.

Рівень безпеки праці в Україні визначається сьогодні насамперед ст аном основних виробничих фондів усіх галузей народного господарства, в тому разі й галузей інфраструктури. Рівень фізичного старіння основних фондів у більшості галузей настільки великий, що запобігти виробничому травматизму, зупинити тенденцію його зростання фактично неможливо. У критичному стані знаходиться громадський транспорт. Ситуація поглиблюється також постійним скороченням витрат на охоро ну навколишнього середовища, що негативно впливає як на умови праці безпосередньо на виробництві, так і на умови відтворення здатності до праці, в тому разі майбутніх поколінь працівників. За цих умов ускладнення доступу населення до одержання своєчасної та якісної медичної допомоги, жалюгідний стан медичних установ, скорочення їх кількості в регіонах і, насампере д, у сільській місцевості, що негативно впливає на структуру системи профілактики і на можливості отримання послуг в разі захворювання, на тлі надзвичайно низьких доходів переважної більшості населення, формує негативну і небезпечну, з точки зору перспектив економічного розвитку держави, тенденцію, що виявляється у скороченні кількості люд ей у працездатному віці через смерть або інвалідність, у збільшенні дитячої смертності, кількості хронічно хворих тощо. Це безпосередньо впливає на можливості (в бік обмежень) формування ядра, адекватного потребам НТР, мобільного, працездатного, висококваліфікованого людського капіталу — основи переходу України у стан постіндустріального суспільства.

Отже, недосконала система державного регулювання процесів соціально-е кономічних перетворень, адекватна їй система управління державною та акціонерною (віртуально-корпоративною) формами власності, негативно впливають на процеси використання внутрішнього економічного потенціалу, який розпорошується, втрачає свої виробничі властивості та можливості, що, у свою чергу, веде до значного фізичного та морального старіння науково-технічного потенціалу і втрати значної частини найактивніших і кваліфікованих елементів трудо вих ресурсів.

Такий стан економічного потенціалу на тлі недосконалого, фіскального типу законодавства щодо усіх сфер економічної діяльності ускладнює процеси формування зовнішньоекономічних

чинники безпосередньо впливають на рівень реалізації такого чинника, як задоволення працею. До речі, за опитуваннями служби Геллапа у 2001 р., 33 % громадян США були дуже задоволені рівнем життя у країні, ще 56 % — в основному задоволені. 73 % опитаних заявили, що їх не непокоїть втрата роботи.

Отже, проблеми подолання технологічного розриву із розвинутими країнами, відновлення культурного і наукового потенціалу національної економіки України, дина мічного входження її у світові глобальні системи насамперед пов’язані із особливостями політичних та економічних інтересів різних політичних сил. За умов постійної конфліктності найдинамічніших сил суспільства соціальний та економічний прогрес, як на макро-, так і на мікрорівні, є сумнівним. До того ж, реальні повсякденні втрати сторін від постійної конфліктності бе зпосередньо впливають на становище не тільки кожного конкретного члена суспільства, а й суспільства загалом, оскільки ведуть до деформації та деградації господарської етики, що, у свою чергу, негативно впливає на можливості ефективного використання науково-промислового потенціалу України, оновлення її виробничого апарату, співпраці з іншими країнами, проведення активної політики щодо за безпечення інтеграційних процесів.